Текст книги "Смерть кентавра"

Автор книги: Ден Сіммонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Смерть кентавра

Ден Сіммонс

Переклад з англійської – полігНОТ

– – – – – – – -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

– – – – – – -

Вчитель і хлопець піднімалися стрімкою галявиною, що відкривала краєвид на південний вигин річки Міссурі. Часом вони поглядали на величавий, кам’яний особняк, що знаходився на самій вершині. Ряди високих вікон та широкі скляні двері відбивали хаотичні візерунки голих гілок на фоні сірого неба. І хлопець і молодий чоловік знали, що великий будинок, скоріше за все, порожній – його власник проводив у місті тільки кілька тижнів у рік – але підійшовши так близько, вони мали змогу побачити прекрасний пейзаж, і до того ж, відчути приємне збудження від вторгнення на чужу власність.

Метрів за тридцять від особняка вони зупинилися і посідали, спинами до дерева, яке захищало їх від легкого вітерцю і закривало від випадкових поглядів з будинку. Сонце пригрівало оманливим весняним теплом, яке неминуче прожене ще принаймні одна сніговиця, перш ніж воно повернеться надовго. Простора галявина, яка опадала вниз на сто вісімдесят метрів до залізної дороги та річки, подекуди була вкрита зеленими плямами розталої землі. В повітрі пахло суботою.

Вчитель зірвав коротку стеблинку трави, скрутив її пальцями і почав задумливо жувати. Хлопець і собі потягнув стеблинку, певну мить покосився на неї, і теж почав жувати.

– Містере Кеннан, гадаєте річка цього року знову підніметься і затопить все, як колись? – запитав хлопець.

– Не знаю, Террі, – відповів молодий чоловік. Він не повернувся, щоб поглянути на хлопця, а підняв обличчя до сонця і закрив очі.

Хлопець покосився на вчителя і зауважив, як руді волоски його бороди виблискують в сонячному світлі. Террі спер голову на шершаву кору старого в’яза, але був занадто збуджений і за кілька секунд відкрив очі.

– Гадаєте, Мен теж затопить?

– Сумніваюся, Террі. Така повінь буває тільки раз в кілька років.

Жоден зі співрозмовників не вважав дивним, що вчитель обговорює події, свідком яких він сам не був. Кеннан прожив у невеличкому містечку штату Міссурі менше ніж сім місяців. Він з’явився в неймовірно гарячий День Праці, незадовго до початку навчального року. На той час пройшло вже чотири місяці, як всі забули про повінь. Террі Бестер, якому було тільки десять років, за своє життя бачив три таких повені і пам’ятав прокляття та грюкіт в ранковій темряві минулого квітня, коли пожежники-добровольці покликали його батька споруджувати дамбу.

З півночі до них долинув свисток потяга, через ефект Доплера його звук пролунав м’яко у теплому повітрі. Вчитель відкрив очі, щоб не пропустити товарний потяг на Сент-Луїс, що вирушав об одинадцятій. Обоє лічили вагони поки потяг гуркотів повз них внизу; дизель пульсував, свист зростав, потім почав стихати, коли останні вагони зникли за поворотом, у напрямку міста, по колії, з якої вони щойно зійшли.

– Фу, добре, що нас тама не було, – промовив Террі голосно.

– Там, – поправив містер Кеннан.

– Га? – сказав Террі і поглянув на вчителя.

– Нас там не було, – повторив бородатий молодий чоловік з легким роздратуванням в голосі.

– Еге ж, – погодився Террі і запала тиша. Містер Кеннан знову заплющив очі і опер голову об стовбур дерева. Террі встав та почав кидати в особняк уявні камені. Відчувши невдоволення вчителя, він припинив пантоміму, став обличчям до дерева, приклав підборіддя до кори і примружившись поглянув вгору на гілки. Високо над ними скочила білка.

– Двадцять шість, – сказав Террі.

– Що?

– Вагонів у потягу. Я налічив двадцять шість.

– Гм, я налічив двадцять чотири.

– Еге ж. Я теж. Я саме це і хотів сказати. Двадцять чотири. Справді.

