Текст книги "Нові пригоди козака Мамая"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Богдан Жолдак

НОВІ ПРИГОДИ КОЗАКА МАМАЯ

П’єса для дітей на дві дії

за мотивами українських народних казок

Дійові особи:

МАМАЙ – сирота, майбутній козак

НЕВСИТИМЕЦЬ і ЛОМИСИЛА – його вірні побратими

ЦАР – акула феодалізму

РАДНИК-ЗРАДНИК – його попихач, він же РУСАЛОЧКА, він же ГЕЙША, він же СХІДНИЙ НЕГОЦІАНТ

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА

СУЛТАН – східний і закоханий деспот

ДЖЕЙН і ЖАННА – полонянки прибиральниці

ЗМІЙ-БАГАТОГОЛОВЕЦЬ, він же ТРІЙЦЯ В СПІДНЬОМУ

ОПОВІДАЧ, він же ДІДУСЬ

ЖЕБРАКИ, вони ж ЯНИЧАРИ, вони ж ПЕРЕХОЖІ, вони ж ПОЧЕТ

Дія І

Картина І

На сцену виходить ОПОВІДАЧ і співає:

ОПОВІДАЧ (співає).

Молодії чародії

Сподівання і надії –

Не пустопорожні мрії,

Не прості ми диваки.

Може ми чарівники?

Здрастуйте, чарівники! А чому ви так невесело мені відповідаєте? – Я кажу, здрастуйте, чарівники! Хіба ви не чарівники? – Ви – чарівники усі, і зараз ви в цім переконаєтеся: і усі зараз отут будете чародіяти. Здрастуйте, кажу, чарівники! Ще раз! Дружно! Отакі

Чарівники, чарівнята,

Нас не мало, нас багато,

Що не знають мама й тато,

Діточки у них які!

Ми – не просто малюки... Гм. Так от: де було – там було, десь-не-десь, а в тридесятому царстві, в сімдесят сьомому державстві, де вода сиплеться, а пісок тече, де салом стріхи криють, а ковбасами тини плетуть, був собі чоловік Монька, що носився злегонька і підскакував уві сні... Розповідати казку, чи ні? Як розповідати, то й розповідати, отже слухайте:

ось у цім самім тридесятдев’ятім царстві жив собі один хлопець-сирота, він не мав мами, і весь час кликав її – от він і вигадав собі ім’я – МАМАЙ. (Оповідач озирається на сцену). О! А де ж казка? Казки – нема... Ану, діти, давайте-но всі дружно, разом, покличемо казку. Три-чотири: каз-ко, прий-ди! Казко, прий-ди!

Картина II

На сцені вказівник: «Сонне Царство».

Сюди виходить МАМАЙ, роздивляється навколо. Він слухає оголошення, котре лунає згори.

ГОЛОС. Усім! Усім! Усім! Пропала і зникла невідомо куди Царівна Петрівна, півтори метри росту, очі сині, словом, дуже гарна. Хто її знайде, той і одружиться! І одержить пів-Сонного царства в додаток! Усім! Усім! Усім!

Навколо МАМАЯ блукають якісь постаті, шепотять, засинаючи на ходу.

ЖЕБРАКИ. Мовчи та диш...

Мовчи та диш...

Скажуть, що спиш...

Скажуть, що СПИШ-Ш-Ш...

Тш-ш-ш-ш...

МАМАЙ. Скажіть, а чому...

ЖЕБРАКИ. Мовчи! Мовчи та диш, скажуть, що спиш. Тш-ш.

МАМАЙ (зупинивши одного жебрака). Скажіть, а чого ви всі отут такі сині?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Бо нас – сам Цар б’ють.

МАМАЙ. То де ж узявся у вас такий Цар?

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. А ти що, не з нашого Сонного царства?

МАМАЙ. Я з тридесятдев’ятого.

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Воно й видно – базікаєш багато.

