Текст книги "Таємна вечеря"

Автор книги: Борис Олійник

IV

 
Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.
Позаду – глум. А попереду... зайда,
Примруживши свої очиці заздрі,
Вже подумки бере за нас бариш.
 
 
Він тиче в скроню пальцем вказівним: —
Ви знову у похід зібрались, дурні?
Та киньте, врешті, стоптані котурни,
І перейміться клопотом земним!
 
 
Ну от скажіть – і хай почує світ, —
Куди тепер лаштуєте похід?
За що вмирать зібралися, пани?
«Ах, за синів ...» Але при чім сини?
Чи ви у них хоч дозвіл узяли?
Пробачте, я не хочу брать на кпини,
Але синів ми вже давно ... купили,
Чи то, пак, ви самі їх продали
До нас в науку. І хоч раз таки
Вчинили мудро, як батькам належить.
То ми й навчили їх, що незалежність
Без гамана – бабусині казки.
 
 
Ми їх навчили не лише лічить,
Але й кебеті – як робить валюту.
То ви скажіть, замислившись на мить:
Чому б їм гинути у січах лютих,
Коли і хочуть, і уміють жить?
 
 
А ви навчились тільки умирать.
Красиво! – згоден. Але що від того,
Коли здобуту кров’ю перемогу
Вчергове інший прийде святкувать?
Чого вам ще не вистача, небоги?
 
 
Ми вам давали, – але ж не за так —
Під ваші корогви і має стати.
Однак, пробачте, час і віддавати.
Ви що, – зібрались жити на дурняк?
 
 
Коли ж ви насвяткуєтеся всмак?!
Пора з парадів стати за верстак, —
Минулась незалежність ... у завдаток.
Гряде, пани, новий світопорядок:
Хто платить, той і замовля гопак.
 
 
А ви і досі на старім суку
Витьохкуєте «суверенну тему»,
Ще й межами додаєте проблеми,
Хоч світ давно – у спільнім сповитку.
Єдина в світі настає система —
Епоха грошей. Чули про таку?
 
 
Вона не визнає дідівських меж —
З блаватно-жовтим і червоним вкупі.
Пощо їй зброя, коли просто купить
Усе, що ти посієш і збереш?
 
 
А схочеш, – вигідно продасть тобі
Державність, прапор, навіть ... президента.
Замовить гімн мобільному поету, —
І тішся на здоров’ячко собі
При власній конституції й гербі.
 
 
Ти лише вчасно віддавай борги,
Чи відробляй – по совісті – кредити.
Коли ж самому не стача снаги, —
Ми гуманісти:  хай відроблять діти.
 
 
Отак живе, панове, нині світ!
А ви якийсь лаштуєте похід.
 
 
Ну, хай цей дід, по старості, не тягне.
Але ж тебе, достойнику Богдане,
Вже бито-перебито сотні літ!
 
 
Тебе ж свої – не тільки вороги —
Кляли, товкли і обливали брудом!
Зніми, нарешті, із очей полуду:
Ви всі давно вже наші... за борги!
 
 
Впокорся, гетьмане. Нове життя,
Як той казав, нового прагне слова...
О, ледве не забув у перемові:
А хто ж сей дід, що перехмарив брови?
Ти б, може, познайомив до пуття?
 
 
Богдан скипів, та по-козацьки чемно
Відважив у лице злодійкувате:
– Куди тобі, баришникові, – знати?!
Та як зайшлося... Це – Тарас Шевченко. —
– Ого, – від подиву сахнувся зайда, —
Кого-кого, а вже Шевченка знаєм!
 
 
Від нього здавна голова болить,
Бо він, сказати б, іншого копилу.
Цього покіль ми справді не купили
І в золоту не заманили кліть.
 
 
Іще для нас морока: кобзарі.
Звичайно, ми в спромозі їх купить
З бандурами і кобзами. Одначе
Проблема в тому, що вони ж ... незрячі!
Йому даєш, а він собі бринить,
Та ще й регоче в небеса на здачу.
 
 
Однак, Богдане, все те – до пори:
Ми в пошуках спинятися не звичні.
Якщо Пророк чи темні кобзарі
Плюють на доляр (що, їй-бо, комічно!),
Ми їх заманимо під прапори,
Обарвлені у рідні кольори,
І купимо на щось ... патріотичне. —
І щиро посміхнувсь на крупний план,
Немов любаску, пестячи гаман.
 

V

 
Трубить Трубіж. Ми вийшли на рубіж
Нового віку. Біля верховини
Два Гетьмани Єдиної Вкраїни
Зійшлися на хрестові роздоріж.
 
 
Двадцятий підбива кривавий лік,
Чечню і Косово поклавши в клунок.
Уже валютний відкрива рахунок
Крутий баришник – двадцять перший вік,
В надії – душі прикупить за шлунок.
 
 
Зітхнув Тарас: – Останній рубікон...
Всього було на нашій Україні,
Але таких чорнобилів, як нині,
Ще не було, Богдане, іспокон.
Супроти нас – не хан, не богдихан,
Не лях, не шваб чи «рідні» московити, —
Сам князь пітьми – володар сього світу, —
Не військо вислав, – виставив гаман.
 
