Текст книги "Таємна вечеря"

Автор книги: Борис Олійник

Борис Олійник зберігає спокій, добрий гумор і не вважає за потрібне втягуватись у полеміку. Дуже вже специфічний запах має вся ця загониста кампанія, і яка ж людина, котра поважає себе, стане відповідати на звинувачення, абсурдність яких очевидна?

Борис Олійник багатьом стоїть на перепоні.

На перепоні, власне, стоїть народ, совість якого і уособлюють такі чисті люди, як Олійник.

І не дай нам, Боже, потьмарення розуму, аби дозволити витіснити з нашого життя совість і моральність, вірність і постійність.

То що, політика вкрала Бориса Олійника у поезії? Зі справжніми поетами такого не бува. А Борис Олійник – з поетів від Бога. До того ж є вітчизняна традиція: поети в Україні – люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи. Від автора «Слова о полку Ігоревім», вірогідно, князя, через Лазаря Барановича і Феофана Прокоповича до Павла Тичини проліг цей шлях служіння слову і народу. У нас творці завжди брали на себе більше, навіть понад міру своїх сил.

Політика вивела поета Бориса Олійника в нову якість. Колись він написав віщі рядки: «І вже коли ти похитнувсь у Слові, вважай, що похитнувся у собі». Поет не тільки не похитнувся, він став опорою і оплотом сил спротиву, сил морального, духовного і політичного народного опонування режиму крамарів і пройдисвітів. Його поезія стала на шляху уярмлення людської душі і поганьблення національних святинь. Олійниківські вірші ввійшли в народ як його духовна зброя проти наступу бездуховності й сатанинських орд, що зманюють наші душі «на діло криве».

Опозиційна поезія – явище для України загалом не нове, її творили і Тарас, і Леся, в різний час вдавалися до неї Тичина (згадайте вірш двадцятих років про голод), Багряний, Юрій Клен, відвертим опозиціоністом був Василь Стус. Олійник і в радянські часи не цурався гостро викривального слова.

Вірші останнього десятирічного періоду великої руїни України – це особлива сторінка його творчості. Як би не старались довести протилежне його опоненти, Борис Олійник був одним із найяскравіших тих фігур, хто реально наближав незалежність Вітчизни. Тим більшою поразкою всіх політичних сил, які цю незалежність творили і вітали, є ситуація, коли до влади прийшли ті, кого поет називає «третіми». Це про них мудрий український політик Олександр Мороз сказав: ті ж свині, тільки корита перефарбовані. Приватизація незалежності корумпованою колишньою партноменклатурою вкупі з мародерами-скоробагатьками стала справжньою трагедією Для українців. Поки ліві, праві і націонал-демократи «пики одне одному набили» – «треті загребущо рвали й крали від ракет, ікон і до сапи», «надбане горбами за віки». Поки ми шукаємо «лютими очима ворогів нових за три межі», «треті за плечима ділять між собою бариші». А підсумок? «Над усім живим – вселенський плач». Поет визначає це безчасся як «гиблий час глобального безплоду».

У центр свого головного удару Олійник поставив «п’яту колону» – особливе поріддя, яке веде Україну на світові торги. Поріддя це, котре претендує на лаври Мойсеїв, виросло з тих, хто ще вчора вірно служив одним ідеям, а сьогодні, ставши під нові знамена, з тим же завзяттям продає і совість, і друзів, і свій народ. Поет не просто попереджає про підступність «п’ятої колони», він ставить коммутантів у одну шеренгу з Іудою: «Нас вони учора продавали, вас вони узавтра продадуть». І так само гнівно обрушується на вічне українське гречкосійство, невміння постояти за себе, намагання «одсидітись у вербах»:

 
Злізайте з печі!
Вдарте у кресала,
Аби вогонь пропік на душах сало
І нагадав, що править не живіт,
А дух Шевченка – віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми – живі!
 

