Текст книги "На Розпутті"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Як довго це тяглося, він не знав. Увесь час він сидів з заплющеними очима. Розплющив їх, як почув свіжий вітрець, що подихнув на його. Глянув і очам своїм не поняв віри. Замість темного хмарного неба – ясне осяйне блакиття. Як гаптування дороге, розкинулись по йому блискучі зорі. Місяця не було, але через те ще блискучішою, яснішою була зоряна небесна шата.

Гордій зірвався з місця. Відразу повіяло на його усією пишною таємницею сієї ночі і відразу в його заболіла душа солодким болем з надії, що починала розцвітати. І йому здалося, що тепер, серед цієї краси світової, серед цього сяєва він знайде, неминуче знайде собі відмову. Вся його намучена душа відразу стрепенулася. Стрепенулася з надії, за малим не з певності, що ці зорі, це небо дадуть йому відмову. І, підлягаючи йому самому не зрозумілому потягові, він простягї до неба руки і промовив:

– Дайте, дайте!

Але небо стояло блакитне й нерухоме, ясно й нерухомо сяли зорі.

– Боже мій! Боже мій! – застогнав Гордій. Він не вміє прохати! Треба прохати, треба благати!

І він упав навколішки. Уся його душа розкрилася і слова палкого благання зривались у його з уст.

– Господи! Якщо ти є, скажи мені це! Дай мені яку ознаку, щоб я міг знати, що ти справді єси, і щоб я міг розуміти, нащо я живу і нащо цей світ! Боже мій, господи!Скажи! Я змучивсь, мені все огидло, але одного твого святого слова досить буде, щоб мені відразу все відмінилося і щоб я, не жаліючи сили, віддав усього себе на служіння тобі. Боже мій! Господи святий!

Плутані вже, незв'язані одне з одним слова почали вихоплюватись у Гордія з уст, і все те були благання.

Але небо висіло вгорі непорушне і осяйне, і не було відмови.

Гордій припав до землі. Простягся зовсім по їй.

– Господи! Як прах, як черв'як останній я перед тобою!

Але я черв'яком у тебе краще хочу бути, ніж людиною без тебе, бо тільки з тобою спокій і надія! Господи! Дай!.. Дай!.. Скажи!..

Гордієве тіло здригалося на землі, а уста все щось шепотіли, щось казали. І Гордій чув, що його душа гине з несвітської туги, з несвітського прагнення – душа прагнула відмови, прагнула бога. А відмови не було, а бог не зіходив.

– Господи! Я знаю, що я – ніщо! Але й задля таких нікчемних, як я, робив ти колись чуда. Зроби його мені!

І довго ще лежав Гордій долі, дожидаючи якогось небесного з'явища, але нічого не було. Тоді мов одним порухом зірвався він одразу з землі і глянув угору.

– Боже! – скрикнув він востаннє.

Але небо сяло і висіло непорушне і мовчки, зорі блищали холодно.

І, стиснувши праву руку в кулак та піднявши її високо, Гордій скрикнув одразу:

– Ах! Так!.. Прокляті!.. Прокляте це небо, ці зорі... Все прокляте, прокляте, прокляте!.. І я проклятий...

І він, як підтятий дуб, упав додолу.

* * *

Світало... Помалу-малу опритомнював і зрозумів, що довго так лежав. Підвівсь як хворий з землі. Ще ледве сіріло, густі тумани котилися навкруги. Гордієві було холодно,

Бін увесь трусивсь. Цокочучи зубами, пішов звідти швидко. Не знав, де був і кудою саме мусить іти додому. Він подумав мить. А! Та однаково! Кудись вийду, а там уже видко буде.

Пройшовши гін з десяток, справді забачив здалека знайомий йому ярок та копи на своєму полі. Пішов швидше і незабаром дійшов до ярка. Зараз за їм був невеликий шляшок. Гордій зійшов на його. Трохи згодом перед їм замаячив маленький гайок, а під їм у тумані якісь постаті.

– Що воно? – подумав Гордій і пішов просто туди.

Постаті були – двоє коней, що паслися в хлібові; під гайком спав і пастух-парубок. Гордій повернувся, щоб іти далі – йому тепер було байдуже до цього. Але парубок, почувши ходу, відразу прокинувсь, зірвавсь на ноги і вздрів Гордія. Йому здалося, що Гордій займає його коні, і він кинувсь був до їх. Це вернуло Гордія до дійсності. Він швидко заступив парубкові дорогу і спитавсь:

– Нащо ти пасеш тут?

Парубок зупинивсь, понуривсь і мовчав. Він мав той покірний вигляд, який (Гордій се добре знав) буває у селянина, як він ускочить у халепу і, не маючи ще способу обрятуватись, тільки вишукуючи його в голові, удає з себе покірного. Цей вигляд обурив Гордія.

– Нащо ти на хлібові пасеш? – питавсь він далі, стискаючи кулаки.– Яке ти маєш право знищувати чужий хліб? Хто тобі дозволив тут пасти?

Парубок мовчав, бо не мав чого відмовляти. Але саме це мовчання обурювало ще більше Гордія. Він чув, як з кожним питанням у його все зростає й зростає якесь непереможне, люте бажання зробити зло цій зненависній йому людині. Чув, як сам увесь тремтів. Хотів перемогти себе, озватися спокійно і почав:

– Чом ти...

Але ту ж мить мов стуманіли Гордієві очі, якийсь огонь перебіг по всьому тілові і він, якось не замахнувшись, а рвонувши рукою, вдарив з усієї сили кулаком парубка по обличчю.

Знав, що б'є, добре се тямив, але спинити себе не міг: якась зла сила, незмірне дужча від усієї Гордієвої сили, як громовина проняла його на мить і підвела руку. Кулак упав парубкові на вухо важко – голова хильнулась набік, картуз спав, і все тіло так схитнулось, що хлопець трохи не впав. Так саме, як і Гордій, і він не сподівавсь цього ніяк. Відразу, мов прокинувшись, він упав Гордієві до ніг і скрикнув:

– Паночку, голубчику, простіть!

Але ту ж мить Гордій повернувсь і пішов геть швидко. Не встиг парубок підвестися та оханутись, а Гордій був далеко від його.

– Чи ба,– подумав парубок,– це ж він побіг, мабуть по об'їзного: буде лихо!

Парубок метнувсь до коней і за хвилину і він, і коні зникли в тумані.

А Гордій біг додому. Рука в його нила тупим болем, він забив її, б'ючи парубка. Цей біль нагадував йому про вчинок.

– Боже мій! Що це я зробив? – була перша Гордієва думка.

– Ударив! Ударив людину, як який Галушківський!

Важке почування обхопило його, чув себе страшенно винним, і ця думка гнітила його. Але зараз же схотілося збутися цієї думки, цього важкого почування, схотілося виправити себе.

– А вони як роблять? – думав він.– Гарно? А з Олійниченком що зробили? Що я їм учинив, що вони з самого першу почали поводитися зо мною як з ворогом і досі так поводяться? Не я перший почав війну, а вони. А коли війна, то нема церемоній!

– Але ж се... Невже можна було думати, що я коли-небудь се зроблю? Я, той, що...

– Ха-ха-ха! – зареготався він.– Яка нісенітниця! А чому ж би так і не робити? Чому краще простити, ніж ударити? Чи бий, чи прощай – кінець один і відмови ні на що нема – ні на те, нащо прощати, ні на те, чому не бити. Чому ж би й не бити?

А тим часом туман розірвався на сході і відразу з його вилинуло, сяючи пишною красою, золотеє сонце. Проміння вогняні, як стріли, сипнули в туман, розірвали, пошматували його, впали на поле, на гайок. Все сіре та невиразне засяло блискучими ясними фарбами; ледве чутні несміливі пташині голоси відразу стали чутнішими і до їх почало вже додаватися перше дзижчання польових комах. Теплий сонячний промінь упав на Гордія, сяйнув йому просто в вічь Гордій сердито заплющивсь.

– Пху, ідіотизм! – вилаяв він промінь і швидше пішов додому.

Дома вже повставали, але Гордій пройшов у хату садом, що його ніхто не бачив, і ліг спати. Заснув зараз же і спав довго – аж до обід. Після мовчазного обіду знову пішов у свою світлицю і хотів був уп'ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що він має йти до Орисі.

– Нащо? – подумав він.– Щоб грати плаксиві кумедії? – Вагався який час.

А проте... Узяв бриля і вийшов з хати.

– Чому б то й не піти? – думав він, ідучи.– Чому б не піти, коли хочеться піти?

Йому справді хотілося піти, побачити Орисині очі, почути її тихий голос. Йому подобалось, як ворушились її губи тоді як вона говорила. Він зараз уявив собі їх, і йому схотілося поцілувати їх.

– Чому б і не так? – голосно сказав він.– Чому б і не скористуваться зо змоги вхопити крапельку щастя, коли ця змога є? Адже всі люде так живуть, мільйони людей. Нащо жити і до чого – кат його зна. Але коли вже існуєш на світі коли ще не прийшов час цокнути себе кулею в лоба, то візьмемо все, що життя може дати.

Щось наче ворухнулося в душі в Гордія, якийсь протест неначе, мов питання: чи чесно це? Але на те Гордій тільки зареготавсь так, як тоді вранці.

Через годину Гордій сидів з Орисею в лісі і держав її руки в своїх. Вони вже багато дечого переговорили, як зненацька Орися, нахиливши свою гарненьку голову (тим часом як Гордій любував чепурною, як виточеною, шийкою), тихо спиталася:

– А скажеш ти мені, як я в тебе спитаюся щось?

Гордій, не одриваючи очей од шиї, відмовив:

– Скажу.

– Ти казав колись, що в тебе є горе... Скажи, яке?

Гордій на хвилину зупинивсь.

– Сказати яке? – почав він повагом.– Як же його скажеш яке, коли воно вже не одно, а їх уже два.

Орися, не розуміючи, підвела на його свої оченята.

– Уже два? А то було одно?

– Було одно, а тепер два.

– Скажи!

– Одно скажу, а друге – ні.

– Чому?

– Так...

– Бач, який ти щирий!.. А я тобі все сказала!..

Орися знов похнюпилась і знов тонка шийка стала в Гордія перед очима.

– І нащо це намисто? Тільки ховає! – думав Гордій і його тягло впитися губами в те місце, де намисто не ховало шиї. Гордій притяг Орисю до себе ближче за руки і одмовив:

– Не сердься, моє любе!

– А ти кажи! – відмовила вона.– Тоді й не сердитимусь.

– Перше моє горе... те, що хотів би я, щоб хто любив, та нікому мене любити...

– Як нікому? Хіба в тебе нема батька-матері?

– Нема! Та й нащо батько-мати?

 
Нащо батько-мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
 

– А друге? – спиталася Орися.

– Друге?.. Другого я не скажу.

– Чому?

– Тому... тому... тому, що ти розсердишся.

– Гордієчку, ій-бо, не розсердюся – тільки скажи!

– І не проженеш мене від себе?

– Ні!

– Ну, коли так...– у Гордія перехоплювало дух, од Орисі на його мов якесь полум'я виходило, він чув, що в його туманіє в голові.– Коли так... Друге моє горе... Стривай, я скажу тобі його на вушко, щоб і ліс цього не чув.

Він прихилив її голову собі до обличчя і тихо прошепотів на вухо:

– Друге моє горе те, що люблю я дівчину, та не моя вона буде!

– Хто ж та дівчина? – спиталася Орися тихо-тихо.

– Ти!

Орисі відразу спинило дихання. Вона сиділа без слова, вся бліда. А Гордій, зовсім уже сп'янілий з того почування, що воно його обхопило, шепотів:

– Що ж?.. Мені більше сюди не приходити?

– Чому? – прошепотіла Орися.

– Тому, що я тебе люблю, а ти любиш іншого.

Сльози закапали в Орисі з очей. Тихо стало, тільки чути було, як шелестіло вгорі листя та якась пташка цвірінькала. Відразу Орися вся стрепенулась і скрикнула:

– Так ні ж! Не люблю я його більш, не люблю! Нащо він кинув мене?

– Не любиш?

– Ні.

Ту ж мить Гордієві руки обхопили Орисю за стан, притягли її до його на груди. Гордій глянув у заплакані очі Орисині і закрив їх поцілунком. Тоді він припав своїми палкими губами до її тремтячих губ.

– Мила моя! Серце моє! Ясочко моя! Сонечко моє!

Кохані слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки...

А вгорі над їми спліталися зелені віти, і листя тихо шуміло; сонячний промінь іноді пробігав крізь його, край неба блакитного видко було... Орисині руки обнімали Гордія за шию, її уста шукали його уст..

ХІІІ

Минуло два місяці. Клопоту й турботи за ці два місяці було багато. Гордій зовсім посварився з радівською громадою. Щобожого дня зчинялася якась історія.

Гордій позивав Голованя з синами за те, що рубали вони ліс, а Олійниченко та об'їзний, що їх побито. Але ж свідків, що бачили б, як бито, не було – на суді виявилось тільки те, що обвинувачені не давали сокири. Суд одкинув Олійниченків та об'їзного позов, а за ліс присудив до тюрми і синів, і батька, що сидів уже там за те ж. Засуджені пожалілись на присуд, а через три дні після суду Гордія збуджено вночі грюкотом у двері та криком:

– Пожежа!

Гордій нашвидкуруч одягся й вибіг. Економічні комори, що були на другій половині двору, палали. Вогонь обхопив усю велику комору і перекинувсь уже на меншу. Вогняні язики високо знімались угору в темному повітрі. Народ метушивсь коло будівлі, але тільки кричав, а нічого ще не робив. Гордій кинувсь туди:

– Пожарку! Швидше! Запрягайте коні!

Кілька чоловік побігло запрягати пожарку. Поки вони добігли, поки притягли пожарку, поки привезено води – всі чотири комори були в полум'ї. Можна було боятися, що вогонь перекинеться на економічні хати і на Гордіїв будинок. Гордій звелів кільком чоловікам позлазити на хати і гасити іскри, а сам почав порядкувати коло комор. Але тут робити не було вже чого. Вогонь обхопив усе, і однією пожаркою можна було тільки гратися. А надто що всі наймити якось надзвичайно ліниво та неохоче бралися до діла. З Радівки не прибіг ніхто, і навіть волость не висилала своєї пожарки. Гордій бачив, що комор не оборониш, і силкувався тільки не пускати вогню на хати та на будинок. Він звелів половині всіх людей лізти до тих, що вже були на хатах, і поливати їх, не перестаючи. За годину від комор зостався самий жар. Тоді тільки приїхала пожарка з Радівки, але коло неї було всього двоє людей. Вони заходились укупі з Гордієвими наймитами заливати недогарки, і ця робота тяглася аж до світу. Тільки вже як зовсім розвиднилось, Гордій, поставивши варту, пішов одпочити. Але заснути не міг – через лад уже велике вражіння було від усього того, що він зараз бачив. Пригадував собі все, що сталося, і зло більше та більше обнімало його. Йому жалко було не грошей, хоча шкоди було на кільки тисяч рублів. Думав про інше. З уривкових розмов проміж своїми наймитами він цілком упевнився (перш тільки догадувавсь про це), що його підпалено. Певне хтось із радівців, бо ніхто інший не мав з їм суперечки. Не дурно ж із Радівки, що була за яких двісті ступнів од панська го двору, не прибіг ніхто на поміч, а пожарка приїхала на сміх на кінець. Гордій певний був, що вся радівська громада спочувала не йому, а тому, хто підпалив. І в його в грудях, уставало зло на радівців.

– Що я їм зробив? – думав він.– Я приїхав сюди з найщирішими замірами, але мене відразу зустріто як ворога. Мені довелося воюватися, хоч я й не хотів. Та навіть і воюючись,– чи не на своєму боці мав я правду? Я обороняв своє право, а вони ламали його. В якій моралі написано, що обороняти своє право не можна? Які дурні всі ці так звані народники, що розпинаються за народ, пишуть про його жалібні оповідання та повісті! Багато жалю! Прийшли б вони та глянули сюди! Глянули б на цю війну, що всяку правду ламає!.. Ні, далі так не може зоставатися. Треба чимсь скінчити.

Почав думати, чим і як він міг скінчити. Він обрахував усе добре. Могло бути тільки три способи: або облишити все, продати землю і їхати відціля геть; або почати самому згоду з громадою; або нарешті примусити її поважати чуже право.

Щодо першого, то Гордій нічого не мав проти його. Він радий був би облишити увесь цей клопіт, збутись усієї цієї гризні. Але ж се зробити було не так легко. Маєтність була в заставі, і грошові справи Гордієві не були в особливо доброму становищу. Треба було пошукати путящого, щедрого покупця, щоб продаж був на користь Гордієві. А такі покупці (та й взагалі покупці) не часто стріваються. Таким побитом цей вихід міг бути не тепер, а хіба колись.

Щодо другого – піти на згоду з громадою, то проти його повставала вся гордість Гордієва. Не він кривдив,– його кривджено. І він ще мав би кланятися? Він одкидав геть сей спосіб.

Зоставався третій. Але як може одна людина сама примусити цілу громаду не чіпати її? Закон? Суд? Гордій удавав до закону, позивав. Суди карали винних, та від цього було тільки те, що радівці дихали на Гордія все важчим та важчим духом. Гордій міг боротися проти окремих людей, але нічого не міг поробити з усім гуртом, що йшов проти його: цьому гуртові досить було, нічого не роблячи самому, використув тільки те, що окремі люде робили, щоб цілком переважувати Гордія. Видима річ була, що тут Гордій звичайним способом не міг нічого поробити.

Але ж і так зоставатися – далі вже нікуди. Сьогодні палено йому комори, а завтра й його самого спалять. Так чи інак, а треба було вчинити щось сміливе, щось дуже, щоб примусити відразу, за одним замахом усіх утихомиритись. Але що? Такою річчю (Гордій, звісно, думав про борню на законному грунті) міг би бути тільки виграний позов проти всієї громади. Але ж усієї громади він не може позивати за ті шкоди, що йому роблено, бо хоча Гордій був певний, що мало не вся громада складалася з охочих до шкодіння людей, але ж се вони, окремі люди, їх робили, а не громада. Що ж робити?

Втомлена голова не могла нічого вигадати. Сон починав змагати Гордія. Заснув і проспав довго. Уставши, пішов на пожарину. Там тепер самі головешки чорніли. Але була й новина. Олійниченко знайшов біля великої комори, що перша зайнялася, сірники, розсипані в кущах, що росли за коморою. Гордій обглядів місце. Вогонь обсмалив кущі, але не спалив. Кільки сірників лежало долі, і видко було слід од чобота. Олійниченко казав, що треба оповістити про се урядника, але Гордій зовсім не бажав безрезультатного клопоту. Сказав, що це дурниця, і звелів тільки забрати звідти сірники. Але сам тепер уже зовсім упевнився, що це підпалено.

Він вернувсь у хату. Еге! Тепер, після цієї пожежі ще не можливіше було продати маєтність, бо самі комори з тим, що в їх було, коштували не менш як сім тисяч. Гордієві схотілося подивитися про це в записах. Він почав копатися в своїй шафі, шукаючи рахунків. Рахунків не знайшов, але знайшов щось інше, що дуже зацікавило його. Це була судова справа з радівською громадою про луку. Гордій сів і почав переглядати її. Справа була цілком скінчена. Суд присудив економії луку і гроші з радівців – більш як три тисячі рублів за те, що вони володіли тією лукою. Узято навіть було "исполнительного листа". Досить було віддати його кому треба, щоб діло довести до краю.

Так! Цим можна скрутити громаду, показати їй, що Гордій має силу і може примусити поважати його право. Правда, з боку юридичного економія була не права, бо радівці володіли лукою більш як десять років. Але, в усякому разі, не з боку морального. Ця лука мусила бути Гордієвою, і коли він десять років міг одняти її у радівців, то через віщо не може він одняти її після десятьох років, одняти в того, хто пограбував його. Запевне, з боку морального, цей позов не був чимсь неможливим. Юридичний же бік Галушківський зумів так гарно по-своєму впорядкувати, що суд присудив те, чого Галушківський бажав. Не Гордій сам починає цю справу. Він тільки візьме те, що вже тепер і юридично його. Власне, йому не треба ні тієї луки, ні тих грошей. Просто це буде радівцям наука. Він помилився, що спинив тоді справу. Вони подумали, що в руках у його нема сили і що їм можна робити з економією, що схочуть. Час їм показати, що помиляються. Може, тоді й згоді легше буде статися.

І того ж таки дня Гордій з усіма документами поїхав у місто і, вернувшися, дожидав тільки кінця. Але поки той кінець прийшов, скоїлася ще одна подія така, що її ні Гордій, ні Ганна не сподівалися, хоча Гордій і міг би сподіватися.

Після тієї неділі в пасіці, що про неї вже казано, Гордій та Орися бачилися часто, здебільшого в свято або в неділю. Не можна сказати, щоб Орисі легко було все це робити: за нею доглядалася мати, а ще гірш – десятки жіночих очей. Але Орися кохала Гордія, і цього було досить, щоб вона досягала свого. Гордієві ж труднацій було мало: він давно жив з Ганною так, що вона не знала, що він робить, а йому було байдуже до неї. Йому легко було зробити, щоб вона й не думала догадуватися про те, що робиться.

Далеко важче було сховатися взагалі від людей. А од їх сховатися було треба. Уже через те треба, що Орися не знала, що він жонатий: а якби люди довідались про їх кохання, то виявилось би й це. А тоді...

Гордій і сам добре не знав, як це склалося, що Орися вважала його за парубка. Спершу він не хотів казати, хто він і відкіля, тим і не справляв Орисиної помилки, що мала його за якого писаря з контори. Вона якось допитувалася його, чи з Радівки він, чи ні. Гордій, боячись, щоб перша його брехня про те, що він з писарчат, не виявилась, сказав, що ні, а що він з другої, не відомої Орисі, слободи. Далі, як уже зробилося все, Гордій не міг, не мав сили сказати правду. Що з цього всього буде, Гордій не знав. Але вертатися назад було нікуди. І Гордій, не маючи відповіді на питання: що буде? – зважився дожидати подій і жити, поки живеться, так, як живеться. А надто Гордій дивився на те, що Орися зробилася йому жінкою, як на більш-менш звичайну річ, як на вінець коханню, і перші часи раював. Але Орися мучилася багато. Вона знала, що дівчата з парубками так не любляться, і це її гнітило, топтало її на власні очі в багно; але її кохання з Гордієм було таке палке, так туманило голову спершу, що дівчина й сама не помітила, як се сталося, що вона все вддала Гордієві. А потім, як ці перші хвилини минулися, питання, що буде далі? – почало її мучити. Вона одного разу спитал про це в Гордія. Але він одмовив:

– Будем кохатись, кохатись, кохатись! – і затулив рота поцілунками. Вона ще спробувала спитатись – знов те ж. Це її стурбувало, та все ж була певна, що Гордій таки її свататиме.

Так тяглося з місяць. Там трохи одмінилося.

Орися побачила, що Гордій мов не той став. Він навіть двічі не прийшов, а казав, що прийде. Потім виправлявсь, що йому було ніколи, не можна було. Але вже був якийсь не такий ласкавий, мов йому Орися надокучила. Орися це помітила і одного разу сказала йому це, ще й заплакала. Гордій спершу розсердився: він ходить сюди до любої розмови, а не до рюмсів! Потім йому шкода стало Орисі, він почав її розважати, і вони помирились. Але трохи згодом Гордій знов не прийшов обіцяного дня і навіть уряд ще й другого. Орися багато плакала, та не виявляла Гордієві своїх сліз, боялася. Та несила була й терпіти далі. Вона знову спиталася в Гордія про те, чом він досі нічого не каже, що має на думці. Гордій насупився:

– Я вже тобі сказав: я нікуди не втечу і ходитиму до тебе.

– Та й тільки?

– А чого ж тобі ще?

Орися зблідла, але очі в неї так і занялися. Вона не сподівалася такої образи. Вона розуміла тільки одно кохання – те, що кінчається весіллям. Вона вірила Гордієві і певна була, що іншого кінця й тут не буде. А тепер!..

– Так ти й не свататимеш мене? – спиталась вона гостро, але тремтячим голосом.

– Що це тобі заманулося про це говорити? – спробував одвилятися Гордій, але Орися зараз же спинила його:

– Як то – заманулося? – скринула вона, вихопившись з його з рук та зірвавшись на ноги. – Хіба я про що кажу? Хіба ти не повинен мене сватати? Хіба ти... хіба тобі... хіба можна...

Сльози підступили їй до горла і не дали доказати. Вона заридала. Гордій насупився знов.

– Я бачу, що ти сьогодні якась чудна, – промовив він наче недбало. – Заспокойся! Поговоримо про се іншим часом. А поки – прощавай!

Хотів притягти її до себе, щоб поцілувати, але вона відштовхнула його геть. Він промовив:

– Ну, як хочеш! – і пішов з пасіки.

Орися чула, як він ішов і як нарешті його не чуть стало, але вона його не зупиняла. Вона ридала тяжко, гірко...

