Текст книги "Людвисар. Ігри вельмож"

Автор книги: Богдан Коломійчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Хай живе найясніший пан!!! – відповіли йому.

З натовпу виступив Себастян і, уклонившись гостю, урочисто продекламував:

 
До ваших ніг складаєм, пане,
Львів’ян смирення і пошану.
Як відчинилась перед вами
Сьогодні вранці львівська брама,
Так душі наші відчинились, —
Любов у них, як в чаші, влилась.
Додали ми ще трохи лій
І вам підносим цей напій!
 

Той усміхнувся і стримано поаплодував. Потім дістав з-за пояса гаманець і під нові захоплені вигуки публіки простягнув його поетові. Себастян знову уклонився і, вже коли тримав нагороду в руках, несподівано почув сказане графом напівпошепки:

– Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловіче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тільки золото… На лівому березі Полтви, неподалік старого млина, ви знайдете безцінний скарб.

Поет з подивом і цікавістю поглянув на вельможу. Він спробував уловити тінь жарту на його обличчі, але її не було. Натомість очі Хіха, досі невиразні, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самій їхній глибині блиснули два химерні вогники.

– На вашому місці, юначе, я б не зволікав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути розділити з коханою ложе, хоч і постелене воно на болоті з шувару. Мерщій, доки не пізно!

Себастян зблід і відсахнувся від графа, як від прокаженого. Затремтівши, мов у лихоманці, він відступив декілька кроків і, не в змозі стримати раптовий неясний порив, на подив присутніх мерщій кинувся геть з Ринку.

Тим часом наближений короля був запрошений до Ратуші, де на нього чекав розкішний сніданок та всі, що мали намір з ним його розділити. До столу гості наближались, як і личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити від жирних лящів самі голови, від смажених поросят та курча – купу кісток, а від численних пампухів, пирогів та медівників – лише спогади. Одностайно всі пристали на думку бургомістра розпочати трапезу без тих, хто через необізнаність та доволі ранню пору запізнювався до Ратуші. Не було, зокрема, королівського старости, але і його вирішили не чекати. Достатньо було й присутніх: братів бургомістра, панів Дибовецьких, Вільчків, Кампіанів та решти. Правда, присутній був і пан єпископ, але мовчазний.

За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:

– Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, – звернувся він до графа.

Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.

– Пусте, – відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.

– А як здоров’я його величності?

– Чудово, – сказав не без іронії граф. – Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров’я буде молитися ще один єпископ.

Присутні нарешті порозсідалися, і гість вдоволено зітхнув. Утім, ніхто, крім нього, ще не торкнувся їжі – всі спрямували погляд на єпископа. А граф накинувся на частунок з такою жадібністю, наче, подібно до Ерісіхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м’яса, він, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хіха зупинитись і обвести поглядом фізіономії, здивовані таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб’яча кістка.

– Ви зголодніли з дороги? – насмілився запитати бургомістр.

Жбурнувши недогризок своєму слузі, що з глухим собачим гарчанням взявся його догризати, граф посміхнувся і чемно перепросив панство за свою безцеремонність.

– Бачите, мої панове, – пояснив далі він, – я нещодавно з Лівонії, а на війні світські звички доволі швидко забуваються. Навряд чи про них згадуєш, обгризаючи труп забитого ворога…

Гумор, хоч і доволі чорний, сподобався львівському панству, і всі з апетитом взялися за наїдки.

Якуб Шольц, ніби знічев’я, продовжив розмову з гостем:

– І все ж таки, пане граф… Я лише вчора відправив до короля свого посланця, а вже сьогодні ви тут…

– Не забувайте, – таємничо відповів той, – у Корони всюди свої вуха і очі…

Недвозначно посміхнувшись, він продовжив:

– Отож я тут, аби вершити правосуддя і карати нечестивих.

– А у пана бургомістра невимовне бажання цьому правосуддю перешкодити, – в’їдливо додав єпископ.

– Зовсім ні, – пробелькотів Шольц, – я тільки благаю вас, графе, аби правосуддя було милостиве… Це ж просто бідна дівчина. Звичайна бідна дівчина, збита з пантелику пройдисвітом лікарем на ім’я Домінік Гепнер. Саме він мусить за все відповісти.

– Ця «бідна дівчина» – відьма, пане граф, – спокійно зауважив єпископ.

Хіх перестав жувати.

– Он як?

