Текст книги "Життя з Алісою поза дзеркалом"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

11. Ліза – ідеальна жінка

Моє життя повне духовного змісту! Не встигну прокинутися, як Ліза відразу біжить із тацею чорної кави і куском яблучного струдля. Вона кладе усе це мені на коліна в ліжку і з блаженним виразом обличчя дивиться, як я напихаюся. Поправді я не звик їсти в ліжку й не люблю, коли зі мною надмірно панькаються, але Ліза дуже вразлива жінка, і я не не маю серця відсилати її разом із тацею на сто чортів. Все ж, кава збуджує мене до тої міри, що я спроможний зсунутися з ліжка та, човгаючи ногами, піти до лазнички і вмитися холодною водою. Тим часом Ліза шалено порається в кухні, щоб зварити для мене обід ще перед тим, заки о дванадцятій годині піде на роботу в нашій корчмі.

Коли вона виходить з помешкання, мені наче великий тягар зсувається з свідомости. Я з невтримним апетитом споживаю смачні страви (Ліза – ідеальна кухарка) і крокую собі по кімнатах, дозволяючи думкам свобідно товпитися в моїй голові. Тоді вдягаюся і йду погуляти містечком. А точно о шостій появляюся в нашій корчмі й замовляю першу пляшку.

Дивним дивом, Ліза в корчмі не дратує мене так, як удома, – наче б була іншою жінкою. Мені навіть приємно дивитися, як вона бігає поміж столиками, розмахуючи цицьками. А коли час від часу потреться об моє плече, то я відразу розпалююся. Ліза й далі йде додому о дванадцятій, а ми допиваємо ще третю пляшку й також розходимося по домівках. Коли я з тяжкою бідою добираюся до своєї квартири, Ліза неодмінно чекає на мене при одвірку й кидається мені на шию. У мене в більшості випадків залишається ще трохи того запалу, який вона збудила в корчмі, – тож відчувши його животом, Ліза поспішно тягне мене до спальні, роздягає й веде до ванни. Там лізе мені на коліна, і я ще з приємністю виконую свої повинності.

Викупавшися, я витираюся підготованим Лізою чистеньким рушником і йду до ліжка. Ліза вже лежить там гола, широко розкинувши ноги. І я можу робити з нею, що хочу. Та я геть втрачаю охоту робити з нею що-небудь. Купа тіла ніяк не збуджує мене.

Так, Ліза ідеальна жінка. Та проблема в тому, що «ідеальність» не цілком у гармонії з моєю природою. Та й з природою людини назагал. Бо, коли хтось поводиться ідеально, тобто так, як повинно бути, – тоді його поведінка стає передбачливою, стереотипною і тим самим нецікавою. У стосунках людини з людиною зникає елемент несподіваного, містерійного і навіть мрійного. Я точно знаю, коли Ліза прокинеться, коли цмокне мене в щоку, коли принесе до ліжка снідання, коли натягне мені на ноги пантофлі та коли цмокне мене другий раз, виходячи на роботу. В побутовому такому укладі я з дня на день западаюся в апатію.

Так, Ліза ідеальна жінка. Але не коханка. Тому вона не може ні вдоволити мене, ні збудити. Я часто роблю все можливе, щоб розлютити її: жбурляю на підлогу тарілки з чудовими стравами, які вона зварила, кричу без причини на неї, копаю ногами. Інша жінка без надуми дала б мені по писку за таку поведінку, і це цілком вдоволило б мене. Але не Ліза. Шкода мріяти. Бо Ліза не лише ідеальна жінка, але й добра. Щоб урізноманітнити собі життя, виходжу раніше з дому й лажу по забігайлівках, корчмах і ресторанах з надією побачити Лізу з якимсь мужчиною. Але де! Ліза, в додатку до ідеальности й доброти, також вірна. І так з дня на день моє життя втрачає зміст. Хоч бери і вішайся.

Я щойно тепер усвідомлюю наскільки цікавішою була моя невірна Аліса. Вона своїми зрадами, лукавістю, брехнею й запальністю щодня виводила мене з рівноваги і вносила колорит у моє існування.

