Текст книги "Людвисар. Ігри вельмож"

Автор книги: Богдан Коломійчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ XII

Біля брами Себастян спинився і спробував опанувати свою гарячку. За темним циліндром барбакану сходило сонце. Попід чіткими контурами львівських веж народжувались перші гострі тіні, а за ними цвів свіжий і погідний ранок. Такий, як він завжди буває, коли з передмістя разом із голосом півня долинають пахощі липи і чорнобривців. Коли дошки мосту ще вологі від рясної роси, сонної після нічного злягання з вечірнім пилом… Не вірилось у такий ранок, що за якусь годину-другу все ой як зміниться! Нічого ще не віщувало ані пекельного смороду з міського рову, так наче туди щойно сходила, в помсту Яну Ольбрахту, вся сорокатисячна армія Стефана Великого. Ані духу конюшень на валу, від якого у відчаї іржуть самі коні.

Себастяна, щоправда, це анітрохи зараз не хвилювало. Не зводячи погляду з барбакану, він почав розмірковувати вголос:

– Подумати лишень, стільки золота за якийсь дурнуватий вірш… Що й казати, вельможа… «На лівому березі Полтви біля млина»… Що ж там, замість качок – жар-птиці?

Поет від душі розсміявся, але швидко замовк, помітивши, що привертає увагу перших перехожих.

– Ага, іще, – вже значно тихіше провадив він собі далі, – ложе з шувару… Вершина моїх бажань, чорт забирай! От тільки з ким я матиму щастя його розділити? З жабою, рибиною, русалкою?.. А втім, що мені вартує пройтися до млина? Це ж зовсім близесенько!

Обірвавши на цьому свої роздуми, Себастян бадьоро попростував далі. Минувши Низький мур і барбакан, він врешті опинився за містом. Тільки тепер відчулося, як хороше тут і як не хочеться повертатися.

Уздовж міських укріплень спритно пробігала стежка. Вона була не вузька, але й не широка. Така, що нею міг би пройти будь-хто піший, ведучи за собою коня. Йти по ній було довше. До самого ж млина і далі широким полотном стелилася дорога, але поет обрав шлях, обрамлений низькорослою зеленню та молодою деревиною. Він був значно мальовничішим…

Так, можливо, обирають скромну заквітчану юнку. Хоча, Боже милий, як часто приваблює шлях широкий і тим певний!

За кілька кроків почулося плюскотіння води. Це була поросла чагарником і квітами невисока гребля біля Водяної бастеї, якою Полтва живила міські рови. Хоча, кажучи правду, користі від неї більше було передміщанам та хмарам комарів. Перші різали тут густу кропиву для поживи свиням, другі жерли кожного, хто тут проходив. Рови були вже неглибокими і мало перешкоджали татарам чи молдаванам.

Берег привітно зашелестів осокою і закивав продовгуватими качалками камишів з короткою, як у коня, шерстю. Млин уже виднівся. І було видно, як широка дорога, перетворюючись далі в Глинянський тракт, пускала туди свого паростка, через який у певну пору переносила вози, навантажені всіляким збіжжям…

Серед потемнілих старих дошок млина жовтуватими смугами свіжіли нові, нещодавно туди прилагоджені, красномовно засвідчуючи те, що невдовзі та гаряча пора жнив от-от настане. І поснують туди вози чи просто селянські спини, несучи прибуток мірошнику і поживу рибам, що спливуться сюди поласувати впалим зерном. І мало хто з них запідозрить, на своє лихо, що пізно ввечері до біса стомлений, однак веселий, чигатиме на них той самий мірошник з вудилищем, неводом чи ще якоюсь бідою!

Стежка, яка тягнулася вгору вдовж течії, власне, була просто смужкою низькорослої втоптаної трави. Йдучи по ній і спотикаючись об трав’яні чуби, Себастян відчув, що ота його гарячка, яку він приборкав біля міської брами, знов до нього повертається.