Олійник уміє писати поезію оголену, як шабля. Але його ніколи не покидало вміння видобувати з найпростіших реалій життя високу філософію буття. Коли я читаю його «Роздум» (Із народного), мене не покидає два відчуття – як він уміє вибудовувати простісінький, здавалося б, ліричний сюжет, і яку брилу-думку заховує в ньому. «Стою на асфальті у лижі озутий. Чи лижі не їдуть, чи сам я безпутній?» Ну, а опісля – з лиж пересадили на ролики. Прямо в багнюку. І знову – чому ж ті ролики не ідуть до раю? І тільки дядько, з ярмарку ідучи, розсудив усіх: чи ви й справді, хлопці, зібрались на роликах в поле?! «Так це ж нам пораяли радники мудрі». Тут урок не тільки в тім, щоб жити своїм розумом. Тут урок глибший – жити в злагоді з природою і розумом. Картинка з сьогоднішнього політичного життя? Безумовно. А вірш – не на день минущий. Людство повторює помилки. Поезія-притча має всі підстави ввійти в класику, може, не стільки завдяки політиці, скільки з причин її образного вирішення, де образність із тих, що ніби з живих уст людини. Але сьогодні вона звучить як звинувачення усім нам, а системі – передусім.

Олійник раз-по-раз звертається до того явища, яке буйно розквітло в останнє десятиліття, – конформізму. В його прицілі не тільки коммутанти, а й ті, хто «вибігали з мітинга на мітинг», «викричали славу марноті». їхні гасла «спритні примазенки», як свої, збувають «два за три». «З прапорів пошили камізельки у два кольори, два кольори». До незалежності, виявляється, ведуть уже «вчорашні конвоїри» «в’язнів честі —лицарів пречистої душі». Найстрашніше ж те, що за ними слухняно, слід у слід, ідуть ті ж, учора ще чисті, люди... Поет дуже хотів би, щоб з них постав народ, але дійсність є така, як є. Саме з цієї глибокої думи народилася блискуча поема «Трубить Трубіж», де зійшлися лицарі української історії з сьогоднішніми баришниками, де сама історія стає на двобій з новою руїною.

І в поезії, як у публіцистиці, Борис Олійник – лідер духовного опору режиму. Як художник значний, котрий мислить категоріями вічного, він ставить нинішню ситуацію в Україні у контекст світової історії, він бачить вихід, він подвигає нас до нього, і тоді з’являються образи Христа й Іуди, і тоді оживає мотив Таємної вечері як образ того, що зробили з Україною, і як надія на воскресіння. Всією пристрастю слова поет утверджує: Україна воскресне, але воскресити її можемо тільки ми самі. Роботою, Совістю, Служінням Правді.

Борис Олійник ніколи не бавився в дисидентство, і коли вже виступав проти офіціозу, то лише виходячи з інтересів народу і своїх морально-етичних засад. Так було, коли він першим ще в сімдесятих повстав проти будівництва промвузла в Каневі, біля усипальниці Шевченка, Що загрожувало не тільки святині, а й усьому заповідному довколишньому середовищу.

Тепер його похвалюють за мужність, навіть удостоїли звання Почесного громадянина Канева. А тоді поета піддали такому обстрілу, починаючи від Москви до канівських властей, що вже заходило до притягнення Олійника до суду за те, що він, мовляв, став «на шляху прогресу» і «відбирає в людей роботу».

З такою ж принциповістю він пішов проти течії в оцінці подій на Балканах. З початку 90-х Борис Олійник побував на всіх фронтах Боснії-Герцеговини, розвінчуючи натівську сатанізацію сербів.

Коли почалися варварські бомбардування Косово і всієї Югославії, поет не тільки осуджував агресію з відстані, а вирушив у саме пекло війни і довів на неспростовних фактах, що спровокована ця бойня не задля захисту албанців, а з метою вгніздити натівську базу в Приштині. Нинішні події в Косово, що під егідою Альянсу перетворилося на суцільну мафію, де терористи добивають останніх сербів, повністю потвердили Олійникову позицію.

Найчесніший голос життя, як називав поезію Кайсин Кулієв (згадайте: «брате мій сивий по сірій сирітській судьбі»), не дає найменших підстав для сумніву в тому, що політика не вкрала у нас поета Бориса Олійника. Він був і залишився вірним Матері, Правді, Пам’яті, Україні.

Іван БОКИЙ

Триптих

І

 
Вітер шугнув за пазуху —
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звелись крильми.
 
 
Вітер шепнув: «Злітаймо!
Поговір – лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно
Тужиш за тим ... одним».
 
 
Охнула неутішно:
«Змилуйся – не мани.
Я б же до нього й пішо —
Через стерню й терни!»
 