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Гай-гай, де взявся в нас такий Цар... Прийшли до нас хитрі та й підбили дурних. От ми тепер і синіємо... (Схаменувшись). По-о-одайте сліпому, незрящому, до роботи не годящому-у...

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Стій! Стій! Не подавай йому!

МАМАЙ. Чому?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Бо подавай мені.

МАМАЙ. А чим же ти кращий?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Я – не кращий, а я – гірший, я – нужденніший, бідніший... Тому мені, мені подай!

Другий жебрак відштовхує Першого.

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Йому не подавай, подай мені!

МАМАЙ. Таки тобі? Чого це?

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Того це, бо я гроші люблю набагато більше, ніж він. Мені, мені подай!

Зачувши про гроші, підбігають інші жебраки.

ЖЕБРАКИ. Нам, нам подай! Ми ще бідніші за цих!

МАМАЙ. Та я б подав, люди добрі, так у мене самого нічого немає.

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. Не бреши.

МАМАЙ. Я ще ніколи нікому не збрехав.

Усі жебраки на це починають голосно реготати.

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. От оце – оце ти вже точно брешеш! Подай, доки не пізно, ану!

МАМАЙ. Скільки я буду казати: нема!

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. Дай перевірю.

Лізе МАМАЄВІ до кишені.

МАМАЙ. Що-о?!

ЖЕБРАКИ. От ми зараз перевіримо, є там, чи нема...

МАМАЙ. Що-що?

Жебраки-рекетири тісним колом оточують його.

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. Ану – пострибай.

МАМАЙ. Та кажу ж вам, в мене нічого нема, хіба що оцяя шабля. (Починає виймати шаблю з піхов). Ось я вам зараз подам. Зараз – ви в мене пострибаєте.. .

Жебраки Сонного царства вмить розбігаються.

ЖЕБРАКИ (співають):

Мовчи та диш,

Скажуть, що спиш-ш... Тш-ш-ш...

Тш-ш-ш...

Тш-ш-ш...

МАМАЙ (сам до себе). Чи мені йти? Чи мені не йти?.. Як хочеш стати справжнім козаком, то хіба можна вагатися? Піду!

Картина III

ЦАР біля чарівного свого дзеркала грається мечем-самосічем. Зачувши кроки, припиняє, ховає зброю, чинно сідає.

МАМАЙ заходить до царського палацу, де на троні сидить Цар. Потім з-за трону повільно витикається, визирає РАДНИК-ЗРАДНИК.

МАМАЙ. Здрастуйте вашій ха... вашому палацові.

ЦАР. Здоров тобі, хлопче. А що ти нам скажеш?

МАМАЙ. Чи давали ви оголошення?

ЦАР. Ну, давали. Ну то що?

МАМАЙ. Я хочу йти визволяти вашу сестру.

ЦАР. А-а... Он воно що... Визволяти... Зникнення моєї сестри – то велика загадка.

МАМАЙ. Так я розгадаю.

ЦАР. Отак одразу й дозволь першому-ліпшому (уважно міряє його поглядом) героєві рятувати рідну сестричку... Ти спершу мусиш довести, що вартий того.

МАМАЙ. Я – доведу. А як?

ЦАР. Спершу розгадай яку-небудь легеньку загадку. А як не вгадаєш, то я оцим ось чарівним мечем-самосічем тобі голову – р-раз!

МАМАЙ. Вгадати мені, чи не вгадати? Згоден.

ЦАР замислюється. З-за трону висовується РАДНИК-ЗРАДНИК, щось шепоче йому на вухо, хихотить.

ЦАР. Відгадай: скіко в небі зірок?

МАМАЙ. Триста п'ятдесят мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок одна зірка!

ЦАР озирається за трон, витягає звідти за комір РАДНИКА-ЗРАДНИКА.

ЦАР (до РАДНИКА-ЗРАДНИКА). Вірно?..

Той на це знизує плечима.

МАМАЙ. Не вірите? То перерахуйте їх усі, та й переконаєтеся.

ЦАР. Еге-е... Перерахуєш ті зірки...

МАМАЙ. Отже я дав вірну відповідь?

ЦАР. Та... Трошки так.

МАМАЙ. Отже відпускаєте мене за Царівною Петрівною?

ЦАР (знизавши плечима). Та йди вже з моїх очей.

МАМАЙ. То хоч скажіть, в якому напрямкові вона пропала?

ЦАР. Підеш на південь півночі – не помилишся. Туди, де всі царівни й зникають.

МАМАЙ. Куди-куди?

ЦАР. А потім – ліворуч.

МАМАЙ (замислившись). Чи мені йти?.. Чи мені не йти?.. Піду! Бувайте здорові.

ЦАР. До побачення... Тобто прощавай!

МАМАЙ виходить.

ЦАР (за трон). Мій вірний Раднику-зраднику! (До себе). Як це в біса зрадник може бути вірним?

РАДНИК-ЗРАДНИК миттю з’являється з-за трону.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Що пан Цар накаже?

ЦАР. Підеш слідом за цим хлопчиною... Та дивись же мені, щоб він бува не дійшов до Царівни Петрівни.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Хе-хе-хе... І цього – туди ж. Скільки їх уже пішло, гай-гай... І не дійшло.

ЦАР. І не дійдуть. Їм, богатирям, усе дано: красу, молодість, силу. Що їм іще треба? Так ні, не сидиться, бач, на місці.

РАДНИК-ЗРАДНИК. І цей – туди ж. (Мнеться). От тільки я одного збагнути не можу: навіщо ми їх усіх на погибель спроваджуємо?

ЦАР. Не можеш?

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ось вам хрест, пане Царю.

ЦАР. А ти подумай: навіщо мені на білому світі богатирі? Га? Мені потрібні такі: слабісінькі, сірісінькі, слух’янісінькі... Ясно?

РАДНИК-ЗРАДНИК. А-а, он воно як... Ге – а як ворог на нас нападе, як же тоді без богатирів, пане Царю?

ЦАР. Ворог? На наше Сонне царство? Та кому воно в біса потріб... Гм. На ворогів у мене є (показує, де на троні в нього висить чарівний меч-самосіч. Виймає його із піхов, він виявляється утричі довший за піхви, милується.) Я ним особисто будь-якого ворога подолаю! Ясно? Навіщо мені богатирі?

РАДНИК-ЗРАДНИК. ... А потрібні вам такі слухняні та покірні. Такі ось, як я.

ЦАР. Ростеш... На очах ростеш.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Радий служити!

ЦАР. То й іди за цим молодим козаком, як там його – Мамаєм, та гляди ж мені...

РАДНИК-ЗРАДНИК. Не дійде, пане Царю! Тільки скажіть, який він богатир? Тьху, а не богатир. Ні м’язів, ні м’яса. Молоде ще таке, та ще й ім’я мамусине – Мамай..

ЦАР. Але ж розумненький! Розумненький в біса: «триста п'ятдесят мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок одна зірка!» Хм. Такі – ще небезпечніші. О, придумав: коли ми усіх козаків виявимо і зведем з лиця землі, тоді дамо таке оголошення, щоб усіх розумників виявити – і тоді...

Показує.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Буде зроблено, пане Царю!

ЦАР. Забазікався я з тобою. Здоганяй його!

РАДНИК-ЗРАДНИК вибігає туди, куди пішов МАМАЙ.

ЦАР, переконавшись, що нікого в палаці нема, співає.

ЦАР (співає).

Я грав, я крав,

Я грабував,

Нарешті царство осідлав.

В’йо! Но-о!

Щоб я його кому віддав?

У мене владу хтось одняв?

Того вдавлю, немов удав!

Тпру! Гоп!

(ЦАР починає пританцьовувати улад пісні. Виймає меча-самосіча, промовляє до нього заклинання):

– Меч мій любий, меч мій милий, бий, рубай його щосили! (Вказує на стола. Меч рубає його навпіл).

