Текст книги "На Розпутті"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Але що ж буде? Що буде? Не знала... Але буде щось страшне! Страшне!.. Боже мій!..

А Андрій? Він їй одразу згадавсь. Він же має прийти, він же сказав, що прийде, що прийде, що свататиме її. Її? Тепер?..

Але що ж їй робити, як він прийде? Що їй казати йому? Ну, нехай вона не вийде до його, але ж він прийде в хату, він до неї говоритиме. Що тоді?

А коли він прийде? Мабуть, скоро, незабаром. Вона мов бачила усе наперед, як воно буде. Ось іде. Йому треба йти через їх слободу. Схоче побачитися з нею. Виглядає, чи не стріне де. Та вона сховається від його добре – аж у куток на піч. Він іде додому. Але завтра неділя. Убравсь гарно і йде з Радівки. Вона бачить – уже вулицею йде. На йому нова чумарка, пояс червоний. Вона була надворі. Побачила його і біжить у хату. Іде він до хати.

Боже мій! Що вона йому казатиме? Вона – повія! Як вона може глянути йому в вічі! Ні, краще смерть, ніж дивитися йому в вічі! А, боже мій, боже мій! Де б його сховатися, де б його сховатися? На піч, у куток, у куток – аж у самий куток. Отут уже він її не знайде! Але він уже в хаті. Про неї питається. Та її не побаче. А нащо ж він каже, що дожидатиме, поки вона вернеться? Це буде довго. А що як він зазирне на піч та побачить її? Ні, треба відціль утекти. Ось мати вийшла кудись. А він з батьком. Обидва не дивляться сюди. Вона починає тихо злазити з печі – тихо, так тихо, щоб ніхто не почув. Що це на полу наче хтось спить? День, а спить.

Обережно, щоб не збудити ту людину, що спить, злазить з полу. Не зводить очей з Андрія та з батька, затаївши духа, ледве ступає, йдучи до дверей. Але ту ж мить Андрій повертається до неї. Вона скрикує і прожогом кидається з хати. Вибіга в двір, перестрибує через тин, біжить садком. Чує – хтось наздоганя її. Озирається – Андрій. Вона скрикує несамовито, страшно і кидається бігти з усієї сили. Ще трохи – вона вже коло річки. Далі ж куди? Краще в річку, ніж до його! І вона кидається в воду.

– Господи! Що це я? Втопаю? – промайнуло Орисі в голові, але ту ж мить вода залива їй рота. Орися силкується її проковтнути, задихається і через мить уже нічого не розуміє й не почуває.

* * *

Другого дня Гордій зараз же зранку поїхав на роботу на поле. Ганна знову його не бачила. Він приїхав на обід. Ганна вийшла до обіду, сподіваючися тут його зустріти. Він і справді прийшов – трохи блідий, але спокійний. Сів мовчки на своє місце. Куховарка, подаючи борщ, сказала:

– А в нас нещастя... дівчина втопилася.

Гордій увесь здригнувсь.

– Що ви кажете? – перепитався він.

– Дівчина, кажу, втопилася в Костівці, Карпенкова Грицькова, Орина. Уночі батько бачить, щось біле садком побігло до річки. Він туди. Добіга, а вона в воду...

Куховарка ще щось казала, але ніхто її вже не слухав. Все, що хотіла казати Ганна, все те здалося їй таким нікчемним і таким недоречним тепер, як вона глянула на скривлене з муки Гордієве обличчя. Вона зрозуміла відразу, яка страшна вага впала йому на душу, і її власне горе поблідло перед цим горем.

– Гордію...– промовила вона, доторкуючись йому до руки, як куховарка вийшла з хати.– Гордію, любий...

– А! Ну його!..– скрикнув Гордій і, зірвавшися з місця вибіг з хати.

Того ж вечора Андрій Кодоленко вернувся додому.

XIV

В неділю після обід мало не вся радівська громада зібралась коло волості. Були якісь справи, що треба було громаді їх залагодити, але не вони зібрали стільки людей, а звістка про те, що пан Раденко подав кудись "бомагу", щоб таки одібрати у радівців луку ще й виправити за неї гроші. Треба було порадитися – що робити. Поки вийде з волості староста, люди стояли чи сиділи на рундукові, на колодках, що лежали коло волості або й просто на землі. Вони порозбивались на купки" і кожна купка розмовляла про своє. Але здебільшого говорено про погану новину та про економію.

