Текст книги "Нові пригоди козака Мамая"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Дія II

Картина XV

ОВІДАЧ (знову на сцені). Ну, любі діти, перш ніж ми побачимо, що буде далі, ану ж пригадаємо, що було раніше з нашими героями. Кого зустрів по дорозі Мамай? Вірно, Невситимця. А ще кого? Ломисилу, так. Чи міг би він без них знайти Царівну Ганну? Міг? Не міг, вірно. Кого вони перемогли? Змія. А ще кого? Султана, правильно. А хто їх перехитрив? Русалочка? А-а, царський Радник-зрадник... Молодці, все згадали. От тепер якщо ми разом, усі дружно покличемо казку, то й взнаємо, що ж трапилося далі з нашими друзями, подругами а також з їхніми ворогами. Три-чотири: казко, прийди! Казко, прийди!

Картина XVI

У Сонному царстві лунає оголошення.

ГОЛОС. Усім, усім! Усім! Пропала Царівна Петрівна, півтори метри зросту, очі сині. Хто її знайде, той візьме її в дружини, а також отримає пів царства Сонного. Поспішайте! Усім! Усім! Усім!

У царському палаці чутно свист летючого килима. ЦАР спостерігає, як спускається вниз його вірний РАДНИК-ЗРАДНИК.

ЦАР. А-а, прибув нарешті!.. Я так ждав, так хвилювався, думав, сподівався, що ти тим трьом щось та заподієш, а ти... ех. Так мене підвести!

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ну нічого ж їх не брало, пане Царю.

ЦАР. Не брало?? І ти мені про це спокійнісінько доповідаєш? Однак тебе візьме. Спочатку мій меч, а потім – чорти.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Пане Царю, та я...

ЦАР. Зневажити мою царську волю! І слухати тебе не хочу! Не виконати наказ?

РАДНИК-ЗРАДНИК. ... хоч зупинити їх не зміг, зате викрав у них, цих богатирів, Царівну Петрівну...

ЦАР. Що? Що? Що? Що?

РАДИК-ЗРАДНИК. ... і не тільки викрав, а й привіз її цілою і неушкодженою перед ваші, пане Царю, найясніші очі.

ЦАР (зазирнувши у зв’язаний сувій летючого килима). Вона...

РАДНИК-ЗРАДНИК. Вона? Отже: як я визволив Царівну Петрівну ви, пане Царю, мусите віддати її мені за дружину, як і було пообіцяно в оголошенні!

ЦАР. Тобі-і-і?

РАДНИК-ЗРАДНИК. Вам же вона не потрібна.

ЦАР. Так он ти якої заспівав... Потрібна – не потрібна! Але їй – потрібен дуже багатий наречений. Я зі злиднями родичатися не хочу.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Пане Царю, так навіщо ж вам багатий наречений, коли у вас самого тих грошей ого-го!..

ЦАР. Отож я й кажу, що потрібен дуже багатий, такий, щоб на мої гроші – не зазіхав. Розумієш?

РАДНИК-ЗРАДНИК розуміє.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Та я й не зазіхатиму...

ЦАР спритно хапає РАДНИКА-ЗРАДНИКА за комір.

ЦАР. На моє місце захотілося? На трон?

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ні! Ні! Ой, пустіть!

ЦАР. Породичатися з царською кров’ю? І потім владу в мене відібрати? Захопити собі Сонне царство?

Виймає із піхов меча-самосіча.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ні! Ні! Не треба! Не треба меча! Не буду хотіти Царівни Петрівни заміж! Каюсь і відрікаюсь!..

ЦАР. Ну гляди... Оце лише за те, що ти мені вірно служиш і виконуєш мою царську волю – милую. А то б зразу на шматочки і в мідного бика на вогонь – пш-ш-ш-шшш. Чув?

РАДНИК-ЗРАДНИК. Чув!

ЦАР. Чув, так ото ж і знай.

ЦАР ховає назад свого меча-самосіча, відштовхує РАДНИКА-ЗРАДНИКА, гидливо витирає руки.

Бере каламар, перо, папір, починає писати.

ЦАР. Наказ... номер триста п'ятдесят шість... мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок один... Та-ак: оголошуємо по всьому нашому Сонному царстві... жалісну жалобу за...

РАДНИК-ЗРАДНИК. Не тре... Не треба жалоби... Хочу жити!