Уже усеньких козаків

Зі світу білого я звів.

В’йо! Но-о!

Ні одного богатиря?

То найсильнішим буду я!

Найрозумнішим буду я!

Тпру! Гоп!

До його танцю долучаються Жебраки, які, наче тіні, з'являються в палаці, кружляють, розмахуючи лататтям, намагаючись підспівувати.

Картина IV

Диким полем іде МАМАЙ. Коли з-за кам’яного кумира, що стоїть на високій могилі, витикається напівголий НЕВСИТИМЕЦЬ.

Забачивши МАМАЯ, він соромливо ховається.

МАМАЙ. Чоловіче, ти хто?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ой, не питай, Я – Невситимець...

МАМАЙ. А чого тоді голий?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Того й голий, що Невситимець, все на харчі пішло... Порятуй! Чи нема в тебе часом лишньої одежини?

МАМАЙ знімає з себе свиту, і вже було намірився її кинути Невситимцеві, але, подумавши, зволікає.

МАМАЙ. А що ти вмієш?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Умію, добродію, хліб їсти,

МАМАЙ. І все?

НЕВСИТИМЕЦЬ (зітхнувши). І все...

МАМАЙ. Тут і так неврожаї. Ні, такому давати одежу жалко.

Поривається йти.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Стій! Згадав! Я ще щось умію.

МАМАЙ. Що саме?

НЕВСИТШЕЦЬ. Я ще вмію вино пити.

МАМАЙ. Вино? А чого ж ти його п’єш?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Бо рідке. Було б тверде то гриз би. Бо я недарма – Невситимець.

МАМАЙ. От якби ти ще щось умів, окрім їсти-пити...

НЕВСИТИМЕЦЬ. Умію!

МАМАЙ. Що?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Окрім їсти-пити я ще умію пити-їсти!

МАМАЙ. І все?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ще я умію їстоньки-питоньки і питоньки-їстоньки..

МАМАЙ. Так-так... От я б на твоєму місці таким не хвалився,

НЕВСИТИМЕЦЬ. Так я ж і не хвалюся... Це – біда моя, що я їм і п’ю як не своїм ротом... Ось бач (виймає з кишені грушку, дбайливо обтирає її) остання грушка в мене залишилася, і більше нічого в моєму меню більше нема... Про чорний день, ні – про найчорніший день бережу її.

Помилувавшись, ховає фрукт назад.

МАМАЙ. Бувай здоров.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Не йди! І воду – теж.

МАМАЙ. Що – «воду»?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Не лише вино, але й воду можу випити.

МАМАЙ. А багато можеш її випити?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Скільки дадуть! (Співає):

Тече, тече моя вода,

Моя така прозора,

З малих річок вона впада

В велике синє море...

МАМАЙ. Це вже цікаво...

Кидає йому свиту, той починає одягатися.

МАМАЙ. Куди, цікаво знати, поділася твоя одежа?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Тут по дорозі чоловік один такий трапився, підбив мене побитися об заклад, хто більше з’їсть і вип’є. То я я-я-як! Гм. А він узяв і втік, доки я їв, із корчми. Ех, довелося мені платити за ті харчі й питво і останнє з себе знімати... І кінь пропав, і зброя... Якби не ти, чоловіче добрий, то я вовік тепер до Царівни Петрівни не вибрався.

МАМАЙ. Так ти теж ідеш Царівну Петрівну визволяти? За оголошенням?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Атож.

МАМАЙ. Так я теж туди іду.

НЕВСИТИМЕЦЬ. От і будеш мені за помічника.

МАМАЙ. Я??

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ти. Мені помічник в такій справі – отак! потрібен.

МАМАЙ. Що-о? Це ти мені – за помічника будеш!

НЕВСИТИЛЩЬ. Ич, знайшовся який розумний!

МАМАЙ. Так, розумний.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Я теж – не дурний. Знаєш що: хто з нас розумніший виявиться, той і буде старшим. Згода?

