Текст книги "На Розпутті"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

IX

Багато дум передумала Ганна тієї ночі, їй не хотілося їхати сюди, але мусила. З початку подружнього життя з Гордієм вона могла б сказати йому все про Демида, але не сказала, бо боялась пошкодити їх приятелюванню. Вона знала, як Демид її любить, як глибоко вразила вона йому серце. Почувала себе винною, але їй не хотілося згадувати про це, хотілося забути. І вона забула його в перші часи серед палкого кохання...

Далі знову згадала,– вже тоді, як ті перші часи минулися, як хвилини палкого кохання почали перемішуватися з хвилинами ворогування. З того часу частина Ганниної душі цілком і навіки закрилася від Гордія і в тій частині було й усе те, що торкалося до Демида.

Сьогодні вона побачила Демида в вікно. Він ішов не поспішаючись, і його завсігди трохи нахилена голова і зігнені плечі тепер навпаки – випростались. Ішов рівно й легко, і Ганна виразно бачила його загоріле, вітрами обвіяне, мужнє, навіть трохи змужичіле обличчя. Її обхопив острах перед цією дужою істотою, і вона відскочила од вікна саме в той час, як Демид зустрівся з Гордієм і стискав йому руку своєю здоровою мужичою рукою.

Ганна злякалась. Як вона поводиметься, що вона робитиме?

На це не могла собі відмовити і сиділа мовчки, зціпивши руки.

Саме тоді Гордій покликав її.

– Іди, я зараз.

Мусила ще заспокоїтися, та не змогла. Дуже тремтіло у неї в грудях серце, як увіходила до вітальні. Але досить їй було трохи посидіти там, почути Демидів голос та глянути йому в обличчя, щоб зрозуміти, що вона помилялася, боячись Демида.

Обличчя в його справді змужичіло, погрубішало, але ж погляд був саме такий тихий і м'який, як і перш. І відразу весь острах Ганни зник. Розмовляла з їм, розпитувалась про його життя, оповідала дещо про місто, і їх розмова втрьох була весела й жвава.

– Який він добрий, гарний! – думала Ганна, і їй хотілося сказати це Демидові. – Він поводиться зо мною так, мовби я йому нічого не зробила, а видко, що йому й досі важко... Який він добрий!..

Але ж потім, як вона зосталася вночі сама та як згадала що було цього дня, вона знов злякалася. Тільки тепер уже не Демида їй страшно було, а самої себе. Згадала, як хвалила Демида, і їй здалося, що робить погано, цим ображує Гордія. Почувала себе винною перед Гордієм і мучилась тією винністю.

І кільки днів вона була надзвичайно ласкава до чоловіка. Вгадувала його бажання, була весела, як він бував з нею, силкувалась нічим не захмарити йому обличчя. Та Гордій мало те помічав.

Він одвик се помічати. Після того, як народився син, життя у його з Ганною трошки покращало, але тільки на якийсь час. Потім знов стара пекуча думка запанувала над Гордієм. Вона не відходила від його, не покидала його й на хвилину – та думка. І все, що він бачив на світі, все, що давало йому життя, не мало задля його ніякої ціни, ніякої вартості, бо і він, і все те мусило вмерти. У його в душі тепер не було віри ні в віщо. Він не бачив ніякої розумності у всьому тому, що робилося на світі. Світ здавався йому якоюсь мішаниною, якимсь крикливим стовпищем. Там люди кричали, бігали, цілували чи вбивали один одного, але нащо те все вони робили – невідомо. Нащо вони вчились, мучились над книгою по десять, двадцять років? Нащо вони один одного садовили в тюрми, кували в кайдани? За те, що той того убив, а той того обікрав? От дурниця! Смерть усіх уб'є і всіх обікраде – чи не однаково ж, що тепер, що тоді? Навіщо вони кохались? Адже прийде час, і та врода, що вони її на п'єдестал становлять, зробиться старою, зморщеною, беззубою, огидою, з тремтячим підборіддям! І знаючи, запевне знаючи се, можна кохатися? О, дурні!..

