Текст книги "Таємна вечеря"

Автор книги: Борис Олійник

Європі

 
Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
 
 
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
 
 
Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
 
 
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило злаками біди,
Аби козацький стан у Дикім Полі
Не зупинив азійської орди.
 
 
Живи собі. Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.
 
 
Так, ми в гешефтах – і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть.
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
 
 
Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздається всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть...
 
 
Життя мина... Усі ми перебудем:
Хто – при бандурі, хто – при гамані.
А що вже по собі залишим людям, —
Судити не тобі, і не мені.
 
 
Відкриті наші предківські чертоги
Усім, хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром! Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі.
 
 
У кожного – свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця – в небі журавлі.
 
 
Такі ми є. А ви такі, як є.
 

Верлібр з коментарями

 
Затерті фрази, перепродані мислі.
Куплені-перекуплені, з’їдені міллю сентенції.
Папір обвально дорожчає
пропорційно здешевленню слів.
Завезений втридорога крам
пішов на декольтовані
до непристойності гасла.
 
 
Надто многі дозволяють собі те,
що дозволено небагатьом:
кожен третій числить себе поетом;
кожен другий пнеться в солов’яненки;
перший – ліпший ладен стати президентом...
 
 
Вулиці, майдани, базари,
телеекрани, радіо, мегафони,
газети, летючки, інтернет, роти
ревуть, хриплять, сичать,
репетують, волають, гарчать,
гавкають, виють,
випльовуючи на опонентів
мегатонни помиїв.
 
 
Прислухайтесь... Цитуємо:
«Злодюга, педермот,
агент ЦРУ, СБУ, ФСБ
(чи Моссаду, що одне й теж)»;
«дрімучий бездара, телепень, злодюга,
олігарх, пройда, змовник,
замовник, ворог нації
(колишнє «ворог народу»);
московський попихач, стипендіат Олбрайт —
і він (вона, воно) ще й пнеться
в президенти України!
Ну, ви бачили отаке?!»
 
 
Це – про опонентів.
І одразу ж вкрадливо ніжне —
про себе:
«Побратими і посестри! Коли я
стану Президентом
моєї нещасної України...»
(де ти її взяв ту нещасну —
хотілось би знати?);
«я, – б’є себе в груди цитатою, —
що вгору йде,
хоч був запертий в льох...»
(щоб ти вже сидів там до скону!);
«дорогі люди! Як і ви, я нічого
не маю...» (за душею – уточнимо);
«як і ви, я – за межею виживання»
(за рогом гарцює іномарка з двома
джипами горил);
«дивіться, – я вивертаю кишені:
тут – ані копійки!»
(зате там– пару сотень мільйонів знайдеться);
«я вистраждав Україну за гратами»
(справді – одних саджали,
а декого й «підсаджували»);
«коли оберете, я зладнаю команду
тільки з патріотів!»
(має, щонайменше, два громадянства);
«я виведу вас із цієї пустелі»
(та ти хоча б сам додому втрапив!);
«я перекрию всі аеропорти і кордони
цим хапугам»
(власний літак, про всяк випадок,
завжди напоготові);
«якщо мене оберуть,
ми нагодуємо хлібом три Європи»
(у кишені – комбінація з трьох пальців);
«слава Україні!» – вибухає в захваті насамкінець
(відлунням повертається:
«Вічна пам’ять дурням, якщо повірять»).
 
 
...Молодиця, насипаючи покупцеві
соняшникового насіння в кульок із часопису,
де шкіриться світлина
якогось претендента,
і краєм вуха слухаючи ще одного – з базару,
зітхає:
«І в кого воно, стерво,
навчилося так брехати?!»
Покупець, повертаючи жінці здачу,
усміхається:
– Це вам, мамо, гонорар
за правдиву інформацію...
Перепрошую, як Вас величати?
– Мене? – перепитала. —
Та зовіть просто:
Україна...
 

Нічний візит

 
І явився з ночі Ворон, чорно-сизий, як рілля.
– Звідки... ви? – отерп мій голос. Одвернувсь: – А звідтіля. —
 
 
І загруз у верховіття, наче привид з потойсвіть.
У його залізних кігтях щось окровлене тремтить.
 
 
– Що там... що то в кігтях б’ється? – захитався мені світ.
– А-а, тремтиш? То людське серце – маю здобич на обід.
 