Кеннан випрямився, крутячи стеблинку трави в руках. Його думки були десь далеко. Террі їздив по колу на невидимому коні, імітуючи гортанним голосом стукіт копит. Він добавив звуки пострілів, схопився за груди і звалився з коня. Хлопець покотився з пагорба наче ганчіркова лялька і зупинився покручений, вкритий травою десь за метр від вчителя.

Кеннан зиркнув на нього, а тоді поглянув на ріку. Міссурі текла повз них, коричнева мов кава, сплетіння узорів з коловоротів та вирів, що ніколи не повторювалися.

– Террі, ти знав, що це найпівденніший вигин Міссурі? Он там?

– Ага, – відповів хлопець.

– Це правда, – сказав вчитель і поглянув на дальній берег.

– Гей, містере Кеннан?

– Так?

– Що буде в понеділок?

– Це ти про що? – запитав Кеннан, прекрасно знаючи, про що питає хлопець.

– Про Історію.

Молодий чоловік засміявся і викинув геть стеблинку трави. На якусь мить, Террі подумав, що вчитель кидає, як дівчина, але відразу ж відігнав цю думку з голови.

– Ти знаєш, що я не можу розповісти тобі раніше за інших, Террі. Це було б нечесно, згоден?

– Ееех, – простогнав хлопець, але це було показне скиглення, і щось в його тоні вказувало, що йому сподобалася відповідь. Вони встали. Кеннан обтріпав штани на сідницях, а потім повитягував траву зі скуйовдженого волосся хлопця. Разом вони пішли назад, з гори вниз, в напрямку залізничної колії та міста.

Кентавр, неокішка та мавпа-чарівник рухалися по безкрайньому Трав’яному морі. Джернісав’єн була занадто низька, щоб бачити у високій траві, тому їй доводилося їхати на спині в Рауля. Кентавр був не проти – він навіть не помічав її ваги – і йому подобалося розмовляти з нею, коли він брів по груди в траві лимонного кольору, що похитувалася на вітрі. Позад них йшов Доббі; він комічно крокував, випрямившись немов людина і мугикав обривки нерозбірливих мелодій.

Дев’ять днів вони пробиралися через Трав’яне море. Далеко позаду залишилися Страхітливі Руїни і небезпечні щуропавуки. Далеко попереду – їх ще навіть не видно – їхня найближча мета, Серпанкові гори. Щовечора, Доббі знімав свій важкий ранець і виймав схожий на велику шовкову парасолю намет. Заплутані оранжеві узори прикрашали блакитний купол. Джернісав’єн любила слухати, коли здіймався вечірній вітер і коливав тисячі кілометрів трави, а над ними шелестів шовковий намет.

Вони були дуже обережні з вогнем. Від однієї необережної іскри могло спалахнути ціле море і тоді не врятуватися нікому.

Рауль повертався з вечірнього полювання, з закинутим через плече луком і нерухомою здобиччю в масивній руці. Після вечері вони тихо розмовляли, або слухали, як Доббі грав на дивному духовому інструменті знайденому в Людських Руїнах. Коли опускалася ніч, Доббі показував їм сузір’я – Лебідь, Лук Меллама, Кришталевий Небесний Корабель. Рауль розповідав історії про мужність та самопожертву, які передавалися вже шостим поколінням воїнів клану Кентаврів.

Одного вечора, після того як вони ретельно загасили вогонь, заговорила Джернісав’єн. В блиску зірок її голос видавався крихітним і майже губився серед зітхання вітру в траві.

– Які в нас реальні шанси знайти Перекидач?

– Цього ми не знаємо, – почувся рішучий голос Рауля. – Ми просто повинні рухатися на південь і зробити все, що в наших силах.

– Але якщо Чаклуни доберуться до нього першими? – наполягала руда неокішка.

Цього разу відповів Доббі.

– Краще не згадувати Чаклунів вночі, – сказав він. – Як сяде сонце, ніколи не говори про істот вкритих лускою, завжди повторювала моя бабуся.

Вранці вони з’їли холодний сніданок, поглянули на чарівну стрілку в шукачі напрямку Доббі і знову вирушили в подорож. Сонце наближалося до зеніту, коли Рауль раптово завмер і показав на схід.

– Дивіться!

Спочатку Джернісав’єн не побачила нічого, але вона схопила для надійності Рауля за гриву, встала на його широкій спині і тоді розгледіла – вітрила! Роздуті білі вітрила на фоні блакитного неба. А під натягнутими парусами вона побачила корабель – велетенський корабель – який рухався зі скрипом на дерев’яних колесах, щонайменше шість метрів висотою.