МАМАЙ. Згода. От хто з нас більшу цифру назве, той і розумніший.

НЯВСИТИМЕЦЬ. Ну, тоді ти програв. Мені тебе вже ніби й жалко. Бо я таку цифру знаю, що ого-го!

МАМАЙ. Називай!

НЕВСИТИМЕЦЬ (набравши якомога повітря). С-сто!!

МАМАЙ. А я назву: сто один. Я – виграв.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ех, твоя цифра більша, твоя й правда... Що це за шлях такий, що на ньому одні хитруни трапляються? Ну, раз я пообіцяв то... Буду тобі за помічника. Ходімо швидше, може по дорозі поїсти чого надибаємо.

З тим вони й рушають уперед.

Не ступили вони й трьох кроків, як їх зупиняє голос, що лунає з-під сцени, тобто з-під землі.

ГОЛОС ЛОМИСИЛИ. Ой, яма глибока, гей, не ступлю й крока, чи є в кого довга шворка?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ой, лихо, що ж це таке? Цур мене.

МАМАЙ (у яму). Хто ти за один?

ГОЛОС ЛОМИСИЛИ. Я – Ломисила.

МАМАЙ. А що ти там робиш, Ломисило?

ЛОМИСИЛА. Я? Я нічого тут не роблю. Що ж у цій клятій ямі зробиш...

МАМАЙ. А як ти туди потрапив?

ЛОМИСИЛА. Та тут один чоловік підбив мене ув карти пограти...

МАМАЙ (з жахом). Ув карти?!

ЛОМИСИЛА (зітхає). Так... А я ж – азартний! Я йому все своє й програв – і коня, й вуздечку, й сідло. Догрався!

МАМАЙ. От бач – це дуже погана звичка – грати в карти.

ЛОМИСИЛА. Та вже бачу... Після того, як у борговій ямі опинився.

НЕВСИТИМЕЦЬ. А який він був, той чоловік? Отакий?

Показує.

ЛОМИСИЛА. Такий саме.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Так це ж той самий, що підбив мене об заклад побитися...

Зв’язавши свої пояси, удвох витягають велетня.

ЛОМИСИЛА тягне за собою свою довбню.

МАМАЙ і НЕВСИТИМЕЦЬ бачуть, що набагато менші за нього, знічуються.

МАМАЙ. А довбню – не програв?

ЛОМИСИЛА, Програв і довбню, так той негідник не зміг її підняти. Ех, щастя його, що я не зразу здогадався, що карти фальшовані були! То й не сидів би в цій борговій ямі, замість того, щоб іти визволяти з біди Царівну Петрівну...

МАМАЙ і НЕВСИТИМЕЦЬ (разом). І ми – теж!

ЛОМИСИЛА. І ви?

МАМАЙ. І ми. А що ти умієш?

ЛОМИСИЛА. По шиї можу вломити. Хочеш?

МАМАЙ. Ні.

ЛОМИСИЛА (до НЕВСИТИМЦЯ). А ти?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Я теж не хочу.

ЛОМИСИЛА. От і добре. Тоді будете мені за помічників у цій великій і хорошій справі.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Не верзи ледачого! Я ще ніколи й нікому за помічника не... (озирається на МАМАЯ)... словом, не хотів бути...

Замовкає.

МАМАЙ (до ЛОМИСИЛИ). Може це ти нам за помічника станеш?

ЛОМИСИЛА. ... Битимемося?

МАМАЙ. Навіщо ж добрим людям між собою битися та калічитися? Давай взнаємо наперед, хто з нас сильніший, та й годі.

НЕВСИТИМЕЦЬ (до МАМАЯ). А я був уже подумав, що ти дійсно розумний. Ти ж подивися на нього (киває на ЛОМИСИЛУ) тут і так ясно, хто сильніший.

ЛОМИСИЛА. Чим битися та калічитися... Ось!

