Текст книги "Таємна вечеря"

Автор книги: Борис Олійник

Роздум

З народного

 
Був день невеселий по осені пізній.
Птахи ціпеніли під вітром наскрізним.
 
 
І сонце не в силі розплющить повіки...
Був день невеселий на вигасі віку.
 
 
І все було сіре, з неструганих дощок.
І думав я сіро, панове, про от що:
 
 
«Стою на асфальті, у лижі озутий.
Чи лижі не їдуть, чи сам я безпутній?»
 
 
Так бачу, що й інші на лижі постали,
І теж – ані з місця, мов коні у стайні.
 
 
І мов не такі ж ми невдатні, як з виду.
І все ніби в нормі... А лижі не їдуть.
 
 
І клали ж асфальт, як учили з Парижа,
А отже ж не ідуть даровані лижі.
 
 
Черговий дорадник з крутої держави
Регоче: – Ну ви ж і вчудили, їй право!
 
 
І хто ж вам лижню на асфальті нараяв?
Та в ролики взуйтесь – і гайда до раю! —
 
 
... Покіль ми ті ролики кляті взували,
Асфальт розгатили важкі самозвали.
 
 
А тут ще дощі зарядили достоту, —
І рідний чорнозем розвезло в болото.
 
 
Тепер стирчимо у багні, на розпутті,
Чи ролики з браком, чи ми шалапутні?
 
 
І лаємось тяжко з тієї підстави:
Який це нас дурень на ролики ставив?!
 
 
І тоскно чекаєм чиєїсь принуки,
Коли нам вилазить з цієї багнюки.
 
 
Чи, може, до переду й заду негайно
Пропелери вставить – і в лет вертикально?
 
 
... Отак би й стирчали ми, Богом забуті —
В багні по коліна, у ролики взуті.
 
 
Та їхав із ярмарку дядько по торзі,
Як глянув – і ледве не випав із воза:
 
 
– Чи ви не при тямі? Чи я з перепою?
Ви й справді зібрались на роликах в поле?!
 
 
– Так це ж нам пораяли радники мудрі... —
Всміхнувся візниця і в бороду муркнув:
 
 
– То хай вам і те вже роз’яснюють звідти,
Як сіється гречка і... робляться діти —
 
 
І рушив коня в українське безмежжя.
А ми – у багні стоїмо, незалежні...
Від розуму.
 

Спогад

 
Щоранку мати тягла його до музшколи.
А він, маленький і згорблений,
волік опасисту, ростом з нього, віолончель.
Хлопчику минав сьомий.
Коли проходили поуз вітрин з іграшками,
його втомлене, аж старече личко
оживало і ставало, як у всіх дітей.
 
 
...Якось, по дорозі до музшколи,
їх перестріла далека родичка.
Жінки довго і гаряче цілувалися,
а очі були холодні-холодні.
Хлопчика занудило від їхніх нещирих охкань і ахкань:
«Скільки ж це ми не бачилися?!»
«Леле, а ти зовсім не змінилась!»
«А ти, ти... просто розквітла!»
Потім занудно доскіпувались:
«Де брала крам?» «Хто шиє?»
«Як? Як? Стривай: запишу адресу».
 
 
За балачкою вони забули про нього,
і хлопчик уперше розгледівся довкруж.
Після пісної кімнати – стеля, кусень вікна,
щиглик у клітці та остогидла віолончель, —
він уперше побачив:
справжніх, живих горобців, кота,
що ласо і хижо стежив за ними,
пса, що, пробігаючи, лизнув йому руку
і грайливо помахав хвостом...
 
 
А потім сталося вже й зовсім неймовірне:
у дворі нормальної школи
хлопчаки ганяли м’яча.
Вони закручували такі карколомні фінти,
а маленький, пружний голкіпер
так стрімко шугав за м’ячем,
що у хлопчика м’ятно хололо під грудьми
і серце стрибало, як м’яч.
Наразі хтось із гравців так «заліпив»,
що м’яч завис у зеніті, як планетка,
потім поволі почав опускатися за огорожу
і покотився... покотився прямо до нього.
Не тямлячи себе, хлопчик потягся
назустріч м’ячеві і вже напружився
для удару... Як нагло:
«А куди ти?» – мати грубо
вхопила його за плече,
кинувши родичці дратливо: «Бачила... отаке?!»
 