І він рухався прямо на них!

Клас був в жахливому стані та надто тісним. Довший час його використовували як склад і навіть зараз на стінах залишилися сліди і глибокі подряпини від ящиків та металевих футлярів з картами, які там зберігалися.

Кімната, як і школа, була старою, але не такою ж мальовничою. Вона не викликала приступів ностальгії, як полотна Нормана Роквелла. Колись високу стелю опустили за допомогою неприпасованих підвісних плит, які обрізали верхню третину вікон. Трубчасті лампи денного світла висіли на сірих планках, що стирчали з отворів у підвісній стелі. Колись гладка та полакована підлога, була тепер настільки потрісканою, що в дощовиті дні, учні не ризикували знімати промоклі кеди.

Двадцять вісім столів з рожевого пластику та коричневого металу заповнювали простір запроектований на три ряди дерев’яних парт з попереднього століття. Столи були доволі старі; їхня поверхня вкрита глибокими порізами і подряпинами, а бридкі, трубчасті ніжки видовбували нові тріски з підлоги. Якщо на поверхню стола ставили олівець, він обов’язково з шумом скочувався, а кожного разу коли дитина піднімала кришку парти, щоб дістати підручник, маленьку кімнату наповнювало відлуння скреготу металу і звук зошитів, що падали на підлогу.

Вікна були високими та кривими, з них тільки одне відкривалося. Минулого вересня, коли температура не опускалася нижче тридцяти градусів і кросівки учнів тонули в асфальті дитячого майданчика, в кімнатці, куди напрочуд рідко залітав легкий вітерець, було майже неможливо висидіти.

Дошка була шириною десь метр двадцять і мала тріщину вздовж правої сторони. Одного разу Кеннан скористався нею, щоб проілюструвати розлом Сан-Андреас. У свій перший день він виявив, що в класі немає крейди, тільки одна ганчірка, ні лінійки, ні глобуса, тільки одна карта ( та й та ще довоєнна), немає книжкових поличок, а годинник назавжди завмер на двадцять три по першій. Третього вересня Кеннан подав заявку на настінний годинник і до кінця січня, біля дверей, повісили якісь старенькі ходики. Вони постійно зупинялися, тож Кеннан тримав у себе на столі дешевий будильник. Його тікання стало звичним супроводом до всіх інших звуків в кімнаті. Інколи він виставляв будильник, щоб той вказував закінчення контрольної чи періоду тихого читання. В останній день перед Різдвяними канікулами, будильник задзвенів о другій, сповістивши про кінець роботи та початок годинної Різдвяної забави. В інших класах забава тривала тільки останніх двадцять хвилин, і хоча директор оголосив Кеннану догану за те, що той не прочитав брошуру з шкільними правилами, цей інцидент підтвердив підозри більшості учнів, що в класі містера Кеннана весело.

Спогади Кеннана про той Різдвяний сезон назавжди будуть пов’язані з Універмагом Реардонс, полинялим і занедбаним, дешевим магазином на Вотер-стріт, де одного пізнього вечора він купляв подарунки своїм четвертокласникам. Один за одним, він вибирав дешеві персні, баночки з рідиною для бульбашок, іграшкових солдатиків, моделі літаків та конструктори – для кожного він підготував особливе послання – приніс їх додому і запаковував до самого ранку.

Кеннан обклеїв потріскані стіни класу плакатами, включно з ілюстрованою картою Бостона, що три роки провисіла у нього в гуртожитку. Кожних три тижні він обновляв дошку оголошень. Тепер вона могла похвалитися великою картою планети Гарден, на якій позначали події з Історії.

Він не міг позбутися легкого запаху прогнилої штукатурки і стічних вод, що просочувалися в клас. Він також не міг нічого вдіяти з лампочками, що дратували своїм гулом та мерехтінням. Але він купив на блошиному ринку старе крісло, а у власника квартири, яку винаймав, позичив килим, і кожен день десять по першій, відразу після обідньої перерви і перед уроком англійської мови, Кеннан сідав у м’яке крісло, а двадцять сім учнів втискалися на килим в кутку кімнати й розповідь продовжувалася.