 
– Чи далеко ж ті... угіддя, звідки здобич припасли? —
– Там, на Косово, де сербів косить смерть у три коси!
 
 
– Леле! Що ж ми тут розсілись: треба ж рятувать братів! —
Сплюнув жовч: – Досидівсь, куме: я по тебе прилетів.
 
 
– Ох, біда! Коли б же знали, ми б грудьми – супроти зла!
Обірвав: – Дарма лукавиш: ваша черга надійшла.
 
 
Вам волали: «Гей, слов’яни!» – Ви ж ховалися до нір. —
І, крилом роздерши ніч,
Увігнав у серце дзьоба, мов кривий османський ніж!
 
 
... Місяць обірвавсь, як бомба, —
Прямо меживіч.
 

Остання дорога Нестора

 
У смерклому небі по чорному – ворони чорні.
По сірому полю, по сірому – тіні женуть...
Збирайтеся, Батьку. Уже пугачі ізвечора
Накликали тоскно дорогу в чужу чужину.
 
 
Уже ви ніколи не вернетесь, Батьку, додому.
Крутий кулемет на півслові розгублено стих.
І грива конева в зажурі опала додолу.
І хлопці-махновці зів’яли – ні в сих і ні в тих.
 
 
... Коли в домовині відплив у паризькі тумани,
На всі запитання дала йому відповідь смерть.
І тільки єдине забрав у могилу, як рану:
«За що ж ми, Вкраїно, себе посилали на хрест?»
 
 
Нерідна земля прийняла у холодні лещата.
Чужа чужина. Тільки часом із батькових крес,
Занесена вітром, хмарина заплаче дощами:
«За що ж посилали безвинних і грішних на хрест?»
 
 
... Гуляє курай, як гультяй, по Гуляй та ще й Полю.
Нову Україну озули в чужі постоли.
І ваші онуки шукають затуркану долю,
Як ви колись, Батьку, шукаючи, та й не знайшли.
 
 
В степу запорозькім звікована скіфська прамати
спізнала всього: і світання імперій, і смерк.
І тільки єдине і досі не може спізнати:
За що ж українці себе посилають на смерть?
 

Затули мене крилом

I

 
Затули мене крилом
Від промерзлої студоми.
Борони мене хрестом
Від Гоморри і Содому!..
Скаженіє бурелом
У вселенському огромі, —
Затули мене крилом.
 
 
Кулі б’ють, налиті злом,
З гайдамацьким пересвистом.
Затули мене крилом
В чистім полі від нечистих.
Відьма править помелом.
Сатана три шістки числить...
Затули мене крилом.
 
 
В чистім полі замело.
Тільки місяць – упівока...
Відведи мене в тепло
До людей із одинока,
Доки душу не взяло
В лапи зашпорів жорстоко.
Від провалля – за півкроку —
Рятівне подай крило.
 

II

 
Ти ячиш мені: «Зажди!
Не спіши туди задуже.
Краще згинуть в холоди,
Ніж у спертому задушші.
Краще вовк – серед біди,
Ніж лисиця – на подушці.
Краще хрест – на грішну душу,
Ніж втопить її в меди.
 
 
В тому світі – фальш і зиск.
Він брехливий, як газети.
Краще жити серед зим,
Ніж у теплій твані вмерти.
Краще вирвати язик,
Ніж піти до них в поети.
Краще крапка пістолета,
Ніж од митаря – срібник».
 

III

 
Навіть вухом не повів
На замови-остороги.
Поманило до гуртів,
На дідівські на пороги,
Під зачовганий мотив
Про дитинство босоноге.
 
 
...Так летів до отчих місць,
Що у сім потів облився!
Глянув: стільки рідних лиць!
І ні жодного ... обличчя:
Від колишніх юних птиць —
Тільки пір’я на обійсті...
Шаста виводок лисичий
З хижим поблиском зіниць.
 
 
Ще недавно позахмар
Ми злітали в орлім чарі!
А тепер новий вівчар
Заганя нас до кошари.
В нього із-під шаровар
Визира копитищ пара,
На яких вогніють тавра
Від рогатого з тартар.
 

IV

 
Сіра тиша над селом.
Ходить колами шуліка.
Не ховай мене за склом
Від розстріляного віку!
Хто ж це нас пустив на лом,
Україно, при задвірку?
Що ж це ми, такі великі, —
Знову під чужим кермом?!
 