Він не міг уже. Він навіть і тепер уже в молодій двадцятилітній, пишній вродою Ганні вишукував те, що мало віщувати той страшний кінець. Кожна Ганнина хвороба, кожен пухирчик, що іноді набігав у неї, вражав його аж у серце, бо він думав:

– Ось воно те – вже починається!

І в його серці запалювалася злоба, лютість на те, що так робиться. Ця злоба й лютість повинна була вилитися на щось, але того, проти кого вона мала вилитись, того, що все це лихо робило, вона не могла досягти, і Гордій сам не помічав, як злість поверталася на Ганну. Він жалів Ганну, як вона була хвора, але ще дужче і незмірно дужче сердився за це на неї і якби він розібрав, яким шляхом він дійшов до цього, то помітив би таку думку: вона винна за те, що вона хвопа кожна хвороба наближа її до страшного кінця. І Гордій то вкидався увесь у клопіт про Ганнине здоров'я, змагався з нею за те, що вона не береже його, бажаючи хоч яким-небудь способом удержати своє єдине добро – її вроду – на можливо довгий час, то, занедбавши все, по кілька днів не озивався до жінки.

Вони змучились обоє. Тим обоє дуже зраділи, як прийшла весна і могли їхати на село. Хоча Ганна й боялася стрічатись з Демидом, але справді вона була рада відміні, хоч якій: "хоч гірше, та інше".

На селі зараз же обхопив їх господарський клопіт. Треба було влаштовуватись на новому місці. Це влаштовування та дитина брали в Ганни увесь час, одбивали її від тяжких думок і зробили трохи спокійнішою. Саме так було й з Гордієм. Він увесь укинувсь у господарство – він з їм уперше тільки зблизька знайомивсь – і це була друга річ, що через неї він не помічав Ганниної ласки до себе. Він сидів то в конторі з своїм управителем Галушківським, то їздив на степ чи в ліс дивитися на свою землю, на роботи господарські. Розбираючи конторські рахунки, він бачив, що Галушківський його одурює, але бачив також і те, що сам він не знавсь зовсім на господарському ділі і тим мусів держати поки Галушківського, бо йому здавалося, що новий управитель з несвідомим господарства хазяїном тільки плутаниці нароблять. Він з усієї сили намагався стати добрим господарем, щоб не мати потреби держати Галушківського.

Сидячи одного дня в конторі, він спитавсь у його:

– Яке тут економія має діло з радівцями?

Галушківський, присадкуватий, трохи посивілий, з підстриженою борідкою та вусами, колишній панський економ-кріпак, а тепер пан-управитель, глянув на Гордія хитрими малими очима з-під густих навислих брів, і своїм звичаєм, одмовив питанням, щоб виграти часу:

– А яке ж там діло?

Така відповідь визначала, що Галушківський ще не знав, як саме треба казати Гордієві, і хотів, гаючися з одмовою, тим часом зрозуміти його замір. Гордій страшенно не любив цієї відмови. Він насупивсь і сказав сердито:

– От – про луку!

– А є, є! – моторно забалакав Галушківський.– Мужики захопили панську луку і двадцять сім років хазяйнували на її.

– Що ж ви?

– А мені покійні – царство небесне їм! (Галушківський перехрестився) – Никодим Петрович звеліли подати в суд.

Гордій знав, як Никодим Петрович, його дядько, "веліли" Галушківському. Він спитавсь:

– Що ж суд?

– Присудив нам землю і три тисячі плати з їх за те, що нашою землею пользувались.

– Але як же суд міг присудити вам землю, коли ви кажете, селяни аж 27 років хазяйнували на цій землі – адже десятилітня "давність" минула.

– Ми свідками довели, що перші вісімнадцять год вони володіли нею од економії наймаючи, і нам присуджено з їх грошей тільки за дев'ять з половиною год.