Щоб не попасти в хронічну депресію, я почав думати про стосунки з іншими жінками. Але не знав, як це влаштувати. Вечорами неможливо було зустрічатися з іншою жінкою, бо Ліза працювала в нашій корчмі й відразу помітила б мою неприсутність. Вночі тим більше було неможливо, бо Ліза розлягалася, мов колода, в моєму ліжку. Лишалося лише пополуднє – дуже незручний час для любощів. Але іншого вибору не було.

Тож у четвер, як тільки Ліза пішла на роботу, я натягнув свою пелерину й чорний капелюх і пішов у місто. Мою увагу притягнула корчма «Чорна ворона». Я був у цій корчмі раз чи двічі перед тим, коли шукав зрадливу Алісу; ця корчма вразила мене своєю зловісно-сатанинською обстановкою. На стінах були зображені чорти з розчепіреними лапами й надто виразистими фалосами, а навколо них танцювали голі відьми. Поважні й поважані бюрґери варилися в бочках пива. Світло в корчмі було притемнене, і це ще більше посилювало лякливу атмосферу. Але саме така атмосфера дуже відповідала моєму мефістофелівському укладові душі.

Отож, я зайшов до тієї корчми й відразу замовив собі чарку чистої горілки. Коли мої очі звикли до півтемряви, я помітив у кутку гарну рудоволосу жінку. Вона була елегантно вдягнена, а її сукня була модно викроєна спереду й виявляла половину її високих грудей. Жінка мені відразу сподобалася. Вона вихиляла чарку за чаркою чистої як сльоза горілки, і мій подив до неї подвоївся. Щоб налюбуватися нею довше, я замовив ще одну чарку. Помітивши мене, жінка почала кидати в мій бік голубими поглядами. Я кивнув до неї головою й усміхнувся. Вона відразу пересілася до мене. Це мене так розпалило, що я, не витрачаючи часу на базікання з нею, вхопив її за руку й потягнув за собою.

Жінка, видно, вподобала мене, бо охоче пішла за мною. По дорозі тиснулася до мене, цілувала в щоку і пхала мою руку між свої сідниці. Я був такий зворушений, що ледве не проривав штанів. Не вспіли ми зайти до мого помешкання, як вона почала зшарпувати з себе одяг. Її тіло було прекрасне – смагляве, видно вона десь загоряла, пругке й ідеальної форми: тонкий стан, широкі стегна, гарні литки. Я був такий захоплений її наготою, що тремтів усім тілом і не міг розстібнути ґудзиків на сорочці. Але моя гостя була дуже зграбна в тому ділі й порозстібала не тільки всі мої ґудзики, але й зсунула штани. Тоді вилізла на мене й почала обціловувати мене. Невдовзі я утратив притомність і не знав, що далі діялося.

Я прокинувся о восьмій годині вечора, трохи запаморочений. Пішов до ванної, скупався в холодній воді й дещо очуняв. Витерся енергійно шорсткий рушником і пригадав собі, що десь о другій годині заходив до помешкання з рудоволосою жінкою. Обійшов усі кімнати, але жінки в мене не було. Я зодягнувся, ще більше очуняв і усвідомив, що не було в мене й гаманця з грішми, ні золотого годинника в кишенці, ні родинного персня з дорогоцінним каменем на пальці.

Виходить, та жінка одурманила мене якимсь наркотиком і обчистила. Я також усвідомив, що від неї не тхнуло алкоголем. Значить, вона дудлила воду в корчмі, а не горілку. Саме тоді до мешкання влетіла задихана й заплакана Ліза:

– Що сталося з тобою? – ледве вимовила крізь плач.

– Чому ти така рознервована?

– Бо я думала, що з тобою щось жахливе сталося. Не було ще такого випадку, щоб ти не з'явився в корчмі точно о шостій.

– Були, були такі випадки, але дуже рідкісні.

– То що сталося?

– Я вийшов на вулицю прогулятися й подихати свіжим повітрям, і на мене напали чотири молодики й пограбували мене, – я пустив у дію всю свою уяву, щоб придумати щось імовірне.

– І що вони забрали в тебе?

– Гаманець, годинник і перстень.

– О, Боже! Та слава Богу, що тебе не побили.

– Я не опирався. Віддав їм усе, що вони вимагали.

– І що ти думаєш робити?