Джернісав’єн і Доббі віддали свої дві останні монети за вхід на велетенську арену, де був запланований бій Рауля з Непереможним Шрайком. Навколо них були темні алеї та гострі дахи легендарного Карвнала. Вони протиснулися з натовпом крізь вхідний тунель і вийшли в багатоярусний амфітеатр, де сотні смолоскипів кидали на трибуни химерні тіні.

Навколо круглої ями юрмилися всі раси Гардена, а вірніше, всі раси, які вижили після протистояння зі злими Чаклунами: вкриті каптурами Друїди, деревні жителі з Великого Лісу; група пухнастиків у своїх яскравих оранжевих мантіях; багато воїнів-ящерів, що сичали, і сміялися, і кричали; коренасті малюки з Болотного Народу і сотні мутантів. Нічне повітря заповнювали дивні звуки і ще дивніші запахи. Торговці перекрикували шум, вихваляючи смажені крильця арго та холодне пиво. Бригади робітників на арені засипали піском калюжі крові в місцях, де попередні учасники Гри Смерті програли Шрайку.

– Чому він повинен битися? – запитала Джернісав’єн, коли вони зайняли свої місця на грубій лавочці.

– Це єдиний спосіб заробити тисячу кредитів, необхідних щоб завтра вранці вирушити на південь на Небесному Галеоні. – відповів Доббі тихо. Високий мутант сів біля нього на лавочці і йому довелося потягнути за кінчик своєї пурпурної накидки, щоб звільнити її.

– Але чому б нам просто не піти з міста чи сісти на пліт? – наполягала Джернісав’єн. Хвостик неокішки махався туди-сюди.

– Рауль все пояснив, – прошептав Доббі. – Чаклуни знають, що ми в Карвналі. Напевно, вони вже контролюють міські ворота і доки. До того ж, пішки чи на плоту, нам ніколи не відірватися від їхніх летючих платформ. Рауль має рацію, це єдиний спосіб.

– Але ніхто не може перемогти Шрайка! Згоден? Його генетично створили як машину для вбивств під час Війни з Чаклунами, хіба ні? – жалюгідно сказала Джернісав’єн. Вона примружилася так, наче світло від смолоскипів різало їй очі.

– Так, – відповів Доббі. – Але він не мусить перемогти щоб отримати тисячу кредитів. Досить протриматися три хвилини на одній з ним арені.

– Комусь це коли-небудь вдавалося? – прошепотіла Джернісав’єн нерівним голосом.

– Ну… гадаю… – почав Доббі, але його обірвав звук фанфар з арени. Шум в натовпі відразу стих. Здавалося, що смолоскипи запалали яскравіше і з одного боку широкої ями піднялася важка герса.

– Що таке герса?

– Це великі, важкі ворота з шипами внизу. Очі всіх присутніх на стадіоні звернулися до чорного отвору в стіні. Настала така глибока тиша, що можна було почути потріскування і сичання смолоскипів. І тоді вийшов Шрайк.

Він мав два метри тридцять сантиметрів росту і виблискував у світлі немов відполірована сталь. З різних частин його гладкого, металевого екзоскелета виступали гострі, як бритва шипи, схожі на леза коси. Його лікті та коліна захищали кільця природної броні, також вкриті короткими шипами. Один шип стирчав навіть з високого чола, прямо над червоними, багатогранними очима, що сяяли наче вогняні рубіни. Замість рук в нього були лапи з п’ятьма кривими, металевими лезами, які стискалися і відкривалися так швидко, що виднілися тільки розпливчаті обриси. Від лап доносилося вжик-вжик.

Шрайк повільно рухався на середину арени, похитуючись, немов статуя з гострими краями, що вчиться ходити. Він підняв голову, клацнув бойовим дзьобом і його червоні очі оглянули натовп, наче шукаючи майбутні жертви.

Раптово тишу прорвали сотні глядачів, які почали свистіти, глузувати і кидати малі предмети. Шрайк зустрів все це нерухомо і мовчки, немов не помічаючи шуму і шквалу метальних снарядів. Тільки раз – коли велика диня вилетіла з трибун прямо в голову Шрайка – тільки тоді він зволив поворухнутися. Але як він поворухнувся! Шрайк відскочив убік на шість метрів з такою неймовірною швидкістю, що на секунду ця жахлива істота стала невидимою. Натовп благоговійно замовк.