«Чого б мене так тіпало, – думалось йому, – той бісів вельможа, мабуть, несповна розуму, бо що цінного у звичайнісінькому млині? Та й знаходиться він на правому, а не на лівому березі…»

Здалеку було видно і самого мельника. Він стояв на дерев’яному помості, що виступав над водою, і уважно спостерігав за течією. Що він там бачив, було лишень йому відомо, але це, видно, так його захопило, що мірошник стояв незворушно і тільки річковий вітерець час від часу скуйовджував йому посивіле волосся та тріпотів рукавами старої сорочки.

Підійшовши ближче, поет спершу вирішив озватись до нього, але раптова думка його зупинила: «І що ж я скажу? Розповім, як нагнали на мене страху, а потім нагодували побрехеньками про скарби?» Себастян вже вирішив непомітно зникнути, аж раптом мельник заворушився.

Унизу, на помості біля його гачів лежав старий подертий мішок. Він був геть білий від борошна, яке зберігав колись в своїй утробі. Тепер у ньому сиділо щось невеличке і жваве, бо час від часу кволими рухами давало про себе знати. Мельник підняв мішок і впевненим рухом встромив туди правицю. За мить посеред хмари куряви тріпотів ухоплений за горлянку гусак. Птах відчайдушно запротестував проти такої брутальності, однак швидко замовк, наче зрозумівши марність протесту. Чоловік вихопив з-за пояса здоровенний блискучий ніж і одним вправним помахом відтяв маленьку дзьобату голову. Кров щедро полилася на млинове колесо і вісь. Трохи так потримавши свою жертву, вбивця витер ножа об розкішний гусячий пух і жбурнув птаха у воду.

– Доброго ранку, – привітався Себастян, хоч і не збирався цього робити.

Від несподіванки мірошник підскочив і витріщився на ранкового гостя. Хвилинку так постоявши, він, врешті, випростався і запхнув ножаку за пояса.

– Здорові будьте, – почулася відповідь, – я, бачте, не чекав так рано нікого… Гм, а ви коли молоти хочете?

– Що молоти? – не второпав Себастян.

Мельник уважно придивився до гостя.

– Чи, може, ви не за тим? То кажіть…

Поет усміхнувся.

– А чого б доброму чоловікові та не побажати доброго ранку, шановний, коли вже я знічев’я проходив повз ваш млин?..

Втішений такою чемністю, мірошник і сам розквітнув у посмішці й погладив сиву бороду.

– А доброго перехожого, – підхопив він, – чого б і не запросити до снідання?

Себастян, відчувши, що мимоволі напросився, як школяр чи мандрівний дячок, спробував відмовитись, однак… Ех! Мало на світі речей природних чи надприродних, котрі здатні були б посперечатися зі щедрістю та гостинністю галицького селянина! У нього тут, мовляв, хоч і не господа, а проте і рибка вечірня, і капуста квашена, а ще до такого діла й медок захований…

Млин мав усередині два помешкання: більше й менше. В меншім, куди потрапляв одразу кожен, хто заходив, містився сам дерев’яно-кам’яний механізм. Більше, вочевидь, було призначене для селян, що очікували своєї черги. У кутку тіснилася піч, під вікном стояв грубий стіл і чимало лавчин та ослінчиків тиснулись до нього різнорослими голими дітьми. Над вікном, обрамлений старим рушником, висів образ.

Мельник наповнив два кухлі і промовив нехитрий тост:

– Дай нам, Боже, усього, що гоже! А що негоже, то дай ворогам, Боже!

Так розпочався день, який за сим святим ділом швидко докотився до полудня, а потім і до вечора. Мельник геть забув про сьогоднішню роботу, а Себастян – для чого взагалі вибрався з дому. У кожного, хто зазирнув би до млина, склалося б враження, що господар зустрів старого друзяку, і ні на мить би не запідозрив, що цей друзяка – вранішній приблуда.

Вечір бризнув у вікно багряним світлом, заливши недоїдки з недопитками та двох за столом, що мертво спали… Один, молодший, що на тверезу голову звався поетом, врешті важко підвів голову. Навпроти сопів млинар, завдяки якому день минув, як одна година. Себастян вирішив встати і потихеньку піти назад до міста, не подякувавши, правда, за гостину, але укляк на місці, навіть не підвівшись. Річ у тому, що поряд з мельником за столом був ще хтось. Поет протер очі і втупився в темну постать, щосили намагаючись її розгледіти. Це був чолов’яга з масивним довгобородим обличчям, одягнений у сіру свиту і киптар, а поруч, на столі, лежав солом’яний бриль-кресань, з якого стирчало трохи подерте і чомусь мокре пташине пір’я. Невідомий був зайнятий тим, що з жагучим апетитом поїдав необскубаного сирого гусака і запивав залишками меду.