– Але ж ви сами кажете, що вони володіли тією лукою 27 років.

– Чому ні?..

– Так як же ви могли довести, що цього не було, а що вони володіють менш як десять років?

– Так свідки сказали...

Галушківський сидів як невинний.

– А свідкам же хто звелів так казати?

Галушківський стиснув плечима.

– Свідчили як хотіли.

Спокійні відмови Галушківського, його невинний вигляд укупі з словами, що з їх було виразно видко, як він одурив суд, поставивши брехливих свідків,– усе це обурювало Гордія і йому так і хотілося зараз же крикнути:

– Геть відціль!

Але він здержавсь і тільки спитавсь:

– У якому становищу тепер діло?

– Окономія має вже сполнительний лист од суда і може повсякчас оддати його судебному приставу, щоб той зіськав.

– Давно?

– Місяців скільки...

Видима була річ, що Галушківський придержував того "листа" доти, поки довідається, яка людина його новий хазяїн.

– Ось що,– сказав суворо Гордій,– я бажаю се діло цілком зупинити. Всі документи до його зараз вийміть з конторських паперів і віддайте мені. А на луці тепер хто хазяйнує?

– Поки – мужики.

– Хай і хазяйнують! Давайте папери!

Галушківський ані оком не змигнув і так, мовби все це було йому байдуже, пішов, витяг папери і подав їх Гордієві. Гордій побіжно глянув на їх, щоб упевнитися, що се те, чого йому треба, і положив коло себе.

– Ну, тепер давайте доглядати ті рахунки, що ми їх вчора не догляділи.

Почали проглядати. Як і завсігди у Галушківського, рахунки були цілком непомильні,– причепитися в їх не було до чого, – принаймні Гордій не знав, до чого. Але що були шахрайські, то се була річ певна, бо тисяча десятин чорноземлі, що нею заправляв Галушківський, давала досі дві з половиною тисячі рублів щороку. Гордій се розумів, але він ще не стільки знав господарство, щоб помітити, де і скільки Галушківський зменшує прибуток та побільшує трати. Сьогодні, як і перш, він лічив, рівняв рахунок до рахунку, але не до чого не міг долічитися. Галушківський і навзнаки не давав, що помічає Гордієві заходи. Так посиділи вони до обід. Зоставалося ще кільки рахунків. Гордієві не хотілося їх кидати, і він сказав Галушківському.

– Ідіть обідайте, а я додивлюсь це сам. Шахов не замикайте, – може, що треба буде.

Галушківський мовчки вклонився і пішов укупі з контор. ником обідати. Гордій зоставсь над рахунками сам, поспішаючись, щоб не дуже загаяти обід. Але не додивився він ще й половини першого рахунку, як двері трошки відхилилися і крізь їх у хату вистромилась невеличка голова на тонкій шиї з прилизаним, присмальцьованим волоссям та з гострою борідкою. Це був економічний прикажчик, на прізвище Олійниченко.

– Що вам? – спитався Гордій, підводячи голову від паперів.

– Я до вашої милості, Гордію Васильовичу, – промовив Олійниченко і вступив у хату.

– Чого?

Олійниченко не відразу відмовив. Спершу він причинив добре за собою двері, далі озирнувсь по всіх кутках, чи нема де кого, а тоді вже підійшов ближче до столу і, зовсім схилившись до Гордія, стиха промовив:

– Зволите що провіряти?

– Еге ж. А що?

– Я, бачите, про те... Я, бачите, свої щоти маю...

– Як то – свої?

Олійниченко ще раз по хаті озирнувсь, а тоді сказав.

– Так... Управитель своє про робочих, а я своє. Він собі записує, скільки щодня робочих брато, а я всю зиму й весну – собі. Він собі – почому поденні, а я – собі...

– Покажіть.