 
... Гірко сплеснула Дніпром,
Затужилася борами:
«Не питай мене пером,
Запитай у свого страму:
А хіба не ви гуртом
Віддали мене у найми
Прибирати за столом
За новими хазяями?»
 

V

 
В сонну тишу над селом
Прорипів протез іржаво.
Тінь якась – на всю державу
Стала між добром і злом.
Дзенькнули медалі слави,
Голос гримнув напролом:
– В кого ти питаєш правди
І кому ти б’єш чолом?!
 
 
Та на всі свої волання
Ти скоріше діждеш смерть,
Ніж відлуння чи зізнання:
В цій державі все, – до грана
Полетіло шкереберть —
В наших кресах, як в саванні,
Окупанти бродять п’яні...
Дожилися, вашу... честь! —
Позіхнуло наостаннє:
«Сю ніч снились партизани...
Тут лісок... за кілька верст».
 

Молитва

 
Отче, у Триєдиності Єдиний,
Що послав Спасителя на скруху,
На валу, при Церкві Десятинній,
Уповаю на твою потугу:
 
 
Не введи, Безмежно– Безначальний,
У спокусу тіло наше грішне.
Над земні марноти і печалі
Прихили десницю всеутішну!
 
 
Стримай гнів на винних без провини,
Загрими в архангелові труби
Нерозважним чадам України
І остережи від самозгуби!
 
 
Відпусти гріхи. Великий Боже,
Пройдами ошуканому люду.
Втретє відпусти, молю, бо схоже,
Що вчетверте випадку не буде!
 
 
Сину, розіп’ятий на Хрестові,
На осліплих сяєвом пролийся:
Ти ж простив апостолу Петрові,
Що до третіх тричі відступився!
 
 
Навіть кривовірові прощаю
За твоїми приписами, Отче.
А собі єдиного благаю:
Не прости, як на криве ізбочу!
 
 
Всім, хто одступився від присяги, —
Не нашли жорстокої відплати.
А мені впечи тавро зневаги,
Як почну на вірі гендлювати!
 
 
Відпусти, Всевладний, безголовим,
Що могили потоптали отчі.
Не прости мені, коли хоч словом
Предківські могили опорочу!
 
 
Змилуйсь над братами, що в гордині
І мене затоптували в сажу.
Праведний, не попусти й зернини,
Коли навіть недругові зраджу!
 
 
За Твоїм Священним Заповітом,
Всім дарую, заблукалим в пущі:
Виведи їх благовісним світлом
На дорогу Правди неминущу!
 
 
Отче, ти всепрощення віщуєш...
Я ж Тебе благаю про єдине:
Не прости мені, коли прощу я
Тим, що й за «любов до України»
Вимагають плату з половини!
...Не прости їм, Господи, – прошу я!
 

«Не погасне висока потуга Дніпра»

 
Не погасне висока потуга Дніпра,
Не змаліє в отецьких криницях вода,
Доки є на землі хоч краплина добра,
І Марія Ісуса з небес вигляда.
 
 
Сатана, перекинувшись у крамаря,
Наші душі не зманить на діло криве,
Доки є на землі хоч зернина добра
І надія на Друге Пришестя живе.
 
 
Перебудеться горе і туга-жура,
І на камені зійде трава молода,
Доки є на землі хоч росина добра,
І вмива Україну йорданська вода.
 
 
Приторкніться до струн золотих, кобзарі.
Ви повідайте предків святий заповіт:
Родять щедро пісні тільки в зладі-добрі,
На добрі, як на вірі, тримається світ.
 

Афганцеві

 
Об чім ти замислився, білий, мов лунь,
Обернений ликом печальним на Схід,
Де впаяний круто в небесну латунь,
Ісламський півмісяць обстежує світ?
 
 
Ти юний. У вусах видзвонює мідь.
Твій чуб ще недавно, мов сонях, яснів...
Об чім же, обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився, сивий, як сніг?
 
 
Підперши лівицею думу тяжку,
Вдивляєшся тоскно за межі бескидь,
Де в тім, загадковім, афганськім піску
Правиця твоя одиноко лежить.
 
 
Ти – справжній вояк. Ти – пругкий, мов стилет.
Ти шастав у горах нечутно, як тінь.
Тебе не здолав би повік моджахед,
Аби розгадав ти одну із таїн.
 
