Текст книги "На Розпутті"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

XI

Орися журилася.

Все літо і всю зиму Андрія не було з нею. Немає його і досі. Ішовши він, правда, казав, що все це робить задля її ж щастя:

– Горличко моя, треба йти, бо хочу, щоб були ми хазяями, не кланялися нікому. Зароблю я там грошей, то будеш ти, ясочко, в достатках жити.

Але ж він обіцявся на ту осінь вернутися хоч на який час і не прийшов. І тепер знову зостався там, у тому місті, пише, що живе по вісім рублів на місяць і житиме аж до косовиці, а в косовицю піде знов косити і в жнива, а додому після жнив і тоді вже, восени, свататиме її. Але ж скільки датися ще! Вона вже ждала, так довго ждала! В неї так стомилася душа за се довге ждання, а він каже: ще жди! Їй не треба грошей тих, їй треба тільки його бачити, говорити з їм. Скільки парубків сватає дівчат, не йдучи спершу на заробітки, і живуть Нащо ті гроші? Хіба й без їх не були б вони хазяями?

А дожидати так тяжко, так тяжко плакати в самотині і не кому про свої сльози розказати. У Орисі не було такої подруги, що їй могла б вона звіряти свою душу. Орися до всіх була закрита і в самотині терпіла своє горе. А як же то самій терпіти!

Починала перебирати в голові всіх своїх дівчат і про кожну ма себе питалася, чи сказала б вона їй усе. Як вона їм сказати може, коли вони навіть сміялися колись, що до неї Андрій ходив, а тепер покинув.

І вона зоставалася сама з своїми думами. А ці думи були ще важчі, бо дівчина не певна була, що Андрій і цієї осени вернеться. Так саме він писав і про ту осінь. Уже коли б йому хотілося бачити її, то вернувся б. А то й тепер може йому трапитись гарний заробіток, і він зостанеться там ще на зиму. Ні, ні, йому байдуже про неї, бо якби не байдуже, то він давно б уже був з нею.

Якби він знав, як вона мучиться, як вона ночі не спить, зрошаючи свою самотню постіль білу гіркими слізьми.

 
Постіль біла, стіна німа, -
Ні з ким розмовляти! -
 

згадується Орисі з пісні і ще дужче стискає серце їй. Господи, яка нудьга! Ой, боже ж, нудьга! Через цю нудьгу огидло Орисі все: і дівчата, і пісні, і робота, і все!..

Вона дожидала його к великодню, так дожидала!.. Всі очі вигляділа його визираючи, а він не прийшов. І знов його немає, немає... до осени!.. І чи прийде ж восени? Іноді здавалося, що зовсім не прийде, іноді, що неминуче мусить прийти і до того ще й дуже скоро – на зеленій неділі. Чому саме на зеленій неділі, – вона цього до пуття не знала, але так якось воно почувалося. Не може ж воно довше так бути! У душі щось пекло, щось поривалося невимовними муками – зараз же, скоро побачити Андрія. Одного разу здалося, що коли не побачить його на зеленій неділі, то щось має зробитися, щось має статися. Ця думка якось урізалася їй у мозок, не покидала голови.

Дедалі все більше та більше зростало її пекуче бажання побачити Андрія і все певніша та певніша вона ставала, що це буде на зеленій неділі. Дожидалася того свята, як ніколи ніякого доти. І ось воно прийшло...

В неділю пішла Орися до церкви. Молилася щиро, дякуючи богові, що прийшло свято, певна, що воно принесло з собою щастя. Тиха та радісна вернулася додому, пообідала і вийшла невеличкий садок, що був у їх коло хати.

– Сюди прийде! – подумала і зважилась тут його діждатися. Дерева зелені, травиця м'якая, і сонце ясне, таке і щебетливі пташки – усе мов казало, що тут він буде. І вона дожидала.

Пробігло сонце вже більшу частину свого шляху на небі, а вона все дожидала, а він усе не йшов. Турбота почала вже обнімати дівчину, та вона силкувалася задавити її в собі. Ні він він прийде, хоч як, а прийде! І ждала...