Піднімає каменя, стискує – з кулака в нього сиплеться сама порохнява од того каменя. Доки він радіє, МАМАЙ шепоче до НЕВСИТИМЦЯ.

МАМАЙ. Давай грушку.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Не дам грушку.

МАМАЙ. Ти хочеш од нього по шиї?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Не хочу. Але ж цяя грушка – остання в мене.

МАМАЙ. І я – не хочу. Давай!

ЛОМИСИЛА. Ну довго ти там, Мамаю?

НЕВСИТИМЕЦЬ. Остання грушка... На чорний день беріг... Ех.

Оддає.

МАМАЙ красномовно показує затиснуту в кулак грушку, стискує тую і з неї тече юшка.

ЛОМИСИЛА – вражений.

МАМАЙ. Бачив? Щоб із каменя юшка текла?

ЛОМИСИЛА. Бачив...

МАМАЙ. Зможеш?

ЛОМИСИЛА. Ні-і...

НЕВСИТИМЕЦЬ (схаменувшись). А так ти зможеш?

Забирає в МАМАЯ решки «каменю», тобто розчавленої грушки – й урочисто ковтає.

ЛОМИСИЛА починає задкувати од них.

НЕВСИТИМЩЬ. Переміг Мамай! І його побратим Невситимець!

Піднімає йому руку. І собі теж.

ЛОМИСИЛА (витрусивши розчавленого свого каменя). Таки перемогли... Нічого не скажеш. Щось на цьому шляху всі мене перемагають...

МАМАЙ. Тоді – в дорогу!

Усі троє рушають.

Картина V

МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ і ЛОМИСИЛА підходять до таблички, на якій написано:

«Гостинно просимо до Темного царства!»

Навколо, дійсно, дуже темно.

Друзі вагаються переступити кордон цього царства.

НЕВСИТИМЕЦЬ (додивляючись до таблички). Ой, яке ж гарне та гостинне це Темне царство, які гарні написи на ньому...

Поривається вже туди йти.

МАМАЙ. Стій! Треба нам, хлопці, в чоботи насипати своєї рідної землі, бо хто його зна, чи вдасться нам так само гостинно (киває на табличку) звідти вибратися.

Скидають чоботи, насипають туди по добрячій жмені землі, після чого взуваються й рушають до Темного царства.

Там, у Темному царстві в суцільній темряві біля своєї хатки порається ДІДУСЬ (а нам неважко упізнати в ньому ОПОВІДАЧА ).

ДІДУСЬ. Я ще ніколи не чув, щоб у нашому царстві та хтось співав.

МАМАЙ. Здрастуйте вам, Дідусю!

ДІДУСЬ. Драстуйте, дітки.

МАМАЙ. Дідусю, чи можна у вас трошки водички попросити...

НЕВСИТИМЕЦЬ. ... бо їсти так хочеться...

ЛОМИСИЛА. ... що й переночувати ніде!

МАМАЙ невдоволено цитькає на друзів.

ДІДУСЬ. Та переночуйте, дітки, коли смерті не боїтеся.

МАМАЙ. Смерті?.. Дивне царство у вас, Дідусю...

ДІДУСЬ. Та це, синку, Темне царство. Таке темне-темне... Й ти хочеш, щоб воно було не дивне? Бо керує ним Змій-багатоголовець.

ЛОМИСИЛА. Ну, тоді вкладаємося, хлопці, спати. Де ж іще його й поспати, як не в Темнім царстві?

Вкладаються.

ДІДУСЬ. Козаче Мамаю, а куди це вас Бог несе?

МАМАЙ. Ідемо ми, Дідусю, шукати Царівни Петрівни. Та от біда: не знаємо, куди йти. А ви часом не чували, не знаєте, де вона тепер?

ДІДУСЬ. Чувати – чував, а от знати – не знаю. Одно лише відаю: далеко, вам, синку, ходити буде.

МАМАЙ. А може тут хтось у вас про те тямить?