 
Вдома, вправляючись на віолончелі,
він плакав, і сльози скочувались по струнах,
як роса, котру вперше побачив уранці.
 
 
... Філармонія була переповнена по вінця.
Меломани шурхотіли програмками,
перешіптуючись: «Приїхав з гастролей».
«Звідки?» «Здається, з Америки».
«Його вже вдома й не побачиш».
«Що ти хочеш – геній».
«А на ювілей таки приїхав...»
«Т-с-с», – шикнули зусебіч.
Розсунулися лаштунки, і конферансьє
пафосним речитативом почав перелічувати:
«Народний... лауреат найвищих премій...
міжнародних і вітчизняних... почесний
професор... доктор... академік...
великий... неперевершений віртуоз...
гордість міста... держави... нації...»
 
 
...Він не просто грав, а увесь гучав музикою.
В напівзабутті, заплющившись,
сивий-сивий... як Саваоф
на зводах Сікстинської Капелли.
Зала... та що там зала! —
світ не існував для нього... тільки музика.
Він нічого не чув і не бачив.
Та на останньому акорді він таки почув...
Цей звук супроводжував його все життя,
на всіх континентах і велемовних учтах...
Він почув той особливий, глухуватий стукіт,
від якого завмирає серце
і м’ятно холоне під грудьми.
 
 
Опустив смичок, розплющив очі
і... побачив:
за вікном, по хіднику, котився м’яч,
назустріч йому летів хлопчисько...
Налігши на ліву, він так «вліпив» правою,
що м’яч завис у зеніті, як планетка.
І коли почав опускатися через огорожу,
Маестро... заплакав.
Він плакав, по-дитячому, кулаком розмазуючи сльози.
 
 
А зала шаленіла від захвату,
осипаючи його квітами, цілунками, програмками.
Меломанки в буклях з минулого століття
сплескували руками: «Боже, як він стужився
по домівці!» «Але ж який прийом... який прийом!!!
Тут і камінь заплаче!»
 
 
...А він плакав за тим, що колись – давно-давно —
йому не дозволили вдарити м’яча,
щоб він злетів у зеніт, як планетка.
І зала теж промокала розчулені сльози,
не здогадуючись, що разом з Маестро
плаче за своїм дитинством...
 

Сюжет

 
Колами, колами листя – в осінньому танго...
Може це спогад?.. А може, незбутий сюжет:
Ніби в Полтаві біляво біліє альтанка...
Ніби і досі там чийсь мерехтить силует...
 
 
Як це далеко?!. ...Уже на моїм небоспаді
Вечір в задумі схиляється на парапет.
Може, це казка? А може, було те насправді:
Біла альтанка і твій неземний силует?
 
 
Парами плавають горлиці в небі кохання,
Плавко спадаючи на молодий бересклет.
Може, це пісня? А може, це просто омана:
Одсвіт альтанки і цей полохкий силует?
 
 
Скоро затужиться стужам на цілому світі.
Холод прониже до серця, як хижий стилет.
В темінь грудневу свічею провісною світить
Біла альтанка і твій неземний силует.
 
 
В час одиноцтва, коли перевесники в ірій
Ті відлетіли, а інші збираються в лет,
Не похитнусь у любові, надії і вірі,
Доки на прузі видніє хоча б силует.
 
 
Колами, колами лист опада з високості.
Зорями хтось вишиває небесний намет...
Може, це казка? А може?.. А може, це просто
Осінь мені нагадала забутий сюжет?
 

Дощ

 
Зажурились голуби на дощ.
Сіро. Сиро. Вимокає суша,
Дощ, холодний, як ослизлий хвощ,
Кільчиться і облипає душу.
 
 
Над усім живим – вселенський плач.
У старих дубів суглоби ниють.
Навіть миша проситься під плащ,
Вимокла під мжичкою до нитки.
 
 
Чи воно прорвало небеса —
Сіється і сіється, мов просо.
Задубіла від мокви коза
Відігрітися у мене просить.
 
 
Пригорнулась до руки бджола.
Уділила на подячність меду.
Перепілка діток привела
І сховалась до мого намету.
 
 
А воно полоще доокруж:
Ну, не небеса, а просто сито!
З осоки приповз до мене вуж.
Каже: дай хоч душу просушити.
 
 
Так, либонь, у першу водолють
До ковчега утлого із суші
Все живе збиралось звідусюд,
Щоб життя не зупинилось суще.
 
