Текст книги "Людвисар. Ігри вельмож"

Автор книги: Богдан Коломійчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ III

Близько третьої ночі веселощі на балу досягли свого апогею і потроху почали вщухати. Час від часу з будинку виходив лакей і, освітлюючи дорогу ліхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось із гостей, який в цей час розкланювався із захмелілим бургомістром. Іншим, що жили на середмісті, досить було ступити кілька кроків, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеїв, котрі потайки вже мріяли про сон більше, ніж про панські подачки. То тут, то там чулися фальшиві голоси, що силкувалися видобути з горлянки сороміцьких, зрідка героїчних пісень.

Місячний диск, що кілька годин тому освітив дорогу поетові, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, які міцно тримали небеса у своїх широких обіймах, подекуди спалахуючи десь удалині блискавками.

Проте Якуб Шольц та гості не зважали ані на небо, ані на густу темряву довкола… Стоячи на вулиці, бургомістр люб’язно прощався з молодою парою, яка, востаннє розцілувавши господаря міста, сіла в карету. З півгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за віжки, їдучи прямо або завертаючи, щоб панів не трусило і не кидало в кареті, бо це не діжки з капустою. Врешті, навіть коням урвався терпець і вони потроху почали рушати, лишивши бургомістра з усмішкою на розчервонілому, мов буряк, виду.

Зненацька крізь густе, як кисіль, повітря долинуло з передмістя протяжне собаче виття. Усмішка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомістр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з ліхтарем, багатозначно дмукнув і рушив до дверей. Раптом, услід за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутні уклякли і перехрестились. Ліхтар у руці служника замиготів і ледь не впав на землю.

– Зачекайте…

З темряви на тремтливе світло вийшов чоловік у сутані, на ходу докинувши:

– …сину мій.

Чернець – то був єпископ Лібер – підняв каптур, підставивши світлові худі й суворі риси.

– Ваше преосвященство, – прохрипів нарешті бургомістр, – я не чекав…

– Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Відпустіть лакея і ходіть зі мною, – перебив його єпископ.

– Але… куди?

– Робіть, що кажу. Побачите.

Бургомістр знаком відпустив лакея і ступив крок до єпископа. Лібер знову натягнув на голову каптур і ступив у темряву.

– Сину мій, – сказав він, – чи не завгодно вам здійснити маленьку прогулянку на Личаків?

– Куди? – ошелешено вигукнув бургомістр. – Хіба це не може почекати до ранку?

– Не може, – твердо відповів єпископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекає карета.

– Ви що, змусите ціпаків відчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.

– Чому ж, ми вийдемо через хвіртку…

– Але тоді треба поспішати.

З-за рогу Скотської блимнув вогонь смолоскипа і освітив постать людини, що тримала його в руках.

– Нам туди, – сказав Лібер.

Обережно ступаючи по нерівній бруківці, вони рушили на світло і в бургомістра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвітив диявольську посмішку на шоломі, що ховав голову незнайомця. Такі шоломи називали «чортова личина». Темні очниці і щілина усміхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянці Шольца.

– Не лякайтесь, – заспокоїв єпископ, – це наш слуга і охоронець. За мурами нас чекають ще декілька таких «веселунів».

Бургомістр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотілося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсім протверезів.

Незнайомець видобув з-під довгого плаща короткий меч і рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутніші мужі міста: бургомістр та єпископ. Заспаний вартовий вгледівся у їхні обличчя і, змірявши недовірливим поглядом незнайомця, прочинив хвіртку.

Через широчезний рів було перекинуто дерев’яну кладку. Обережно ступаючи, троє чоловіків дісталися до іншого, нижчого муру, за яким був ще один рів і високий вал.

Коли врешті бургомістр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рівну землю, на ратуші пробило дві чверті по третій ночі.

– Хай йому грець, – лаявся роздратований Шольц, – набагато простіше було б дістатися сюди через браму…

– Тихше, – спокійно наказав єпископ, – ніхто не повинен знати про нашу подорож.

– Дідько! – не втихомирювався бургомістр, в якого від страху перед єпископом кебети не залишилось ані сліду. – А як же вартовий?

– Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумієте? – сказав Лібер.

– Ні, ваше преосвященство, – отетеріло відповів Шольц.

– Я мав на увазі, що ми з вами – надто поважні люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…

З темряви справді долинуло кінське іржання та стишені людські голоси. «Хай йому грець, – подумав бургомістр, – я не здивуюся, якщо там зібрався гурт кентаврів». У небі раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету і чотирьох чоловіків у таких же зловісних шоломах, що й незнайомець. Неподалік стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольські усмішки повернулись до прибулих і завмерли у беззвучному привітанні.

– Бачу, ви подбали про безпеку, – зауважив з потаємною радістю Шольц.

Єпископ зняв з голови каптура і єхидно посміхнувся, ставши схожим на решту учасників цього страхітливого дійства. Проте, ледь він зібрався відповісти, як повітря здригнулось від могутнього удару грому та зляканого іржання коней. У цьому гуркоті голос Лібера розчинився, бургомістрові лишалося тільки здогадуватись про сказане.

– Пробачте, я не дочув, – сказав він.

Лібер нервово відмахнувся і знову сховав голову під каптур. Схоже, повторювати сказане єпископ не мав бажання. Вони сіли у карету, їхній супутник натягнув віжки. За деякий час, минувши бездоріжжя, вони виїхали на рівний шлях.

Шольц прикипів очима до віконця карети, але міг розгледіти лише темний силует вершника, що їхав збоку. Бургомістр тричі перехрестився і жалібно промовив:

– Де ми?

– На Глинській дорозі, – відповів єпископ, – не хвилюйтесь.

Бургомістр здригнувся, перехрестився ще раз, бурмочучи:

– Застарий я вже для таких прогулянок…

– Я хочу тільки, аби ви дещо побачили, – мовив Лібер.

– Зважаючи на характер подорожі, можу собі уявити, – відповів Шольц, знову хрестячись.

– Не думаю…

– Я впевнений…

– Припиніть!

– Що?..

– Годі, вам кажу.

– Єзус Марія, та що?

– Та припиніть хреститися, ви мене дратуєте, Якубе!

Бургомістр знову відвернувся до віконця. Звідти на нього подивилася у відповідь вищирена кінська морда. Йому здалось, ніби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла від поту, а від протягів, що пронизували карету наскрізь, ставало дедалі холодніше. Він жалкував, що зморений балом, зняв камзол і, виходячи на вулицю, не прихопив його із собою.

Карета раптом зупинилася. Єпископ відчинив дверцята зі свого боку, кивнувши бургомістру зробити те саме. Вони ступили на землю, і чийсь старечий голос привітався з його преосвященством.

– Благослови тебе Господи, сину мій, – відповів єпископ, – ти могильник?

– Так, отче…

– Нагороду отримав?

– О, вашій щедрості немає меж!

– Тоді веди нас.

– Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камінь…

– Отже, ми йдемо на цвинтар? – пошепки запитав бургомістр.

– Який ви здогадливий, Якубе, – безцеремонно мовив єпископ.

Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.

– Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, – застогнав він.

– Хтось із них вас впізнає? – скривив губи єпископ.

Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.

– Тсс, – зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…

Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.

– Хтось блюзнірствує, – тихо промовив Шольц.

– Авжеж, і не просто так, – відповів єпископ, – і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.

– Ви гадаєте, я маю їх знати?

– Упевнений. Підійдімо ближче…

– Сюди, мої панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутність, – сюди. І пригніться…

Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.

Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.

– Щось бачите? – запитав єпископ.

– Так, здається… – відповів Шольц.

– Коли мигне блискавка, – мовив Лібер, – будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.

– Гаразд, – пробурмотів той.

У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам’яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…

Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч – жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.

– Ну? – випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.

Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.

– Кажіть же! – сердито наказав єпископ.

Новий гуркіт грому врятував бургомістра від відповіді. Очі Лібера горіли в темряві, як очі Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум’ям.

– Не розгледів, – застогнав Шольц, – так несподівано… ця блискавка…

– Годі скиглити, ви впізнали цих людей? – почав втрачати терпіння єпископ.