Поет крізь туман, струсонув запаленою головою, але цей дивакуватий дядько нікуди не подівся і навіть заговорив:

– Добрий гусак, Пилипе, – звернувся він до сплячого мірошника, який, щоправда, навряд чи його чув, – матимеш тепер спокій і воду чисту, і рибу…

Тут він забулькотів питвом, після чого втер рукавом свою густу зеленаву бороду і глипнув на Себастяна.

– Добридень… – ледве пролепетав той.

Незнайомець криво усміхнувся.

– Очуняв?

– Не знаю, – чесно відповів поет.

– Доки ти тут спиш і пиячиш, – осудливо сказав чолов’яга, – твій скарб синіє, захлинається водою, потерпає від раків і п’явок, хоч, на щастя, ніякий біс його не потопить.

– Який скарб? Ви про що? – не второпав з похмілля Себастян.

– «Про що, про що!» – перекривив незнайомець. – Скарб, кажу! Скарб! Уторопав?!

Той незграбно відмахнувся.

– Мені вже обіцяли… ска-арби… Отут, біля млина.

– Не біля цього млина, турку! – украй розлютився незнайомець. – А біля старого, покинутого. Того, що вгору по течії.

Він підвівся з-за столу і нахлобучив кресаня на голову.

– Уставай!

Себастян підкорився.

Біля водяного колеса стояв покірно, мов кінь, прив’язаний човен. Поет солодко вдихнув на повні груди. Ставало трохи легше. Вологий річковий вітерець розкуйовдив йому волосся і розшарпав поли сорочки.

– Одного не второпаю, – філософськи мовив невідомий, вмостившись у човні, – відколи це отак поспішають за винагородою?

– Дідько його матір зна… – відповів на те Себастян, приєднуючись до нього.

Відповідь, схоже, виявилась вичерпною, бо той соковито зареготав і вручив йому весло.

– Греби на середину, а там за течією.

Човен відв'язали, і Себастян дужим поштовхом відірвав його від берега.

– А ви відкіля усе знаєте? – поцікавився він посеред річки.

– Знаю, та й годі. Тобі що?

– Так, запитую. Чоловік ви незвичний. Сказали б, як ся називаєте. Я ж бо дякувати маю…

У відповідь той примружив праве волохате око і діловито промовив:

– Звуся я Гирком, але чи багацько тобі теє сказало? Я – той, чий дім отут, – і вказав на воду.

– Тепер знаю, – мовив Себастян, – що дякувати мушу… водяникові.

– А ти з подякою не поспішай, – зауважив Гирко. – Ще невідомо, чим це душі хрещеній обернеться.

Полтва дедалі вужчала, натомість лівий берег, порослий очеретом і верболозами, ставав усе розлогішим. Колись і тут вона була повноводною, але місто укріпили ще одним ровом, який заповнювали річковою водою… Занепав і млин. Стирчав чорним одиноким привидом серед осоки і лиховісно блимав на рибалок порожніми вікнами.

– Лізь у воду, – наказав водяник, забираючи у Себастяна весло, – і шукай. В очереті…

Той не роздумуючи зістрибнув з човна, опинившись по пояс у теплій мутній стихії. Щось дивне тепер скоїлося з нещасним поетом: серце калатало, як біснувате, руки шарпали несамовито гострі тонкі зарості. Позаду почувся дикий водяників регіт і гиготіння якоїсь болотяної пташки. Бредучи навмання і задихаючись від болотяних випарів, Себастян час від часу падав, доки, врешті, після доброї години таких поневірянь обважнілі від втоми та мулу ноги відмовились його нести далі. На думку спала молитва, але молитися він не став. Не слід… Не зараз…

Над головою зашуміли крила. Себастян звів очі і побачив здоровенного ворона, що кружляв над ним, як чорний янгол. Привернувши до себе увагу, птах відлетів убік, зовучи, манячи, закликаючи…

Поет підвівся і з диким шалом кинувся туди.