 
Впали на груди коси,
Чорні, немов журба;
«Думалось... не збулося».
Схлипнула: «Не судьба.
 
 
Зорі ж, мов царські гривні!
Тихше – законний спить.
Ти хоч до перших півнів,
Вітре, зі мною посидь».
 

II

 
Вітер шугнув під пахви
І перебіг грудьми.
Стала сорочка птахом,
Руки знялись крильми.
 
 
Вітер шепнув: «Летімо!
Тут недалеко... мить.
Ти ж за її очима
Тужиш із юних літ».
 
 
Важко зійшлось надбрів’я.
Вирвалось на жалю:
«Господи, як любив я...
Як я її... люблю!
 
 
Тільки ж – не довелося.
Винні, мабуть, оба.
Думалось... не збулося.
Сталося... не судьба.
 
 
Тихше, поснули діти
Вірна дружина спить.
Ти ж хоч на дрібку миті,
Вітре, зі мною посидь».
 

III

 
Зорі – немов лампади.
Місяць пішов на спад.
Тільки – через леваду
Двоє в журі не сплять.
Б’ються крильми щоночі
В клітці своєї судьби.
Вітер в кущах регоче:
– Мучтесь, коли – раби!
 

Шарж

Б.Н.Є.

 
У гиблий час глобального безплоду,
Коли посуха жалить, як змія, —
Нікчема промальтійського заводу
На глум і гріх хрещеного народу
Забравсь на трон всієї і всея.
 
 
Він п’яно бродить у палатах думних
Між казнокрадів і повій пера,
Зухвалий зростом і убогий духом, —
Бездарний шарж Нерона і Петра.
 
 
Коли йому, оброслому у пущі,
Сам патріарх облобизав уста, —
Перевернувся в домовині Пушкін
І Володимир опустив хреста.
 
 
Коли у храм упхався і рогато
До образів посунув навмання,
З ікони одсахнулась Божа Мати,
Від нього затуливши немовля.
 
 
І тьма несвітня демоном звелася,
Згасивши вмить лампади і свічки.
І тільки очі всепрощенні Спаса
Взялись огнем уперше за віки.
 
 
На троні перелюбства і лукавства,
Немов на тім’ї Лисої Гори,
Бісівство п’є за упокій слов’янства, —
І в чашах кров із сіркою горить.
 
 
Облиті жовчю обереги отчі.
Двоглавий вирод на оба осліп.
І хам заморський ошаліло топче
Хрещені душі і священний хліб.
 
 
Чи громадянство позбулося честі?
Чи з волі безголових чолових
Чекає в норах Другого Пришестя,
Яке розсудить мертвих і живих?
 
 
Егей, сусідко, дочекаєш чуда,
Заки тебе ще до Страшного Суду
Зведе зі світу п'яний ботокуда,
 
 
А потім – нас... Подумай хорошенько:
А може, й справді перед судним днем
Послати хлопців батька Дорошенка,
Щоб твій чертог очистили вогнем?
 
 
Щоб ми, зазвичай, сліпо за тобою
Не забрели овечою юрбою
В нову кошару, де тебе до шкури
Уже обстригли і здають в натурі.
Озвись, нарешті, з темної облоги.
Подай свій глас: чи ти жива, небого?
 
 
Бо, не докликавшись твого глаголу,
Уже і Спас тривожиться з висот:
«Коли мовчить, яко пустеля гола,
То, взагалі, чи є ще там ... народ?»
 

Сон

Балада

 
Зайшов у сон, як у чужі палати, —
І вкопано закляк із дивини:
Стоїть жива, іще дідівська хата,
Яка згоріла в кратері війни.
 
 
– Ти хто єси? – спитала мене хата. —
Яким це вітром на поріг забрів? —
І придивляється підсліпувато
У двоє вікон з-під острішка брів.
 
 
З-за спини острах виповз волохато,
І здогад пальці стиснув крижані:
– Коли вже кличе з потойбіччя хата,
То, певно, знак: збиратись і мені.
 
 
– Ні з місця! – грізно замахнувся ясен.
Тобі отут стояти сто віків,
Допоки всьому світу не роз’ясниш,
Куди ти нас, обдурених, завів?!
 
 
Ні, це не хата – тільки сон про хату.
Її у землю замок придавив
Того, хто півсела повів на страту,
І вашу хату власноруч спалив.
 