– Не впевнений…

– Менше з тим, – раптом змінив тон Лібер, – я знаю цих двох! Жінка – відьма, а чоловік – єретик. І ви бачили там, біля них, розриту могилу, адже так?

– Так, – вичавив із себе бургомістр.

Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.

– Ходімо звідси, – благально мовив Шольц, – на мені тільки сорочка.

Єпископ накинув на голову каптур, і вони вийшли з кладовища тією ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалі сильнішою, і коли вони дісталися карети, то вже потопали в багнюці.

– Тобі є де сховатися, сину мій? – запитав у могильника єпископ.

– За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, – відповів той, – у мене тут халабуда недалечко – до ранку перечекаю…

– Тоді прощавай і на ось…

Він простягнув могильнику декілька монет.

– Що ви, – зам’явся той. – Його преосвященство такі щедрі…

Бургомістр прикусив губу і вліз у карету, єпископ за ним. Вони були схожі тепер на двох промоклих псів, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила і повільно поповзла, немов великий слимак. Коні надриваючись тягли її по розмоклій глині, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п’ятеро охоронців в усміхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхні коні терпляче місили копитами грязюку, ідучи обабіч карети, можливо, щиро співчуваючи запряженим у неї товаришам. Хоч було ще темно і, з огляду на грозу, світання мало настати ще нескоро, охоронці вже відчинили браму і опустили підйомний міст. Четверо вершників повернули і рушили назад до передмістя, а карета загуркотіла на мостових дошках. Підозріливо вдивляючись у візника, двоє ціпаків загородили їм дорогу. Один підійшов до дверцят і різко їх відчинив. Назустріч йому Лібер тицьнув руку з перстнем, і той миттю її поцілував. Навіть промоклий як пес у місті єпископ мав неабияку владу.

– Пропусти! – вигукнув вартовий іншому, шанобливо зачиняючи дверцята.

Карета в’їхала в місто. Біля конюшні бургомістр кивнув на прощання єпископу і ступив на підніжку.

– Стривайте, – зупинив його Лібер. – Я точно знаю, що ви впізнали тих двох. Ви не повинні чинити опір церковному правосуддю!

Шольц не відповів. Тут, у місті, він почувався впевненіше і мовчки дивився в очі Ліберу.

– Відьму треба спалити, а єретика…

– Прощавайте, отче, – перебив бургомістр.

Раптова думка сяйнула в голові Шольца.

– Ваше преосвященство! – вигукнув він із дивною радістю в голосі. – Я гадаю, що ми повинні знати думку короля…

Лібер перемінився на обличчі.

– До чого тут король? – докинув спогорда він.

– Але ж ви не верховний суддя, отче, – упевнено мовив бургомістр, ступивши нарешті на бруківку, – його величність може й не схвалити рішення.

– Та жінка – відьма! – відрізав єпископ, висунувши голову з карети.

– Я віддам її під суд тільки з наказу короля, – різко промовив Шольц і попрямував Ринком.

Гроза стихала… Поступово ставало світліше, а вгорі, поміж шматками чорних хмар, виднілися клаптики сірого неба. Бургомістр підійшов до будинку, в якому так чудово розпочалася ніч, що так кепсько для нього закінчилася. Якуб Шольц кілька разів грюкнув у двері, мовчки проминув слугу, збіг нагору і зачинився у своєму кабінеті.

Розділ IV

Ближче до полудня небо над містом повністю прояснилось. Бруківка швидко висохла, лише численні калюжі досі виблискували на сонці. Ринок жив повсякденним життям: в усі голоси і на всіх мовах кричали купці, ремісники та жебраки і ті, хто їх намагався перекричати. Чувся вереск свиней, яким на Ринку була відведена невелика загорода, однак у своїй меншості вони галасливістю не поступалися більшості.

У передмісті було тихіше, хоч у кожному домі теж панувала метушня.

Господині готували обід, а чоловіки в цю пору переджнив’я лагодили підводи, лаштували комори для зерна, місце для соломи, а ще багато-багато інших турбот було в простого люду…

Дороги не були тут вимощені каменем, і земля вільно дихала, віддаючи вологу повітрю і полегшуючи полуденну спеку. Трави, кущі і дерева, натішившись за ніч дощем, тепер купалися в сонячному промінні і цвіли життям, наче сам Бог голубив їх у долонях.