На зігнутих гілках верболозу лежало жіноче тіло. Ворон сів поруч і витягнув дзьоба до посинілих вуст, наче прагнучи уловити дихання.

Катерина була непритомна, здавалось, навіть, мертва, але, вхопивши її на руки, Себастян відчув, що вона жива…

Розділ XIII

– Дай вина, жиде! – коротко сказав Христоф.

Ані задуха, ані дорожня втома не спонукали до ввічливості. Особливо коли йшлося про першочергові потреби. Жид люб’язно усміхнувся і запопадливо перепитав:

– Може, пан бажає пообідати?

– Маю з собою.

У корчмі було порожньо. Тільки троє мадярів в кутку за потрісканим столом з апетитом гризли солонину. Так, ніби інших столів тут не було, і їм хоч-не-хоч довелося миритися з його тріщинами і навіть відсутністю однієї дошки. Втім, останню ваду хтось із них виправив у доволі своєрідний спосіб, закривши дірку мушкетом.

Упівока глянувши на них, кур’єр вмостився неподалік і взявся до своєї дорожньої торби, яку вклав йому магістратський писар. Її відчутна вага обіцяла багато, якби не дурнуваті писарські вузлики.

Мадярами більше цікавився напівживий від голоду триногий пес. Точніше, тим, що вони споживали. Загалом же йому було начхати, що роблять ці панове тут, біля Олеська. Підібгавши облізлий хвіст, пес завмер з роззявленою пащею і звісив набік язик. У великих вологих очах поневіреної тварини благання згасало разом із життям, поступаючись місцем ненависті до всього сущого: корчмаря, солонини, угорців і, не виключено, що навіть до їхнього імператора Максиміліана.

Куди поділася його четверта лапа, пес тримав у таємниці. Хоча можна було припустити, що він сам її відгриз у голодному відчаї.

Мадяри, однак, ним не цікавились. Двоє, одягнених дещо скромніше, сиділи навпроти третього, час від часу шанобливо до нього звертаючись і, здавалось, прагнучи у чомусь його переконати. Той мовчки жував, іноді заперечливо похитуючи у відповідь головою.

У торбі Христофа, окрім усього, виявився добрячий шмат шинки і запашна паляниця. Пес раптом стрепенувся і, гублячи слину, пострибав до нього. Поруч опинився і корчмар, принісши мальвазію.

– Коні маєш? – знову коротко кинув кур’єр.

– Їдного, – відповів той.

– Міняю на свого, якщо твій свіжий.

– Я б поміняв…

– А то що?

– Вельможа мадярський замовив, – стишивши голос, пояснив господар.

– Їх же троє, – не второпав Христоф.

– А він, видно, сам далі вирушить на свіжому, – сказав корчмар знову тихо.

– Під три чорти вирушить! – розсердився кур’єр.

– Як пан скаже, але мені цілий флорин заплачено…

– Скільки?

– Один флорин, – уточнив жид.

– Це багато? – запитав Христоф.

– Смію пана завірити, немало.

– Отже, ти вважаєш, що твоя шкура вартує тільки одного флорина?

– Чому пан так питає? – корчмар відчув недобре.

– Бо якщо не даси мені коня, то присягаю, спущу її з тебе. Іди й відмов мадяру. Решта – мій клопіт.

Господар жалюгідно скривився, змусив себе уклонитись і попростував до угорців. Втиснувши голову в плечі, він повільно підкрався до їхнього столу і здавленим голосом щось сказав. Мадяри озирнулись на Христофа і голосно розреготались.

Кур’єр і оком не моргнув, спокійнісінько відкраяв два шматки шинки. Один запхнув собі до рота, а інший жбурнув собаці. Не сподіваючись на таку щедрість, пес отримав шматком по носі, заскавулів від болю і аж тоді взявся жадібно жерти. Христоф не відставав від нього: ухопивши глека, він із насолодою забулькотів мальвазією.