Ждала, поки мати покликала в хату за якимсь ділом. Тоді вже більше не верталася в садок. Але всю ніч не спала і другого дня встала як не своя. Чула, що в неї якось усі струни в душі понатягалися і всі вони бриніли одним почуттям, одним бажанням. Ні, він мусить прийти, він неодмінно мусить прийти бо як ні, то вона вмре або щось зробиться, щось страшне подіється. Нічого не могла робити, не чула, як мати сварилася на неї, що не помагала їй поратися. Тільки тинялася по хаті, беручись то за те, то за се і нічого до пуття не можучи зробити. Мати, розсердившись, гримнула на неї, щоб вона краще нічого не займала, коли має так робити. Орися покірно кинула все і пішла з хати в свій садок. Увесь час до обід і після обід вона висиділа в йому. Не дивилася ні на сонячне небо, ні на дерева, тільки прислухалася – чи не чути добре знаної ходи... У вівторок вона ще певніша була, що він прийде, що він не може не прийти. Він не прийшов і в середу. І тепер ще виразніша стояла перед нею думка: або він прийде, або щось страшне подіється. Вона й цього страшного дожидалася, палко бажала, щоб коли вже не Андрій, то хоч воно сталося, щоб хоч як, а прийшов край цьому нестерпучому тремтінню усіх струн у неї в душі, що от-от, здавалося, порвуться. Четвер, п'ятниця, субота здались їй роками. Впевнила себе, що Андрій забарився в дорозі і неминуче мусить настигнути в неділю. Але вже далі неділі не може бути ніяк. У неділю або...

Ледве висидівши в неділю за обідом, Орися побігла з хати. Сказала, що йде на пасіку. У їх була невеличка пасіка – з де-сяток вуликів, у гаю, аж на горі. Вночі її беріг батько, а вдень часом і Орися там сиділа. Любила се місце: тут стрівалася колись з Андрієм... Убралася в кращу святкову одежу, бо йшла стрівати Андрія. Городами перебігла до річки, перехопилась через неї хисткою кладочкою і була в гаї. Не спинаючись, добігла до пасіки і, тільки вбігши в неї, стала задихавшись.

Пасіка була на невеличкій прогальовині на горі, серед лісу. Високі дерева, оточуючи її з усіх боків, робили круг неї таку стіну, що тільки підійшовши аж до пасіки видко було, що в ній робиться. І на самій прогальовині стояло кілька дерев, росла трава, з квітками рясно помішана, і стояло з десяток уликів, тут був і невеличкий курінь. Сонце сяло з неба, і золоті бджоли бриніли в повітрі.

Орися спинилася на хвилину, щоб оддихатися. Потім підійшла до куреня, зазирнула в його, немов думала, що там хто є. Нікого не було. Дівчина сіла біля куреня на пеньок.

Ліс тихо шелестів, якась пташка щось висвистувала, тихо та любо гули бджоли, купаючись у сонячному золотому промінні. Та Орися те мало що й помічала. І очі, і вуха в неї повернулися в той бік, відкіля вона дожидала Андрія... Просиділа так скількись,– нічого не було чуть. Зненацька щось, мов хода, почулося здалека. Там, у лісі, низом ішла стежка,– дорога з Костівки в Радівку. Хтось ішов. Орися вся так і нашорошилась, уся зробилася слуханням. Вона прислухалася довго і чула, як ті згуки потроху затихали, і знов нічого не стало чути – тільки шелестіння та висвистування та бриніння. Орися чула, як щось велике росте й росте у неї в грудях, більшає та більшає і ось-ось розірве їй груди. Це було дожидання. І відразу вона знову почула... Ні, вона нічого не почула, то їй так здавалося.

– Не дивитимусь, не слухатиму, заплющуся, закриюся, і він сам до мене прийде, певне прийде.