Ніхто не звернув особливої уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирій дорозі, то минаючи дзеркальні калюжі, то розбиваючи їх на тисячі блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-під копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним ґелґотінням, витягуючи йому вслід довгі гнучкі шиї.

Біля в’їзду в місто вершник спішився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цій порі.

– Дорогу! Дорогу, чорт забирай! – нетерпляче вигукував він торговцям і ремісникам, що геть її загородили.

Ті, скоса поглядаючи на його кольчугу і шаблю при боці, слухняно розступалися, що й було потрібно стомленому вкрай мандрівникові, котрий аж ніяк не був налаштований церемонитись.

На Галицькій він передав повід разом із дріб’язком монет замурзаному хлопчакові, наказавши відвести змиленого коня до конюшні. Сам же швидким і широким кроком рушив до ратуші. Спіймавши там першого-ліпшого писарчука, запитав про бургомістра.

– Пана Шольца нині не було, – відповів йому той, – служниця передала, що пан хорий.

Кивнувши, подорожній вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.

Там було тихо, як у склепі, лише на другому поверсі з-за дверей покоїв лунав гучний свистючий кашель.

– Як вас представити? – запитав слуга-німець баварською говіркою.

– Скажіть, що прибув кур’єр з Кам’янця, Христоф, – відповів гість.

Слуга шанобливо вклонився. За мить гість увійшов у затінену спальню, посеред якої стояло велетенське ліжко. Там розривався від кашлю бургомістр. Не в такт йому в кутку поволі відбивав години бронзовий годинник часів короля Казимира, показуючи золотими стрілками дванадцяту о полудні. Біля вікна тулився письмовий стіл на вигнутих різьблених ніжках і таке ж крісло. Килими на підлозі, розкіш меблів та розмаїття порцеляни на каміні створювали приємне і заспокійливе відчуття затишку…

Бургомістр звівся на лікті.

– Христофе, – промовив він, – який я радий тебе бачити.

Кур’єр шанобливо уклонився і витягнув з-під поли плаща згорнутий сувій. Бургомістр зламав печатку і перечитав послання.

– До вчорашнього дня я ще чекав цієї звістки, – прохрипів Шольц, сідаючи на ложі, – але тепер мені плювати на ці політичні настанови…

Подумки приписавши таку зміну настрою бургомістра хворобі, Христоф нерухомо стояв над ліжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужнє обличчя не виражало нічого, окрім утоми і глибоко захованого бажання відпочинку.

– Важкою була дорога? – поцікавився Шольц.

Очі кур’єра пожвавішали і уважніше вгледілись в обличчя бургомістра.

– Дякую, вашмосць. Мені не звикати.

– Не дивуйся, – крізь кашель промовив Шольц, – сьогодні я не бургомістр…

Ні, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось інше робило його зморшки різкішими і глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзі, то інша недуга, схоже, терзала жорстоко.

– У мене горе, Христофе, – промовив він так жалісливо, що навіть кашель перестав душити йому горло, – у мене горе, і розповісти про це можу лише тобі…

– Що ж трапилось? – запитав кур’єр.

– Мою доньку… хочуть спалити…

– Що? Спалити?

– Звинуватити у відьмацтві і спалити…

– Вашмосць, – опам’ятавсь Христоф, – у вас же…

– Так, – перебив Шольц, – моя дружина безплідна… Але не всі жінки безплідні… Словом, це моя позашлюбна донька.

Христоф замовк. Тепер він мусить бути опорою для цього чоловіка, який викликав щире співчуття. Застуда не полишала бургомістра, давлячи його кашлем, а він, у свою чергу, кляв її в моменти короткого відпочинку. Зараз він був схожий на рака – червоний, з виряченими очима і безсило розкинутими руками.

– У мене один порятунок, – ледь чутно промовив він, – єдине, на що я можу сподіватися, – це на милість короля.

Шольц пильно подивився на кур’єра.

– Христофе, її життя буде у твоїх руках…

Кур’єр вклонився і приготувався слухати далі.