Тоді знов загриміли фанфари, відчинилися високі, дерев’яні двері і з’явився перший учасник Пізніх ігор. Це був кам’яний гігант, дуже схожий на того, що гнався за Доббі, коли вони переходили через Серпанкові гори. Але цей був більший – щонайменше три з половиною метри росту – і виглядав немов складався з суцільних м’язів.

– Сподіваюся він не переможе Шрайка і не забере нагороду перш ніж Рауль вийде битися, – сказав Доббі. Джернісав’єн кинула на мавпу-чарівника осудливий погляд.

Все закінчилося за двадцять секунд. Щойно противники стояли один навпроти іншого, а за мить Шрайк знов знаходився посеред кола, а кам’яний гігант лежав у різних частинах арени. Деякі шматки все ще здригалися.

Було ще чотири учасники. Двоє були явними самовбивцями – їх натовп голосно засвистав – один – п’яний воїн-ящір з потужним арбалетом, а останній – лютий мутант з власною бронею і бойовою сокирою вдвічі більшою за Джернісав’єн. Жоден не протримався й хвилини.

Тоді знов загриміли фанфари і на арену легким галопом вбіг Рауль. Джернісав’єн дивилася крізь пальці, як красивий кентавр, верхня частина тіла змащена олією і блискуча, наближався до нерухомого Шрайка. Рауль мав тільки свій мисливський спис і легкий щит. Ні – зачекайте – на ремінці навколо шиї висіла маленька пляшечка.

– Що це? – запитала Джернісав’єн загубленим і тремтячим голосом.

Доббі відповів не відводячи погляд від арени.

– Хімікат, який я знайшов у Людських Руїнах. Дай Боже щоб я змішав його правильно.

На арені Шрайк розпочав свою атаку.

Дорога Уітні,

Так – ти маєш цілковиту рацію – ця місцевість дійсно забута Богом і людьми. Інколи я спускаюся по вулиці (мій “дім” тут знаходиться на пагорбі, звичайно якщо можна назвати домом мебльовані кімнати в старому, напівзігнилому, цегляному будинку) мені на очі потрапляє Міссурі і я пригадую ті чудові деньки, що ми провели на Мисі під час весняних канікул нашого останнього року в школі. Пам’ятаєш, як ми їздили верхи біля пляжу і з Затоки раптово налетів штормі Гранат перелякався? (І нам довелося… гм… перечекати його в сараї для човнів?) Радий, що тобі подобається працювати в офісі сенатора. Всі учениці Коледжу Веллслі відразу отримують таку роботу, чи більшість потрапляють в Школу Майбутніх Секретарок Кеті Гіббс? (Вибач… хтось, хто застряв у Світовій Столиці Люльок як я, не повинен кидати камінь… Ти знала, що всі люльки з кукурудзи в західній півкулі походять з цього міста? Це підтверджують п’ять сантиметрів білої сажі на моєму підвіконні й на капоті машини!)

Ні – я не їжджу часто в Сент-Луїс. Це приблизно вісімдесят кілометрів, а моє Вольво стоїть на приколі вже понад місяць. Полетіла прокладка циліндра, а поки сюди пришлють якусь запчастину мине років з десять. Мені взагалі пощастило, що я знайшов майстерню де були відповідні інструменти. Хоча три тижні тому я все-таки з’їздив у Сент-Луїс на автобусі. Поїхав у п’ятницю відразу після школи і повернувся в неділю ввечері; ще залишався час, щоб впасти в депресію і підготувати план уроків. Закінчилося все тим, що я не побачив нічого крім трьох фільмів і великої кількості книжкових магазинів. На закінчення я сходив подивитися на арку Ворота Заходу. (Ні – я не буду набридати тобі подробицями.) Найкращим за ці вихідні була можливість протягом двох ночей насолоджуватися вигодами хорошого готелю.

Відповідаю на твоє запитання – я не дуже шкодую, що поїхав на захід, в Сент-Луїс, здобувати ступінь магістра. Це була хороша програма (що може бути кращого ніж магістр за 11 місяців?), але я не очікував, що буду настільки бідним, що не зможу втекти з цього клятого штату, не відпрацювавши тут рік вчителем. Та навіть це було б не так погано, якби я влаштувався у Вебстер Гроус чи Юніверсіті Сіті… але Світова Столиця Люльок? Це місце – і люди – немов живцем взяті з фільму Звільнення.