Тим часом угорський вельможа кудись пропав. Усередині, окрім Христофа, лишилися тільки пес, корчмар і двоє інших мадярів.

– Ах ви сучі діти… – процідив кур’єр, зрозумівши, в чому справа.

Грюкнувши глеком спересердя, він кинувся до виходу. В ту ж мить зашипів порох, і гримнув постріл. Куля просвистіла в нього біля вуха і, присмаливши волосся, тицьнулась у стіну. Угорців огорнув смердючий дим, від чого вони захекались, видно, вже шкодуючи за содіяним.

Рубонувши шаблею хрест-навхрест порохову хмару, Христоф щосили копнув спершу жида, а потім двері корчми. Опинившись на подвір’ї, кур’єр помітив, як біля стайні мадярський вельможа готувався сісти на свіжого коня.

– Ану, стій, скурвий сину! – крикнув він йому, помчавши вперед з твердим наміром відрубати зухвальцю ногу, щойно вона посміє торкнутись стремена.

Вельможа і собі вихопив шаблю та став супроти. Кінь, либонь, відчуваючи себе яблуком роздору, відступив убік, зайнявши нейтральну позицію, хоч і доволі уважно спостерігав. Збоку могло навіть здатися, що саме його команди чекають ці двоє, аби стати до поєдинку.

Христоф тепер уважно розгледів мадяра. Той був невисокого зросту, трохи кривоногий і здавався геть бездарним фехтувальником. Вузьке чоло зовсім не претендувало на блискучий розум, а широчезний рот – на хороші манери. Однак той раптом привітно усміхнувся і, гречно уклонившись, запитав латиною:

– Чим зобов’язаний такій честі?

На хвилину оторопівши, Христоф відповів:

– Прошу пана віддати мені коня, оскільки він мені дуже потрібен…

І не знайшовши відповідника в мові Цицерона, додав уже русинською:

– А сам забирайся під три чорти.

Мадяр знову усміхнувся і промовив:

– На жаль, кінь потрібен мені не менше, аніж вам. Тому, якщо ваша ласка…

Він не договорив. Кур’єр, втративши терпіння, покинув дипломатію і латину. Наступаючи широкими ударами, він вирішив швидко здолати кривоногого вельможу і припинити ці балачки. Проте той виявився на диво вправним та спритним. Заввиграшки блокувавши, сам перейшов в атаку і вже не віддавав супернику ініціативи. Христоф, врешті, вдався до хитрощів: різко ухилившись праворуч, він щосили вдарив, цілячись мадярові в шию, яка на мить виявилась відкритою. Вистачило б миті, щоб зітнути противникові голову. Але кур’єр з жахом відчув, що його права нога втрачає опору. Чобіт, потрапивши у кізяк, проїхався по якійсь гаспидській дошці, поволікши господаря за собою. Той, наче безпомічний п’яниця, розпластався долі. Над ним виріс мадяр і заніс шаблюку. Ліва щока його була скривавлена – видно, кур’єр, таки зачепив.

«Яка безглузда смерть, – подумав Христоф. – Господи, невже я такої заслуговую?» Мадяр витер кров і спробував усміхнутись.

– Зізнаюся, непогано, – сказав він, – і якби не оте лайно, то хтозна, чи я б так легко відбувся.

Щока його знову закривавилась.

– На тамтому світі лайна не буде, – відповів кур’єр, – і я вас там неодмінно знайду.

Проте мадяр заховав зброю і коротко мовив:

– Буду радий зустрічі.

Злегка вклонившись розпластаному супернику, він швидко рушив до коня. Спритно скочивши у сідло, угорець подався геть, лишивши за собою тільки хмару куряви.

Кур’єр озирнувся довкола, шукаючи свідків своєї ганьби. Проте за ним спостерігали тільки три кінські морди, що стирчали з дверей стайні. Полегшено зітхнувши, він зіп’явся на ноги і попростував до корчми. Всередині ще пахло порохом, на землі лежало двоє мадярів з розрубаними головами. Жид кудись пропав, як і пес…

Христоф знову сів на своє місце. Недоїдене м’ясо нагадало про невгамований голод. Він дістав з торби цибулину і з великим задоволенням продовжив учту.