– Благаю вас, графе! – застогнав Шольц.

Гість рвучко підвівся з-за столу. Решта присутніх схопилася разом з ним.

– Відкласти таку справу, – урочисто заявив він, – було б злочином з мого боку. Я не можу стримати себе, коли стикаюся з такою нечестивою справою, як відьмацтво. Все єство моє тоді клекотить і закипає, мов казан зі смолою, прагнучи поглинути грішницю і завдати їй справедливих мук… Де вона?

Якуб Шольц мовчав. Сили, врешті, його покинули. Втративши тепер будь-яку надію, він сидів на лаві, спершись ліктями на стіл і низько схиливши важку голову.

– У мурах Високого Замку, – відповів замість нього єпископ, – під опікою бурграфа Сильвестра Білоскорського.

– Тоді я не зволікаю ані хвилини, – промовив Хіх і швидко попрямував із зали.

Слуга з дивовижною спритністю на ходу накинув на господаря розкішний плащ і навіть зумів пристебнути портупею зі шпагою.

За чверть години процесія, що складалася з піших і кінних, вирушила через Краківську браму Волинським шляхом повз Онуфріївський монастир до твердині, яка зовсім нещодавно була в’язницею княжни Острозької. А саме року 1559, коли домініканські стіни не вберегли її від ненависного нареченого. Тепер у могутній кам’яній в’язниці билося ще одне, правда, не настільки знатне, але не менш ніжне і сполохане дівоче серце.

Розділ X

Вранішня картина на дорозі неподалік Високого Замку страхітливістю не поступалася нічній. Учасники процесії вклякли на місці, і тільки граф Хіх з цікавістю висунув з екіпажа голову та якось жадібно ковтнув слину.

Обгоріле листя та хмиз, скроплені ранковою росою, заповнювали повітря їдким смородом, а обвуглені трупи вже привабили зграю голодних псів, що оскаженіло терзала їх, ледве звертаючи при цьому увагу на живих людей.

– Єзус Марія, – прошепотів бургомістр, виходячи з карети, – якою ж ціною…

Натовп познімав шапки і перехрестився.

– Розженіть собак! – скомандував війт.

Гримнуло кілька пострілів з напівгаків та пістолів, і пси, заскавулівши від жалю та болю, залишили свій бенкет, спостерігаючи здаля, як люди без жодного апетиту принюхувались до тіл, мовби збираючись зарити в землю на чорний день.

– Весела відбулась тут учта, – зауважив Хіх, – шкода, що ми встигли тільки на поклон акторів. Браво, панове, – тут він заплескав у долоні, – я впевнений, що ви блискуче зіграли свої ролі!

Бургомістр тим часом наказав сходити на Підзамче за копачами і загадати тамтешнім теслям збивати труни.

– І що ти про це думаєш? – якомога невимушеніше запитав у нього війт.

Той силувано усміхнувся і спробував відповісти начебто недбало:

– Хіба у нас це рідкість? Два розбійницькі загони чогось не поділили цієї ночі, ось і все.

– Цієї ночі, кажеш?

– Я гадаю так, бо з обгорілого хмизу ще подекуди куриться дим… Хоча… я можу й помилятися…

– Та ні ж бо, Якубе, ти правий. Це сталося справді не раніше. Інакше б передмістями мене повідомили. Але…

– Що?

– Бачиш он того нещасного, котрому перерізали горло, а пси ще й роздерли черево?

– Свята Пречиста…

– А тих трьох, посічених, як дощові хробаки?

– Годі, Стефане!

– Ще двом відтяли голови… Цих шістьох я знав, та й ти, мабуть, також. Це не розбійники – вони ще вчора служили магістрату.

– Я обходився без них, – відповів Шольц, – а тому не пам’ятаю жодного.

– Дарма, Якубе, вони були хоробрими людьми. Повір, ти багато втратив.

– Наймемо інших, – кинув на ходу бургомістр і поспішив до свого екіпажа.

Війтові, проте, заманулося ще раз пройтись поміж мертвими, над якими єпископ читав монотонним бубонінням заупокійну. Раптова знахідка допитливого лавника змусила його замовкнути і для виправдання кілька разів кашлянути.

Серед густої папороті лежав кимось утрачений бойовий шолом. Він був суцільний, з вирізаною на лицевому боці усмішкою. Було помітно, що ворожа шабля кілька разів ковзнула по ньому, а в деяких місцях навіть небезпечно прогнула. З цікавістю розглядаючи свою знахідку, війт і гадки не мав, що в цей час діялось в душі служителя церкви.