– Король прямує до Острога, можливо, вже на півдорозі… Прибудеш туди, від мого імені доб’єшся аудієнції і передаси моє благання врятувати цю невинну істоту.

– Що ж, – важко зітхнув кур’єр, – я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.

– Стривай, – мовив Шольц, – ми ще мусимо як слід сховати мою дитину тут, у Львові, аби єпископ не вчинив судилище самохіть…

Слуга, що увійшов до покоїв, перебив його:

– Пан лікар просить прийняти.

Шольц схопився з ліжка і, стиснувши кулаки, закричав:

– Давай сюди собачого сина!..

– Вам не на користь так кричати, мій пане, – промовив спокійно Домінік, заходячи до покою.

– Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобі покажу «користь»!

З цими словами Шольц рушив назустріч лікарю і щосили вчепився йому в горлянку. Домінік не зрушив з місця, так наче його не душили, а обіймали на радощах.

– Відповідай, що ти робив цієї ночі на кладовищі, іроде?

Лікар зблід, проте відповів спокійним, злегка здавленим голосом:

– Розкопував могилу, як ви, мабуть, помітили.

– А моя донька?

– Хто, даруйте?

– Ляна. Що вона робила поруч із тобою?

Новий напад кашлю змусив Шольца відпустити горло лікаря і повернутися на своє ліжко.

– Трясця б тебе побила! – простогнав він вже звідти. – Її за це звинуватили в чаклунстві!

Тепер уже лікарю довелося шукати руками опори, хоч ніхто його більше не душив.

– Послухай мене, шарлатане, – перейшов до погроз Шольц, – якщо тебе не відправить на той світ інквізиція, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумів?

Домінік не слухав. Він мовчки кланявся, не протестуючи і не виправдовуючись.

– Не варто зволікати, – промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.

Той, важко дихаючи, звівся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрі звідти розповзались, він ледь чутно мовив:

– Найкраще місце, де можна сховати дівчину, – Високий Замок… Треба попередити коменданта…

– З вашого дозволу, мій пане, – сказав Христоф, – я зберу міських гайдуків.

– Вони вже довго тиняються без роботи, – промовив Шольц, – навіть не знаю, де їх нечистий носить.

– Я знайду їх…

Бургомістр сів за стіл і взявся писати. Кур’єр тим часом наблизився до напівживого лікаря і тихо промовив:

– Ви вправно фехтуєте?

– Мечем не згірш, аніж ланцетом, – гаряче відгукнувся той.

– Мені знадобляться ваші послуги. Дівчина зараз у місті?

– У моєму домі.

– Будьте готові віддати за неї життя.

– Зайве про це говорити.

– Не відходьте від неї сьогодні ні на крок, а як тільки побачите внизу, біля вашого дому, карету, проведіть її туди. До зустрічі.

– Благослови вас боже.

Лікар тихо вийшов з кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Трохи згодом з будинку бургомістра вийшов Христоф, а слідом за ним – посланець до Високого Замку. Всі троє розійшлися врізнобіч, так що навіть найуважніший спостерігач не зміг би й подумати, що їх об’єднувала одна спільна мета.

Розділ V

Пан Бень і гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби він і знав, що був єдиним, хто підвернувся під руку бургомістрові, то навряд чи втішився б із того. Він прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортеці. А ще ніс у шкіряній торбі згорнутий і запечатаний сувій для бурграфа, що його той мав отримати у власні руки. Інакше Якуб Шольц обіцяв усі страхіття пекла…

Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов’язки. Однак пекельні картини, змальовані осатанілим бургомістром, гнали його вперед, змушуючи минати усі корчми і заїзди. І навіть всемогутній винний дух, що долинав звідти, не міг його спинити. Корчмарі, що зустрічали його широкими усмішками та розкритими обіймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впізнавали у своєму частому відвідувачеві того, хто пройшов повз них, навіть не привітавшись.

За Краківською брамою він гукнув візника і важко гепнувся в бричку. Слід зазначити, що з широтою душі та серця пана Беня могли зрівнятися тільки ширина його плечей та розміри черева. Тому коли він умостив свої чесноти в бричку, вона заскрипіла так жалісливо, що кінь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасної тварини справдились, щойно візник, сплюнувши, вигукнув «вйо».