Затулила обличчя руками і зіперлася ліктями на коліна. Так буде добре. Ще підожде і не прислухатиметься так до кожного шелесту. Ну, оце щось тріснуло – це запевне не він, він іще не йде. Ці бджоли так гудуть, що зовсім не дають слухати. Але ж вона й не хотіла слухати – уже ж Андрій не мине її, а як підійде, то почує вона його неминуче, ніяка бджола тоді нічого не зробить. А оце ще щось чуть!.. Ні, і це так собі. Але ж дужче – хтось іде, їй-бо йде! Та вона не дивитиметься – хай іде... Але ж ніхто не йде, бо вже затихло... Ні, знову... то воно, мабуть, ставало,– а тепер чути виразно ходу.

Не одриваючи рук од обличчя, вся обхоплена якимсь острахом з безмірного дожидання, слухала Орися виразну ходу. Ближче, ближче, ближче... Ось уже проти неї... Звертатиме зараз сюди...

Але воно не звернуло. Хода почала затихати і помалу зовсім затихла. Орися почала дожидати знову. Сонце підбилося аж насеред неба, а тоді пішло наниз і сідало все нижче, нижче, нижче... І наче западала кудись углиб, наче крізь землю йшла та її віра, що він прийде. І знов: або прийде, або щось зробиться. Що саме,– не знає, але чує, що так більше не можна... Безнадійність уже починала якось холодити її всю, і той холод придушував труситися. Трусилася як у пропасниці, цокотіла зубами.

Сонце котилося далі наниз. Щось дивне було з нею. Вже не тремтіла з холоду, якась байдужість обняла її. Почула, що в неї заболіла спина так сидіти, і встала. Ще бриніли бджоли, ще золотилися від сонця дерева... Ще воркувала десь горлиця... Ох, якби втекти, сховатись од усього цього!..

Якби втекти!.. Не прийшов же!..

Тихо пішла з пасіки, і останні слова зосталися в неї в голові, і вона, мов якось не розуміючи їх, усе проказувала думкою: "не прийшов, не прийшов, не прийшов..."

Страшний пекучий біль пронизав їй душу. Зрозуміла тепер, що вона самотня, покинута, і відразу їй увесь світ погас, і схотілося тільки одного – щоб ця мука скінчилася, скінчилася швидше, швидше. Скрикнувши несамовито, побігла вниз і за хвилину була коло річки. Не спиняючись, вона з усього розгону кинулася в неї.

Але тієї ж миті дві чиїхсь дужих руки обхопили її за стан і одкинули назад. Тремтячи всім тілом, дівчина глянула: перед нею стояв високий ставний панич, з блискучими очима.

– А що це ти робиш, дівчино? – спитався панич.

Орися мовчала, трусячись.

– А хіба ж так годиться робити? Хіба вода на те, щоб занапащати життя? А життя хіба на те, щоб його занапащати?

Орися не відмовляла нічого. Чула, що її обхоплює щось чорне, що вона зомліває... За мить вона впала паничеві на руки.

Він підхопив її. Це був Гордій. Він вертався пішки від Демида і йдучи стежкою, чув, як скрикнуло щось, потім побачив Орисю. Кинувся за нею і поспів саме вчасно.

Гордій обережно положив зомлілу Орисю на траву, а сам, нахилившися до річки, набрав у пригорщ води і помочив дівчині голову. Вона розплющила стуманілі очі.

– Погано тобі дуже? – спитався Гордій.

– Ні...– ледве одмовила вона, але видко було, що їй ще несила підвестися.

– Відкіля ти бігла? – спитався Гордій.

– З пасіки – там угорі,– відмовила дівчина.

Не кажучи нічого, Гордій ухопив легеньку Орисю на руки і поніс. Дівчина не пручалася, була зовсім безсила і мов у якомусь тумані – мало й розуміла, що робиться з нею. Голова впала Гордієві на плече, довгі коси позвисали. Поспішаючись, Гордій ішов з нею на гору. Увійшовши в пасіку, положив Орисю на траву.

– Ну, лежи, відпочивай тут, дівчино, а то там би, може знов що непевне схотіла зробити. А тут я від тебе не одійду, аж поки заспокоїшся, як треба. Ти така молода, що тобі ще рано вмирати, ти ще можеш бути щасливою...