– Піду зараз у поліцію і повідомлю про цей інцидент. Що більше можу зробити?

Ліза пішла до спальні й, зрозуміло застала розбурене ліжко. Вона акуратно застелила його і напевно відчула нюхом запах парфумів тої жінки, бо вийшла зі спальні засмучена. Не промовивши до мене слова, пішла назад на роботу.

А я пішов до корчми «Чорна ворона» домагатися повернення вкрадених речей. Як тільки зайшов до корчми, відразу помітив при шинквасі ту саму жінку, яка мене так спритно обікрала. Вона була в тій самій модній сукні, тільки замість рудого волосся мала чорне. Значить, натягнула перуку, – подумав я. Не задумуючися довго, я кинувся до неї і вхопив за перуку. Жінка завищала з болю. Значить, це не була перука. І все, мабуть, закінчилося б мирно, бо жінка знову почала подобатися мені. Але з-за прилавка вискочив бармен, вхопив мене за обшивку і, бризкаючи мені в обличчя слиною, несамовито заверещав, аж мені вуха позатикало:

– Пане, що ви собі дозволяєте! Це моя дружина! Та я вас розм'язгаю, як гниле яблуко!

Мені не подобалося порівняння мене з гнилим яблуком, і я в свою чергу розкричався:

– Гарну ви маєте дружину, яка йде зі мню до ліжка й обкрадає мене!

– То ви що! Обзиваєте мою дружину повією? – він підніс мене в повітря.

– Я ніколи не називав би таку гарну жінку повією!

Бармен спустив мене на землю.

– Але вона вкрала в мене гаманець з грішми, золотий годинник і родинний перстень. Я вимагаю, щоб ви повернули мені ці речі назад!

– То ви обзиваєте мою дружини злодійкою?! – знов заверещав бармен.

Він вхопив мене за штани й викинув через двері. А щоб ще більше принизити мою гідність, додав мені кілька копняків.

Я подався тоді до своєї корчми з глибоким переконанням у душі, що Ліза не приносить мені щастя.

12. Мене переслідує обличчя Лізи

Я в розпуці! Уявіть собі, мене починає переслідувати Лізине обличчя. Як тільки почну приглядатися до якоїсь гарної жінки, то з-поза її обличчя проглядає Лізине – з тими сумними, докоряючими, телячими очима. А останнім часом доходить прямо до абсурду: Лізине обличчя проглядає вже й з-поза чоловічих облич. Я дожився до того, що не зможу захопитися навіть мужчиною. Скоро Лізине обличчя буде переслідувати мене навіть з-поза зірок на небі. Отже, її блаженне, випромінююче доброту обличчя стало неприємним для мене видивом, і я не знаю, як визволитися від нього.

Я ввесь час думаю над тим, як мені визволитися від Лізиної доброти і вірності. І чим довше думаю, тим більше попадаю в депресію. То не так легко визволитися від людських чеснот!

А доброта – це найвища, найуніверсальніша й найбільш шанована з усіх чеснот: доброта матері до дитини, жінки до чоловіка, людини до людини, Творця до творіння… І як протиставитися усьому цьому? Чому ніхто досі не задумався над тим, яким страшним тягарем може бути доброта? От, наприклад, Лізина доброта не тільки гнітить мене, але й обмежує. Я не можу мати нормальних стосунків з іншими жінками. Не можу, по суті, гідно жити.

Доведений до краю, я не міг уже їсти Лізиних страв, вони застрявали мені в горлі. Тож я йшов до забігайлівки за рогом і там підкріплявся своїми улюбленими свинячими ніжками, книдлями чи віденськими шніцелями, запивав сухим червоним вином і йшов гуляти по містечку. Ліза, напевно, відразу помітила моє зневажливе ставлення до її вишуканої кулінарії й, напевно, образилася. Це й могло бути причиною, або одною з причин, того вчинку, на який вона пустилася. Але я забігаю надто вперед.

Прогулянка містечком не приносила мені радості. Я боявся поглядати на людей, щоб не побачити Лізиного обличчя. Я просто ходив, перевертав в умі думки, й нічого не помічав. І так несподівано для себе самого я опинився на окраїнах міста, де був розташований наш університет. Я наче пробудився і з зацікавленням оглядав університетські будинки, покриті зеленим плющем. Я студіював у цьому університеті понад чотири роки, але не пригадував ані особливих інтелектуальних злетів, ані дружніх стосунків з іншими студентами. Я почувався так, наче ті чотири університетські роки були витяті з моєї пам'яті. А моє інтелектуальне життя почалося щойно тоді, коли я почав учащати до нашої корчми.

Я стояв, опершися об чавунну огорожу, і мріяв про свої найкращі роки, проведені в корчмі. Мріяв також про ті вознеслі духовно часи, проведені з Алісою чи Гільдою. Несподівано я помітив, як із брами виходила та гарненька дівчина, з якою я кохався під кущем на пляжі минулого літа. Я мало не піднісся в повітря з радості! Але дівчина пройшла мимо, не впізнавши мене. Я наздогнав її, вхопив за рукав і затримав на мить:

– Вибачте, але ви, бачу, не впізнали мене.

– А хіба ми знайомі?

– Так, і то дуже інтимно.

– Але я вас ніколи не бачила.

– Бачила, та ще й у якому вигляді! – говорив я, відчуваючи все більше піднесення.

Дівчина здвигнула плечима.

– Але на вулиці не місце говорити про такі речі. Давайте зайдемо до отого ресторанчика, – запропонував я.

Дівчина дуже радо пішла зі мною до ресторану і з великим захопленням споживала все, що я їй замовляв. Недарма вона була такою пухкенькою, але не надмірно, а привабливо пухкенькою. Якраз такою, що безтямно розпалювала мене.

Наситившися достатньо, дівчина нарешті звернула увагу й на мене:

– То скажіть нарешті, де ми зустрічалися?

– На пляжі останнього літа.

– На пляжі літом так багато людей… Всіх не запам'ятаєш.

– Але ми зустрілися досить особливо.

– Тобто як?

– Провели разом цілу ніч.

– Літом я майже кожну ніч спала на пляжі. Хібащо йшов дощ.

– Але ми мали особливий стосунок: кохалися голі під кущем.

– Я кожну ніч кохалася. Всіх мужчин не запам'ятаєш.

– От і дівчина! – подумав я, захоплений і закоханий у неї. Я бажав її кожною клітиною своєї плоті. І це жадання, мабуть, промінювало з моїх очей і з мого обличчя.

Дівчина помітила це, усміхнулася й невинно сказала:

– Може, якщо б я побачила вас голим, то впізнала б.

Що за прекрасна й розумна дівчина! Недарма ходить до університету! З такою прожити б ціле життя! Це був би суцільний рай на землі.

– У такому разі ходім до мене й будемо наново пізнавати одне одного, – запропонував я.

Дівчина із захопленням погодилася.

Ледве переступивши поріг мого мешкання, ми почали стягати з себе одяг. Дівчина робила це з особливою насолодою. Видно, добрі страви збуджували її сексуально. Глянувши на мене, вона скрикнула:

– Тепер я пригадую вас!

– По чому ви пригадуєте?

– У вас родимка отут на носику, – вона торкнула рукою мого члена.

– Що за геніальна спостережливість! – подумав я, і моє кохання до неї ще більше розпалилося. Ми обоє кинулися на ліжко і з безмежним задоволенням випробовували найекзотичніші способи кохання. Мені здавалося, що її м'якеньке тіло огортало мене з усіх боків і колихало мною, мов хвилі на лагідному озері, і я плавав у ньому, мов плавець, який пустився берега. Нарешті я відчув себе повноцінною людиною, відзискав почуття пошани до себе.

Та коли дівчина почала видавати наймелодійніші на світі звуки, а її обличчя освітилося екстатичним сяйвом, – я раптово побачив крізь нього Лізине обличчя. Мене нагло трафило! Лють спаралізувала моє тіло, і я не міг докінчити так гарно початого діла.

– Чого ти причепилася до мене! – кричав я до Лізи. – Що я тобі поганого вчинив, що ти докоряєш мені тими посоловілими очима? Через тебе я не маю хвилини спокою! Не можу навіть завершити стосунку з дівчиною, яку безтямно кохаю. Я тобі нічого не довжний! Я не просив тебе до свого дому, ти сама прийшла. Я не маю повного життя через тебе!

