Текст книги "Пiд тихими вербами"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж iз їм зробиш!

Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим iншим. Є ж зiлля… Пiде до баби Мокрини – та їй дасть.. дасть такого, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бiгатиме вiн за нею так, як i всi iншi бiгали… От тодi вже не вiдiпхне так, як сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попанує над їм!..

I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько буває в їх у хатi, то легко буде й дати йому – чи спити, чи з'їсти.

Ця_ думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тодi пiдiйшла до кринички i вмилася холодною водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи з верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка – iшов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася iзнов на весiлля.

Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

– А бачили? – попитав Карпо.– Денис уже оре пересельську землю.

– Невже?

– Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоемiливсь.

– Це ж виходить – вiн уже впевнився, що справа на його руч повернеться,– сказав Зiнько.– Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

– Ге-ге! Вiн тепер, з'їздивши в город, так пiдняв морду, що й кочергою не достанеш! – сказав Васюта.– Тiльки треба йому назад її нахилити.

– Провчити їх треба,– промовив Карпо,– провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без мiри, немов тi пси.

– Еге, провчиш їх! – одказав Грицько.– Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крiзь сито й решето пройде.

– Ну, людина! – крутнув головою Васюта.– Мав вилупиться чорт, та пiвнi заспiвали – вродився чоловiк. Так тобi й риє, так тобi й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.

– Васюто!..гарикнув Карпо.

– Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сiв i почав крутити бiлявого вусика.

– Кажи, Зiньку, ти що думаєш? – питався Грицько.

– Як на мою думку,вiдказав Зiнько,– то пiдождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

– А як i губернатор нiчого? – спитав Карпо.

– Тодi далi… у санод!..– одказав Грицько.– Хоч до царя!.. Нехай Зiнько пише!

Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:

– Нi, не такої їм треба науки, не такої!

– А якої ж?

– Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить, тодi i я з своїм словом серед вас озвуся.

Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.

По цiй розмовi озвався Грицько:

– От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв… Спасибi вам, що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хлiба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.

– Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!

Васюта взяв грошi.

– Е, братику! – скрикнув.Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.

– Бери, яке дають! – одказав Грицько смiючися.

– Нi, не хочу!

– От же й я не хочу! – озвався Зiнько.– Щось я надумав,– не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

– Ану-ну, на яку? – зацiкавилися товаришi.

– От ви самi бачили,– казав далi Зiнько,– що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей,– ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.

– Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити,– сказав Карпо.

– Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.

– I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме,порадив Карпо.– Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.

– _ Нi,вiдповiв Зiнько,– може, й не той, а трохи менший.

Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.

– Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв,– сказав Зiнько.

– Дак же нема з чого нам побiльше й давати,– вiдмовив Карпо.

– Це так,– згодився Зiнько.– То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.

– _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! – скрикнув Васюта.– Гарний чоловiк, кращий за мене – куди! Дмитро Василенко – вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.

– А що ж,– промовив Карпо.– Дмитро справдi чоловiк добрий,– вiн i в громадi за нас був.

– _ I я так думаю, що його треба прийняти,– згодився Зiнько.

– Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв,– упевняв Васюта.

– А я читати його навчу,– сказав Зiнько.

– А хiба такий старий навчиться? – спитав Грицько.– Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.

– А чому не навчиться? Аби схотiв!

Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:

– Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?

– I дуже радий! – зрадiв Зiнько.– Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.

Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.

Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами – усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: "Як присудите забрати в мене землю – жалiтимусь далi". Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло,– через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.

– Таке тепер на мене зло, що й годi! – розказував Грицько.

– Лютий рiд i немилосердний,– промовив Карпо.

– Це такi, що зубами на свiтi живуть,– доточив Васюта.

– Що лютi, то так,промовив Зiнько,– а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

– Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! – вигадував Васюта.– А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

– Та нi, вже пiзно,вiдмовив Карпо.

– Справдi-таки пiзненько,– згодивсь i Зiнько.– Нехай уже в четвер – свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

– _ Ну, моя така, що не пiде!..– махнув рукою Грицько.

Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.

– Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо,– не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка,– казав Карпо.

Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея".

– Нехай i те слухають! – вiдказав йому Зiнько.– Треба й їм щось тямити про громадськi справи.

– Та… нехай!.. Будеш ходити? – спитав Карпо свою жiнку.

– А чому ж? Буду,вiдказала та, почервонiвши.

– _ Про мене!..

Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину,– не про бабу Мотрину, нi,– про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,.а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути,так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

– А вони, бiднi, плачуть – сльози, як горох,– та аж у ноги батьковi падають, та просять,розказувала Гаїнка.– А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. "Не просiть його! – крикнули.– Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!" Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: "Не мiшайтесь, тату,– це не ваше дiло!" Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: "Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!.." Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: "Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.." Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…

III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з Чорновуса, iшов собi помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. I враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрi очi: придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався, бо там була стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, нiж вулицею. Iшов далi, про своє мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв, що з тих же верб, тiльки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то Ївга.

"А що ж то?-подумав.-Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!.."

Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що Зiнько зовсiм не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а сам робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до Ївги пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..

А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жiнкою в одному мiсцi, а з чоловiком у другому. Мабуть, там зiбралися всi та знов якi каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей паршивий Зiнько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак нi! Йому не того, йому чогось iншого заманулося! Кун панiю з харпаками завiв, товариство все бiльшає. Скiльки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк зарадили лиховi… дак що ж? Пожалiється куди далi (i як це вiн i досi не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хiба це саме? Скрiзь уїдається! Намагається, щоб двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, i гляди, що. Цей гурт дедалi бiльшатиме, набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й їм, Рябченковi з товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити, нiяк не можна – треба щось робити.

Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нiчого не вигадає. Вiн ото прирозумiв дати донос на Зiнька, що вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж начальник, замiсто щоб просто поняти тому вiри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? "Я,– каже,– знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли б нiхто не жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а як пожалiлися, то не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться". Старшина почав йому i те й се, що це жалоба – "пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний",– так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. "Пождiть,– каже,– ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт". – "А не брешеш?" – "Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє".– "Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!"

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..

Ех, якби їх промiж себе посварити,, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко – ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка,– бо це вона була,– пiшла вулицею.

"Чого це вона до баби Мокрини ходить? – думав Рябченко.– Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?"

Рябченко думав про це так собi – от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..

Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.

– А вiдчинiть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.

– Здоровi були, бабо!

– Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!

– Як ся маєте, бабо?

– От, як там! Старому – аби день до вечора: однак скоро вмирати.

– Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

– А я до вас, бабо, за дiлом.

– Скажеш, синку.

– Хочете заробити карбованця?

– От, чому б не хотiти?

– Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

– Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

– Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

– А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? – спиталася.

– От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

– Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

– Дак це до вас ївга за цим ходить?

– Ти вже й знаєш! – гостро глянула на нього баба.

– Я багато дечого знаю… Дак ходить?

– Була.

– Хiба Зiнько до неї не привертається?

– Каже, що нi.

– Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

– Нi, не знаю.

– Дак я вам це кажу.

– А нащо менi його знати?

– А коли до вас Гаїнка прийде знову?

– Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.

– Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть – так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.

– Ну?

– Ну, то й матимете за це карбованця.

– А тобi нащо це?

– От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця – його вам треба.

– Гаразд, синку.

– Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

– Нi, не чула… Що не чула, то не чула,– не буду й грiшити, нi!..

Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.

– Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?

Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.

– Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде…– вагалася праведна баба Мокрина.

– Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…

– Та воно… та тiльки…

– Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.

– Хiба що так! – згодилавася баба Мокрина.

– От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…

– Знаю вже, знаю!

– От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.

– А не одуриш??

– Нi.

– Забожись!

– Побий мене хрест!

– Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?

– Схотiлося платка. От тан.ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити – куплю.

– А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пiшов Рябченко вi.дд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлляїя, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.

– А хочеш, Захарку, похмелитися?

– Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.

– Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усмiхаючись, iшов Рябченкi:ко додому й думав собi: "Ну-ну, побачимо, любесенькi, як то ви тепер ладнатимете".

Другого дня ввечерi Гаїнка прибiгла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зiлля, дак прийшла забрати.

– На ж тобi, дочко,казазала баба,– оце зiлля та пий його щодня по пiвчарочквки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловiк любив.

– О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!

– I добре, дочко, коли любить,– казала баба, завiрчуючи в папiрець якесь зiлля i не дивлячись на Гаїнку.– I добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.

– По селу плещуть? – спитала, дивуючися, Гаїнка.– А що ж там про його по селу плещуть?

– А хiба ти й не чула?

– Нiчогiсiнько!

– Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останнiй довiдається… Ох, бiдолашна ти моя пташечко!

Баба вже загорнула свiй верчичок, сiла на лаву i, пiдперши голову рукою, сумно покивала над бiдолашною Гаїнчиною долею.

– Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! – аж скрикнула Гаїнка.

– Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! – казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком,– бо, може, про таке довiдаєшся, що й знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..

– Бабо!..– благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

– Та не знаю вже, як i казати… Трохи воно й нiяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна,вiд тебе не втаюся… Хiба ж ти не чула, моя бiдолашечко, моя горличко сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, моє серденятко, що твiй чоловiк та до Ївги ходить?

– До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить – читають вони там та розмовляють.

– Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

– Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, вiн не любить Ївги! Вiн сам менi казав це!

Гаїнка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:

– Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не казали, а тут довелося вiд дитини почути! Я їй як добрiй, любивши її, а вона!..

Гаїнцi стало сором, що вона так на стару крикнула. Червонiючи, промовила:

– Нi-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехнi повигадували…

– А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала,– навчала баба Мокрина докiрливим та поважним голосом.– Баба Мокрина знає, що брехня, а що – нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. I з цим твiй Зiнько не сховався. Вiн тобi каже, що не любить Ївги,ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а вiн на Ївгу… Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi… От що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi…

– Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..

Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

– От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зiнько з Ївгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться… Там їх люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися…