Текст книги "Людвисар. Ігри вельмож"

Автор книги: Богдан Коломійчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ XI

Натовп радісно заревів, коли граф слідом за Білоскорським рушив до воріт. Папський інтердикт здавався вже не таким загрозливим, а королівські привілеї ще солодше лоскотали уяву.

– Чомусь він мені видався австріяком, – пробурмотів услід староста.

– Це, либонь, тому, пане Януше, – несподівано повернувшись, сказав Хіх, – що я досить довго прожив у Відні і навіть був на службі в цісаря. Втім, хіба це заважає нашій справі, якщо у світі немає нікого відданішого його величності королю польському?

– Аж ніяк, – поспішив запевнити староста, відзначивши про себе, що у графа незвичайний слух. Мабуть, той ніколи не мав справи з артилерією.

– Мав, – зненацька сказав Хіх, – артилерія – моя слабкість. Люблю я, знаєте, цей геніальний винахід людства. Одна іскорка, і двигтить земля. Хіба не диво?

– Тьху, западись ти! – вихопилось у старости. Рука його мимоволі потяглась до золотого розп’яття на шиї.

Граф скривився, як від гіркої редьки.

«Ну коли вже вони покинуть цю звичку?» – про себе пробурмотів він.

– Наче думки читає, еге ж, пане старосто? – мовив Тимофій Балабан, коли в’їзна брама зачинилась і міст було знову піднято.

– Хай йому біс, – процідив той у відповідь, – от які тепер на королівській службі. Наче душу з мене вийняв… Піду я звідси, єпископ і так усім керує…

По той бік мурів було напружено тихо. Драби мовчки стояли кожен на своєму місці, готові щомиті взятися до оборони. Тихо було навіть в пекарні… Спікши вдосталь хліба, кухарки понуро сиділи, не впевнені, чи скоро візьмуться до звичної справи.

А що ж Ляна? На світанні вона прокинулась, хоча сон її ледве чи можна було називати сном. Проте, як не дивно, але пекуча дрімота таки додала сил. І коли комендант попрохав дозволу зайти, дівчина була бадьорою, хоч і блідою.

Крізь відчинене вікно долинав гамір натовпу. Віддалений, проте чіткий у ранішньому повітрі. На обличчі ж Білоскорського не було й тіні хвилювання. Він здавався безтурботним і з радісною усмішкою вклонився своїй гості.

– Вітаю вас, чарівна панянко! – сказав бурграф. – Застерігаю, сонце – заздрісне світило, а тому дивіться, потрапите до числа його суперниць!

Дівчина відповіла граційним реверансом і, як вимагали звичаї того часу, зачувши комплімент, опустила очі, але швидко їх знову підвела, щоб пильно вгледітись у коменданта.

– Якби я був молодшим, – сказав той, – то ваш погляд позбавив би мене глузду, але тепер тільки наповнює батьківським теплом. Так-так, моя дитино… І цей чудовий рубін на вашій шийці, який наче увібрав у себе усі зорі липневого неба, здається мені лише блідим відображенням неземного блиску ваших очей.

При згадці про цю прикрасу дівчина зашарілася, а Білоскорський весело і безжально засміявся.

– Ну от, я відкрив вашу найбільшу таємницю, янголе, – сказав він, – безумовно, це подарунок того, чиїм хоронителем ви є.

– Мені здалося, що з-за муру долинає якийсь галас, – сказала вона.

– Пусте, – жартівливо відмахнувся комендант, – натовп жерців, що прийшли вклонитися своїй богині, але цей мур став їм на заваді.

– Якщо так, мій дорогий Пріаме, чому ж ви зодягли обладунок? – запитала дівчина, що почувала себе тепер на місці Єлени, коли за стінами Трої гриміло ахейське військо.

– Тільки для того, аби ви сповна відчули чар епохи, яка, на жаль, поступово зникає… Епохи лицарства, – тут він галантно подав їй руку, – якщо, звісно, не відмовитесь трішки прогулятись по замку.

Ляна раптом щасливо усміхнулась, на серці їй стало зовсім легко… Можливо, тому, що відчула, як довіряє цьому сивому воїну, котрий ніби прийшов із її дитячих казок про короля Лева чи хороброго боярина Детька. Прийшов, щоб оборонити її, захистити від кривди, від наклепу, від смерті… Цей гордий чоловік в сяючих обладунках здавався посланцем Бога; наче сам архангел Михаїл прийняв його подобу, спустившись на землю.

– Залюбки! – сказала вона і поклала свою чарівну ручку на його важку латницю.

Білоскорський, помолодівши від того років на двадцять, провів її кількома залами, де виявились рідкісні меблі, картини, коштовна зброя… Останньої, щоправда, було найбільше. Ляна, шляхтичка до мозку кісток, не втрималась від захвату, як і від подиву, що в цьому сірому замку, поміж арсеналів і погребів з порохом, знаходяться покої, гідні короля. Так минула добра година, доки врешті вони опинились у невеличкій кімнатці, дещо скромнішій, проте затишній і світлій, попри те, що тут уже давно ніхто не жив.

Дівчина визирнула у вікно. Вони перебували доволі високо, схоже, на останньому поверсі будинку бурграфа. Було видно увесь двір, який урізала фортечна стіна, відгороджуючи це бруднюще неподобство від неперевершеного краєвиду міста Лева.

– Чудово! – промовила Ляна, мимохідь усівшись на м’яку софу, оскільки в цьому затишку її оповила втома.

Навпроти вікна стояв гарної роботи клавесин. Опорою йому були два грифони, котрі, щосили рухаючи застиглими крильми, наче намагались піднести вгору це важке середньовічне творіння. Інструмент цей, мабуть, потрапив сюди разом із приданим королеви Констанції і залишився у вже перебудованому замку після польського вторгнення. Ляна кохалась у музиці і подумки вирішила обов’язково зіграти після відпочинку.

Праворуч і ліворуч від клавесина висіли гарні килими. На одному з них була виткана Селена у вигляді вродливої пишногрудої жінки на тлі зоряного неба, на іншому – Аполлон у своїй вогненній колісниці.

Таким чином, розташовані одне навпроти одного, вони зображували дві протилежності: день і ніч, Сонце і Місяць, чоловіка і жінку…

– Бачу, мої балачки втомили вас, мила німфо, – м’яко проказав комендант, – відпочиньте. Трохи згодом сюди принесуть сніданок.

Дівчина спробувала заперечити, але замість цього лише усміхнулася – прогулянка замком таки справді розморила її, але й страхи, пережиті напередодні, майже забулися. Вранішнє проміння, розсіюючись на прозорих фіранках, м’яко стелилось по кімнаті та лоскотало обличчя, легко, мов янгол-охоронець, закривало обважнілі повіки. Недоспана ніч давалася взнаки, але вслід за втомою вона відчула несподівану легкість, наче сиділа не на софі, а гойдалась на хмаринці. Дивна добра магія була в цій кімнаті… Аполлон усміхався, а Селена виявилася схожою на її матір.

Либонь, дівоча душа не вміщала в собі стільки лиха, скільки випало на її долю. Мов з переповненої чаші, воно розлилося від необережного доторку радості. Миттєвої радості, подарованої цим янголом в обладунках лицаря.

За вікном знову почувся віддалений галас. Ляна його не зауважила, проте комендант спохмурнів. Він ще раз усміхнувся, але цього разу якось із гіркотою. Потім, не мовлячи ні слова, тихо вийшов, залишивши дівчину в обіймах цілющої дрімоти.

Коли вона прокинулась, сніданок справді стояв на столі. «Мабуть, я так міцно спала, що не помітила, як його принесли, – подумала дівчина, – сором так заснути, але ж як легко! Господи, як мені легко!»

Вона підбігла до клавесина і підняла чорну різьблену кришку. Інструмент був чудово настроєний і слухняно зазвучав під тонкими пальчиками. Кімната наповнилась музикою, до якого згодом додалося прекрасне сопрано. Вона співала, доки не помітила у дверях свою служницю, яка терпляче очікувала, поки господиня зверне на неї увагу. Ляна, не перестаючи бавитись клавішами, легким наспівом запитала:

– Чого тобі, Вірцю?

Такий жартівливий тон, певне, збадьорив дівчину, тож вона так само весело відповіла, хоч і не наважуючись відспівати:

– Моя пані, до вас ся просить коцур його величності короля.

Музика стихла, поступившись місцем дзвінкому сміхові господині.

– Хто до мене проситься? – ледве промовила Ляна.

Дівчина знизала плечима і, собі засміявшись, невпевнено повторила:

– Якийсь… коцур, моя пані…

– Що ж йому треба?

– Не повів. Каже, що від короля, і край.

– Від короля?

– Атож.

– То, може, він не коцур?

– Може, й не коцур.

– Невже… Канцлер?

– Ось! Саме так! – вигукнула служниця.

– Що ж, клич цього «коцура», – сказала господиня, – якщо пан комендант пропустив його сюди, значить, можна його прийняти. Можливо, він наш друг і приніс королівську милість..

Вірця вийшла, а Ляна, гордо випроставшись за клавесином, взялася чекати. За мить до кімнати зайшов вродливий шляхтич у розшитому золотом камзолі, високих дорожніх чоботях з пристебнутими шпорами. В руках він тримав чорний капелюх з величезним пером, а при боці мав чудової роботи шпагу. Зупинившись посеред покою, він схилився в елегантному поклоні.

«Справді, трохи схожий на кота», – подумала дівчина, відповідаючи йому кивком голови. Їй раптом стало смішно, і усмішка, не втримавшись у своєму полоні, яскраво засяяла на вустах, що були миттєво прикриті долонею.

– Даруйте, шановний пане, – поспішила вибачитись панна, – я зовсім не з вас сміюсь. Не зважайте на мою провінційну неґречність…

– Слово честі, кожен смертний продав би душу, аби бачити вас щодня, – відповів гість.

– З ким же маю честь? – запитала дівчина, щоб оминути звичну тему компліментів.

– Пробачте, я не представився, – відповів прибулий, – мене звати Рудольф Хіх. Я підданий і довірена особа його величності.

– Його величності… Імператора? – запитала Ляна.

– Ні, шановна панянко, не імператора, хоч саме він подарував мені графський титул. Його величності Сигізмунда II…

Серце дівчини забилося так сильно, що, здавалось, навіть граф почув його стукіт. Рука її інстинктивно потягнулась до грудей, наче намагаючись його втишити, і лягла на прикрасу.

Обличчя Хіха несподівано стало блідим. Мов знемагаючи, він важко гепнувся на коліна. Від такої несподіванки дівчина скрикнула і схопилась із-за клавесина.

– Що з вами, пане граф? Вам зле? – стривожено мовила Ляна.

– Коли б ви побачили свою душу в руках демона, то відчули би щось схоже, бо моя – в руках янгола, – простогнав той.

– Пане Хіх, – співчутливо сказала дівчина, – ви, мабуть, перевтомилися з дороги…

Гість задер писок догори і здавлено пробелькотів:

– Хіба ви нічого не розумієте?

– Ні, Христом присягаюсь, – зі сміхом відповіла Ляна.

– А-а-а-а! – раптом закричав граф неначе від болю. – Благаю вас, не треба так жорстоко зі своїм слугою!

– Слугою? Ах, дорогий графе! Розумію – це король прислав сюди вас! Він уже про все знає?..

Запитання довело Хіха до безумства:

– Та що вам король, чорт забирай! З цим каменем на шиї ви – сама королева!

– З каменем? – перепитала дівчина. Вона ніби вперше глянула на цю коштовність, проте не побачила в ній нічого нового. Тепер уже Хіх уважно придивлявся до її обличчя, на якому сяяв чарівний подив і цілковите нерозуміння всього, що відбувається.

– Гаразд, – граф підвівся з колін і стомлено поплентався до підвіконня. Звідси він уважніше подивився на Ляну, наче мав далекозору недугу.

– Гаразд, – повторив він, – якщо ви нічого не розумієте, я все поясню. Але для початку розкажіть мені, як цей камінь потрапив до вас. Ну ж бо!

Цього разу дівчина тільки закусила малинову губку – двічі за день одне й те саме питання – це вже занадто!

– Не хочете відповідати – не треба, – засміявся Хіх, – зрештою, я можу здогадатись. Не інакше, як пан Гепнер подарував його вам. Угадав? А сам він мусив розкопати могилу, аби зняти цю цяцьку з трупа. Ха-ха! Цього ви не знали? Яка нудота – зі століття в століття – одне й те саме…

Бачте, мила Ляно, якоїсь миті, коли той несамовитий Михаїл змагався з моїм господарем, краплина янгольської крові впала на землю і затверділа. Так-так, тепер ви знаєте, що у вас на шиї… Камінь спершу потрапив до рук одного божевільного італійця на ім’я Тарталья, який роками його шліфував, намагаючись надати цій коштовності ще більшої вартості. Якщо придивитись, то на гранях можна помітити особливі знаки, що залишив цей вар'ят.

І я служив йому, я мусив служити, я служу кожному достойному, в кого в руках Янгольська Кров. Інші ж просто накликають на себе мій гнів. Інакше не може бути, я слуга… або хазяїн.

Камінь переходив з рук у руки, аж доки не прикрасив скарбницю Сулеймана Пишного. Що було потрібно моєму новому володарю, як гадаєте? Не пекельне натхнення, не кохання жінки, не золото! Йому була потрібна слава і влада…

Граф замовк, наче достеменно все пригадуючи, але погляду з Ляни не зводив, мовби насолоджуючись тим враженням, яке щойно справив своєю розповіддю.

– І що було далі? – ледве чутно запитала дівчина.

Хіх удоволено засміявся.

– Далі? – перепитав він, – а далі, моя люба, були гучні перемоги Високої Порти. Я привів йому найкраще у світі військо з живих і мертвих. Його солдати вмирали, а потім підводились і знову ставали до бою. Завдяки мені підкорили гордий Багдад і Буду. Це я розбив для нього венеційський флот в Іонічному морі. Та що там! Відень би також не встояв, якби не султанська пиха.

Одного дня, коли народ вітав свого правителя, Сулейман жбурнув у натовп цей камінь, вважаючи, що його імперія зможе процвітати і без моєї допомоги. Занадто легким усе здавалось…

Відень не підкорився, а Янгольська Кров помандрувала світом. Врешті опинилася у вирі Лівонської війни, де принесла трохи успіхів полякам, трохи московитам, а далі опинилася в руках звичайного військового хірурга. Здогадуєтесь, як його звали, моя красуне?

Ляна кивнула у відповідь.

– Атож, – вів далі Хіх, – його звали Домінік Гепнер. І був цей добродій колись підмайстром того самого сеньйора Тартальї. Либонь, навіть допомагав йому свого часу обробляти камінь…

Зрозуміла річ, Гепнер упізнав коштовність. Безумовно, йому навіть відомий секрет тих таємничих знаків на гранях. Лікар заховав камінь у порожню очницю одного найманця і, добре заплативши, взяв з нього клятву зустрітися за певний час тут, у Львові. Turpe senex miles![2]2
  Жалюгідне видовище – старий солдат! (лат.)


[Закрыть] Звісно, я пішов слідом. І навіть бачив, як той найманець загинув однієї ночі, намагаючись пограбувати перехожого. Домінік здогадався про це і почав шукати тіло… Тільки от біда, однооких трупів у Львові до біса! Одних він випрошував у магістрату для розтину, інших доводилось викопувати з могили, аж доки Гепнер не знайшов те, що шукав!

Граф замовк і несподівано став знову наближатись до Ляни. Здолавши відстань між підвіконням і клавесином, за яким вона сиділа, Хіх став перед нею на коліна.

– Ніколи ще цей камінь не чув ударів такого чистого серця, – прошепотів наближений до короля, чиє спрагле дихання дівчина відчувала навіть через сукню. – Воно не бажає влади і багатства, хоч має на це повне право. Воно буде моїм володарем або я буду володіти ним…

Ляна усім тілом подалася від графа, проте його руки вже потяглися під поли її сукні.

– Це ж треба – невинні думки скоряють, мов кайдани, – прохрипів той, – щоб така краса була ще й цнотливою…

Звук ляпаса обірвав цю хтиву мову.

– Негайно припиніть! – владно промовила шляхтянка, важко дихаючи від обурення.

Проте граф, уже схопившись на ноги, простягнув до неї свої руки, мов дві гадини. Одна опинилась під її волоссям, а друга – поверх молодих і свіжих персів. Проте ледве холодна і слизька п’ятірня накрила камінь, як на голові негідника вщент розлетілась важка флорентійська ваза.

Охоплений жагою граф не помітив, як дівчина схопила її зі столу.

Ледве не очманівши, Хіх відступив, похитуючись, мов п’яний, але на ногах втримався. Мов у тумані, він побачив, як праворуч від нього на гобелені розпоролося розкішне тіло Селени, а зліва – виткані могутні м’язи Аполлона. З прекрасної богині Місяця діловито вийшов дідок із сокирою, а з розсічених грудей срібнолукого покровителя мистецтв – Сильвестр Білоскорський. Дідок закрив собою Ляну, а комендант наблизився до графа. Туман перед очима останнього почав потроху розсіюватись, отож Хіх, врешті, запримітив дві речі: гострий півтораручний меч і ще гостріший рішучий погляд бурграфа. Ні перше, ні друге не віщувало для нього нічого доброго. Рука його потяглася до пояса, намацавши там легеньку австрійську шпагу, – вихоплена вона була з неабиякою вправністю.

– Хтозна, пане бурграфе, – мовив Хіх, – чи в кількості заліза – щастя справжнього вояка?

Він відступив і приготувався до поєдинку.

– Атож, не в кількості, пане графе, – відповів Білоскорський, поволі наступаючи, – а в тому, чи захищає воно честь і правду.

З цими словами він змахнув мечем і різко вдарив. Проте Хіх з дивовижною спритністю відстрибнув убік і зробив блискавичний випад у відповідь. Його тонка і гостра, мов голка, зброя жалом ковзнула під обладунок бурграфа, зробивши багряну пляму, схожу на вранішнє сонце.

Дівчина злякано скрикнула, сил вже не було. Вона ухопилася за руку старого слуги, щоб не впасти.

Граф тим часом завдавав удару за ударом, намагаючись влучити в обличчя Білоскорському. Коменданту ж від нападу довелося перейти до оборони, подекуди чудом рятуючись від смертельного удару. Врешті, змучений і поранений, він упав на одне коліно, важко дихаючи і стікаючи кров’ю.

Хіх криво усміхнувся.

– Лишився самий дріб’язок: прикінчити вас і подбати про упокій душі, – сказав він.

Слуга грізно підняв сокиру і зробив крок уперед.

– Ні, – хрипло зупинив того бурграф, – стій, де стоїш, Тадею!

Він підняв стомлені очі на Хіха.

– Одного ти не врахував, демоне в людській подобі, – сказав він.

– Та невже?! – Граф розреготався так, що чути його було по всьому замку, а відлуння почулося аж надворі. – Чого я не врахував?

Лицар звів догори меча і до болю стиснутим руків’ям описав хрест.

– Зі мною Бог!!!

Миттю схопившись на ноги, він ударив графа з такою силою, що той, пролетівши, мов камінь з пращі, через півкімнати, усім тілом навалився на віконне скло і, нещадно руйнуючи цю хистку опору, опинився за вікном. Над підвіконням лише прощально майнули його чоботи та почулася брудна лайка…

Сто років по тому старигань Галілей вивчав вільне падіння тіл. Тоді він зробив дивовижне відкриття: усі тіла, незалежно від маси, падають з однаковою швидкістю. Ті, хто бачив падіння графа, навряд чи з цим би сперечалися, оскільки той гепнувся на бруднюще замкове подвір’я одночасно зі скалками та шпагою.

Заверещали кухарки, зарохкали свині, драби перехрестились, а на високому дубові за стінами замку пролунав розпачливий зойк:

– Матінко Божа!

– Що там, куме? – почулося знизу.

– Матінко Божа! – повторилося знову.