А втім – це тільки рік і якби я знайшов роботу в академії Ховейн чи в Експериментальній школі (ти бачилася з Фенворсом останнім часом?), цей рік міг би стати безцінним життєвим досвідом.

Кажеш, хочеш довідатися більше про моїх учнів? Ну що можна сказати про сільських четвертокласників? Я вже розповідав тобі про кривляння Божевільного Дональда. Якби в цій глушині були хоча б якісь програми для особливих дітей, він вчився б там. Замість цього, я закидаю на нього ласо і доглядаю, щоб він нікого не скривдив. Про кого ще б тобі розповісти?

Моніка – місцева дев’ятирічна секс-бомба. Вона задивляється на мене, але якщо я залишуся недосяжним, то вона погодиться й на Крейга Стірса з шостого класу.

Сара – солодка дитина. Маленька красуня з кучерявим волоссям і обличчям у формі серця. Сара мені подобається. Минулого року в неї померла мама і я гадаю вона потребує додаткової ласки.

Бред – Бред класний дурник. Тупіший від Дональда, якщо це можливо. Його двічі залишали на другий рік. (Так… тут провалюють на екзаменах… і шмагають дітей.) Справа не в дисципліні. Бред просто великий, тупий придурок у комбінезоні з нагрудником і зі стрижкою під горщик.

Тереза – ось дівчина, яка припала б тобі до душі, Уіт. Шаленіє за кіньми! Має свого мерина і бере участь у місцевих виставках та в Іллінойсі. Але боюся вона просто захоплюється ковбойською романтикою. Напевно вона б не змогла вказати англійське сідло, навіть якби сиділа на ньому. Мала кожен день приходить в школу в ковбойських чоботах і тримає в парті скребницю. А ще є Чак і Орвіль(!), і Вільям– називайте-мене-Біл, і Тереза (інша) і Боббі Лі, і Аліса і близнючка Аліси Агнес і т.д. і т.д…

Ага, я згадував Террі Бестера минулого разу, але хочу ще розповісти тобі про нього. Це непоказний хлопчисько – з неправильним прикусом і безвольним підборіддям. Волосся падає йому на очі і мати мабуть що обрізає його секатором. Кожен день він ходить в тій самій брудній картатій сорочці, в нього подерті черевики, а один взагалі без каблука. (Уявляєш собі? Прямо як у фільмі Тютюнова Дорога!)

Та все одно – Террі мій улюбленець. У свій перший день в школі я щось доводив і як завжди театрально розмахував рукою, а Террі (який на відміну від інших хлопців, сидить за першою партою) раптово кинувся на підлогу. Я збирався розізлитися на нього за те, що він пустує, але тоді побачив його обличчя. Хлопчина був переляканий до смерті! Його вдома явно лупцюють і він кинувся на підлогу за звичкою.

Здається, що Террі сповнений рішучості втілити кожен стереотип бідної дитини. Він навіть тягає за собою саморобну коробку для чищення взуття і заробляє кілька мідяків поліруючи чоботи селюкам в корчмі Краплина Роси чи в барі Беррінгера, де зависає його батько.

Коротко кажучи, хлопець проводить багато часу зі мною. Він часто з’являється на моїй веранді о пів на шосту чи о шостій. Нерідко я запрошую його повечеряти – хоча коли я кажу йому, що зайнятий, мені треба писати чи ще щось, то він не ображається, а приходить наступного вечора. Інколи, коли я читаю, то забуваю, що він тут до десятої, а то й одинадцятої години. Здається його батьків не обходить, де він чи коли повертається додому. Коли я повернувся з Сент-Луїса, мій приятель Террі сидів на сходах, зі своїми безглуздими інструментами для чищення взуття. Хтозна, може він сидів там з п’ятниці.