 
Ти вишкіл дістав у вогні і воді.
А він був, на диво, – невмілий стрілець.
Ти чергою сік його дні молоді,
А він воскресав і виходив на герць.
 
 
Та гріх цей відпустить тобі моджахед,
Якщо ти, нарешті, осягнеш урок:
Чому твій надійний, як смерть, кулемет,
В чужому краю – лиш металу шматок?
 
 
Коли осягнеш, що з уставом своїм
Не ходять в чужий монастир а чи дім,
Що колір зелений ісламських корогв
Не владні змінить ні вогонь, ані кров, —
 
 
Тоді лиш повірить тобі моджахед.
І ти, спогадавши вітців заповіт,
Побачиш, як сходять над мирний хребет
Півмісяць і Хрест в злотий небозвід.
 
 
...Ти юний. У вусах видзвонює мідь,
І чуб ще недавно, мов сонях, яснів.
Об чім же, обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився, сивий, як сніг?
 

Парад
перед брамою вічності

 
Стягам калиновим вклонимось,
Що не схилились орді.
За ратоборців помолимось
Небу, Землі і Воді.
 
 
Крізь півстоліття невгоєне, —
Різних призовів і дат —
Строго шикуються воїни
На Історичний Парад.
 
 
У великодньому леготі,
Чисті, як правда сама,
Встали живі із полеглими:
Мертвих між ними – нема!
 
 
Пам’ять свічею величною
Перед полками горить.
Пильно вдивімось у вічі їм
В цю заповідану мить,
 
 
Бо за сурмою пророчою
Під корогвами весни
Підуть у вічність вони
Прямо з Параду урочого.
 
 
Підуть, зоставивши правнукам
У заповітний хосен
Вірність Присязі і Прапору,
Честь непорочну імен.
 
 
Стягам парфировим вклонимось.
На ратоборців помолимось.
 
 
І возвістуєм литаврами
Всім на широтах земних,
Як ми Дев’ятого Травня
В образах ратників праведних
Вперше впізнали ... святих!
 
 
Як, небесами повінчаний,
Вклавши у піхви меча,
Їх перед Брамою Вічності
Сам Змієбор зустріча!
 

«Гряде пророк»

Солженіцину

 
«Гряде пророк! Пророку – лєта многа!»
Волає ревно православний люд.
 
 
...Левина грива.
Борода – з Толстого.
І лиш в очницях кубляться волого
Нехристиянські блуд, і страх, і лють.
 
 
Так хто ж єси? Яку іще подобу
Сховав нараз від мертвих і живих
Під арештантську маскувальну робу. —
Ти, мічений у списках потайних?
 
 
Та око правди прозира наскрізно...
І твій зіщулений, тваринний страх —
Довічна мста за спродану Вітчизну.
За всіх, засвідчених у таборах!
 
 
Втікав, як тать, в чужинницькі пенати...
А за тобою мітою біди
Звивався слід, який ти приховати
Жадав би і на Страшному Суді.
 
 
О, вічна тяга, котра кримінала
На темне місце манить, як магніт!
Вона тебе і за бугром дістала, —
І в отчий край жене на суд і звіт.
 
 
І він – гряде. І за собою сіє
Імперське сім’я з лапи руйнаря.
О, Господи... Чи відаєш, Росіє,
Кого ти зустрічаєш, як царя?!
 
 
Ти ще спізнаєш, що твоя недоля,
Твоя руїна і зоря тяжка
Лежить, мов камінь з Каїново-поля,
На чорній совісті твого божка.
 
 
Це він почав... Із темного бісів’я
Привівши під своїм кривим крилом,
На горе сирих, на ганьбу Росії
Перевертня із міченим чолом!
 

Таємна вечеря

І

 
День був якийсь непевний.
 
 
Щось по колах округ бродило —
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.
 
 
Учні нервувалися: «Де ж Він?!»
(...І тоскно, як олень, поранений смертно,
Він скрикнув у небо, позначене смерком:
– Отче! Невже не обійде мене
Чаша сія... від Тебе?! —
 
 
Глухо мовчало Небо.
 
 
І Він прочитав
Із німотної сині:
– Не обійде.... Сину...).
 
 
Учні нервувалися: «Де ж Він?!»
Хтось м’яв механічно
Порожню пачку «Прими».
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ...
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.
 