Я кричав і кричав, мов несамовитий, аж дівчина перелякалася. Не дочекавшися оргазму, вона миттю вистрибнула з-під мене, вхопила свої речі й гола вибігла з помешкання.

А я лежав на ліжку, трусився з люті й жалів себе. Зрозуміло, що я не міг іти до нашої корчми й дивитися на Лізине осоружне обличчя. Пішов натомість до корчми «Під ратицею» і пив до півночі. Тоді добрався додому, роздягнувся, впав на ліжко й відразу заснув.

Прокинувся, як звичайно, пізно. Лізи вдома не було. Не знаю, чи приходила вона ночувати, чи ні. Принаймні обіду мені не зварила. Це мені заболіло й обурило. Зрозуміло, що я не їв би її страв. Але вона повинна була зварити, ану ж я змінив своє ставлення до них.

13. Іду до Гільди лікуватися

Я опинився на грані божевілля. Не міг вийти на вулицю, бо там переслідувало мене Лізине обличчя. Не міг піти до нашої корчми подиспутувати з компаньйонами, бо там тероризувала б мене Ліза своїми цицьками і цмоканням у щоки. А без регулярного графіка і без інтелектуального спілкування, тобто без корчми, я розпадався.

Розмишляючи над своєю трагедією, я дійшов до висновку, що одинока Гільда могла б урятувати мене. Не думаючи довго, я накинув на плечі пелерину й подався до неї. На вулиці приложив по обох боках обличчя долоні, мов клапани, і біг уздовж, наче довгим тунелем, боячись глянути на боки, щоб не побачити Лізине вишкірене обличчя.

Коли я влетів до Гільди, вона міцно обняла мене й палко поцілувала. Видно, затужила за мною. Гільда відразу помітила, що зі мною щось негаразд. Відразу посадила мене в крісло, сіла мені в ногах і спитала:

– Чому ти такий заляканий?

Я довго вдивлявся в Гільдине серйозне й наче посумніле обличчя, поки не усвідомив, що з нього не проглядала Ліза.

– Га-га-га! – розреготався я. – З Гільдою ти жартувати не зможеш! Вона жінка з характером! Ти не наважишся наблизити своє розлізле обличчя й на кілометр від Гільдиного.

– Чому ти так дивно смієшся? І що ти говориш? – спитала Гільда.

Я наче прокинувся:

– Вибач, я не був навіть свідомий, що я сміявся.

– Що сталося?

Я глянув у Гільдині спокійні очі й відчув потребу зсунути з себе той страшний баласт, який гнітив мене днями й ночами. Почав розповідати їй, як мене переслідувало Лізине обличчя, як придавлювало й обмежувало мене співжиття з нею, як бракувало мені інтелектуальних стосунків у корчмі. Я говорив і говорив, і чим довше говорив, тим легше мені ставало.

Гільда слухала зосереджено й ані словом не перебивала мене. Коли ж я зупинився, щоб передихнути на мить, Гільда підвелася на ноги й почала роздягатися. Її краса діяла на мене, як заспокійлива музика. І як я, дурень останній, міг захоплюватися Лізиними розбовтаними цицьками і розбухлими сідницями! Та ж у Гільди кожна лінія фігури була вивершена. Кожна заокругленість була пругка і в ідеальній формі.

Захоплюючися красою Гільди, я ставав собою й відчував, що речі ставали на свої місця. Та найбільше захоплювало мене Гільдине грецьке обличчя й глибокі карі очі. Я прямо заходив у те обличчя й кулився в ньому, мов немовля.

Гільда роздягнула й мене і повела до ванни. Я пестив її гладеньке від мила тіло й не міг достатньо напоїтися її красою. Всі мої чуття були напружені, мов незчисленні струни, й вібрували музикою під кожний дотик до Гільдиного тіла. Після того ми пішли до ліжка. Там, навпаки, Гільда пестила мене й обдаровувала такими неймовірними видами зносин, про які мені й не мріялося.

Так щасливо ми прожили разом цілий тиждень.