– Та що ж там, куме? Що ви уздріли? – на землі почали втрачати терпіння.

Омелько замість відповіді почав хутко злазити. Руки в магістратського писаря шалено тряслися. І не лишень руки! Усе єство його тіпало, мов у лихоманці. Вже навіть ступивши обома ногами на землю, він все одно не відпускав стовбура – здавалось, що і земля під ним хитається. Пан Бень врешті-решт силоміць віддер Омелька від його опори і добряче струсонув. Це миттю привело писаря до тями, і він заговорив так швидко, що ледве сам себе розумів:

– Тамті антихристи, куме, викинули нашого братчика, графа, з вікна. Він, либонь, забився. Треба негайно мчати до громади і все розповісти…

Коли Бень опам’ятався, Омелька вже поруч не було. Він тільки те і зміг, що у свою чергу пролепетав:

– Матінко Божа!

Тіло графа нерухомо занурилося в грязюку, проте ніхто не насмілювався до нього наблизитись. Усіх відлякувала не лише дурнувата і водночас страшна гримаса, що була на його обличчі… Адже це була гримаса королівського посланця! І нічого доброго це не віщувало.

З будинку вийшли бурграф і його слуга. Натовп челядників зміряв їх недобрим оком, але жоден не насмілився сказати ані слова. Лише свині безперервно рохкали, але чи докоряли вони Білоскорському, чи його вихваляли, зрозуміти було годі.

Слуга став над розпластаним графом.

– От дивина, – промовив він, перекидаючи з руки в руку свою сокиру, – ані краплини крові з нього не вийшло. Погляньте, вашмосць, жодного поранення. Навіть меч не залишив на ньому сліду. Може б, його іще раз?

– Не підходь до нього, – суворо наказав бурграф, – молися… Всі моліться! – вигукнув він.

– Пане, – проскиглив якийсь челядник, – відпустіть нас. Усіх покарають за цього шляхтича…

– Дурню! – спалахнув гнівом Білоскорський. – Вас повісять, щойно опинитесь за мурами!

Але за мить уже трохи спокійніше додав:

– Кожному з вас я від сьогодні платитиму вдвічі більше. А тепер моліться, шляк би вас трафив!

Глибоко вдихнувши, він почав першим:

Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого…

Челядь несміливо підхопила:

І в єдиного Господа Ісуса Христа Сина Божого Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками…

Молитва раптом урвалася, і слуги, вдруге за сьогодні, вклякли на місці – тіло графа поворухнулось. Він почав поволі підійматись, спочатку спершись на руки, а потім і звівшись на ноги. Грязюка, як розплавлена смола в пеклі, стікала з його камзола, очі дико горіли і спопеляли бурграфа.

Челядники миттю розбіглися і поховались хто куди. Поруч з Білоскорським лишився лише його слуга, але і в того тряслися коліна. Він не боявся людей, але тремтів перед усякою чортівнею.

Утім, воскреслий Хіх повільно побрів до замкового колодязя, в якому ще за Казимира не було води і, дико загарчавши, стрибнув донизу.

– Неси святу воду, – важко дихаючи, наказав комендант, і слуга кинувся назад до будинку.

За хвилину він повернувся з глечиком у руках.

– Жбурляй у колодязь, – мовив Білоскорський.

Двічі повторювати йому не довелось: посудина полетіла у криницю, і за кілька секунд чутно було, як вона розбилася. Тадей перевів погляд з чорної порожнечі на бурграфа, проте той знаком повелів слухати. Десь глибоко-глибоко, наче в самому пеклі, почувся крик, а трохи згодом над криницею закурився чорний смердючий дим. Він вився цілий день і, мабуть, ніч, але в темряві чувся тільки сморід.

У таборі під стінами горіли вогні. Міщани тепер і не думали повертатися до своїх домівок. Вони готували вечерю, пиячили і один поперед одного намагались розповісти про те, як колись були ополченцями. Ще з десяток чоловіків зібралося довкола магістратського писаря, який вже, певно, вдвадцяте розповідав ту саму історію: «Сердешний граф, – мовляв, – телепнувся з вікна бурграфського дому і забився. Бігме…»