– Ну, не обороняй! – скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.– Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?

Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.

– Та всі вони одного заводу.

– Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...

– Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.

– А б'ються ж прокляті!

– Чуєте ж, мене, – казав якийсь уже старенький дідок,– як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,– не скину. Оддирай, жінко! Жінка оддира, а я сичу!

Дехто засміявсь, а один запитав:

– Та за що се так він пригостив тебе?

– Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа – хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.

– Чортові ненажери, усе пожерли б!

– Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.

– Панської та попівської кишені нічим не сповниш.

– Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,– озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,– а в мене защо гроші ляснули?

– А защо, Грицьку? – спитався дід Корній.

– Порядились ми в окономію камінь бити,– почав Грицько. – Од сажня – два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.– А що ви, хлопці, каміння не приставляєте? – Як – не приставляємо? Куди? – Та в окономію. – Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою? – Авжеж, з приставкою. Глядіть же! – Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші! – Скільки сажень набили? – П'ять.– А приставили? – Нас наймано без приставки.– Ні, вас наймано з приставкою!..– Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми – хоч і заприсягтись зараз! – без приставки ставали!

– Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!

– Авжеж і дурять!

– Ось слухайте: пішов я...

– Та ні! – перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,– той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.– Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?

– Коли свого нема, діду Степане?

– Чужого не руш, хоч і свого нема! – одмовив дід Степан.– Або чого в шкоду лізти?

– Та хіба ж його хочеш? Як сама товарина вскоче.

– Коли вскоче, а коли й навмисне.

– Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?

– Ех, люди добрі! – похитав головою дід Степан.– Неправдою не здобрієш.

– Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш! – озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.– Іменно – свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?

– Ну, ти мовчи! – забалакав до його суворо дід Степан.

– А почему б я должен був мовчать? – задерикувато спитався той.

– Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.

– А я чим причиною?

– Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?

Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,– тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.

– Разві я винуват, що лежобоки продають!

– Та вже ж!..– Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!

– Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков! – скрикнув той, почервонівши з серця.

– Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть! – спокійно відказав дід Степан. – А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?

– Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі! – одмовив Семененко.

– Кажи кому іншому – я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.

– А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.

– Еге, не беріть! – озвався хтось із сміліших.– Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,– кажуть,– квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.

Поневолі чоловік іде та й бере.

– Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають! – виправлявсь Семененко.

– Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш – от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.

Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,– цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:

– Не вигодно – не бери!

– Знаємо ще й те,– не покидав свого дід Степан,– як ти взяв скуп з економії.

– Откуда ж би то ти знав?

– А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?

– Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть! – промовив

Семененко і, одвернувшись, пішов геть.

– Добре! – загомоніли люди.– Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!

Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,– починалася громадська рада.

Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.

– Стривайте, дядьку Герасиме.– А що ж про луку?

– Та що ж про луку?

– Та що там чуть?

– Та хто його зна, що воно чуть...– одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.

– Кажуть, подав пан бомагу?

– Та кажуть...

– Та хто ж казав?

– Та я од людей чув...

Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.

– Кажуть,– почав Грицько,– що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.

– Овва! Підожде!

– Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!

– Авжеж – ні!

– Такого й закону нема!

– Нєт, єсть! – озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.

– А ти хіба знаєш?

Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.

– А що?! – спитався Семененко.

– Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.

– За свою землю та ще й будемо платити.

– Та вона ж наша з діда й прадіда!

– Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! – озвавсь чийсь голос.

Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія – так одмінився він – постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.

Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,– тим Андрій міг тут бути.

– Кажи! – озвався хтось.

– Ще аж ту весну,– почав Андрій, втупивши очі в землю,– був я у Гайденка.

– Це в того, що в Костівці?

– Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.

– Авжеж ні!

– Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.

– Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!

– Ач, який мудрий! – скрикнув Семененко.– Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!

– Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,– відмовив Андрій, і очі йому блиснули,– а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?

– Їщо би я чужую землю трогав!

– Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!

– Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..

– Та цить, Артеме,– озвавсь дід Степан,– бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!

– Ну, попадьошся ти до мене кагдась! – просичав Семененко, ховаючись за людьми.

– Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,– почав знову Андрій,– так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,– припинив був аж на год, а тепер он що – знов!..

– Та й до Гайденка вже щось не став їздити.

– Мабуть, глек розбили.

– Та Гайденко не такий, як він.

– То чоловік простий і до нашого братчика – костівці кажуть – дуже добрий.

– Ну, та не перепиняйте парубкові,– хай каже!