Голосне ридання перепинило його. Дівчина відразу підвелася, сіла і, вхопившись за голову руками та прихиляючись до колін, голосно заплакала. І сама не помічаючи того, мало розуміючи, що каже, ледве притомна, мішаючи слова з слізьми, дівчина почала нарікати на свою нещасливу долю. Вона казала уривково, не показуючи, але Гордій все ж зрозумів про Андрія, що Андрій не вертається, запевне він її покинув!.. І знову голосне ридання, і знов мішається воно з поплутаними словами. Як Орися очутилась, то Гордій сидів біля неї і держав у своїх руках її похолоділі руки. Зрозуміла, що вже все сказала, і їй зробилося сором, вона вихопила в Гордія руки і затулила їми обличчя. Гордій тоді озвався тихими щирими словами. Казав, що розуміє, як важко жити без того, кого любиш, розуміє, як вона, бідна, мусила намучитись, поки аж наважилась таке зробити. Та не треба сього! Вона така ще молода, така вродлива, ще багато щастя мусить дожидати її на світі. Може ще Андрій і не кинув, може, ще прийде восени. (Дівчина заплакала знову.) А коли б і справді трапилось таке нещастя, що не навіки ж умерло в неї серце, ще вона знайде іншого, кращого. Дівчина заплакала дужче, і Гордій одмінив мову: є ж у неї запевне батько й мати, – вони її люблять, – нащо ж вона хотіла їх засмутити?

Слова Гордієві, мов сцілюща вода, лилися на змучене дівчинине серце. Вона тихо плакала, але то були сльози вже не важкі та пекучі, – ні, вони несли з собою полегкість. Дівчина почула вдячність до цієї невідомої їй людини, що обрятувала її від смерті, від страшного гріха. І тихо промовила:

– Спасибі вам!..

– Нащо ти кажеш мені – вам? Адже я тобі кажу – ти? – промовив Гордій, бо його якось вразило те "вам".

– Але ж ви з панів...

– Що тобі до того, з кого я? Зви мене Гордієм, а не паном. А тебе як звуть?

– Орисею... – тихо промовила дівчина.

– Ну, моя бідолашна Орисю, скажи ж мені правду щиру: якщо я піду од тебе, – не зробиш ти більш того, що хотіла?

– Ні!

– Глянь сюди, щоб я бачив, що ти правду кажеш!

Орися несміливо відтулила обличчя і глянула на Гордія своїми великими очима. Красою та горем повіяло відразу на його від цього погляду.

– От і люба! – промовив Гордій, беручи її руки в свої. Вона не віднімала – перебуте вкупі з невідомою їй людиною нещастя зробило їх відразу близькими проміж себе.

– А то я б тебе й не пустив саму додому,– казав Гордій,– мабуть, ти з Костівки?

– Еге... А ви... звідки?

– З Радівки.

– Мабуть, з економії?

– Еге! – відмовив Гордій, не бажаючи виявляти, що він пан, та зоставляючи дівчину з тією думкою, що він яке писарча з радівської економії.

– Мені треба додому,– промовила дівчина, встаючи.

– Хіба? – сказав Гордій. Йому чогось не хотілося, щоб Орися так швидко пішла.

– Еге, треба, треба!..– нервово казала Орися. – Прощавай... Гордію!.. Я тобі повік дякуватиму... Я... я...

Не змогла нічого більше сказати і кинулася бігти з пасіки. За мить її вже не видко було за густими деревами.

Гордій зостався сам. Трохи постояв і почав і собі зіходити з гори. В голові снувалася думка за думкою. Все, що зробилося, було таке надзвичайне. Орисина постать мов стояла ще перед їм, уражаючи його своєю дивною вродою. Великі очі, повні сліз, мов ще дивилися на його. Але запевне він з нею більше не стрінеться, бо й нема чого зустріватися, і випадку не буде... І Гордій, тихо зітхнувши, пішов швидше додому, бо вже вечір надходив.