Знадвору долинули людські голоси. Підійшовши до вікна, кур’єр побачив, як до корчми біг розхристаний жид, а за ним поспішало п’ятеро пахолків і десятник. Господар, зойкаючи та йойкаючи, на ходу намагався їм щось пояснити, отож слідом за жовнірами тяглася ледь не вся околиця.

Христоф знов повернувся за свій стіл, підібравши мимохідь мушкета, шомпол, порохівницю, пиж і кілька розкиданих куль. Усе, що залишили йому мертві мадяри. За мить у корчму вскочив жид.

– Ой, вей! – вирвалось у нього, коли побачив свого відвідувача, що спокійнісінько наминав їжу за обидві щоки.

Слідом зайшли жовніри.

– Ой, вей! – знову вигукнув нащадок Мойсея до них. Це мало означати приблизно таке: «Ви лиш погляньте, мої панове, цю скотину навіть не знудило!» В корчмі раптом запанували сутінки, бо всі три вікна заліпили писки зацікавлених селян.

Десятник, обійшовши мертвих довкола, суворо глянув на Христофа і коротко запитав:

– Прошу пана, хто ви є?

– А кого ви шукаєте? – незворушно відповів той.

– Вбивцю цих бідолах.

– Тоді ви його знайшли. Це я.

– Ой, вей! – знову почулося збоку.

– Ви свідомо в цьому зізнаєтесь? – трохи здивовано мовив жовнір.

– Звичайно, – відповів кур’єр. – Ба, більше! Я дуже тішуся з цього приводу, бо якби вони були живі, то був би мертвим я.

– Що ж, тоді мусите йти з нами.

– Куди, дозвольте поцікавитись?

– До цюпи, прошу пана, – якось ніби аж піднесено сказав старшинник.

– А хіба ви не хочете почути подробиці? – сказав Христоф. – Наприклад, з якої речі я розлупив їм голови?

– Які ще подробиці? – не второпав той.

Той важко зітхнув, наче його примушували до непосильної праці.

– І чому ж? – вичавив він із себе.

– Я захищався.

– Он як!

– Слово честі!

Усю цю порожню розмову Христоф провадив сидячи. За цей час під столом він уже встиг засипати в дуло порох, опустити туди кулю, пиж і ретельно утрамбувати все шомполом. Лишалося тільки звести гачок…

– Вас хотіли пограбувати? – ліниво запитав жовнір.

– Для початку ці пани збиралися зробити в моїй голові невеличкий отвір, – повідомив кур’єр.

– Як саме?

– З допомогою мушкета.

Присутні уважно придивились до покійників.

– А де ж мушкет? – запитав десятник.

– А ось!

Христоф підвівся і прицілився в натовп. Усі раптом відсахнулися і, як один, позадкували, нещадно топчучи ноги тим, хто стояв за спиною. Першим з корчми вискочив жид, за ним жовніри, а потім і селяни хто куди. Навздогін їм пролунав постріл, щоправда, не завдавши шкоди нікому. Кур’єр миттю опинився біля дверей і, ковтнувши свіжого повітря, підпер їх колодою. Запанувала тиша… Він не рухався, мовчки прислухаючись, але чув тільки своє важке дихання.

Раптова думка змусила його зірватися з місця і кинутися до комори. Там були ще одні двері, які вже хтось намагався обережно прочинити. Він навіть почув, як цей «хтось» сердито прошипів:

– Скриплять, курва…

Підкравшись, кур’єр щосили смикнув двері до себе. За ними виявився той самий старшинник, який від несподіванки тільки розгублено на нього глипнув. Христоф добряче розмахнувся і щодуху вперіщив того чоботом. Потім рвучко зачинив двері і миттю опустив колоду. Знадвору долинув стогін і люті прокльони. Хтось узявся гупати, але кур’єр пригрозив, що стрілятиме, і все стихло…

Посланець бургомістра озирнувся довкола і витер піт з чола. Безперечно, ті бісові душі шукатимуть способу до нього дістатися, але поки що він має спокій. Хоч, можливо, ненадовго.