– Кажи! Кажи! – вдалися знов до Андрія.

– Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.

– А тоді ж що?

– А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді – треба пересудити. Та й пересудять.

– А пересудять же?

– А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!

– Так! Так!

– Добре каже!

– Хоч молодий, а не дурний! – загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.

– Авжеж не поступатися! – кричала громада.– Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!

Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.

Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.

Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю – ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..

Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як – не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.

– Нехай буде, що буде! – казав він собі.– Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!

Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.

Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла – чула тільки, що про неї та про Раденка.

– Розібрали? – спитався пристав, прочитавши.

– Ні! – як одна людина, одмовила громада.

Пристав здивувавсь.

Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..

І він знову почав читати.

– Розібрали?

– Ні!

Пристав був зовсім збентежений.

– Але ж ви чуєте: "по указу...",– і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.

– Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать! – гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:

– Ну, розібрали тепер? – уся громада відмовила знов:

– Ні!

– А, скоти! – вилаявся становий.– От я вас навчу розбирать!

Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.

– Простіть, пане,– ми люди темні – де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?

– Та вже ж!

– Так вона наша, з діда й з прадіда наша.

– Була ваша, а тепер – ні! – відмовив становий.

– Ні, вона була наша й тепер наша! – відказав йому дзвінкий Андріїв голос.– Наша буде! – додав він, виступаючи з громади.

Становий так і стрепенувсь.

– Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!

Ніхто й не ворухнувсь.

– Та що це тут? – скрикнув становий, збуряковівши.– Де староста? Старшина?

Але і староста, і старшина на той час десь зникли.

– А, ви так! Я ж вам! Іди сюди! – крикнув він на Андрія.

– Чого? – спитався той.

– Іди сюди!

– Чого?

– Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!

Громада не ворухнулась.

– Та що це – бунт? – ще раз спитався становий.

– Не бунт,– скрикнуло кільки голосів,– а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.

– Ах ви ж!..– вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.

Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.

– А, ти бунтувать! – скрикнув становий і замахнув

Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.

– Пане! Нас цар визволив од бійки! – промовив він, важко дихаючи.

– Що? – заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.

Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.

– Стій, не руш! – крикнув громада на Андрія.

– Пусти його!

Андрій нехотя пустив. Становий устав.

– Старшина! Урядник! – хрипко закричав він.

Ніхто не приходив.

– А! Так, бунтовники! – вигукнув він.– Я вам!..

І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.

Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...

А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:

– Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.

Громада обурилася.

– Де писар? Будемо писати прошення на станового.

Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.

– Нехай Андрій пише! – гукнуло кільки голосів.

Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,– а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".

Ось через віщо другого дня після обід (було якесь свято) вся громада радівська знову стояла коло волості. Тепер людей було більше, ніж учора; чимало жінок з дітьми посідало тут таки поблизу, лузали насіння та клепали язиками. Громада дожидалася свого отамання, але його й сьогодні не могли знайти. Не дожидаючись, поки знайдуть, громадяни почали підписуватись самі. Письменні почали одбирати руки в неписьменних, щоб підписатися за себе й за їх. Андрій стояв над папером і показував, де і як треба писати. Підписування вже кінчалося, як зненацька задзвенів дзвоник. Всі нашорошили вуха.

Волость стояла край села: нею кінчалася верхня перія, але проти волості далеко ще тяглася перія нижча. Рундуком волость стояла до нижчої перії. А позад волості, мало не зараз же за нею, починалася панська земля, а на їй ліс. Ліс був дуже близько від волості, сажень на сто. Цим саме лісом і був шлях у Радівку з губернського міста і звідти й чути було дзвоник усе дужче та дужче. Але відразу він стих і хвилин з п'ять нічого не було чуть, а тоді знову задзвеніло, і ту ж мить з лісу вихопилась коляска, запряжена чотирма баскими кіньми.

Вони, як змії, підбігли до волості.

– Бережись! – крикнув кучер.

Громада розступилась. Коляска підбігла до рундука. З неї вискочив молоденький панок "з хрестами" і той пристав, що вчора був. Коляска трохи від'їхала і стала зараз біля рундука. Андрій узяв свого папера і зійшов між люди.

Пан стали на рундуку і повернулись до громади. Молодий панок сміливо й весело згукнув:

– Здравствуйте, миряне!

– Здорові були, пане! – промовили люди, поскидавши шапки.

– Я – чиновник особых поручений й приехал по поручению его превосходительства для улажения возникших здесь недоразумений.