ЦАР. Не збивай!... жалісну жалобу за моєю рідною сестрицею Царівною Петрівною... котра загинула від підлої руки найманих убивць (і вже гримить, відлунюючись громовим голосом по всьому Сонному царстві) од руки найманих убивць Мамая! Невситимця! Ломисили! Котрих я оголошую поза законом!

Захопившись писанням, ЦАР не помічає, як РАДНИК-ЗРАДНИК тим часом тягне зі сцени сувій летючого килима з Царівною Петрівною за сцену і як потім тихенько повертається.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Зневажити мене... за те, що я виконав умови оголошення... Фух! Ну, стривай.

ЦАР (продовжує писати). Усіх охочих розумників... хто зможе розгадати це загадкове вбивство... запрошуймо до палацу... а тут їм, хе-хе, і каюк! ...і виявити свої розумові здібності... той, хто виявить вірні здогадки...

Тим часом РАДНИК-ЗРАДНИК нишком знімає з трона чарівного меча-самосіча і чіпляє туди свого, простого. Цар, захопившись писанням, нічого не помічає.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Пиши-пиши, грамотій... А осьо зараз сюди прийдуть оці троє скажених, до яких додалося ще двоє навіжених, от тоді ти в них і попишеш... без свого чарівного меча-самосіча (милується ним) а з простенькою залізячкою проти богатирів. Жаль лише, що я вже цього не побачу.

Починає відлітати.

ЦАР. Стій, стій, собако! Не лети! Вернись, я все прощу! Віддай Царівну! Віддай Петрівну! Кидай її сюди, кажу! (Біжить слідом). Кидай! Пас, ну!

РАДНИК-ЗРАДНИК. Бувайте здоровенькі, п-пане Царю!

ЦАР. Вернись, я віддам її за тебе заміж!

РАДНИК-ЗРАДНИК. Я й сам собі візьму її собі за себе заміж!

Відлітає разом з Царівною Петрівною.

ЦАР. І цей, навіть Радник-зрадник, виявився негідником... Кому ж тоді в цім білім світі вірити можна?

Картина XVII

Біля царського палацу чутно спів героїв і героїнь.

МАМАЙ, ЛОМИСИЛА, НЕВСИТИМЕЦЬ, ДЖЕЙН І ЖАННА (співають).

І якщо захочем дружно,

Як бажання в нас потужні,

Згинуть царства осоружні,

Пропадуть глитаюки.

МАМАЙ. Позирай!

ЛОМИСИЛА. Речі на плечі!

НЕВСИТИМЕЦЬЬ. До жору!

ДЖЕЙН (зазираючи до словника). Кроком руш! Наглядай!

ЖАННА (зазираючи туди ж). Ширше крок! Пильнуй!

Шлях їм перетинають жебраки Сонного царства, озброєні костурами.

ЖЕБРАКИ. Стій!

МАМАЙ. Я ж вам уже раз казав: немає в мене нічого, не подаю.

Намагається пройти, але ті – не пускають. Шикуються бойовим порядком проти побратимів і побратимок, танцюють войовничого танцю, наїжачившись костурами.

МАМАЙ. Та ви що, жебраки, мене не пізнали?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Ніякі ми не жебраки!

НЕВСИТИМЕЦЬ. А хто ж тоді?

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Ми – царське військо тепер, ясно вам? Регулярне!

МАМАЙ. А, ясно. Це ви – за сумісництвом.

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. Приходять сюди різні, жарти свої на нас відточують... Не пустимо!

МАМАЙ. Та це ж я – Мамай!

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Ніякий ти не Мамай, ніякий не Татай.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ти ще скажи, що я – не Невситимець.

ЛОМИСИЛА. А я – не Ломисила.

ЖЕБРАКИ. Не Невситимець і не Ломисила.

МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ і ЛОМИСИЛА (разом). А хто ж ми тоді?

ЖЕБРАКИ. Зрадники, ось ви хто.

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. І ми вас – не пустимо.

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Хто вас уб’є – тому сам Цар милостиню подасть!

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. От зараз вам тут і смерть буде.

ЛОМИСИЛА (беручися за довбню). Ге, то не наша мати ворожила.

МАМАЙ. Не треба з ними так.

НЕВСИТИМЕЦЬ. А як з ними треба?

МАМАЙ (до жебраків). Чого ви до нас так? Вас же Цар б’є, а ви...

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. ...а ми будем бити вас.

ЖАННА (до МАМАЯ). Мон шер амі, же се... (зазирає до словника) я знаю, що з ними робити слід, аби вони нас пропустили.