 
Тепер він – знаний патріот у краї.
Подейкують, що шишка немала.
Він каже, що пішов у поліцаї,
Аби Вкраїна вільною була.
 
 
Отак ти нас розбудував, козаче!
Тепера нами править чоловік,
По кому не одна в’язниця плаче,
А він регоче серед чолових.
 
 
...Це ж ти волав: «За волю – до загину!»
І ми пішли. І – вперлися у кут.
Ми хочем, щоб не вмерла Україна,
Так українці ж, волоцюго, мруть!
 
 
То де ж твої проводирі і провід?
Чи мріють, доки згинемо, як тля,
Щоби потому інородні пройди
Посіли наші згорблені поля?!
 
 
Це ж ти гукав: «Рятуймо рідну мову!»
А що ж ти з нею, гаспиде, вчинив,
Чужих словес накидавши полови
І неслов’янським духом осквернив.
 
 
Це ж із твоєї вченої принуки
Таке верзуть сучасні писарі,
Що вже не тільки дід свого онука, —
Синів не розуміють матері.
 
 
То як ти мислиш будувать єдину,
Коли – на глум і втіху сміхачів —
Ми скоро між собою в Україні
Балакатимем ...через тлумачів!?
 
 
Ти ошукав нас... І допоки правди
Не визволиш із окаянних уст,
Ще триста літ стоятимеш отут
Закам’янілим обеліском зради!
 

Марш п’ятої колони

 
Де ви днесь, панове коммутанти[1]1
  Термін походить від «комуніст» і «мутант», себто – перевертень.


[Закрыть] —
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити кольорів?
 
 
Кажуть, в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно «Ще не вмерла»,
Як учора – «Інтернапьонал».
 
 
Кажуть, ви тепер б’єте поклони
Так же ревно, як у ті часи
Били у церквах святі ікони
І сукали дулі в небесі.
 
 
Гей, пильнуйте, хлопці-радикали —
В коммутантів незмінима суть:
Нас вони учора продавали,
Вас вони узавтра продадуть.
 
 
Спогадаймо пору незабутню,
Як вони в серпневу зорепадь
Обміняли зірку п’ятикутню
На місця в колоні нумер п’ять.
 
 
І вони ж, як дійде до порубу, —
Не змигнувши оком, без сум’ять
Обміняють вашого тризуба
На місця в колоні нумер п’ять
 
 
Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п’ятої колони
Продаватись весело ідуть!
 
 
І, піднявши заздоровні чари,
Як тоді, в серпневу зорепадь,
Їх вітають радо яничари, —
Запасні колони нумер п’ять!
 

А тепер – хором:

 
– Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п’ятої колони
З яничарами навперегони
Україну на торги ведуть!
 

... І вічний бій

 
На судний виклик: «До бар’єру!»
За честь і лицарські права
По кризі нетривкій паперу
В двобої сходяться слова.
 
 
За ними – вибір на відплату:
Стилет, кинджал чи пістолет.
Між ними – в роковім квадраті —
За свідка і суддю – поет.
 
 
Він хоче звестися над правом,
Як жрець – над марнотою слав.
Він наклика ганьбу – лукавим
І славу – праведним словам.
 
 
Та в мить, як зійдуться на прузі
І розпочнуть слова двобій,
У нього ж першого – і друзі,
І недруги вженуть набій.
 
 
... Коли ж утихне поле бранне,
Слова, вжахнувшись дивині,
Побачать, як на тій же грані
Стоїть поет при знамені.
 
 
І тільки небові одному
Відома таїна земна,
Що цей двобій у нім самому,
Допоки світу – не мина.
 
 
І знов до лицарського герцю
За честь, і правду, і права —
У трепетнім овалі серця
В двобої сходяться слова.
 

Інвектива – 1

 
І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й – дивись! – пнемося в козаки.
Куди вже пхатись, коли нас і досі
Зі Сходу в Захід, мов курай, односить,
А в Україні правлять мамлюки?!
То, може, розбалакувати досить
Та знов податися у чумаки?
 
 
Он люди у піску, на клич пророка,
Таку державу возвели нівроку,
Що ледве не півсвіту обняла!
А ми в чорноземі усеплодющім
В сусіди жебраєм на хліб насущний
І скиглимо, що доля обійшла.
 