Усі обставини цієї історії віщували неабияку халепу, щоб вискочити з неї, знадобиться не менше двох ночей в сідлі, аби наздогнати згаяний час. І це лише за умови, що в жовнірів забракне завзяття дістати його звідси – живого чи мертвого. Проте, зважаючи на копняка, якого дістав старшинник, наснаги тепер їм не позичати. Скоро їм урветься терпець і вони виламають двері.

За якихось чверть години двері й справді затріщали, вочевидь, мушкет більше нікого не лякав. Діяти слід було негайно, проте кур’єру не спало на думку нічого іншого, як заховатись у льоху, підперши за собою двері. В темряві він намацав холодну запліснявілу стіну і, тримаючись за неї, рушив углиб, наштовхуючись час від часу на діжки, різних розмірів полиці й глеки. Якби не притишена лайка, то могло б здатись, що у льох заліз кіт і, добряче нажершись, намагається дістатись на світ Божий.

У корчму з криками увірвались. Чути було, як лютував десятник і йойкав жид. Невдовзі його знайдуть, але звідси принаймні легше оборонятись і тут вдосталь харчів. Можна протриматись довше, навіть якщо справа пропаща. Стало страшенно шкода Ляни, яка сердечно йому довірилась. Заради неї можна було б здатись, але тепер уже пізно. Відклавши вбік зброю, посланець став у темряві на коліна і, склавши молитовно руки, упівголоса промовив:

– Господи, не дай пропасти цьому янголу через мою необачність. Збережи її вроду і пошли довгі роки життя. А моя смерть нехай буде покутою…

Позаду нього несподівано почувся шурхіт. Схопившись на ноги, кур’єр побачив, як просто з підлоги з’явилася свічка, освітивши жіночу голову.

– Чого ж ви стоїте? – прошепотіла жінка. – Підніміть ляду, інакше я впаду.

Він кинувся допомагати, але від здивування був таким незграбним, що ледве сам не зіштовхнув гостю кудись униз, звідки та з’явилась.

– Чого це ви молилися? – запитала вона, поправляючи хустку на голові. – Треба було постукати, як завжди…

– Я ж бо…

– Годі балачок, – махнула рукою жінка, – ходімо, пані давно чекає вас.

У такому становищі було б дурістю опиратися, і кур’єр, дослухавшись здорового глузду, мовчки спустився слідом за незнайомкою. Намацавши ногами щаблі драбини, він із превеликим задоволенням зачинив над собою ляду. Ставши на рівну землю, Христоф відчув неймовірне полегшення. Жінка повела його далі тісним підземним ходом. Стримуючи радість, він покірно йшов за нею, подумки дякуючи провидінню за такий несподіваний рятунок. Куди б не вела його ця незнайомка, однаково там краще, аніж у лапах жовнірів.

Минуло добрих півгодини, доки хід нарешті закінчився. Тут знову довелося лізти по драбині і підіймати потаємну ляду. Відблиски свічки розбіглися в темряві, виказуючи ряди темних пляшок. Вочевидь, це був погріб, де зберігалося вино.

– Нарешті ми в замку, – тихо промовила незнайомка, – щоразу в цьому тунелі мене дрижаки проймають.

Христоф прикусив губу, щоб голосно не викрикнути: «В замку, чорт забирай?» Натомість він уважніше придивився до пляшок з вином, на яке потрапляло тьмяне світло. Кожна мала відтиснений воском герб. Навіть у напівтемряві неважко було впізнати геральдичний символ Даниловичів.

Лаючи подумки свою зрадливу вдачу, він прагнув лишень одного: аби його провідниця виявила свою помилку якомога пізніше. Безумовно, у тому льосі чекали когось іншого. Того, кому він зруйнував усі плани своїм дебоширством у корчмі.

Що ж діяти, коли з’ясується обман? Як утекти цього разу, коли опинишся у товстезних мурах Олеського замку? Може, пригрозити цій жінці? Змусити вивести його звідси? Ні, можуть помітити інші челядники… Цікаво, чи замок досі належить двом сім’ям? Якщо схоплять Даниловичі, то можна закликати іменем Корони інших, Каменецьких…

Тут він ледве встиг закрити обличчя рукою, оскільки незнайомка тицьнула в нього свічкою.