Олійниченко поліз у пазуху, витяг з-під чумарки сувієй якихсь паперів і подав Гордієві. Вони пахли "махрою" і були добре висмальцьовані. Гордій розгорнув їх і почав переглядати. Це були досить порядні щоденні записи робочих, зовсім такі, як і в Галушківського. Гордій витяг з шафи управителя записи і прирівняв їх до цих. Різнація була чимала. Галушківський записував поденних мало не вдвоє, та й ціну їм становив більшу від тієї, що в Олійниченка. Гордій бачив, що коли рахунки не брехали і коли Галушківський з усім так поводився, як з цим, то половину того, що давала економія, він клав до власної кишені.

– А ви не помилялися? – спитався Гордій у Олійниченка.

– Боже мій! Чого б я помилявся?! – аж підскочив той.– Та ви тільки, Гордію Васильовичу, розпитайтесь у конторщика, – тільки на самоті,– так він вам і не таке ще скаже.

– Рахунки ці хай будуть у мене,– сказав Гордій Олійниченкові.– Але коли виявиться, що ваша неправда, то я вас не зоставлю більше в економії.

– Я за правду не боюсь! Мені не страшно! Ви тільки в конторщика розпитайтесь, Гордію Васильовичу! Він вам усе скаже – задріботів Олійниченко.– Та хіба саме це? Та, боже мій! Якби ви тільки знали, як він людей мучить. Він б'є їх нагаєм так, що кров виступає. Гордія мов що штрикнуло.

– Ви правду кажете?

– Та, боже мій! Та спитайтесь, Гордію Васильовичу, кого хочете! Та нема з тих, що в економії жили, чоловіка не битого. А позаторік хіба він не побив у полі чоловіка так, що той трохи не вмер: три тижні лежав хворий.

– Та чому ж він не жалівся?

– Еге, жалівся! Він бив його на самоті.

Олійниченко дедалі все насмілювався і розповідав такі управителеві вчинки, що коли всьому тому була правда, то Гордій не міг і дня держати Галушківського.

– Добре! Якщо цьому правда, то дякую вам, Олійниченку! – сказав Гордій і пустив прикажчика.

Другого дня Галушківський поїхав на поле, а Гордій зоставсь з конторником сам. Він без передмов сказав:

– Ці рахунки писано, щоб мені показувати, а де справжні рахунки, де написано, що справді трачено в економії?

Конторник не здивувався, бо запевне був у одній спілці з Олійниченком. Він сказав:

– Рахунки справжні є, але в управителя і він їх нікому не дає.

– Чому же ви мені цього не сказали? – спитавсь Гордій.

– Простіть, Гордію Васильовичу! – вклонився конторщик. – Ми люди під чужою волею. Ви сами знаєте – у мене сім'ї зо мною дев'ять душ, та все малеча. Хоча воно й правда була б, якби я вам сказав усе, та тільки буває, що й правду брехнею зроблять. Управитель велику силу мав за покійного Никодима Петровича... А що як мені не поймуть віри, його сила переважить,– де я тоді з своєю дрібнотою подінуся? Хоч з мосту та в воду!.. А тепер, як ви мене, Гордію Васильовичу, питатесь,– то мені не страшно вам і всю правду сказати.

– Кажіть усе, що знаєте! – звелів Гордій.

Конторник почав казати. Розказував здебільшого те ж таки, що й Олійниченко, але займав діло більш з боку рахункового. Витяг купу й своїх записів та іншого і показав Гордієві. Тут були і власною рукою Галушківського писані речі – такі що він, мабуть, забув про їх та й кинув, або конторник їх украв у його. Вони виразно свідчили, що Галушківський крав. Гордій спитавсь, як поводиться управитель з людьми. Конторник сказав те, що й Олійниченко.

Од конторника Гордій удавсь просто до наймитів та до інших, до яких міг, людей, що мали діло з економією. Всі наймити жалілися, що Галушківський б'ється та погано годує. Гордій звелів ключникові показати йому той харч, що видавано робітникам. Він був гнилий, сало часом з черв'яками. А в рахунках усе було записано за таку ціну, що за неї можна було мати все те найкраще.

Того ж дня Гордій звелів Галушківському здавати економію, а через тиждень його вже не було в Радівці.

Шукати управителя було тепер ніколи. Гордій зважився господарювати сам. Польове господарство добре знав Олійниченко. Гордій завів новий рахунковий лад у конторі, а сам увесь укинувсь у господарювання – то їздячи зранку й до вечора полями, то читаючи господарські книжки. На це в його йшов увесь час, і він мало про що інше міг думати, а вночі засипав як мертвий. Та був і радий цьому, бо так було спокійніше...

Тим часом і Демид мав клопоту не трохи. Школа, звісно, з весни замикалася, але з господарством було роботи багато. Демид се літо ще щиріше працював, почуваючи, що в праці знаходить спокій од багатьох турбот душевних. З Гордієм та з Ганною він бачився не часто, але Андрій мало не щонеділі приходив до його. Прийшовши одного разу, він усе чогось м'явся, видимо, бажаючи щось сказати, та не насмілюючись Нарешті сказав, що має про щось попрохати Демида, і після довгих передмов признавсь, що думає тут, у Костівці, сватати "одну дівчину", тільки не на цю, а аж на ту осінь.

– Чому? – спитався Демид.

– Та бачите... Я перепитувавсь через людей – батько та мати вбогі, то й не думають віддавати дочку цієї осени. Та й я не багатий... Ото ж я й надумав: випрохаюсь у батька та й піду цього літа на закоски у Донщину, на зиму наймусь де, на те літо знов на заробітки піду – якщо бог дасть урожай, то за літо можна рублів п'ятдесят заробити, а я два літа зароблятиму та ще й зимою десь наймусь. Батько тут і сами хліб упорають – у нас хазяйство невеличке. Тоді вже й свататиму.

– Мабуть, ви не дуже любитеся, що так весілля одсуваєте,– пошуткував Демид та й сам злякався. Андрій зблід, почервонів і знову зблід. Він який час мовчав, а далі сказав тремтячим голосом:

– Ми вбогі і без заробітків не вживеш... А я не хочу, щоб одружившися, я, з нічого їсти, вів свою жінку на чужу роботу! Я хочу жити хазяїном, а жінка моя щоб була хазяйкою, а не наймичкою.

Заміри в Андрія були такі. Він має надію заробити за увесь цей час не менш як сто двадцять рублів. Рублів п'ятдесят піде на весілля, а за ті сімдесят рублів купить у одного чоловіка два наділи з садком. Купить, хоч що, а купить. Тоді в його буде три наділи – землі стане. Хоча їх з батьком тільки двоє робітників, але се байдуже – упораються й з трьома наділами. Тоді він хоч не піде кланятися панові та прохати в його землі, а сам собі паном буде... Багато ще своїх мрій оповідав хлопець і нарешті сказав, хто його дівчина і про що має він прохати: він писатиме листи, дещо й про Орисю,– дак щоб Демид їй переказував. Восени він вернеться. Демид згодився. Почувши про замір Андріїв, спершу він хотів був позичити йому грошей, щоб він міг усе це зробити сієї ж осени. Але потім згадав, що нема гіршого щастя, як позичене, і нема кращого над зароблене,– і не сказав про це нічого. Він тільки слухав, радіючи, гарячу оповідь Андрієву, слухав про те, як Андрій казав, що він навчить Орисю читати, що він неодмінно зробить так, щоб і вона знала все те, що він знає, щоб вона побачила, "що світ держиться душею людською...". І багато, багато іншого.

Демид стиснув руку Андрієві і сказав:

– Ідіть і заробіть собі щастя! Нема нічого кращого над зароблене щастя.