І панок і далі такою саме зрозумілою мовою почав з прихильним любим усміхом виясняти громаді справу.

– Надеюсь, что вы поймете меня, что вы обязаны исполнить мои законные требования...

Громада мовчала.

– Что же вы молчите? Разве вы не поняли того, что я вам сказал?

– Ні! – в один голос гукнула громада.

Пристав глянув на панка і іронічно осміхнувсь, а панок, трохи збентежившись, почав знову:

– Как же вы не понимаете, – ведь зто очень просто! Поймите, – зто очень просто...

– Та то вам, пане, просто,– озвався хтось із громади, – бо се не ваша земля і не з вас гроші правлять, а нам воно зовсім не просто.

– А так! Так! – загомоніла громада.– Земля наша здавна, а це яким правом у нас її однімати? Ні, пане, ми цим не поступимося! Ми жалітимемся! Ми написали вже бумагу

– Подайте сюда! – звелів панок.

– Ні, ми вам не подамо, бо це не вам, а губернаторові.

– Но ведь я же прислан...

– Е, ні! Не воно! Це до губернатора.

– А то й до царя, коли губернатор не теє...

– Но послушайте, господа! – почав знов упевняти панок.– Вы совершенно забываєте, что судебный приговор для приведення в исполнение которого я вот с господином судебным приставом приехал,– он должен же быть приведен в исполнение.

– Ми того не знаємо. А землі не віддамо.

– Я вам еще раз говорю следующее: желаете ли вы добровольно уплатить три тысячи господину Раденко или нет?

– Ні!

– В таком случае ми должны будем приступить ко взысканию. Господин судебный пристав,– пожалуйте! Где же старшина й урядник? Пусть они ведут нас для оценки имущества.

– Люди добрі! – скрикнув Андрій, знімаючи над головою папір з громадською постановою.– Чи ви чуєте? Вони хочуть нас цінувати! Невже ми попустимо?

– Цінувати? Зроду-віку не попустимо!

– Не попустимо! Не буде цього! Сідайте, пане, в свою коляску та їдьте туди, відкіля приїхали. Сідайте! Сідайте! Нас цар буде судити, а не ви!

Громада насунулась до рундука.

– А, так? – сказав панок і свиснув у щось голосно та гостро. Тієї ж миті перед здивованими громадянами ліс за волостю заворушивсь і з його виступила купа якихсь людей у білому з червоним. В руках у їх було щось блискуче.

– Стройсь! – почувся голосний вигук.

Велика купа заворушилась і за мить простяглась однією лавою.

– Шаго-о-ом – марш! – розітнувсь знову вигук.

Уся купа сколихнулася і, рівно одбиваючи ступні, мірно й чепурно почала наближатися до волості.

– Салдати! Салдати! – сполохнулась громада.

– Ружья на пере-е-вес!

Стальові шпички блиснули на сонці і перехилилися гостріями до громади.

Почулася ще якась команда, солдати розбились на дві купи і за хвилину обидві, обійшовши волосний двір, стали з того й з того боку біля громади, держачи рушниці напоготові.

– Ви видите, общество,– почувся голос з рундука,– что я не намерен шутить. Немедленно разойдитесь по домам.

– Панове громадо! – голосно згукнув Андрій.– Не слухайтесь! Вони нас розженуть по хатах, а там і пов'яжуть поодинці. Будьмо в гурті, так нам нічого не зроблять.

– Не розійдемось! – загукала громада.

Панок з рундука кивнув рукою. Салдати почали тихо насувати на громаду, держачи багнети проти людей. Громада подалась од волості. Салдати заступили вулицю перед волостю, їх начальник зійшов на рундук і став коло панка.

А громада тим часом подавалась усе назад та назад. Так перейшла вона вузьку вулицю і дійшла до другої перії. Попереду був Андрій.

– Ви видите, что я употреблю силу! – кричав панок з рундука.

– Не сміє він! – казав громаді Андрій.– Не має він права!

Але салдати почали знову насувати з своїми багнетами. Їх мовчазна одностайна маса з однаковими рухами грізно наступала на рухливу, обурену громаду.

– Та що ж се таке? – скрикнув хтось у громаді.

– Бери, хлопці, коляки та обороняйсь!

Ту ж мить затріщали тини і в руках у людей з'явилися коляки.

Салдати насували.

– Стой! – розітнулася команда з рундука.

Салдати зупинились.