 
Тобі ж природа усього вділила!
То хазяйнуй у суверенній вміло,
А не ходи ногами догори!
Так де ж – косує на сусіду клято,
Щоб хоч сарай ...у нього, як – не хата ...
В самого ж хата вже давно горить!
 
 
Допоки ділим кольори та межі,
Хизуючись, які ми незалежні, —
Тим часом колорадівські жуки
Уже майно пустили наше в діло
І нас на дві полтини розділили:
Одних – під хвіст, а решту – в жебраки.
 
 
– Пануйте хлопці! – віскі наточили,
По іграшковій булаві вручили,
Та кожного при цім остерегли:
– Гуляйте, суверенні, на свободі,
Але не далі власних огородів,
Бо те, що далі, ви вже продали. —
 
 
То перше, аніж винного шукати,
Позиркуючи на сусідську хату,
Ти краще до люстерка підійди,
Та глянь у нього, обітерши порох.
Впізнав себе? Ото і є твій ворог!
А ти в чужих дошукуєш біди.
 
 
... Устав козак з могили опівночі.
Округ поглянув – потемніло в очах:
Чи то мара, чи хто-зна й що воно:
Серед могил, у степовім безмежжі,
Стремить огром, як Вавілонська вежа,
Із назвиськом цапиним: «Казіно».
 
 
А там гуляють у якусь рулетку
Круті хлюсти заморської прикмети
Та доляри метуть навзаводи.
– А де ж ... козацтво в бісової мами?! —
І знизу відгукнулось, мов із ями:
– Ми тута ... гречку сієм, як завжди. —
 
 
– А де ж ... хорунжі? – запитав поникло.
– Та до нових господарів прилипли:
Підносять їм горілку та меди,
І все розказують про дні минулі,
Як їхні предки бились у Стамбулі...
А ми тут... гречку сієм, як завжди.
 
 
Розказують, та по-холуйськи писком
Новим вкраїнцям заглядають в миску:
Чи хто не кине кістку за труди?
Затим гризуться за огризок п’яно,
Як їх діди – за булаву Богдана.
А ми тут ... гречку сієм, як завжди.
 
 
– А де ж свідомі? – кинув безпорадно.
– Та де ж їм бути, – засідають в Раді.
І всі, як є, без винятку – вожді!
І всі – за Україну. А тим разом
Її допродують чужим пролазам,
А ми тут ... гречку сієм, як завжди.
 
 
Стемнів козак у гніві, наче хмара.
На всесвіт гримнув: – От уже отара!
Ніяк не дочекає барана,
Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню,
Та мимрить: «А було ж козацтво гойне ...
Гай-гай, було, та вигибло сповна...»
Бодай би вас поглинула мана!
 
 
Нам за свободу розтинали груди!
А вам же волю подали на блюді —
Так замість зводити державний чин,
Ви знову, по-холопському горбаті,
Віншуєте новітніх окупантів,
Самі ж – у гречкосіях, І – ні з чим.
 
 
І моститесь одсидітись у вербах,
Покіль з ордою наодинці серби
Стоять на смерть за православний рід.
Гей, не відсидітесь: після Балкана
І вас обіруч візьмуть в ятагани,
Скрутивши в’язи у баранів ріг!
 
 
Злізайте з печі! Вдарте у кресало,
Аби вогонь пропік на душах сало
І нагадав, що править не живіт,
А дух Шевченка – віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми – живі!
 
 
Та вже коли і пам’ять одібрало,
І дух, і вуха вам позакладало, —
Тоді у ніч відплати, з небуття
Ми встанем грізно, мертві, та не вбиті,
Аби хоч плюнути у твар невмиту
Вам, що мерцями стали за життя!
 

Інвектива – 2

 
У шабаші свавільної свободи,
Під’юджувані із суфлерських буд,
Ми, наче зомбі, не спитавши броду,
Пустились в блуд.
 
 
Заблукані в глухім чортополосі,
З похмілля так і не збагнули суть:
Що то ж не ми йдемо, сліпі та босі,
А нас ведуть.
 
 
Мов пішаки залаштункових ігрищ,
Не згледілись, як просвистіли все:
Від Батьківщини до імен і прізвищ, —
А нас несе,
 
 
Немов човна без весел і правила
У темний вир трагедій морових,
Де нас чекає доля оніміла
Рабів нових.
 