* * *

Плакала, аж поки виплакала всі сльози, а полегкості не знайшла. Згадала тоді, що мати звеліла їй зайти в Радівку – взяти в крамниці заполочі. Треба було йти, і вона пішла. Ідучи, вмилася з річки і змила свої сльози. Прийшла в Радівку швидко, зайшла в крамницю, купила, що треба, повернулась, щоб вийти, і відразу зупинилась. На другій перії, трохи навскоси від крамниці був панський будинок. Двором коло його йшов – Орися відразу пізнала – Гордій. Він зійшов на рундук і увійшов у будинок. Хіба це контора? – подумала Орися і спиталася про це у жида-крамаря.

– Ну, яка там контора,– відмовив той,– то панська хата,– ото ж і пан пішов.

– Який пан? – спиталася Орися.– Отой панич?

– Ну-да, гарним дівчатам усе паничі сняться,– відмовив жид, сміючись.– Коли ж то не панич, а пан.

– Як то пан? – ледве вимовила Орися, чуючи, що в неї ноги трусяться.

– Ну,– як пан? А так пан, що він тут пан, у цій окономії. Якби він був панич, то він був би панич, а то він має жінку й дитинку, ну, то він пан.

Світ обертом пішов Орисі. Вона ледве могла встояти, але перемогла себе...

Не помітила, як перебігла Радівку, але вийшовши з неї, почула, що в неї нема сили далі йти. Сіла під вербою, що росла за селом над невеличким струмочком.

Не розуміла спершу, що саме зробилося. Тільки чула, що зробилося щось велике й страшне. Так, мовби все завалилось. Але дедалі вона потроху починала розуміти своє становище. Зрозуміла, що той, кому вона так без краю вірила і все віддала,– одурив її. Тільки грався з нею, бо в його є "жінка й дитинка". "Жінка й дитинка" – ці слова, мов грім з неба, вдарили її, і вона й тепер усе їх чула, вони й тепер дзвеніли їй у вухах.

Так ось як: все, що було, це омана. Всі його поцілунки та впевнення – се дуріння, брехня. Йому все це було так, як і не було, але їй!..

А може, всього цього й справді не було? Орися до пуття н знала, чи було воно, чи не було. Силкувалася згадати, але думки, образи тільки плуталися в голові. Може, це сон був?

А, ні, не сон! Було! Було, бо вона, Орися, вже не та! Ой, боже ж! Боже! Боже!

Так це була брехня? І як він цілував – се брехня? І як казав, що вона йому рідніша над усе на світі, що вона ясочка, сонечко,– то се була брехня? І як він дивився їй у вічі своїми зорями-очима, то се теж була брехня? Ні, ні, вона цьому поняти віри не може, це якась помилка, це не те! Це жид помиливсь. Може він не пізнав Гордія, а може, Гордій чого до пана прийшов. Треба впевнитися, треба довідатися! Та як? У людей розпитатися? Ні, люди збрешуть, або помиляться, або догадаються. Треба самій, самій!

Схопилася з місця і кинулася назад, у Радівку. Перебігла край слободи і опинилася перед Гордієвим будинком. Незважаючи нітрохи на людей, що ходили в дворі, кинулась на рундук і вбігла в хату. Перше, що зустрілось їй – була Ганна з дитиною на руках. Дівчина зупинилася на мить, а далі, вхопивши тремтячою рукою Ганну за руку, вона благаючи промовила:

– Скажіть, скажіть: ви йому жінка? Це його дитина?

Страшенно здивована Ганна тільки дивилася на дівчину.

– Ганно! – промовив Гордій, виходячи з другої хати, і зупинивсь: укупі з Ганною була Орися. Вона теж уздріла його і кинулась до його.

– Так ти мене одурив? Се твоя жінка? Жінка й дитинка?

Дівчина ще раз глянула на злякану Ганну, на скам'янілого Гордія і зрозуміла, що помилки не було.

– А-а! – якось несамовито, гостро скрикнула вона і прожогом кинулась геть з дверей, перебігла двір, слободу і побігла геть у поле...

Тієї ж хвилини, як Орися вибігла з хати, вийшов з неї й Гордій. Ганна безсило схилилась на канапу. Все зрозуміла, але вона цього не сподівалася. Правда, їй давно вже тяжко було жити. Але це!..

Дитина заплакала в неї на руках. Ганна встала і понесла її в свою світлицю. Без думки про те, що робити, положила її на ліжечко, приспала. Дитина тихо заснула, а Ганна зосталася над нею непорушна. Силкувалася подужати себе. Хотіла бути спокійною, бо так багато треба було рішити питань, а проміж їми одно – таке, що від його залежало тепер усе її життя.