 
... Роде людський, змучений в тяжбі,
Ненавистю загнаний в окопи,
То невже ж для розмиру тобі
Треба ще і другого потопу?!
 

Гей, слов’яни!

 
Прямовисним багнетом прорізавши серпень,
Сонце круто ввійшло у боснійський граніт...
Причащаються серби. Прощаються серби —
Від малого до сивого... Небо гримить.
 
 
Чорні ризи отців. Біла паморозь болю...
Пам’ять важко долає баюри й корчі —
Через шість віковіч та на Косово Поле,
Де над сербською тугою стогнуть сичі.
 
 
Брате сербе... Ти знову стоїш наодинці
У двадцятому віці на смертній межі.
Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці
На «фантоми» змінили горбаті ножі.
 
 
Схаменімось, братове по вірі прадавній!
То не важить, чиїх ми племен і родів:
Сатана замахнувся на світ православний,
На чертоги і храми отців і дідів!
 
 
Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, —
Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю.
Бо коли не врятуємо сербів од смерті,
Ми погубимо совість і пам’ять свою!
 
 
Осінившись триперстям, у вірі – єдині,
Ми укріпимо вірою душу і плоть!
І якщо навіть світ нас полишить, як нині, —
Ми – незборні, бо з нами Господь!
 

Благословіння

 
В горньому граєві райдуга
В сім кольорів не згоря.
Світе, Європо, возрадуйся:
Сходить новітня зоря!
 
 
Миром, і хлібом, і зладою
Під тулумбасовий грім
Разом з святою Елладою
Вічний віта її Рим!
 
 
Світе єдиний, не куплений, —
Руки, мов крила, здійми,
Ніжно, як батько, із купелі
Юну державу прийми!
 
 
Дивна коса, як мальована,
В'ється ще з Київ-Русі...
Звідки ж ця сиво-згорьована
Нитка у карій косі?
 
 
О, не питайте, брати, її...
Там, з-під її сивини —
Вихрипи коней Батиєвих,
Зорані списом лани.
 
 
Отчі святині споганені,
Храми плюндровані вщерть.
Через віки заарканену
Мову рокують на смерть.
 
 
Та з попелища диявола, —
Горня, свята і земна, —
Самовідродженим явленням
Вічно вставала вона.
 
 
Горем її не оковано,
В серце не вкралася лють.
Співом, ласкавою мовою
Всяк обдаровує люд.
 
 
Люди, всією родиною
Браму відкрийте з добром
Перед моєю Вкраїною.
Перед живлющим Дніпром!
 
 
Родові не переводиться,
Бджоли гуртують рої.
Тихо сама Богородиця
Благословляє її.
 

Біля Мгарського
монастиря

 
На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить – від квітки до хреста, —
Ідуть дощі вдовинними планами ...
На цій горі, на пагорбі печалі
Німіє слово і мовчать уста.
 
 
Гірка сльоза пече, як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир – як оберіг козацький...
І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!»
 
 
Страшне число у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.
 
 
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони – простили... Але пам’ять душить:
Чи маєм право ми простить собі ?
 
 
...На цій горі, на пагорбі печалі
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовинними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає: «Не прости!»
 

Треті

 
Знову чорне вивели на біле,
Біле – заплювали в чорноту.
Пики одне одному набили
За свою! За правду!! За – святу!!!
 
 
Спогадали рани і зарубки.
Виставили кожному борги, —
І взялися зводить порахунки,
Ревно наминаючи боки.
 
 
Доки на мечі кували рала,
На тризуби – молоти й серпи,
Треті загребущо рвали й крали
Від ракет, ікон – і до сапи.
 
 
Треті підкидали знизу хмизу,
Зводили, як бевзів, – у лоби:
– А отам – колишній блюдолиза,
А отам – теперішній. Лови! —
 
 
І ловили, і трощили яро
Щелепи, заводи і горшки.
А тим часом треті – рвали й крали,
Надбане горбами за віки.
 
 
Раптом спогадали про Вкраїну.
Глянули – руками розвели:
– Хто ж це нам побив горшки і спини,
Хто ж це нашу хату розвалив?! —
 
 
І шукають лютими очима
Ворогів нових за три межі.
А тим часом треті за плечима
Ділять між собою бариші.
 