 
– Нарешті, – прошелестіло полегко, як шовк.
 
 
...Прийшов.
 
 
Так, ніби нічого й не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його сам лукавий, —
Стояв так, що дивувалися скелі.
 
 
Обвів громадку
Відчуженим зором:
Бачив і знав,
Недоступне учням.
 
 
Ладнались до вечірньої учти.
 
 
...Знав, що сподіється вранці,
Коли Його поведуть.
І раптом – зніяковів,
Ніби школяр,
Що підгледів те,
Об чім не дано їм відати.
 
 
«Не відають, що... вчиниться!?» —
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
«Чи винні, що їм не дано?»
Зітхнув,
Всепрощенно і скорбно.
 
 
...Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, – і осікся.
Але тишу було оскоромлено.
 
 
– Сьогодні один із вас
Зрадить мене... —
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
«Та хіба в тому їхня вина?»
 
 
Сахнулись од хліба й вина.
 
 
(Від жаху зіщулилась зблідла трепета,
Відчувши: за гілку її, мов тенето,
Схопила мотузка, і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І – чиєсь лице...
І синій язик обвисає ледачо.
О, тільки не це!!!).
 
 
Перезирнулися: хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
Ніяк не міг прикурити – руку звела остуда.
 
 
...Двері були відкриті.
На порозі стояв Іуда.
 

II

 
Решта все було за Писанням.
 
 
Ізняли Його страдницьке тіло з хреста,
Плащаницею згорено вкривши.
І занесли у склеп, і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.
 
 
А на третій, як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, —
Вже Його не було. Тільки сиве крило,
Опустила сумна плащаниця.
 
 
І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами Вісником Бога
Горній Янгол постав, і суворо прорік: —
Хто шука серед мертвих живого? —
 

III

 
...Мертві піють і п’ють. Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри...
Перейшли у Апостоли учні Христа,
Запаливши світильники віри.
 
 
Мертві грають в політику, «водять козу»
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,народ і казну,
Обирають себе на гетьманів.
 
 
І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що – дивися – небавом якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.
 

IV

 
Вже таємна вечеря ішла до кінця,
Коли, гостро відчувши колюччя
Від болючих тернин рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
– А сьогодні один з вас мене вже продав..
 

V

 
Решту знаємо за Писанням.
Вірую... Одначе:
 
 
Що Його розп’яли на покуту усіх, —
То тяжка, але – істина, люди.
Лиш єдине гризе – хай проститься мій гріх! —
А чи й справді повісивсь... Іуда?
 

VI

 
Владно сіли в шинку вже нові хазяї
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі. Достоту – свої,
З напіслова познаша свойого.
 
 
Налили у чарки за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.
 
 
Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув: – Тримайтеся! —
 
 
...Двері були відчинені:
На порозі стояв... тринадцятий.
 
 
«Добривечір» – сказав.
Свій крават розв’язав.
(Дещо й справді на зашморг подібний).
По-свояцьки окинувши поглядом зал,
Сів до столу. Як рівний. І – рідний.
 

VII

 
А Хрещатик новітній гудів, як базар.
...Під шинком, прихилившись до муру,
Очужіло сидів провінційний кобзар,
Застібнувши на гудзик бандуру.
 
 
– І надовго зібрався мовчати дідусь? —
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар у замислений вус:
– Вже недовго... До Страшного Суду.
 

Перевдягання душ

 
Тих відспівають, а вони – живі
У наших душах, квітах, у крові...
А ці співають! – хоч душа в них – яма.
 
 
...Дивлюся, як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на траві
В непогрішимій вірі, що – живі.
 
 
Та й спритно ж ви нової затягли!
Не встигли обізватись треті півні,
Як над устами, що спивали пінку,
Козацькі вуса з викрутом лягли.
 
 
А покажіться, хлопці, як ви є —
Мої, колись близькі, тепер – колишні?
Гай-гай, видовище таки невтішне,
Та що подієш – час бере своє:
 
 
Сивесенькі. І зуби вже – не креш.
І серце ледь не вискочить з орбіти.
То нащо б так за молодими бігти?
Себе і час, на жаль, не обженеш.
 