– Если вы сию минуту не разойдетесь, салдаты будут стрелять,– почулося з рундука. Громада мовчки ламала тини.

– Рота-аа – 'товсь!

Брязнули рушниці, цикнули патрони, Громада затихла.

– Разойдитесь!

Громада мовчала. Поперед неї стояв Андрій.

– Господа,– смикнув панка за рукав зблідлий пристав,– да ведь это кровопролитие будет.

– Только у каждого десятого боевой патрон, а у остальных на первый раз холестые,– одмовив офіцер.

– Но все же...

– Рота-а – пли!

Голосний стріль з рушниць розлігся далеко. Дим заслав на хвилину все з-перед очей. Але зараз же почулися скрики, і все стовпище кинулось врозтіч бігти вулицею.

Як вони відбігли, пани з рундука побачили серед вулиці кілька трупів.

Один мертвий і досі держав у руці якийсь папір, лежач ниць на землі.

То був Андрій з своєю громадською постановою.

* * *

– Ой, ратуйте ж! Ой, голубочки! – несамовито кричала дівчина, вбігаючи на економічний двір та кидаючись просто в будинок. На порозі вона зустріла Ганну.

– Що там, чого ти, Харитино?

Се була наймичка Ганнина. Тепер вона вся тремтіла з ляку, нижні щелепи трусилися, і вона ледве могла говорити.

– Б'ють! – вихопилось у неї.

Ганна ще нічого не знала. Вона не знала про те, що мусять прийти салдати, та й Гордій про се не знав. Ганна, правда, чула якийсь грюк (волость була аж на другому краї слободи), але ніяк не могла догадатися, що воно таке.

– Хто б'є? Кого? – спиталася вона.

– Салдати! Ой, лихо – салдати!..– Пани з города привели... Як почали стріляти!.. Народу так і валяється побитого...

Ганна зрозуміла все. Вона швидко повернулася, вона хотіла йти до Гордія і відразу зустрілась з їм. Він стояв у дверях з другої хати – білий як стіна.

– Гордію, що це? – хотіла спитатися Ганна, але в неї не стало голосу. Вона тільки глянула на Гордія і простягла до його руки. Але він повернувсь і вийшов з хати.

Пішов у свою хату і замкнувсь.

Еге, і він зрозумів усе. Він почував, що сила кидає його, але переміг себе. Почав ходити по хаті з кутка в куток. Почував, що прийшов той час, коли мусить зробитися все. Він знав, що сей час прийде. Знав це ще тоді, як утопилась Орися. І тепер він прийшов.

У всякому разі треба позводити рахунки.

Його актив... Справді, який його актив? Хіба кільки гарних фраз, та й то в старовину, звісно... Роботи на користь людську він не робив ніякої.

А пасив? Чи злічиш його увесь? Ну, хоч що з більшого.

– Більшого – троє: Ганна, Орися і селяни.

Ганна!.. Він любив її тіло, а не душу. Мало не чотири роки прожив з нею, її не люблячи.

Звісно, ховав це. Але всього не сховаєш... А було так, що він навіть виразно виявляв, що гордує нею... Вона мучилась... Защо він її замучив? О, цього одного досить, цілком досить!

Він підійшов до столу, одімкнув у йому шухляду, вийняв звідти револьвер і положив на столі. Тоді вхопив папірець і, не сідаючи, написав:

"Ганно, прости, якщо можеш! Сам не насмілююсь прохати тебе про це. Прости! Сподіваюся, що так буде краще. Таким, як я нема місця на землі. Дозволь, хоч я цього й не заробив, поцілувати тебе і сина моїм останнім поцілунком. Прощавай!

Гордій".

Положив цього листа у конверт, заклеїв і написав адресу.

Потім на другому клаптику кільки слів поліції. Тоді взяв револьвер. Ну, але ж він не скінчив рахунків. Чи треба ж? Невимовний холод пробіг йому по всьому тілі. Згадав, що вбив другу людину. Боже мій, як він її обдурював!.. Але ж хіба саму її він убив? Хіба сама вона проклинала його перед смертю? Хіба цього не робили ті мертві радівські громадяни та й уся громада? І все це зробив він! Він, той що...

Йому запоморочувало голову. Невже ж він людина після цього? О, який би він радий був, якби хто прийшов і роздавив його ногою, як черв'яка гидкого! Але цього ніхто не зробить, бо це міг би тільки зробити бог, а бога він не знає.