Знімає сережку з вуха і кидає її в натовп жебраків.

ДЖЕЙН, глядячи на неї, робить те ж саме.

Усе жебрацтво вмить накидається на здобич, виникає шалена бійка.

Герої, скориставшись того, ідуть повз них до палацу.

З купи рук, ніг і лахміття вилазить Перший і Другий жебраки. У Першого – у вусі застромлена золота сережка, у Другого – у носі.

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Хороші вони мабуть люди були...

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Так... Це ж нам уперше хтось милостиню подав!..

Картина XIX

У своєму палаці ЦАР продовжує писанину.

ЦАР. ... прикмети злочинців: малий, товстий і дебелий... Потім вони учинили... нового злочину, а саме: пропали без вісті мого дорогого й улюбленого... Радника. Мало того, що вони без віз порушили державні кордони багатьох дружніх нам країн... (його голос посилюється і розноситься луною по Сонному царстві)... так там вони знайомилися з усілякими ненашими дівчатами...

До палацу заходять побратими й побратимки. Цар на них зиркнув і продовжує писати.

ЦАР. От я й пишу, посилав я їх трьох, а приходять п’ятеро. (До дівчат). І не соромно вам? Подивіться ви на себе: що це за одежа? Стрейчі – ганьба! Як ви можете в моєму Сонному царстві з’являтися в такому вигляді? Ще хтось, бува, на таке глядячи, ще й прокинеться... (Знову береться до пера) ... з усілякими ненашими дівчатами, гидко вбраними в пірсінг... чим підбурювали простий люд до подібного... одежоносіння...

МАМАЙ. Ти нам баки не забивай. Ти краще скажи, де зараз твій поганий Радник-зрадник?

ЦАР. Я? Я – мушу тобі відповідати? Звітувати? Ти забуваєш, хлопчиську, хто я такий!

МАМАЙ. Хто ти? Ти той, хто продав свою рідну сестру Султанові.

ЦАР. Оце ти загнув... Ніякий я їй не брат. Щоб це я – та сестру...

МАМАЙ. Не брат? А хто ж? Небіж?

ЦАР. Ні-і.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Вуйко?

ЛОМИСИЛА. Дядько?

ЦАР. Ні. Я їй – підмітайло. Якось я завіз її в темний ліс, наче з дороги збився, а там уже очікували домовлені слуги султанські, їм я її й продав. Але вона мені не сестра. Добре продав! А потім і воцарився.

МАМАЙ. Бідна Царівна...

ЦАР. Це ви – бідні. Якщо взнали мою таку таємницю, вам доведеться її берегти.

УСІ. Нам?

ЦАР. А найкраще бережуть таємниці хто? Мертві.

НЕВСИТИМЕЦЬ. Що він меле?

ЦАР. Ось мій чарівний меч-самосіч. Зараз я ним махну один разочок і ви всі попадаєте неживенькі. Мамайчику-зайчику, іди сюди перший... Може ти передумав? А хвалився... Спасибі ж тобі, що ти привів до мене таких дівчат. Вони мені в господарстві знадобляться – будуть підмітальницями в моєму великому палаці.

МАМАЙ. Що?! Не буде цього ніколи!

Кидається до ЦАРЯ. Той виймає простого меча і вони починають кружляти навколо трону.

ЦАР. Іди, іди сюди, я тобі кашки дам... (До меча). Меч мій любий, меч мій милий, бий-рубай його щосили!

З тим нападає на МАМАЯ.

Побратими хотіли було кинутися на допомогу, махаючи довбнями і слонячими бивнями та товстими книжками – але вона вже й не потрібна – з першого удару МАМАЙ вибиває ЦАРЕВІ меча з рук.

Усі навалюються на ЦАРЯ, махаючи зброєю, він устигає лише крикнути.

ЦАР. Зрада! Мій вірний клятий Радник-зрадник підмінив мені меча!..

МАМАЙ дивиться на те, що залишилося від ЦАРЯ. Потім кличе ДЖЕЙН, бере в неї пляшечку з цілющою водою.

Нахиляється до ЦАРЯ, складає його, порубаного, докупи та бризкає с чарівною водою.

ЦАР устає живісінький, мацає себе. Все гаразд, лише голову йому припасовано тепер до спини.

ЦАР. Пожалійте мене, не бийте мене! Я знову стану підмітайлом, як колись... Немає в мене тепер нічого: ні Сонного царства, ні чарівного меча-самосіча (плаче) що РАдник-зрадник уцупив... Ой! (оглядає себе в дзеркалі) Що це зі мною? Що ви з мене зробили?