Неподалік від них походжав наближений до короля, граф Хіх. Мугикаючи під ніс якусь веселу пісеньку, він часом переривався на досить незвичні промови, що були звернені до померлих:

– Ну хто так захищається? – повчав він когось із них. – Ви, добродію, певно, геть не навчились боронити своє черево, за що і поплатились отакенною діркою. Тепер уже ніколи не наб’єте його смачною печенею і, тим паче, не заллєте туди з десяток кухлів пива, як це, мабуть, полюбляли робити за життя.

– А ви, пане, – звернувся він до іншого, – хто вам так розгепав череп? А голову, втім, треба оберігати в першу чергу. Думаю, тепер це затямите. От якби ви знали один блискучий контрудар… або мали на голові такий шолом, як у руках пана війта, то, я гадаю, все б закінчилось не так печально.

– На війні ви, певно, звикли до таких видовищ? – запитав здивований лавник.

– На війні, мій друже, я милувався значно довершенішими картинами, – відповів той.

– Пане граф, – звернувся до нього війт, сприйнявши це як дивакуватий гумор, – я хотів би заручитися вашою підтримкою в розслідуванні того, що тут відбулось. Якщо дозволите…

– Коли хочете, – байдуже відповів Хіх, – знайдіть убивць, і я вам обіцяю, що з ними буде вчинено справедливо… А тепер, панове, – голосно й нетерпляче додав він, – давайте, нарешті, продовжимо нашу мандрівку, тим більше, що до замку вже зовсім недалеко!

До замку і справді було близько. Не далі, аніж уночі, коли донька бургомістра була врятована і ледве жива від страху опинилася під захистом його веж та стін…

Драби, що охороняли її карету, розсипалися по темному подвір’ю, час від часу нагадуючи про себе вогнями і приглушеними вигуками. Біля екіпажа залишилися тільки кур’єр та офіцер, а за певний час причвалав конюх, що взявся випрягати коней. Христоф відчинив порубані дверцята і, подавши Ляні руку, запросив вийти. Проте її маленька ніжка, ледве ступивши на сходинку, завмерла нерішуче, щойно погляд зупинився на освітленій смолоскипом дорозі. Гарненький носик, зморщившись, виявив категоричний спротив іти далі. Кур’єр збагнув, що причина цьому – дворова багнюка, яка наполовину всмоктала його чоботи. Перепросивши, він запитав дозволу узяти панянку на руки, з чим вона й погодилась.

Христоф підхопив її і здивовано завмер – йому здалося, що Ляна була народжена з тієї ж невагомої морської піни, що й Кіприда…

– Дивитися треба було, йолопе, куди ставиш карету! – нагримав у темряву офіцер.

– А я звідки знав, прошу пана, кого у ній привезли! – огризнулися звідти.

Кур’єр дістався сухішого місця, але, зрозумівши, що йти сама дівчина не зможе, ніс її далі. Сил їй вистачало тільки на те, аби упівголоса розмовляти зі своїм рятівником.

– Скажіть мені, де пан Гепнер? – мовила вона.

При згадці про того, кого ця Афродіта визнала своїм Адонісом, Христоф відвів погляд убік. Таке очевидне запитання було для нього чомусь несподіваним.

– Боюся, пані, що в руках єпископа, – з якоюсь провиною в голосі відповів він.

– Господи Всемогутній… – застогнала вона зі сльозами.

– Не оплакуйте його, – холодно мовив кур’єр, – це може виявитись передчасним…

– Хай вас почує небо, мій спасителю…

– І небо, і пекло, пані, – почулося збоку. – У цьому замку ми примусимо їх служити вам.

Бурграф та його слуга схилились у поклоні на знак привітання гості. Обидва вони були в старовинних обладунках, здобутих предками, либонь, ще в битві під Грюнвальдом. На поясі у коменданта висів важкий меч, а слуга його тримав на плечі сокиру.

– Мене звати Сильвестр Білоскорський, – сказав бурграф, – віднині я і всі, хто є в цьому замку, – найвірніші ваші піддані, а ви – наша королева. Якщо дозволите, я та мій слуга проведемо вас до покоїв.