 
Онуки, у загонистій ходьбі,
Оглянувшись на вас, беруть на жарти:
– Пощо мінять їм, як штани, штандарти?
Вже ж треті поміняли, далебі,
Впродовж лише останньої доби. —
 
 
Та й зникли за юначий обрій свій...
Сидять, захекані, мої колишні.
– Не наздогнали? – запитав утішно. —
А, може, і не варт смішити світ?
 
 
А, може б, дати серцю одійти
Від міньбища корогвами на стяги?
Бо вернуться онуки із розваги —
І не впізнають, де чиї діди? —
 
 
...Та раптом з Волги потягло – і враз
Загелготіли, як сполошні гуси.
І вмить сховалися козацькі вуса
Під бороди, косоворотки й... квас.
 
 
З Дніпра війнуло – матінко моя:
У змиг злиняли злякані кафтани,
І вже тіла їх облягли жупани —
Ну хоч пиши з натури Мамая!
 
 
Дихнуло Еміратами – і вмент
Уже клянуться ревно на Корані.
І над чалмою в правовірній шані
Зелений стяг розкрилюється в лет!
 
 
А як Сінайський шмагонув парчу, —
Ураз припали до Звізди Давида.
І ти ж дивись: устигли ще завидна
Переметнутись до Стіни Плачу!
 
 
Війнуло з Півдня... І пішло по колу
Перевдягання душ. А душі ж – голі,
Як в морзі... Але те вже – не до столу.
 
 
Бо що це ми і справді завели?
Уже й Шевченкові до кольок смішно:
Мовляв, зійшлися начебто ж... колишні,
А й досі не сідають за столи?
 

II

 
Ану-м, стинай «московській» яничарці
Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!
То що, колеги, вдаримо по чарці
За те, що ви живі... колись були?
 
 
...За п’ятою оплачемо Вкраїну.
Та зчинимо гризню за булаву,
І спишемо недолю і руїну
На клятих інородців та Москву.
А як не стане вранці похмелиться
(Ще й сало закотилось у траву),
Одне одному вцідим по мазницях
І пошлемо когось... по мирову.
 
 
Під щедрим кумпанійським Водолієм
Ми знову зберемося за столи.
І десь, на третій, раптом прохмелієм:
Чи ми жили, чи просто... відбули?
 
 
...Та вихор знявся – і пішло кружляти
Перевдягання душ і тілесе.
І хтозна: вус чи бороду чіпляти,
Чи – про випадок – вкупі те і се.
 
 
Кому годити і кого судити —
Не добереш без пляшки і... Москви.
То краще наливайте вже, сусіде,
Та й почнемо із першої глави.
 

І – разом:

 
Ану-м, стинай «московській» яничарці
Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!
То що, колеги, вдаримо по чарці
За те, що ви живі... колись були?
 

Сурми совісті

 
...І весело ж допродують, лукаві,
Минувшину святу. За півціни:
Зорю Героя і Солдатську Славу
Із медальйоном смертним старшини.
 
 
Скипає пам’ять від ганьби і болю...
І серед ночі, в сизім тумані,
З архангельською віщою трубою
Встає сурмач, убитий на війні.
 
 
Скликає тужно на Велику Раду
З усіх фронтів – полеглих од меча.
І шерхне шепіт над полками: «Зрада»,
І рветься крик із горла сурмача:
 
 
«За що ж ми, браття, голови зложили?
Невже за те, щоб ситі байстрюки
Пустили наші мощі і могили
Лабазникам нечистої руки?!»
 
 
Хіба минуле з молотка продати?
Хіба на честі приторгуєш честь?
У всі віки присяга у солдата
Однакова: «Вітчизна або – смерть»
 
 
Коли ж солдатську ратницьку святиню
Виносиш під полою на базар, —
Ти право продаєш своєму сину
Тебе й Отчизну спродать, як товар.
 
 
В грядуще зри! Ти бачиш, як безжурно,
Діставши гаманці і гамани,
Рушник од неньки, дідову бандуру
Тобою ж вчені, спродують сини?
 
 
Уже дістали булаву з-під лави;
Уже твій хрестик тичуть гендляру;
Затим вторгують на козацькій славі,
Потому пустять і саму Державу,
Як ти сьогодні – Батьківську Зорю.
 
 
... Щоночі, на дванадцятім ударі,
Гримить сурмач у забуття сліпе:
«Коли минуле спродав на базарі,
Ти вже продав грядуще і себе!»