МАМАЙ. А те зробили, на що ти заслужив. Нехай же тепер усі бачать, хто ти такий. Живи і диш!

Переляканий побаченим, колишній ЦАР тікає зі сцени.

ДЖЕЙН (ховає пляшечку, зазирає до словника). Ич, який. Підмітати такому палац!..

ЖАННА. Же пенсе, ке... (зазирає до словника) Я думаю, що тепер нам треба йти шукати Радника-зрадника і визволяти в нього Царівну Петрівну.

ДЖЕЙН. Так, але в нього тепер є чарівний меч. Він озброєний і дуже небезпечний,

МАМАЙ. Я теж чув. (Замислюється). Іти мені, чи не йти? Піду!

Настромлює собі на меча царську корону, з тим рушає. Побратими й побратимки – слідом. Однак усі вони роблять коло й вертають назад.

ЛОМИСИЛА. Так-так...

НЕВСИТИМЕЦЬ. Гм...

МАМАЙ. В який же його бік іти? Де того Радника-зрадника шукати – ось питання.

На сцену виходить ОПОВІДАЧ.

ОПОВІДАЧ (до зали). Ану, діти, нумо допоможемо нашим друзям, бо вони ж не знають, куди відлетів Радник-зрадиик. А ви ж усі це бачили? Бачили? Ну! Скажемо усі тоді сміливо: Радник той побіг... праворуч? А-а – ліворуч!

ЦАР, трусячись зі страху, теж показує то праворуч, то ліворуч.

МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ, ЛОМИСИЛА (разом до зали). Спасибі!

ДЖЕЙН. Сенк’ю вері мач!

ЖАННА. Мерсі боку, камарад!

МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ, ЛОМИСИЛА, ДЖЕЙН, ЖАННА (співають, виходячи).

І якщо захочем дружно,

Як бажання в нас потужні,

Згинуть царства осоружні,

Пропадуть глитаюки.

Дякуємо, малюки!

Картина XX

Степ. Біля кам’яного кумира сидить зажурена ЦАРІВНА, зажурена ПЕТРІВНА.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ану, виходь за мене заміж!

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Не вийду.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Кому кажу: виходь! Однаково тебе вже ніхто не визволить, не порятує.

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Однаково не буде по-твоєму.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ось я зараз як махну цим чарівним мечем (виймає меча-самосіча) так тебе навпіл і розрубаю. Може вийдеш?

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Якщо Мамай не знає, де я, і не прийде мене визволяти – рубай. Не хочу я тоді жити.

РАДНИК-ЗРАДНИК здіймає меча.

МАМАЙ (виходячи на сцену). Стій, Царівно! Ще рано тобі гинути!

На сцену слідом за ним вибігають усі інші герої.

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. На нещастя ти сюди прийшов, козаче-Мамаю. Бо Радник-зрадник своїм чарівним мечем тепер не лише мене, а і всіх вас порубає.

РАДНИК-ЗРАДНИК. Ану, коріться мені всі, а то взнаєте, чи важка земля!

НЕВСИТИМЕЦЬ. І чого воно завжди так: як цінна річ – так вона обов'язково в негідних руках?

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Дуже прошу тебе, Мамаю... Задля мене – ідіть краще звідси, бо він всіх уб’є. (До себе). А може таки вийти заміж за клятого Радника-зрадника і врятувати друзів?

МАМАЙ (замислившись). Чи йти мені, чи не йти?.. Нікуди я не піду.

НЕВСИТИМЕЦЬ, ЛОМИСИЛА, ДЖЕЙН, ЖАННА. То й ми нікуди звідси не підемо.

ЛОМИСИЛА. Друзі, що я вам скажу: битимуся з ним – я.

МАМАЙ. Це чому?

ЛОМИСИЛА. Тому, що я серед вас найдужчий. Може якось того чарівного меча і той...

НЕВСИТИМЕЦЬ. Ні, битимуся я. Я – найтовстіший серед вас, мене ніякий меч не пройме. От жаль, що я – безводний зовсім. Він би в мене попірнав! На смарагдово-веселкових хвилях!

МАМАЙ. Спасибі вам, друзі мої, однак битимуся з ним – я. Чому? Тому, що я – старший над вами. (Рушаючи наперед). Помагай, Боже, коли не зможу!

РАДНИК-ЗРАДНИК. Меч мій любий, меч мій милий, бий-рубай, його щосили!