ДІДУСЬ. Є тут у нашім Темнім царстві один великий знайник... Але про це – завтра.

ЛОМИСИЛА. Довго ви там ще бухтітимете? Спати!

Сплять.

Над ними лунає пісня:

Темна ніч у Темнім царстві...

У неправді й ошуканстві

Прикидайся, наче спиш.

Тш-ш-ш-ш-ш...

Друзі поринають у сон.

Нескінченна і безбарвна

Довга ніч, хоч не полярна.

Ніч, яку не переспиш.

Т-ш-ш-ш-ш...

На сцени із пітьми з’являється РАДНИК-ЗРАДНИК.

Навшпиньки він окрадається до поснулих героїв.

Раптом над сценою пролітає на летючому килимі ЗМІЙ-багатоголовець, свище, немов паротяг, наштовхується в темряві на РАДНИКА-ЗРАДНИКА, збиває з ніг і той карачкує геть.

РАДНИК-ЗРАДНИК (карачкуючи). О, рани!

ЗМІЙ. Ге! Та тут людським духом пахне...

МАМАЙ (прокидаючись). Де б то не пахло, коли я прийшов.

ЗМІЙ. Я – Змій-багатоголовець, скрізь літаю, усіх пожираю. А ти хто?

МАМАЙ. А я – Мамай, по білому світові походжаю, усіх із біди виручаю.

ЗМІЙ (ридає). Нема, нема вже в моєму царстві нікого, окрім цього діда старого, кого б тут виручити. Немає людей...

МАМАЙ. А де ж усі поділися?

ЗМІЙ (ридає). Я й з’їв.

МАМАЙ. От тобі совісно стало, тому ти й плачеш?

ЗМІЙ. Не тому! Просто не стало мені поживи, окрім сього старезного й несмачнезного діда... Тому й плачу.

ДІДУСЬ. Захисти мене од нього, козаче-Мамаю!

ЗМІЙ-багатоголовець починає зненацька сміятися та реготатися.

ЗМІЙ. А от ти тепер спитай у мене, чого я тепер вже не плачу, а сміюся?

МАМАЙ. Бо ти переді мною покаявся і тобі легше стало?

ЗМІЙ. Перед тобою? Покаявся?? Тьху. Я сміюся та радію, бо – ти прийшов і знов є що їсти.

МАМАЙ (риторично). Будемо битися, чи миритися?

ЗМІЙ. Бач, журився я за м’ясом. А м’ясо – саме прийшло, ще й балакуще трапилося... (До інших своїх голів). Поїмо?

Ті ствердно закивали.

ЗМІЄВІ ГОЛОВИ. Еге. Егешечки!

НЕВСИТИМЕЦЬ підхоплюється зі сну.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Де? Що? «Поїмо»? Коли?

ЗМІЙ. О! Ще один! Та поїмо, поїмо! І тебе – теж.

НЕВСИТИМЕЦЬ (кліпаючи, оглядаючи ЗМІЯ). О, насниться ж таке. Отак лягати спати на голодний шлунок...

ЗМІЙ. Ну, це кому як, хе-хе.

НЕВСИТИМЕЦЬ на це знову поринає в сон.

ДІДУСЬ. От коли пропали!

МАМАЙ. Не бійтеся, Дідусю. Так, чи інак, а до своєї смерті доживемо однак. Знаєш що, Змію, навіщо нам оцяя морока – битися та калічитися, та смак м’яса псувати? А давай так: хто кого пересвище, той того і їсти буде, га?

ЗМІЙ. Правда твоя, бо ти од бійки несмачним можеш стати. Тільки отут ти й попався: у тебе один свист, а в мене – аж троє. Хе-хе. От ми зараз на три голови – як свиснемо, га, мої любі голівоньки?

Ті радісно і ствердно кивають.

ЗМІЄВІ ГОЛОВИ. Еге. Егешечки! Егегешечки!!