Вернувшися додому, Орися і того дня, і другого, і далі почувала себе якось надзвичайно. Дуже багато плакала, але чула, що їй мов полегшало, мов скинула вона з себе якусь вагу, облишивши дожидати Андрія. Еге, вже більше його не дожидала. Певна була, що забув її, покинув. Плакала довго і тяжко. Щоразу після такого плачу їй легшало. Потім згадувала свій страшний учинок і вся здригалася з ляку. Тоді Гордієва постать уявлялася їй, його ласкаві очі, його тихі слова,– і серце в дівчини повне було щирої вдячності до Гордія за те, що він її обрятував, обрятував двічі: раз одтягши од річки, а вдруге – розваживши своїм ласкавим словом, бо вона тоді була така, що хоч би й знову вдруге в річку. Орися згадувала всі його слова, уявляла собі його обличчя, і їй було шкода, що вона більше з Гордієм не зустрінеться.

– А хто він такий? – думала дівчина.– Казав, що з економії... Мабуть, з контори. Який гарний та ласкавий.Чи є в його мати та батько, чи він сам? Казав, що у всякої людини є горе,– то і в його? Може, він сирота? Спитається в його, як побаче!.. От, дурна! Де ж вона його побаче!..

А той, про кого дівчина думала, тим часом товкався та клопотавсь по господарству. Воно вже починало йому здорово обридати. Нічого особливо гарного в йому не бачив – клопіт та гризня. Тим він тепер більшу частину свого діла склав на Олійниченка та на конторника, а сам думав про те, треба б знайти управителя: економія давала не дуже більше, як за Галушківського, а клопіт був гірший. Утікаючи від цього клопоту, Гордій одного дня взяв рушницю та й дався з дому. Власне, вій не полювати йшов, а так, поблукати. Ходив полем, виходив увесь байрак у степу і нарешті вернув до костівського лісу. Опинившись у йому, зараз згадав яле пасіку, і йому схотілося побачити Орисю, впевниться, що вона жива-здорова і вдруге нічого такого не зробила, як тоді. Пішов на гору і звернув до пасіки.

– Ну, та запевне її тут нема,– думав Гордій,– чого б вона тут щоразу сиділа! Тільки гляну і зараз вернусь.

Уступив у пасіку. Орися сиділа біля куреня й шила. Побачивши Гордія, дівчина відразу скрикнула і зірвалась на рівні ноги. Два бажання: бігти чи зостатися боролися в їй. Але Гордій уже був коло неї.

– Здорова була, Орисю! Злякалася мене?

Дівчина почервоніла і спустила голову.

– Здорові були...– тихо одказала вона.

– Ти знов мене за пана маєш,– промовив Гордій.– Так не годиться! А я оце зайшов сюди подивитися, чи ти жива-здорова, та думав, що й не буде тебе тут.

– Я тут пасіку бережу...

– Завсігди?

– Ні, коли батько, коли я... Тепер усе я бережу, а батько вночі...

– Утомився, треба відпочити,– промовив Гордій і сів на землі. І дівчина сіла, де сиділа.

Гордій почав розказувати, що зовсім випадком зайшов сюди і якби не заблукав у цей ліс, то, мабуть, і не прийшов би до неї. Йому й хотілося її бачити, та не насмілювавсь прийти. Чи вона на його не гнівається, що він прийшов? Ні? То він радий! І він почав розпитуваться: про її батька, про матір, про неї саму... Ледве згадано Андрія, Орися залилася слізьми. Гордієві знову довелося її розважати, і він робив це, як і перш, держачи її руки в своїх руках...