Рубає МАМАЯ і той падає неживий.

Радник верещить од щастя.

РАДНИК-ЗРАДНИК (до Царівни). Бачила? Бачила? Я! Я – тепер найсильніший богатир на Землі! Де ж ти ще знайдеш тепер такого героя? Отже згоджуйся мерщій за мене заміж.

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА хитає головою, що ні.

Розлючений ЛОМИСИЛА, побачивши, що довбнею проти меча-самосіча нічого не вдієш, вона од удару легко переломилася навпіл – кидає її геть, хапається за кам’яного ідола, намагаючись висмикнути його з землі.

Доки РАДНИК-ЗРАДНИК глузує з нього, ДЖЕЙН щось шепоче НЕВСИТИМЦЕВІ й ЖАННІ.

Вони утрьох швиденько розгортають за спиною Радника-зрадника шкіру ЗМІЯ-багатоголовця і влазять туди усі.

ПСЕВДОЗМІЙ. Угу-гу-гу! Ого-го!!

РАДНИК-ЗРАДНИК. О, Боже... що це?..

ПСЕВДОЗМІЙ. Я – Змій-багатоголовець! Я літаю білим світом і скрізь їм із кісточками Радників-зрадників!

РАДНИК-ЗРАДНИК. За віщо ж?..

Втрачає самовладання.

ПСЕВДОЗМІЙ. А за те, що Радники-зрадники дуже смачненькі. Угу-гу!!

РАДНИК-ЗРАДНИК. Меч мій... любий, меч мій... Ой! Забув. Як же там, еге: меч мій любий, меч мій цей самий, як же там його далі? Забув, забув чарівне замовляння! Ой, що мені робити? (Звертається до глядачів). Діточки, дітусі! Допоможіть мені, доброму й хорошому Радникові-зрадникові, пригадати чарівні слова.. Допоможіть! Не хочете?

Тут ЛОМИСИЛА висмикнув із землі кам’яного кумира, з розмаху поціляє нею РАДНИКА-ЗРАДНИКА. Той до поясу вгрузає в сцену, тобто в землю.

ЛОМИСИЛА. Будеш знати, як з чесними фальшивими картами грати. Ось тобі ось!

Б’є його ще раз, той зникає під землю.

Усі вилазять із змієвої шкіри.

УСІ. Як же його оживити?

ОПОВІДАЧ (з’являючись на сцені). Як? (До дітей в глядацькій залі). А ви, діточки, не підкажете, як це зробити?

Діти хором підказують.

Тоді ЦАРІВНА ПЕТРІВНА бере пляшечку з цілющою водою, бризкає на МАМАЯ.

МАМАЙ. Як довго я спав...

ОПОВІДАЧ. Спав би ти й довше, коли б не твої вірні друзі. Ну, а тепер нам пора провести Царівну Петрівну до її палацу...

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Не хочу до палацу, там знову якийсь підмітайло мене в рабство продасть.

НЕВСИТИМЕЦЬ. І все-таки мені прикро, що ми того підмітайла отак і одпустили.

ЛОМИСИЛА. До наступної казки ми його одпустили.

ОПОВІДАЧ. Вірно! Я для таких героїв, як ви, ще й не одну казку вигадаю.

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. То навіщо ж мені царство? Коли в мене, нарешті є такі вірні друзі? І казки?

На кін виходять жебраки.

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Подайте сліпому, незрячому, до роботи негодя-чому...

МАМАЙ, Та скільки разів казати тобі: немає в мене нічого!

Раптом здогадка промайнула йога лицем. Він піднімає цареву корону.

Покрутивши її в руках, подає жебракові.

МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ, ЛОМИСИЛА, ЦАРІВНА ПЕТРІВНА, ДЖЕЙН, ЖАННА (співають).

Молодії чародії

Сподівання і надії –

Не пустопорожні мрії,

Не прості ми диваки.

Бо усі – чарівники!

З цією піснею герої йдуть зі сцени через залу, прощаючись із глядачами.

Там лишається один ОПОВІДАЧ.

ОПОВІДАЧ. Цю казку якось розповіла баба дідові, дід – сусідові, сусід кумі на толоці, кума вороні та сороці, сорока жити не могла, доки усім не рознесла, від неї я взнав і вам розказав. З тим усі прощавайте, але нас не забувайте. Приходьте всі сюди частіше, і буде і вам, і нам, і всім на світі веселіше!

Кінець казці