Щасливо… Але що таке щастя, коли я вже, цієї хвилини, почав сумувати, бо треба було повертатися в Лізині обійми? Мої кишені спорожніли за той короткий тиждень з Гільдою, і місячна ставка на прожиття наче випарувалася в повітря. Гарні жінки дорогі, і на це нема рятунку. Виходить, що щастя кінчається там, де порожніє кишеня. Правда, я подеколи відчував щастя й без грошей, як-от з Алісою чи тією молодою дівчиною на пляжі. Але, чим довше задумуюся над тим, тим більше приходжу до переконання, що це були хвилини обману. Я не певний тільки, чи це я сам обманював себе, чи обманювало мене щастя, дихнувши на мене, пролітаючи мимо, чи торкнувши мене на мить рукою.

Але, як я вже сказав, моя кишеня вичерпалася, і я підійшов до Гільди, щоб попрощатися.

– Чому ти такий сумний? – спитала Гільда. – Ти ніколи перед тим не сумував, коли відходив від мене.

Не сумував, бо на це були добрі причини! Колись на мене чекали в ліжку Аліса або Ліза (коли я ще захоплювався нею), і після кількох ночей із Гільдою мене тягло до них. Тепер же мене нішо й нікуди не тягло, тепер я відчував щось ніжне й тепле до Гільди. У тому дусі я й відповів їй:

– Я сумний, бо ніколи перед тим не почувався так, як почуваюся сьогодні.

– Тобто як?

– Мені жалко розставатися з тобою, жалко відходити…

Гільда пригорнула мене до себе й поцілувала:

– То що ти хочеш мені сказати?

– Що ти стала дорогою мені.

– Тобто забагато грошей беру від тебе?

– Це само собою. Але я не це мав на думці.

– А що?

– Ти стала мені дорогою в емоційному сенсі.

– Та невже! – скрикнула Гільда й, задоволена, голосно розсміялася.

– Я думаю, що покохав тебе…

– Тільки думаєш?…

– Ні, не тільки. Я так почуваю.

Гільда відразу споважніла.

– То, може, ми повинні жити разом? Ти мене також вдоволяєш в багатьох відношеннях.

– Не в усіх?

– Ні, не в усіх. Такого мужчини нема, щоб вдоволив мене в усіх відношеннях.

– Якщо тобі вистачає й того, що я спроможний тобі дати, то я дуже радо… але…

– Що «але»?

– Мені не вистачить грошей на таку дорогеньку жінку, як ти.

– Коли ти станеш моїм мужем, я не буду брати так багато грошей від тебе.

Мужем! Що їй найшло на голову! Я не пропонував їй женячки. Нема дурних! їй тільки вхопити б мене за яйця, а тоді танцюй, Мефістофелю, як Гільда закрутить.

– Я запропонувала тобі одруження, – збила мене з толку Гільда.

– Вибач, я не додумався.

– То додумуйся скоро, бо в мене охота пройде.

Вона приперла мене до кута. Я ніяк не хотів жити з Лізою, сама думка про таку можливість була осоружна мені. Та й Гільди не хотів втрачати, бо нікого кращого не мав. Якщо вона справді не братиме так багато грошей від мене, то чому не пожити з нею? Женячка не така висока ціна за таку приємність, яку я відчуваю з нею.

– Я з найбільшою радістю оженився б з тобою, але…

– Знов якесь «але»?

– Я звик до філософських диспутів із компаньйонами…

– Тобто звик ходити до корчми?

– Саме так.

– Я також звикла до свого стилю життя.

– Тобто приймати мужчин?

– Саме так.

– То що нам тоді робити? – спитав я розгублено.

– Я й над цим подумала. У будні дні будемо жити разом. Від вечора п'ятниці до ранку понеділка ти будеш жити в себе й ходити до корчми, а я буду приймати найдорожчих мені мужчин у себе.

– Чудово! – скрикнув я захоплено. З мудрою жінкою завжди можна домовитися.

– А за два тижні справимо весілля. Три дні будемо, без передишки, кохатися.

В одну мить з мене злетіли всі сумніви. Гільда найкраща-таки жінка для мене!

Оскільки ж це була п'ятниця й почало сутеніти, я накинув на плечі пелерину, палко поцілував Гільду, поплескав її, як дружину, по задку й побіг до корчми.