Дивна була дівчина Орися. Така ляклива, така недоторкана звичайно, вона ставала враз цілком щирою до того, до кого схилялося її серце. Андрій уразив її гордість, занехавши її почування, скоривши їх потребі,– вона не могла з цим погодитися. Дожидала пекучим дожиданням. Але як її надія не справдилася, як Андрій не прийшов,– більше терпіти не могла. Мусив надійти вибух, і він надійшов. Страшно втомлена духом, мов розбитою почувала себе після його, але знала, що вдруге вже цього не буде. Те, що було, порвалося, щоб не вертатися ніколи. Ще плакала, згадуючи про Андрїя, але се не були сльози за милим, сльози з розлуки – ні, се були сльози по розбитій надії, по загубленому щастю, та ще це були сльози з образи, з кривди, якої вона зазнала. І не диво, що вона щиро прихилялася до Гордієвих слів. Адже він обрятував її від смерті, душу їй одживив своєю щирою розумною роз, вагою, і якби не він, то що б з нею було? Така вдячна була до його і через те така прихильна. Розмовляли довго то про речі сумні, то зовсім про дурниці. Орися веселішала, розмовляючи з Гордієм зовсім вільно і звучи його "ти". Вже звикла до тієї думки, що хоч він і служить у конторі, і в панській одежі ходить, але сам, мабуть, з сільських парубків,– не дурно він говорить по-простому. І вона поводилася з їм як з звичайним сільським парубком.

Щиро, часом навіть весело пробалакали вони доти, поки Орися скочила з місця, скрикнувши:

– Ой, ненько ж моя! Скоро батько прийдуть! Іди, Гордію, швидше, бо щоб тебе не побачили.

– Так скоро? – промовив Гордій.

– Де тобі скоро, коли вже вечір!

– Але невже ж я оце тебе вже й не побачу? Дівчина спустила очі. Гордій узяв її за руку:

– Скажи, Орисю, можна ще прийти до тебе сюди погомоніти?

Орися то червоніла, то блідла мовчки. Врешті озвалась:

– Не знаю...

– То я прийду! – поспішився Гордій.– Адже ти будеш тут у неділю після обід?

– Буду...– тихо відмовила дівчина, ще нижче спускаючи голову.

– Гляди ж, прийду! А тепер справді поки – бувай здорова!

Йому хотілося поцілувати її, як сестру, в чоло, але не посмів цього зробити. Він тільки стиснув їй на прощання руку і пішов з пасіки.

XII

Гордій вернувся додому з новим почуванням. Чув, що Орисин образ починає запановувати у його в душі. Дівчина не йшла йому з думок. Згадував її рухи, її слова. Нетерпляче дожидався, коли знову з нею побачиться. Треба було ждати три дні, до неділі. Але ці три дні здались йому довгими найбільше тим, що за їх Гордій мав якось дуже багато господарського клопоту,– між іншим кілька наймитів покидали роботу, занісши не зароблені ще гроші; це вже була не першина, і Гордій не знав, що з цією історією робити,– хоч позивайся з кожним наймитом. Але ще краща річ скоїлась у суботу. Гордій надвечір був у конторі і, кінчаючи роботу, вже хотів іти додому, коли зненацька почувсь грюкіт коло дверей і в контору вступив Олійниченко з двома об'їзними, у Олійниченка все обличчя було в крові, у одного об'їзного рука була на поясі, зав'язаному через шию.

– Що се? – спитався Гордій.

– Лихо, Гордію Васильовичу,– хоч пропадай! Замалим, замалим не вбито і мене, і об'їзного. Хоч зараз у труну!

І, не вважаючи на свої останні слова, Олійниченко дуже ясваво махав руками.

– Та що ж там такого? – кажіть уже!

– Поїхав я та два об'їзних у ліс. Думаємо – сторожа вивірити. Ну, я, значить би то,– в ліс, а вони, об'їзні, значить би то, в поле, що за лісом. Тільки ми до лісу, аж чуємо: ляп!., ляп!., ляп!..– Стій! – кажу,– хлопці, та се ж ляпа! – Ляпа,– кажуть.– Мабуть, руба? – А мабуть.– А ходіть? – Ходіть! – Пішли ми та швидко та тихо, а коні, значить, оддали подержати нашому ж пастухові – був тут поблизу. Ну, небагато й пройшли, бачимо – четверо чоловіка з сокирами. Ми – хильці, хильці поміж кущами, підійшли ближче. Глянули, коли це Семен Головань з трьома синами. Раз одсидів уже в острозі за наш ліс,– так йому того мало здалося. Ну, думаю, се діло – ну! Ми тихенько, тихенько та до їх, а тоді одразу: – А що це ви тут? – Ліс рубаємо.– А чий же ви рубаєте? – Божий.– Та чий же він є? – Та божий же! – Це ліс окономичецький.– Окономія його не садила.– Давайте сокири,– кажу,– нема чого багато балакати.– А він, Семен, як почав тут виражати таке, що його слухати не слідуєть. Я до його сокири, а він геть. Я його за руку, а об'їзний за другу. А один син Семенів як підскоче та мене кулаком по пиці лясь! – так я й заюшивсь! А ті сини двоє на об'їзних!.. Та як почали нас молотити – тільки живих пустили...