Минулого тижня він спокійно сказав щось, від чого в мене волосся стало дибом. Він сказав, що минулого року, коли він був в третьому класі “ма і старий затіяли жахливу бійку.” Врешті, коли п’яний батько вийшов на ґанок покричати на сусідів чи ще щось, ма замкнула вхідні двері. Коли цей тип не зміг повернутися, він розходився щораз більше і більше і почав кричати, що повбиває їх всіх. Террі каже, що обіймав свою шестирічну сестричку, ма плакала і верещала, і тоді старий виламав двері. Потім він вдарив маму Террі по обличчю і потягнув дітей до своєї вантажівки. Він повіз їх по Соумілл-роуд (у місцевому національному лісі Буна) і зрештою виштовхав дітей з кабіни і вихопив дробовик. (Тут всі возять зброю в машинах. Я подумую встановити стійку для рушниць у своєму Вольво!)

Уяви собі, як Террі розповідав мені це все. Час від часу він зупинявся, щоб змахнути волосся з очей, але його голос був спокійним, наче він розповідав мені сюжет телепередачі, яку колись дивився.

Тож батько тягне восьмирічного Террі і його сестричку в ліс і наказує стати на коліна і благати в Бога пробачення, тому що він збирається застрелити їх. Террі каже, що старий п’яничка вимахував двоствольним дробовиком прямо перед ними і що його сестричка, Сінді, “зараз же намочила штанці.” Замість стріляти, батько Террі пішов хитаючись далі в ліс і стояв там кілька хвилин, проклинаючи небо. Тоді він знов запхав дітей в кабіну і відвіз додому. Мати навіть в поліцію не звернулася.

Я бачив містера Бестера в місті. Він нагадує мені персонажа, не пам’ятаю імені, з екранізації Вбити Пересмішника. Ну того фермера расиста, якого вбиває Бу Редлі. Зачекай хвилинку, я перевірю. (Боб Евелл!)

Тепер ти розумієш, чому я дозволяю Террі проводити стільки часу зі мною. Йому потрібен позитивний чоловічий зразок для наслідування… а також чуйний дорослий, з яким можна поговорити і чогось навчитися. Я навіть подумав би, чи не всиновити Террі, якби це було можливо.

Тепер ти маєш хоч якусь уяву, як живе бідніша половина людей. Саме тому цей рік такий важливий, навіть якщо це було суще пекло. Якась частка мене прагне повернутися до тебе, до моря, до справжнього міста, де можна зайти в закусочну і замовити каву фрапе і на тебе ніхто не витріщиться. Але інша частка знає наскільки важливий цей рік – і для мене, і для дітей з якими я стикаюся, перебуваючи тут. Взяти хоча б історію, яку я їм розповідаю – знайомство з усною творчістю, якого не відбулося б за інших обставин.

Що ж, в мене закінчується папір і вже майже перша ночі. Завтра до школи. Передавай вітання рідним, Уіт, і перекажи сенатору, нехай продовжує плідно працювати. Якщо пощастить (і прокладка циліндра дозволить), побачимося в середині червня.

Бережи себе. Пиши, будь ласка. Мені самотньо в цій глушині.

З любов’ю, Пол

Великий Небесний Галеон рухався поміж високими берегами шарувато-купчастих хмар, що відбивали останні рожеві промені вечірньої зорі. Рауль, Доббі та Джернісав’єн стояли на палубі і спостерігали, як велетенська сонячна куля повільно опускається в шар хмар під ними. Час від часу, капітан Кокус викрикував накази матросам шимпанзе, які стрімголов бігали серед оснащення і вітрил над палубою. Іноді капітан обертався і бурмотів тихі накази своєму помічнику, який повторював їх у металевий рупор. Джернісав’єн відчула легеньку корекцію в прихованих баках з антигравітаційною рідиною.

Зрештою світло поступово зникло, за винятком мерехтіння перших зірок і двох маленьких місяців, що мчали понад шаром хмар. Невидимі матроси запалили навігаційні вогні, що звисали зі щогл і рангоуту. З хмар, що здіймалися немов велетенські вежі, зникли залишки заграви і Доббі запропонував спуститися вниз і почати готуватися до забави з нагоди весняного сонцестояння.