– Візьміть, – сказала вона.

Той заперечливо хитнув головою.

– Тоді підіймайтесь.

Погріб для вина залишився позаду. Тепер вони були в невеличкій кімнатці, вочевидь, комірчині цієї жінки. Вона відкинула килим на стіні, за яким виявились гвинтові сходи нагору. Христоф зрозумів, що далі мусить іти сам.

Сходи вивели в горішні покої, де серед темряви злякано тріпотіло світло від мармурового каміна. Воно трохи дотикалось мозаїчної стелі і лизало, наче пес, великий настінний гобелен. На ньому німфа Каліпсо поставила перед Одіссеєм чашу з нектаром і спорудила таку гору фруктів, що вистачило б на пів троянського війська. «О, Лаертід богорівний, удатний на все Одіссею! – промовляла острівна красуня. – Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину зараз же їхать?

Знав би ти, скільки недолі зазнать доведеться тобі, то залишився б зі мною оселю оцю пильнувати…» На що впертий герой, спостерігаючи, як служниці прибирають розбурхане ложе, відповів: «Ти не гнівися, владарко-богине! І сам-бо я добре те знаю, що й станом, і зростом своїм, і красою – всим поступається вірна моя Пенелопа. Та лиш до неї я прагну й душею туди пориваюсь…»

Навпроти було розкішне ліжко, поряд із яким бовваніла позолочена Артеміда. До неї тягся м’який килим, і Христоф несміливо затупцював на місці. Він раптом з огидою відчув увесь бруд на собі, а надто заліплені гноєм чоботи.

На ліжку хтось ледь чутно ворухнувся. Услід за цим солодкий жіночий голос промовив:

– Нарешті, Димитрію! Господи, як же я за тобою скучила…

Отже, того, хто мав бути на його місці, звуть Димитрієм. Боже Всемогутній, що зараз буде! Він витер піт з чола і набрав повітря в легені – треба зізнаватись…

– Той дик Станіслав на полюванні, і я одразу ж відправила Меланію за тобою. Ходи сюди. Ти часом не прихопив по дорозі вина? Я спрагла… – почулося знову.

Кур’єр наблизився так обережно, наче йшов по голках.

– Нахилися, я зовсім тебе не бачу, – наказав голос, – поцілуй мене… Не маю сил чекати…

Запаморочливий запах теплого жіночого тіла вдарив йому в ніздрі, сколихнувши нутро, як чашу з вином. Понад усе хотілося підкоритись, пославши під три чорти здоровий глузд і все на світі.

– Роздягайся… – цей солодкий спів позбавляв розуму. – Ти знаєш, сьогодні я розглядала грецькі фрески. Там чоловік цілував гетеру в уста і водночас пестив її розкішницю… – вона засміялася.

– Пані…– видавив нарешті із себе гість.

– Пані? – спокусниця схопилася з ліжка.

Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.

– Як ви сюди потрапили? – суворо запитала богиня.

– Мене провела ваша служниця, – відповів смертний.

– Меланія? Хіба вона не завважила, що ви – не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..

– У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, – винувато сказав Христоф.

– Від жовнірів? То ви – харциз? – перелякалась Артеміда.

– Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, – пояснив той.

– Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? – ядуче мовила жінка. – Забирайтесь геть!

Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.

– Стривайте! Куди ви? – зупинив його поклик.

– Йду геть, моя пані, як ви й наказали, – смиренно відповів той.

– У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!

Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:

– Як вас звати? – вже лагідніше запитала вона.

– Христофор, моя пані, – відповів кур’єр.

– Скажіть, вам відомо, хто я?

– Смію думати, що ви – дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…

– Мовчіть! Більше ані слова…

Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:

– Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?

– Аніскільки, моя пані, – відповів той, – дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.

– Ви шляхетна людина, Христофоре, – мовила жінка, – можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…

Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.

Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:

– Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! – тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.

– Замовкни, – цитьнула господиня, – чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!

– Не можу! Не можу вивести, моя пані… – не вгавала та.

– Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?

– Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…

– Устань, Францо, – сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, – що ти йому сказала?

– Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…

– Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, – жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, – благаю, рятуйте мою честь.