Текст книги "Пiд тихими вербами"
Автор книги: Борис Гринченко
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)
Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:
– Сину! Зiньку!.. Прости мене!..
– Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…
Дiд, хлипаючи, встав.
– Сину,– промовила мати.– Покличу батюшку– може через те бог полегкiсть пошле.
Хворий помовчав, тодi сказав тихо:
– Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.
Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.
Тихо спинилася бiля порога,
– Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…
Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй мене! – попрохав хворий.
Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.
– Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:
– Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
– Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..
Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.
– Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:
– Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було,довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.
У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…
Вiдбули його.
Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.
– Пiдведiть мене! – промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.
– Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла – за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!
– Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..
– Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?..– питав хворий, уже блудячи словами.– Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнiв.
– Мати стара зостається в мене, дружина молода – з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..
– Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
– Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
– Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.
А вони питали:
– Кажи, брате,– може, ще що звелиш?
– Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..
– Не забудемо!.. Глянув по хатi.
– Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.
– Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.
– Гаїнко!..
Кинулася до його,вiн прихилив її голову собi на груди…
– Ще не зiйшло сонце?
– Скоро зiйде,– вiдказав Карпо.
Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:
– Прощав…
Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…
Рука впала з Гаїнчиної шиї…