 
О, той гаман бере в солодкий бран
Усе, що добувалось у двобою:
І честь, і славу, купно з булавою,
І «патріотів» одяга в жупан,
З чужого краму на чужім закрою.
 
 
Нас не взяли ні паля, ні таран.
Одвазі нашій навіть чорт – не пан,
Та нині ворог особливий, друже.
Цей не по землю, цей прийшов по душі,
Щоб взяти їх на золотий аркан.
 
 
Уже зманив і провід у пани,
А челядь їхню осліпив грошвою.
Вони й не згледілися, як юрмою
Пішли на панщину до сатани. —
 
 
– За що ж ми гибли, коли все на зиск
Перевели онуки перевчені? —
Зів’яв Хмельницький, надломивши скрик.
– Не все, Богдане, – одказав Шевченко.
 
 
Гадаєш, чом цей усеможний смик
Вищить на нас – аж посинів язик?
Бо він, Богдане, замірявся нині
Скупить останнє, що покіль у нас
Не продане, – коріння і святині.
Та замість того у черговий раз
Скупив увесь непотріб України,
І казиться, що знов проторгувавсь.
 
 
А цим непотрібом – з Панька-царя
Завалено всі ринки та базари.
Воно завжди вдягало шаровари,
Щоб вигідно продатись крамарям.
 
 
Згадай, як велемовні чолові,
Після твоєї, гетьмане, кончини,
Побігли в козачки до Катерини,
Не встигла й кинути на чайові.
 
 
Та і мої вельможні землячки —
Куди ж тобі – вкраїнолюби ревні! —
А за тридцятку з царської руки
Такий між себе учиняли рейвах,
Що не лишень навзаєм сорочки,
А й Україну дерли на шматки.
Вони при кожній владі – на посту:
Їм байдуже, яку доїть державу,
Яку продати корогву з держалом, —
Червону чи блакитно-золоту, —
Їм головне: напхати в калиту.
 
 
І чим же наші, гетьмане, пани
Від паничів теперішніх одмінні?
Та схожі, мов краплина в крапелині,
Крутих батьків розбещені сини!
 
 
Хіба різняться дещо по натурі,
Оскільки в різних вимірах живуть:
Якщо вельможні наші помпадури
Із православних дерли у три шкури,
То нинішні – вже й шкури продають —
Вкраїнської, волячої фактури, —
На гамани заморській клієнтурі.
 
 
То хай усіх закупить – до ноги, —
Не так на світі буде гидко й душно!
Нам головне, Богдане: тільки б душі
Він, як овець, не вивів на торги. —
 

VI

 
Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж
Найтяжчого з усіх двобоїв, брате.
Тут не зарадять шабля чи гармати
І не розсудить гайдамацький ніж.
 
 
Тут знадобиться особливий меч:
Із кореня живого – не з булата.
Цей меч дарує із любові Мати,
Як віру, пам’ять і закон предтеч.
Йому імення, – Слово непожате!
 
 
Його не зміг і в голокост купить
Цей пройда із люцифером у змові.
Ми не полки супроти душолова —
Ми проти нього подвигаєм Слово —
І хай Господь на подвиг окропить!
 
 
То буде січа, грізна і свята!
Ще нечисть вчинить сатанинський шабаш,
Щоб Слову Істини замкнуть уста.
Отож, Богдане, іменем Христа —
Хай опліч Слова стане твоя шабля
І оберіг козацького хреста!
 
 
Нас осміють сучасні плазуни,
Що на іменні «неньки-України»
Взяли бариш. І, скинувши личини,
Допродують на ринках сатани
Ошуканий народ, його святині
Новітнім хазяям із чужини.
 
 
Нехай іржуть на гульбищах чуми, —
То знак провісний їхньої кончини.
У нас є Меч. За нами – Україна:
Останніми засміємося ми!
 
 
Ми самоїдство спалимо в корінні,
Ми випалимо розбрат, як осот,
І явимося світові єдині,
З високочолим іменем – Народ!
 
 
На цій межі не місце перезовам.
Усе дрібне розвіємо, як дим:
Ми маєм стати чисті перед Словом,
Як перед Сином у вінці терновім
І Материнським образом святим!
 
 
Трубить Трубіж. На роковій межі
В останній бій виходимо при Слові,
Бо тільки Слово береже в основі
Безсмертя української душі.
 
 
Соборно славтесь, вічні Матері,
Чолом вам, всевидющі кобзарі,
Що нас будили покликом козачим,
І не дали праправнукам незрячим
Загнати нас в мальтійські ятері!
 
 
На Трубежі, на грізнім рубежі
Во здравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковічні,
І пам’ять їхню не сточить іржі,
 
 
Бо стали Словом чистої води,
Що гоїть наші рани і руїни,
І окропляє долю України.
А Слово – вічне. Гетьмане, веди!
 
 
... Трубить Трубіж ...