Забава вийшла на славу! Довгий капітанський стіл вгинався від вишуканих страв і рідкісних вин. Там були соковита печеня з бізона з Північних степів, риба-меч з Південної затоки та крижані джамбу з далекого Екваторіального архіпелагу. Тридцять гостей – навіть два суворих Друїди – їли й сміялися як ніколи раніше. Офіціанти постійно доливали вино в стакани й невдовзі тости почали проголошувати швидше, ніж лилося вино. В якийсь момент Доббі встав і запропонував тост за капітана Кокуса і його чудовий корабель. Доббі хотів назвати бувалого, сивого небоплавця “моїм людиноподібним приятелем”, але запнувся посеред фрази й під загальний сміх йому довелося починати з початку. Капітан Кокус відповів компліментом на комплімент, проголосивши тост за відважне тріо та похваливши Рауля за мужню перемогу на Іграх Смерті в Карвналі. Ніхто не згадував про ганебну втечу з міської причальної щогли, коли трьох останніх пасажирів переслідували два загони воїнів-ящерів. Навколо чулися оплески та схвальні вигуки.

Прийшов час розпочинати Бал. Зі столу прибрали, скатертину стріпали, тоді сам стіл розібрали на частини й винесли. Гості стали навколо широкого майданчика на найнижчій палубі та ще раз наповнили стакани. Вервечкою зайшов корабельний оркестр і почав готуватися.

Коли все було готове, капітан Кокус заплескав у долоні й запанувала тиша.

– Ще раз офіційно вітаю всіх на борту Милосердного Зефіра, – прогримів голос капітана. – і бажаю всього найкращого в цей сезон сонцестояння. А тепер… розпочинаються танці!

З останнім ударом його долонь, ліхтарі потьмяніли, заграв оркестр, великі дерев’яні заслінки на дні корабля опустилися вниз і тепер між пасажирами й небесною безоднею не залишилося нічого, крім прозорої підлоги Навколо всі ахнули та інстинктивно відсахнулися. Та відразу ж вибухнув сміх і оплески та почалися танці.

Великий, повний грації Небесний Галеон мчав нічними повітряними ріками. Якщо поглянути на нього зверху, то можна побачити тільки блиск навігаційних ліхтарів, а єдиними звуками були зітхання вітру, шелест вітрил і час від часу вигуки вартових на марсі “Все спокійно!” Але знизу, на кораблі сяяло світло і лунали мелодії настільки древні, що про них говорили, що вони походять з легендарної Старої Землі. Лісові німфи і напіврослики танцювали і крутили піруети на висоті тисячу п’ятсот метрів над вкритими темрявою пагорбами. В якийсь момент, твереза Джернісав’єн опинилася в незручному становищі – вона танцювала з кентавром, міцні руки Рауля підняли її високо, а копита вистукували свій власний ритм на бездоганно гладкій, прозорій підлозі. Перш ніж забава закінчилася, налетіла буря і капітан наказав погасити світло, щоб товариство могло спостерігати, як в них під ногами, далеко внизу, блискавки розривали грозові хмари. Після хвилини тиші, оркестр заграв Гімн Сонцестояння і Джернісав’єн, на своє здивування, виявила, що разом з усіма співає цю стару, сентиментальну баладу. На очі їй навернулися сльози.

Коли прийшла пора лягати спати, гості розійшлися непевною ходою по палубі, що стрімко тікала їм з-під ніг. Навіть повітряна буря не стала на заваді більшості змучених пасажирів, які відразу ж заснули мертвим сном. Доббі лежав розкинувшись навзнак, пурпурний берет на подушці поряд з ним, він широко відкрив великий, усміхнений, мавпячий, рот і хропів на всю кімнату. Койка Джернісав’єн виявилася завеликою для неї, тож вона спала скрутившись у відкритій шухляді, яка легенько висувалася, а потім закривалася назад під рівномірне погойдування корабля. Тільки Рауль не міг спати і переконавшись, що в друзів все гаразд, піднявся на палубу. Він стояв там, тулячись від холодного вітру, і спостерігав, як перше, зодіакальне світло світанку торкається буремних хмар.

Рауля не покидали похмурі думки. Він знав, що якщо їх не перехоплять летючі машини чаклунів, їхня подорож до Південної затоки триватиме ще тільки кілька днів. Звідти ще чотири чи п’ятиденний марш сушею до ймовірного розташування Перекидача. Вони вже і так знаходилися занадто близько від Цитаделі Чаклунів. Шанс, що троє друзів доживуть до кінця тижня, був мізерним. Рауль постукував по кинджалі на поясі і дивився, як починається новий день.