 
І покіль ви, такі свідомі й ситі,
Годовані із нетутешніх блюд,
Шукаєте нам корінь у санскриті, —
Нас в корінь б’ють!
 
 
І заки всує плачете по слову
На всіх майданах і на всі лади, —
Свої ж поганці українську мову
Здають в латинь.
 
 
А ми йдемо за вами навздогінці.
І як не вимрем, дійдемо таки
в Європу. Але вже – не українці,
А хохлаки.
 
 
І наймуть нас гуманні чужоземи
Водить ослів на ранній променад.
Самі ж зведуть на нашім чорноземі
Новий Багдад.
 
 
І якось ми, стужившись по домівці,
повернемось, і нам розкаже гід,
Що тут колись жили, пак, українці...
– А є хоч слід?
– Та от... схолов і слід.
 
 
І ми восплащемо талановито,
Зазвичай поминаючи дідів,
Що нас ізнов за наше жито бито,
Що нам обрали не таких вождів,
Що винні всі, а ми – і на крупину,
Бо тихі, як осінній падолист.
Що коли б нас вчергове не купили,
Хіба б ми учергове продались?!
 
 
Та інородців вилаєм належно,
Що й досі, кляті, не перевелись
І не дають нам спати в незалежній,
І норовлять, щоб ми їм продались.
 
 
І Україні, неспалим-купині,
Поклянемося при святі дари,
Що коли б нас вчергове не купили,
Ми б вас, маман, їй-бо, не продали.
 

«Відлебеділа, ніби мить»

 
Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон – поза літами.
А щось болить... А щось болить...
А що болить – позамітало.
 
 
Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося...
А щось болить... А щось болить...
А що болить – те знає осінь.
 
 
Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих – тихі тіні...
Вже, як тоді, не грає кров,
І на перо спадає іній.
 
 
Нещадний грудень з рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа, як слово Бог,
Зоря надій в небесній книзі.
 
 
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні щемить і дише.
Спасибі серцю – хай болить.
Як відболить – тоді вже... тиша.
 

«Дві ями копали Йому гробарі»

 
Дві ями копали Йому гробарі.
Це – страшно, як дві – на погреб одного!
Що в другій поховано кості старі,
А перша чекає і досі Його.
 
 
Вона божевільно волає до всіх:
– Коли ж Його тіло у себе прийму?
І хто учинив цей немислимий гріх,
Пославши дві ями життю одному?! —
 
 
...Над першою ямою стогнуть сичі.
Земля в ній осіла у чорній тужбі.
І марне від неї втікає в корчі
Наймач, що намовив на дві копачів.
 
 
Щоночі, як вип’ють по третій до дна,
Гримлять гробарі у сп’янілій злобі:
– Коли не оплатиш за дві нам сповна,
У першій лежати тобі!
 

Як ховали патріарха

Майже за П.Г. Тичиною

 
На майдані, при Софії,
Реводрюція іде.
«Хай кулак, – усі гукнули, —
Нас по-правді розведе!
 
 
Прощавайте, ждіте в пику.
Гей, на браму – наших б’ють!..»
Закипіло, зашуміло, —
Тільки гулі аж цвітуть.
 
 
Над труною Патріарха —
Несусвітній гвалт і жах:
Ділять всоте українці
Віру предків на ножах.
 
 
Тягне кожен домовину,
Наче здобич, ботокуд:
Проводжають Патріарха
Ув останню путь.
 
 
На майдані, біля брами,
Богомольні та святі,
Цуплять бороди і ряси
Ревні браття во Христі.
 
 
Трощать древка і кадила
На вселенський сміх і страх:
То ховають українці
Всесвятійший прах.
 
 
Яму вибили в асфальті,
Лом у грунті груз...
Так ховали суверени
Свій державний глузд.
 
 
Потім в руйнищі шукали
Биті корогви й хрести,
Та хвалилися синцями, —
Господи, прости!
 
 
Потім завчено ревнули:
«Слава!» і «Ганьба!»
Та й забули в підворітті
Божого раба.
 
 
...На Софійському майдані
Засмутились матері:
«Та світи ж їм в темні душі,
Ясен місяцю вгорі!»
 
 
Біля брами Україні
Відібрало річ...
Вечір.
Ніч.