ЗМІЙ закладає їм у пащі по два пальці, набирає повітря – та усі як свиснуть!.. Наче паротяг, у терцію! Аж трава на сцені – та що там трава – й завіса затріпотіла од того свисту...

МАМАЙ. Добре свищеш, Зміюко. Тільки от що я тобі скажу: коли свистітиму я, то ти краще тримай руками очі, щоб вони тобі од мого молодецького свисту не повискакували.

ЗМІЙ позатуляв усі свої очі й зіщулився.

ЗМІЙ. Ну, свищи вже там!

МАМАЙ. Зараз, зараз, лише свищика свого наладнаю...

Бере довбню ЛОМИСИЛИ, але не ладен її підняти.

Тоді ДІДУСЬ штурхає непробудного ЛОМИСИЛУ, той спросоння зривається на рівні ноги, та як вхопить довбню, та як замахнеться, та як лусне нею ЗМІЯ по спиняці – так ЗМІЙ і вклався.

В Темнім царстві вмикається світло.

ЗМІЙ (стогне, не ладен підвестися). Ох, ці мені майстри художнього свисту... (Радісно). А оченята – осьо вони – на місці!

ДІДУСЬ. Ти, Змію, скрізь по білому світові літаєш, тобі все згори видно, чи не бачив ти де царевої сестриці Царівни Петрівни?

ЗМІЙ. Ох, ці мені свистуни-майстри... Бачив, але не скажу.

ДІДУСЬ. Чому?

ЗМІЙ. Бо вона зараз перебуває у палаці мого найкращого приятеля, от. Я саме забувся, як його звати.

ЛОМИСИЛА. Скажеш. Я тобі допоможу пригадати.

Широко замахується довбнею – із шкіри ЗМІЯ перелякано вискакують ТРОЄ в спідньому, перелякано тремтять.

ТРОЄ. Мій приятель кращий – Султан Невір-царства, вона зараз в нього перебуває...

ДІДУСЬ. А як туди дійти моїм друзям?

ТРОЄ. Треба йти до Чермленого моря. А за Чермленим морем – там він зразу й живе.

НЕВСИТИМЕЦЬ, тим часом прокинувшись, потягується, помічає порожню змієву шкіру, а якої вискочило ТРОЄ в спідньому. Мне її, пробує на міцність.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Міцна! А гарна... Де вона взялася, доки я спав?

МАМАЙ. Сама прибігла.

НЕВСИТИМЕЦЬ. І на чоботи годиться і на бурдюк. Заберу-но я її собі...

Скручує її у сувій, з неї випадає летючий килим.

ТРОЄ У СПІДНЬОМУ. Не чіпай! (Пориваються вихопити). Це – мій чарівний летючий килим.

ЛОМИСИЛА. Одскоч! Бо оце торохну ще раз, то вже не знаю, з чого ви тоді будете вискакувати. Був твій, а став наш спільний.

З-за куліси витикається РАДНИК-ЗРАДНИК.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Летючий килим!.. Та я все життя мріяв про нього!

Ховається.

Доки друзі милуються килимом, ТРОЄ в спідньому тихенько тікають геть.

МАМАЙ. Завдяки цьому чарівному килимові я визволю Царівну Петрівну.

ДІДУСЬ. Річ, Мамаю, не в чарівному килимові, ні. А визволити Царівну Петрівну ти зможеш лише тоді, коли не побоїшся з мертвого живим стати.

МАМАЙ. Не зрозумів...

ДІДУСЬ. Потім зрозумієш, а тепер вам уже пора, хлопці в дорогу.

МАМАЙ. З мертвого живим... Йти мені, чи не йти? (Замислюється). Піду! Ану, братове, слухай мого наказу: речі на плечі-і! Кроком руш!

Попрощавшись із ДІДУСЕМ, трійця героїв рушає зі сцени, НЕВСИТИМЕЦЬ несе порожню змієву шкіру, МАМАЙ летючого килима, ЛОМИСИЛА – довбню.