Андрієві треба було йти, але Демидові хотілося ще з їм поговорити і він пішов його випроводжати. Загомонівшись, непомітно дійшов аж до Радівки. Йому схотілося зайти до Гордія. Він не часто туди ходив, надія його, що легко буде погодитися з тим, що існує, одурила, бо щоразу, як бачився з Ганною, старі муки повставали знову. Але тепер йому схотілося зайти до Раденків та поділити з їми свою радість.

Він стрів самого Гордія, з газетою в руках. Ганни не було, але вона увійшла трохи згодом. Демид почав оповідати про Андрія. Гордій вислухав його мовчки і нарешті сказав:

– Щось не йметься мені віри, щоб це справді, як ти кажеш, народжувалась сільська інтелігенція та й єдналася з нами, з міською інтелігенцією. Досить бути в сурдуті, щоб вони не йняли віри ні єдиному твоєму слову, хоч би ти й найсвятішу правду казав.

– Ну, не завсігди так! – сказав Демид.

– Думаю й я, що не завсігди,– тихо обізвалася Ганна.– Я мало знаю народ, але мені довелось зазнайомитися де з ким і я зненависті не бачу.

– Дуже зрозуміло, що не бачиш. Баби бігають до тебе по ліки або ще по які там сторії, і ти сама їм часом носиш які там подарунки, зрозуміло, що коли ти даєш, то не будуть вони до тебе свою зненависть виявляти.

– Я їм нічого не даю... Яка дурничка там...

– Та вже ж хоч і дурничка, а коли ти обула Панасову дівчину, то не кине ж вона тобі в вічі після цього – я вам не вірю! Але взагалі – панові віри не ймуть. Ну, ось хоч би та лука, що про неї ти колись мені казав. Як ти знаєш, я се діло зупинив. А мужики тепер розказують, що економія зупинила діло, бачивши, що невидержка: тим не жене їх з луки, що не випозивала нічого.

– Мені цього не доводилось чувати,– відмовив Демид,– принаймні від Андрія,– навпаки, він вдячний... Ну, а коли й справді кажуть так, то нема тут нічого дивного. Вони звикли за Галушківського до ворожих відносин, то й тепер так на се дивляться. Бо й справді ж, така економія, яка була за Галушківського, могла зупинити справу тільки через те, про віщо кажуть твої радівці. Тебе ж вони ще не знають.

– Не знають, а поводяться зо мною так, як неначе вони мене знають з найпоганішого боку. Нащо вони вважають мене за свого ворога, та ще й такого, що з їм треба боротися не зовсім чесними способами?

– Якими?

– Ну, наприклад, хоч би такими, як рубати мій ліс або пускати свій товар мені на поле на озимину?

– Та не з тобою ж вони поводяться так,– знов кажу,– а з твоєю економією, її вони знають, і вона їм здається чи справді є – їх економічним ворогом. Та ще й те. Мені здається, що в таких випадках казати: "мужики" або "радівці" буде не по правді. Звичайно, такі шкоди чинять окремі деякі люди, а не вся купа людей. Скажу, наприклад, про себе. У мене теж бувають шкоди. Але я ніколи не обвинувачую за їх усю громаду, бо добре знаю, що в тих шкодах винен або Охрім, мій давній ворог за школу, або Панько. Як же хто інший ускоче в шкоду (це буває дуже не часто), то я запевне можу наперед сказати, що це сталося без ніякого бажання, а просто через недогляд.

– Ну, я не розбирав,– одмовив Гордій,– хто саме руба в мене ліс або воде коней та волів до мене на озиме пасти, але запевне знаю, що це не самий Петро або не самий Іван, бо їх двох усіх тих шкод, було б дуже багато.

– Звичайно, у твоєї економії мусить бути багато ворогів. Та й як же могло б бути інакше при наших обставинах ?

– У всякому разі я з цим погодитися не можу. Це мене обурює, виклика мою злість,– те, що вони так не шанують чужої власності. Причини можуть бути такі, як ти кажеш, але факт з того не покращає. Ну, та хай йому цур! Давай краще про інше!

Заговорили про інше.