«Чи журавки ячать»

 
Чи журавки ячать,
Чи гудок загучав —
Щось кигиче чи тужить чаїно?
Я на берег примчав ...
Та пустельний причал,
Та холодний причал,
Мов крижина.
 
 
Очужіло стою
У зими на краю, —
За крилаткою осінь курличе ...
Хтось в холоднім гаю
Кличе долю мою, —
Кличе тоскно,
Та все недокличе.
 
 
Чи спіткнувся в корчах,
Що не встиг до начал,
Чи то крила погасли на силі?...
Думав – квіт обвінча ...
А мені на причал
Опустилися віхоли сиві.
 
 
Як немає снаги
Повернуть на круги,
То хоч пісню – до неї,
Хоч – пісню ...
Прислухаюсь: луна
Ледве-ледь долина:
«Пізно, голубе ...
Ладо мій, – пізно ...»
 

«Я Іржавця молив, і Сулі я годив»

Євгену ТОВСТУСІ

 
Я Іржавця молив, і Сулі я годив,
Щоб мені відчинили ворота.
Та суворо відмовив мені Яготин:
Ти, мовляв, не із нашої чоти.
 
 
Ти загруз в марноті. Ти на слові засох,
Ти блідий, мов чиновні папери.
Тут Шевченко ходив. Він узяв на засов
До моєї обителі двері.
 
 
Ти піди уклонись до Тарасових ніг
І втопи у озерах погорду,
І у пору купальську, на Йванову ніч
Попроси свою квітку в Природи.
 
 
А не вимолиш, що ж – таланить не усім —
Не впадай у зажуру і скруху,
А зайди із дороги на хліб та на сіль
До оселі Євгена Товстухи.
 
 
Він тобі наготує козацький напій,
Він тебе перегляне по нотах, —
І очистить, і скине у синій Супій
Всю твою сухозлоту марноту.
 
 
Ти прийми з його рук животвор-звіробій,
Як з долоні самої Природи.
І спивай по ковтку, доки сам у собі
Не відчуєш, чийого ти роду.
 

Ворота в Канів

 
Не як монарх, що в ницім покаянні
В Каноссу повз дорогою раба, —
Іду, розкутий, у престольний Канів
Позбутися холопського горба.
 
 
Пора стоїть, рахманна і погідна.
Тарас, урівень з сонцем на скалі,
Возносить у мені козацьку гідність
Господаря праотчої землі.
 
 
Ще манить звичка – впасти на коліна.
А він гримить, немов пророк Ілля:
«Учись ходить, нарешті, як людина
Бо це таки, одвік твоя земля!»
 
 
І я встаю, толочений віками,
Але не вбитий в корені мечем!
І відчиня мені ворота в Канів
Тарас державним, золотим ключем.
 

Осінь

 
Стоїть в одинокій задумі лелека.
Об чім ви замислились, гречний колего?
 
 
Ще рано, колего. Ще в розповні літо.
Ще серпень не править від осені мита.
 
 
Вона йому золото тиче в долоні,
Та він невідступно стоїть на кордоні.
 
 
«Ще рано, – він каже. – Кордон на замкові.
Сховай хабарі: стоїмо на законі».
 
 
Так що ж ви, колего, так рано зібрались?
Ще вашим синам досхочу не літалось,
 
 
Ще ваша дочка перед люстром озерним
Не встигла приміряти сукню модерну?
 
 
Поправив пенсне і промовив лелека:
– Вони молоді, їм збиратися легко.
 
 
А я вже, колего, дійшов того звіту,
Коли лаштуватися треба засвіту.
 
 
Я довго переднім ходив на відвагу.
Віднині мій учень вестиме ватагу.
 
 
А я вже останнім нестиму покуту,
Щоб хтось не відбився від рідного гурту.
 
 
А я вже по-батьківськи тихо простежу,
Щоб хтось на чужу не сподобився стежку.
 

Трубить трубіж (Поема)

I

 
Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.
Позаду – смерк. Попереду – свобода.
За Трубежем примружилися орди.
І хан на око проміряє ніж.
 
 
Хан тиче пальцем за своє плече
І цідить: «Ну, проб’єш мої застави,
А там на тебе вже давно двоглаво
Єдиновірний павутиння тче.
 
 
О, він по-царському ладнає сіть!
Не на годину – на віки, гетьмане.
Вона заглине і тебе, Богдане,
І рід, і люд, і одчайдуху Січ.
 