Олійниченко, звісно, не додавав того, що не Семен його, а він Семена перший ударив нагаєм і що вже тоді його вхоплено за руки. Він це поминав і все оповідав далі, як їх бито та як вони втікали. І все втирав кров з розбитого носа та ще більше розмазував її по обличчю.

– Ну, добре, підіть до фельдшера – хай він подивиться, що у вас,– сказав Гордій,– а я сього діла не покину.

– Зділайте милость, Гордію Васильовичу! – низенько поклонивсь Олійниченко, виходячи з хати.

Цей випадок страшенно вразив Гордія. Бачив, що йде війна справжня і що се діло важке. Він колись не хотів війни. Але якось воно саме потроху так склалося.

Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:

– Що там таке знову скоїлось?

– Ат! Ну їх к чорту! – зло відмахнувсь рукою Гордій

– Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.

– Себто? – спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.

– Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.

– Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?

– Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.

– Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?

– Ні, я кажу взагалі – з усією радівською громадою.

– Це й ти набралась од Демида його думок? – глузливо промовив Гордій.

Ганна трохи почервоніла.

– Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.

– Це все нісенітниця! – гостро відмовив Гордій.– І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.

– Знов кажу, що се моя власна думка,– промовила Ганна.– Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже – фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.

– О! – ба, якого оборонця знайшов Демид! – засміявся Гордій.– Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.

Ганна знов почервоніла.

– Не "союз"...– почала вона.

– Але чого ж ти червонієш? – перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.

– Я кажу, що не "союз"...

– Але чого ж ти червонієш? – знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.

– Я червонію того, що ти так зо мною говориш! – одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.

– Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?

Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:

– Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.

– Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?

– Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.

Гордій помовчав.

– А коли ж се було? – спитавсь він.

– Перед тим, як подала тобі слово.

Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.

– Але чому ж ти мені досі цього не сказала? – спитався він.

– Спершу думала сказати, але мені шкода було розрізняти тебе з товаришем, з другом,– бо, може, б ви розрізнилися після цього... А потім...

– А потім? – перепитавсь глузливо Гордій.– А проте час лягати спати! Пізно, а я втомивсь. На добраніч! – і він устав і спокійно та недбало пішов із світлиці.

Вийшов з хати,– не міг у їй висидіти. Хотілося дихати свіжим холодним повітрям, щоб хоч трохи прохолодити розпалену голову. А проте думав, що він спокійний. Спокійно взяв він бриля, спокійно вийшов з хати і пішов кудись навмання в поле і так само спокійно почав думати.

Річ була стара, але відразу вона ставала виразніша, пекучіша, неминучіша. Він так чи інакше мусить сьогодні рішити питання. Ось поблука і рішить.

Глянув на небо. По йому снувалися важкі хмари. Було навкруги темно. Ніщо не віщувало ясної години. Треба було дожидати дощу, грязюки. Дощ і тепер наче нависав над землею. Але Гордієві було про те байдуже.

Він міркував. Ось як склалася річ.

Колись він марив про роботу на користь народові. Колись марив про спільний шлях з цим народом. Тепер же, сьогодні, він востаннє і цілком упевнився, що в його з війна, та ще й завзята. Таким побитом його надії на в громадській діяльності розбито.