Бричка повільно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя і, так само ледве сунучи, об’їхала Лису Гору. Високий Замок похмуро виглядав своїми стінами та вежами з-за густого мішаного лісу, що обволікав його підніжжя.

Дорога стрімко попрямувала вгору, і бідолашній шкапі довелося непереливки. Вона хрипіла і мотала головою, час від часу спотикаючись об підступне каміння. Стривожений візник зіскочив на землю і взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищі. Він не міг вилізти слідом за візником, бо тоді черево потягло б його донизу і він скотився б, як чималий валун. З іншого боку, через свою доброту, він слізно жалів змилену конячку.

Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екіпажа. Коли титанічними зусиллями всім трьом вдалося вибратись на вершину, кілька озброєних драбів вийшли їм назустріч. Зморена шкапа повалилася усім тілом на землю, поряд із нею розпластався візник, проклинаючи все на світі, а найперше – зажирілий магістрат.

Пан Бень обережно виліз із брички і, поклавши перед бідолахами потрійну платню, вирішив їх не турбувати і пішов слідом за драбами. Ті провели посланця через головну браму до подвір’я замку, що потопало в багні, створюючи рай для свиней. Ті могли хлюпатись майже всюди, окрім тих місць, де для людей були прокладені дошки: від брами до будинку бурграфа, звідти до пекарні і до колодязя.

З пекарні долинав запах свіжого хліба і чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Білоскорського, було тихо, як у могильній ямі.

Один з драбів постукав у двері. Було чути, як відголос блукає по стінах, вікнах, долинає до кожної кімнати і, врешті, досягнувши даху, вмовкає. Коли двері прочинилися, на порозі постав маленький гостроносий дідок, діловито взявшись у боки руками.

– Чого треба? – швидко прошамкотів він.

– До його світлості, – коротко пояснив драб, вказавши на Беня.

Дідок зміряв посланця швидким поглядом і, примруживши око, сказав:

– Так, так… А, це ви? Впізнаю. Ідіть за мною.

– Ви до нас з тим же, що і завжди? – на ходу перепитав дідок.

– Так, відколи його величність поклав таке зобов’язання на львівський магістрат, ми мусимо щороку робити те саме…

– Ви тільки з цим? – допитувався старець.

– Ще дещо особисте для бурграфа, – відповів Бень.

– Еге ж, я так і подумав, що ви не просто так заявились на дві декади раніше, – з беззубою усмішкою підморгнув дідок.

Подумки пан Бень віддав належне спостережливості слуги, якого ледве пам’ятав.

З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.

– У пана аудієнція? – запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.

– Не хвилюйтесь, – промовив дідок, – я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.

– Привидів? – не второпав Бень.

– Так, вони мають доволі погану манеру з’являтися без попередження.

– Себто… духи?..

– Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?

– Слава богу, ні…

– Ну, тоді маєте таку можливість.

– Та що ви, господь із вами!

– Зовсім від рук відбилися. З’являються серед білого дня.

Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти.

Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.

– А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.

Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з’їхали з глузду.

Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.

Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.

– Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум’яв і випив.

– Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.

– Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.

– Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?

– Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?

– Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап’єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?

– Та хоч утопися!

– Невже?

– Бігме, не зійти мені з цього місця!

– От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.

– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!

– Зате в мій живіт поміститься цілих дві! – зареготав Бень.

Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.

– Ну що, – сказав він по тому веселим голосом, – а тепер до справи.

– Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, – сказав бурграф.

– А може, з гармат і пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.

– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собі спокій.

– Так то й так, – сказав той і рушив слідом за господарем.

Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.

– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…

Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з’явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.

– Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»

І пошепки додав:

– Може, це не господар, а я з глузду з’їхав? Пива б пити менше… А мо’ більше…

Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.

– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишіть, пане Беню, і їх.

– Справді, – промовив той, – стривайте-но, я їх порахую…

З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.

– Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.

– Пару? – здивувався Бень. – Та їх тутка двадцять, не менше!

– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

– Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

– Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б’юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».