 
Я знаю: ти будитимеш мечі,
Аби на волю видобуть ключі, —
І, може, й вирвешся на мить з кошари,
Однак тебе на першій же межі
Іще меткіше, ніж мої татари,
Назад, в загін, завернуть яничари,
Самі ж наймуться у наглядачі.
 
 
Я знаю, Хмелю, ти і по кончині
Стоятимеш за волю України,
І, може, й вистоїш. Але затям:
 
 
Коли, нарешті, в горніх небесах
В двадцятім віці, в радісних сльозах!, —
Державний стяг онукам завесніє,
І під урочі подзвони Софії
Свободу возвістить універсал,
І «Слава!» – юно вирветься з грудей, —
Затям, Богдане: саме в ту хвилину
Новий хазяїн світового чину
Твій рід і люд наївний, мов курей,
Заманить вміло в імпортну торбину,
І Україну нарече ... Юкрейн.
 
 
То чи не ліпше повернуть навспак
І розійтися мирно по господах?
Чи варт платити кровію і родом
Лише за те, щоб зватися народом?
А чи, як досі, одягти сіряк,
І хай – без імені, зате – з приплодом?
Життя ж одне, Богдане, як-ніяк! —»
 

* * *

 
... Трубить Трубіж: «Рушай, інакше – смерть».
Схмарнів Богдан. Полковникам ошатним
Сказав на вибір: – Козаки, рішайте:
Чи – з кров’ю Воля. Чи назад ... у смерк. —
 
 
Явився дяк у чорному увесь,
Сховав хреста. Дістав з-під ряси шаблю: —
Якщо – назад, я з головою шапку,
Зніму тобі, достойникові, днесь. —
 
 
Просяяв гетьман: – Чули, козаки?
Сам ... Бог велить. А вже одваги й шабель
Нам вистачить на ляхів і на швабів,
На Мангишлаки і на Соловки.
 
 
Хан міря нас по Золотій Орді,
Що від захланності пішла у невідь.
Ми ж на чуже не закидали невід,
Ми в нашій вірі і землі тверді.
 
 
І мислю так: якщо стріла заброд
Наздожене на рубежі нещаднім,
Ми хоч би тим прислужимось нащадкам,
Що смертю ствердим: є такий народ! —
 
 
«Так є чи ... був? – глузливо кряче ворон. —
Чи, може, гетьмане, лишень – юрба,
Яка сама собі – найтяжчий ворог,
Що викохала у душі раба?»
 
 
... Погідний вечір догасав, як ватра,
Скрадалась тихо ніч із-за горба.
«Уранці буде добра молотьба», —
Буденно перемовлювалась варта.
 
 
І гетьман ворону сказав: «То справді
Нестерпна мука і тяжка ганьба:
Нести впокорено тавро раба,
Б’ючи поклони ідолу неправди.
 
 
Але ж раба – раніше чи пізніше —
Зведуть з колін хоча би ... канчуки.
Мене тривожить, вороне, страшніше:
Щоб нас не заманили в козачки.
 
 
Попустять віжки, – ніби вже й вільніше.
Надягнуть вишивані сорочки.
Дозволять друкувать крамольні вірші,
Уділять чарку з панської руки.
 
 
Заручать пам’ять і приручать крила,
Почеплять шабельку на килимку:
Злітай, козаче, в голубінь стрімку!
Та от смикнешся, а злетіть несила:
Душа ж бо на чужому повідку.
 
 
Страшніше смерті – воля на приколі,
Коли душа у ліжнику дріма,
І спить одвага, як могила в полі,
І ти уже не відчуваєш болю,
І навіть ... ворога тобі кат-ма.
Не дай нам, Господи, такої долі! —
 
 
І, здавши повід вірному джурі,
Полковникам сказав: – По цій розмові
Пора до сну. Недовго й до зорі.
Нехай пригублять чарку кобзарі:
Уранці починаємо, братове».
 

* * *

 
Смерть, зачувши сталі дзенькіт,
Опустила вічі.
... Засвіт стали козаченьки
До тяжкої січі.
 

II

 
– Здоров будь, гетьмане! То як там... на коні? —
Запитую через тривіччя з гаком.
Відлуння запит поверта мені.
Мовчить Софія в сивій давнині.
І ворон на хресті – питальним знаком.
 