Колись він марив про щастя особисте, про життя в сім'я Він малював собі любу постать своєї ідеальної дружини. Думав про те, як житиме з нею одними думками, одними почуваннями, робитиме одну з нею роботу. Становив коханий образ на п'єдестал, молився йому. Це все були самі мрії. Щастя, що мав з Ганною, було тільки блідим одбитком того щастя, про яке він марив, та ще й було таке коротке, так швидко перемінилося на повне важке нещастя. Побачив, що таке щастя, яке собі малював, справді неможливе. Упевнився, що жити обом одними думками та почуваннями не можна. Кожна людина – це окремий самостійний світ, окреме самостійне життя, і злитися докупи два таких світа, два таких життя не можуть. Ще й надто: він не знайшов хоч би й такої-сякої гармонії, бо вони цілком різнили з Ганною... А сьогодні довідався, що навіть і ті перші хвилини щасливі були оманою. Вона ховала від його випадок з Демидом і значить мала рацію ховати. Може, вона його, Гордія, навіть не любила тоді, а...Гордій чув, як уся кров закипала в йому від цієї думки, але казав собі:

– Стривай, ще не час, – треба спершу розміркувати.

Міркував. Доходив,– йому здавалося, цілком логічно – до одного: таким побитом і всі його надії на особисте щастя теж розбито.

Що ж йому зосталося після цього? На чому він може зіперти свою розвагу? Той, хто вірує, спирає її на надгороді на тім світі. А він?..

Глянув навкруг себе, мовби чогось шукаючи. Ішов степом. Темні купи – копиці – виринали з чорного тла. Але далі се тло робилося таке чорне, що вже нічого не можна було розібрати. Погляд ні на чому не міг зупинитися. Гордій кинув дивитись.

Але ж на чому справді може він заснувати свою розвагу, свою надію? У віщо може вірити і що зна?

 
Was man nicht weiss, das eben brauchte man,
Und was man weiss? Kann man nicht brauchen.
 

Запевне се так. Що знаємо, – те ні до чого, а чого нам треба, – того не знаємо. І знати не можемо. А коли так, то йому нема на чому заснувати і єдиної, і поганенької надійки.

Безнадійність, цілковита безнадійність! Життя – порожня темна темрява; ще гірша, ніж та темрява, що тепер оточує.

Але що з цього виходить? Що робити?

Одно тільки справді розумне: розбрататися якомога швидше з усією цією темрявою і зникнути.

Ця думка вже не вперше заходить йому до голови. Але ніколи вона так не запановувала над їм, так не пекла його, як тепер! Ніколи так добре не розумів, що більше йому нічого не зостається, опріч смерті.

Смерть! Колись його це слово лякало. Йому страшно було смерті, бо не знав нащо вона і не знав що вона і що буде після неї. Але тепер дарма! Адже й про життя він не знав ні того, що воно, ні того, що буде після його. Бачив тільки позверховні вияви того життя – так саме як бачив позверховні вияви смерті. Чим же смерть страшніша від життя?

У його заболіли ноги. Мабуть, давно ходить і, мабуть, далеко зайшов. Глянувши навкруги, не пізнав місцевості. Зробилось наче трохи видніше, і він виразно бачив, що навкруги вже ніде не було копиць. Поблизу стояло якесь дерево одиноке серед поля. Гордій підійшов і сів під їм, зіпершися на його спиною. Заплющив очі і почав думати про цікаву йому річ – про смерть...

Думання було безладне. Образи мішма йшли з думками, і абстрактні думки робились йому в уяві образами. Думав про неможливість зупинитися в житті на чому такому, що давало б хоч малу надію, і слово "неможливість" викликало в його відразу образ. Йому уявлялася ця "неможливість", він її побачив тут, серед степу. Вона була жінка, щось підхоже до тургенєвської "Природи" з "Поезій у прозі", саме з таким "металевим" голосом. Сама навіть була металева, хоча й жива. І вона гнітила, нищила його... Потім подумав про смерть, яко протилежність рухові, і знов ця "Протилежність" ставала перед їм – безкрая і непорушна, безформенна неначе, як придивляєшся, і з цілком виробленими формами, як не приглядаєшся... І знов інші думки та інші уяви, і Гордієві було се цікаво. Мов у театрі глядач, розглядав те, що перед їм було...