Хотіла сама собі вияснити своє становище. Почала зга-Дувати минуле, збираючи факти, роблячи виводи.

Еге, вона давно нещаслива. Чому? Адже як вона йшла за Гордія, то любила його і він її любив. Чому ж так сталося?

У їх давно нелад. Вона добре сама знає свої вади, але знає також і те, що Гордій не дбав про згоду, а навпаки, за останній час видимо відрізнявсь од неї. Вона це бачила і навіть ніби розуміла, що мусить щось зробитися таке, що якось дасть вийти з цього важкого становища. Але такого не сподівалася!

Нащо він її так образив? Коли всякі почування у його в серці до неї вже вмерли, коли він міг знаходити щастя тільки з іншою,– чому він не сказав цього просто? Вона того ж дня поїхала б відціль, і діло зробилося б просто, щиро, найголовніше – щиро, без сієї плутанини з брехні, серед якої опинились тепер усі троє: і Гордій, і вона, і та бідолашна дівчина. Гана згадала собі Орисю, і їй зробилося шкода дівчини. Її обличчя, її слова, її скрик – усе доводило виразно, що її тяжко одурено. І хто ж одурив? Гордій!

До дівчини почувала жаль, але до Гордія зовсім інше. Думки її про те, що Гордій буде героєм, не справдилися – се знала вже давно, вже й звикла до того, що Гордій не герой, а проста людина. Але тепер!.. Тепер вона довідалась про таке, що відразу скидало його з усякого п'єдесталу, і Гордій навіч їй падав... А обурене почування вимагало задовольнення. Вона знає добре, що тут їй більше нема місця. Вона сьогодні ж скаже йому про це і, як тільки можна буде, швидко поїде до матері.

Устала, щоб знайти його і сказати йому. Дожидатися не могла – їй здавалося, що тут помости печуть їй ноги. Вийшла в другу світлицю, обійшла увесь будинок,– Гордія не було. Почала дожидатися, але він не приходив, Ганна побачила у вікно в дворі наймита і спиталася про Гордія. Наймит сказав, що Гордій поїхав на поле.

Він вернувся зовсім уночі, і Ганна навіть не бачила його... А тим часом Орися, вибігши з Радівки, як божевільна бігла шляхом, не дивлячись ні на кого, не розуміючи нічого. Двоє-троє людей перестріло її на дорозі, але вона того й не помітила. Бігла так, поки втомилась, а тоді пішла. Прийшла додому страшно стомленою, віддала матері заполоч, а сама полізла на піч.

– Чого ти? – спиталася мати.

– Холодно...

– Оце – влітку! Та ти, мабуть, хвора?

– Пропасниця...

– Ну, вкрийся ж гарненько рядном та полеж,– сказала мати і пішла з хати.

Увесь час, поки мати поралась коло корови та коло овець, Орися висиділа на печі. Там було душно, але вона того не помічала і трусилася, мовби лежала взимку на кризі.

Прийшов батько, посідали вечеряти. Орися не сіла і з печі не злізла. Її мучило те, що до неї говорять, що її питаються. Дожидалася, поки всі поснуть. Нарешті діждалася. Батько йде лягати надворі, мати, упоравшись, лягає на полу. В хаті робилося темно і тихо.

Вона й досі трусилася, зуби цокотіли в неї. В голові стояло тільки одно, все одно: "жінка й дитинка". Ці два слова вбили її. Що вона тепер?

Чи думала ж вона? Чи гадала ж? Певна була, що він казав правду, звучи себе парубком. Певна була, що її свататиме. Хіба ж могло інакше бути?

Але сталося інакше. Тепер вона вже певна. О, тепер вона вже йому не пойме віри, хай там що хоче каже! А він так гарно вміє казати, і так у його зоріють очі, як він каже! Але нащо він це каже і нащо тепер їй ті очі зоріють? Вони вже не зоріють, уже печуть її, пекельним огнем печуть! Та й хіба це його очі? Це не його – он!.. он!.. Це не Гордій! це той!... Це пекло...

Орися несамовито скрикнула. Мати заворушилась уві сні. Але звикши, наробившися, цупко спати, не прокинулася. Скрик мов зовсім розвіяв примари Орисині. Пекельні очі зникли. Знову трусилася з холоду.