 
І раптом: чи примарилось мені,
Чи й справді вершник звівсь у стремені
В тяжкій потузі Слово народити?
От-от, здалось, отверзнуться уста.
Та нагло тишу, у віки сповиту,
Сколошкала базарна суєта.
І гетьман з виду потемнів грозово,
Окам’янівши знову на півслові.
 
 
Тим часом на майдан ізвідусюд
Сипнув, як просо, іграшковий люд.
 
 
Гей, зчинилась метушня
На Майдані Вічнім.
Звідусіль, як мурашня,
Сунуть чоловічки.
 
 
Хоч дрібненькі, та меткі
Землячки-хазяйчики.
Не Богдани, а такі,
Знаєте, богданчики.
 
 
Не Шевченки – шевчуки,
Не співці – кобзарики...
Облаштовують лотки
На товар, гендлярики.
 
 
Та усі – один в один, —
Гейби із плаката:
Шаровари – кармазин,
І лялькові плахти.
 
 
Всі неначе й різні,
І – однаковенькі.
Кожен має бізнес,
Свій, хоч і маленький.
 
 
Розкладають полички,
Яточки зугарні.
Та пускають кулачки
За місця базарні.
 
 
Таке дрібне, а тісно на майдані:
Вже обліпило постамент Богданів
І підступає до священних брам.
А той, меткий, пронозливий, мов шило,
Уже, дивися, розкладає крам
На патріаршій страдницькій могилі.
 
 
...На поштамті мелодійно
Обізвались дзигарі.
Починають лицедійство
Новобутні гендлярі.
 
 
Наперед іде товар
Ще з дідів-прадавній,
Коби чортів газетяр
Не шкрябнув нагально,
Що, мовляв, у нас базар —
Не національний.
 
 
Тут і хрестики, й свічки:
Ми – народ побожний!
Вишивані сорочки,
Жупанці вельможні.
 
 
Молитовнички старі
І нові Укази.
І лубкові кобзарі
Піють для показу.
 
 
Писанки мальовані,
Кухлики з мізинчика.
Коники майолові,
Півники-гребінчики.
 
 
І парсуни кошових
В рамочках оздоблених.
І портретики нових,
Всенародно обраних.
 
 
А з-під того камуфляжу,
Вже напівлегальне,
Визирає переважно
Крам колоніальний:
 
 
Сигарети, жуйки-гумки
Зарубіжних марок.
Тонізуючі пігулки
Для гульвіс-підстарок.
 
 
На світлинах виграє
Барвами на сонці
Все, що звабливого є,
У дівок і хлопців.
 
 
Перезрілий дідуган,
Крадьки, під полою,
Пестить, ніби талісман,
Екземпляр «Плейбою».
 
 
А онук його сплива
Усміхом дебіла:
Квапно смокче з рукава
Пакистанське зілля.
 
 
Слави тобі і чинів,
Платний патріоте,
Що пролазам з чужини
У державі одчинив
Душу і ворота!
 
 
Заїжджай до нас, вали
З негодящим крамом:
Ви не все ще продали,
Ми – не все докрали!
 
 
Ви нам – «Коку» із часів
«Бурі у пустелі».
Ми вам в шальку терезів —
Юнок до постелі.
 
 
Ви нам – прілий аспірин
Та інтим для злуки.
Ми вам щедро на замін —
Докторів науки.
 
 
Ви нам – сірий сурогат,
Допотопну каву.
Ми вам – рідних немовлят
Здаємо, немов телят.
Заодне – й державу.
 
 
Ви нам на екрани —
Кілерів прокатом.
Ми як учні справні
Не в кіно, – насправді
Косимо із автоматів
Наших темних депутатів,
 
 
Щоб не лізли, всенародні,
У сімейства благородні:
Там без вас авторитети
Розберуться за фуршетом.
 
 
Ви ж молітесь на ікону,
Щоб живі зостались.
Та пишіть свої закони
Гетьманським уставом.
(Най лежать собі у схроні
Спогадом на старість).
 
 
Ви нам – файні сексо-бомби
З відеокасети.
Ми вам (ну їх до хвороби!) —
Ядерні ракети
Звозимо, немов колоди,
Впрягшись у підводи.
 
 
А тепер із шахти
Молимо, сердешні:
– Захистіть у ... НАТО,
Нашу незалежність! —
 
 
... Гоготить – реве базар,
Мов казан, потужно.
Здаємо живий товар
За одмерлі душі...
 
 
І на всю цю гидь і слизь
Вже нема загати.
Одне слово, брате:
Хай живе капіталізм
В українській хаті!
 
 
Тільки хто нам доповість:
Чом у власній хаті
Я тулюсь, як бідний гість,
За порогом, брате?
 
 
Щось воно догори дном
У Соборній вийшло:
Ніби ми вже й за кермом,
Але правлять... інші.
 
 
Ну та це вже я заліз
Не туди, де варто.
Одне слово, брате:
Хай живе капіталізм
В Суверенній Хаті!
 

* * *

 
А базар кишить-кишма:
Крамарі, немов мишва;
«Голубі», як голуби,
Від знемоги тануть;
Грає усміх на губі
Замашних путанок.
Гомонить, гуде базар,
Наминаючи навар.
 

III

 
І враз – ущухло, стихло, як у вусі,
Сам час заціпенів у напіврусі.
І погляди пронизливі, як оси,
Зійшлися на Андріївськім узвозі,
Звідкіль ступав неквапною ходою
Якийсь прочанин – вуса з бородою,
Убраний чудернацьки, аж до подиву,
Сказати б, несучасно. Не за модою.
 
 
«Хазяїн!» – зашептало звідусюд.
І, кинувши товар, торговий люд
Обсів його довкола – достеменно,
Як блідоликого, – аборигени.
 
 
«Хав ду юду», – той цуциком подзявкуе,
Чи «Ґутен таг?» – недомірок гуде.
«Чи ви на ідіш? Ми вже тут по-всякому,
Бо українська щось не вельми йде».
 
 
«Ви, певне, із Америки, мосьпане?
Там чадо моє вчиться». «І – моє», —
Докинули. «Вам щось національне?
Шевченко? Знайдем. І Мазепа є.
 
 
Сторгуємося. Пустимо й дешевше.
(Щось попит підупав на цей товар).
А, може, маєте з собою... дещо,
То обміняємо. На те й базар.
 
 
Ох, знаю сам, до чого докотивсь!
І сором, і душа болить та плаче.
Я ж патріот. А от ... торгую, бачте.
Та що подієш: ринок. Тут крутись.
 
 
Зашилися по вуха ми, їй-право!
То, може б, ви взялися нами править,
Бо ми і так вже ваші? На колись
Не відкладайте, пане, добру справу,
Щоб інші нами править не взялись».
 
 
Протявши гнівом кодло мурашине,
Прочанин громом струсонув світи:
– Оце вже доборолась Україна
Таки до краю, Господи, прости! —
 
 
Юрба спочатку з подиву заклякла,
А потім налетіла, мов коршак:
– Овва! Та ж він по-нашому балака.
То ти не із Америки, сіряк?
 
 
Пощо ж ти забиваєш людям баки?
Не купиш на м’якині горобця!
Ану, паняй! Блукають тут ... усякі.
Дивись, іще поцупить гаманця. —
 
 
І, вмить згубивши інтерес до діда,
Вернулись кожен до свойого діла.
 
 
Лише один вертлявий крамаренко
Очима до прочанина прилип,
Та й бовкнув: – Щось немовби... на Шевченка
Скидається оцей, панове, тип? —
 
 
– Чи ти ще змалку із колиски випав:
Шевченко ж вмер! (Коли це, пак, було?)
Не віриш, то спитай у цього.типа,
Покіль тебе ще з рейок не звело. —
І, мацнувши в кишенях гаманці,
Шугнули на гешефт, як горобці.
 
 
Прочанин рвучко підійняв чоло
І гомеричним сміхом розкотився:
– Та я б себе прокляв, аби родився
Для вас, кульгаві розумом, старці!
Я до живих прийшов. А ви ж – мерці!
 
 
Ходімо з цього торжища, Богдане, —
Нехай горить антоновим огнем! —
Заки тебе ці правнуки погані
Не продали укупі із конем.
 
 
Ти чуєш: небо крушиться, мов крига?
Трубить Трубіж в сурму Архистратига!
 
 
Він кличе всіх, не куплених за гривню,
Хто не заклав сумління під кредит, —
Востаннє визволяти Україну
Від зашморгу данайської орди.
Чого ж мовчиш у бронзовій гордині?!
Заки не пізно, гетьмане, – веди! —