Ці бадьорі, сповнені шляхетності слова, здавалось, додали дівчині сил, і вона вже сама, лише спираючись на руку кур’єра, рушила слідом за двома лицарями. Ті ж пересувалися з такою легкістю, наче лати їхні були не з заліза, а як у лицедіїв, з грубого сукна.

– Пані Ляно, а як же я? – почувся позаду розпачливий голосок Вірці. – Благаю вас, зачекайте на свою бідолашну служницю! Заради святої Марії, не лишайте мене з цим кнуром!.. Він має мене за вуличну дівку! За те, що переніс через болото, хтів… Йой, мамцю, встид який!

У ту ж мить офіцер пригостив конюха таким ляпасом, що той беркицьнувся в грязюку і злякано там принишк, аби не отримати ще одного.

– Дякую вам, пане! Хай Господь нагородить вас так самісінько моцно, як оце ви його, – защебетала знову Вірця. – Але зачекайте мене, пані! Хто ж вам постелить перину?..

– Давно хотів вигнати того пройдисвіта, – сказав упівголоса комендант, – але все ніяк – єдиний конюх… Хоча, Тадею…

– Так, пане, – озвався слуга.

– Аби його завтра тут не було!

– Як накажете.

За кілька хвилин чоловіки відкланялись і залишили Ляну та її служницю в невеликій, проте затишній кімнаті. Самі ж спустилися знов на подвір’я.

– Ви, здається, поранені, Христофе, – зауважив комендант.

– Пусте, – відповів той, – достатньо лише перев’язати.

– Тоді скажіть мені, чи стріляли ви по дорозі сюди?

– Так, але з арбалета.

– А ті, хто на вас напав?

– Узагалі не стріляли.

– Отже, все відбулося без пороху, а головне – без того шуму, який зчиняє порох… Бачте, якби прокинулись довколишні мешканці, то невідомо, на чий бік вони б стали: відьми або ж відьмоборців.

– А ви вірите, що вона – відьма? – запитав Христоф.

– Не більше, аніж у те, що мій слуга – святий Яцек. Однак народ може повірити єпископу…. Отже, якщо ніхто нічого не чув, то маємо час підготуватися до облоги, – підсумував комендант.

– Гадаєте, буде облога? – знову запитав кур’єр.

– Я в цьому переконаний, – відповів бурграф, – проте не турбуйтесь. Ще жодного разу майно замку не було описане, як належить. Тому ніхто навіть не підозрює, скільки насправді у нас пороху та гармат.

– Ніхто не сміє судити цю дівчину без волі короля, – сказав Христоф. – Я вирушаю до Острога, аби від імені бургомістра випросити їй помилування. Думаю, брати замок штурмом ніхто не посміє.

– Хтозна, – спокійно сказав Білоскорський, – у вас, мій друже, на це піде багато часу. Судіть самі: дорога туди, потім дорога назад. А якщо ви взагалі не повернетесь? Окрім того, ми не можемо бути впевненими, що саме відповість король… Але годі, йдіть краще на кухню, там вам перев’яжуть рану. І якщо вона справді легка, то збирайтеся в дорогу. Баритись не слід. А доки будете готуватись, я напишу листа до князя Острозького. Ми з ним давні друзі, наші батьки разом громили московитів під Оршею. Словом, він прийме вас як рідного…

За годину, сховавши рекомендацію разом із листом бургомістра, Христоф сердечно попрощався з бурграфом і скочив на коня. Проїхавши внутрішні ворота і минувши пригородок, кур’єр через головну браму покинув Високий Замок. Одразу ж за ним драби підняли міст, що всім своїм полотном затулив замок від довколишнього світу. Кінь обережно ступав крутою стежкою, і Христоф повністю йому довірився. За чверть години посланець вже був на Підзамчі.

Удосвіта під замковими стінами зібрався люд. Вельможі трималися дещо поодаль, упівголоса між собою перемовляючись. Замок здавався сплячим, проте достатньо було уважно придивитись до мерлонів, аби переконатись, що це не так. Уважний спостерігач неодмінно помічав тіні вартових у сірих шоломах і зі зброєю напоготові.

– Здається, відчинити для нас браму в їхні наміри не входить, – промовив Хіх, нервово длубаючи землю краєм чобота.

– Вони й не зобов’язані цього робити, пане графе, – з краплею надії в голосі сказав бургомістр, – і, щиро кажучи, я вітаю їх спротив.

– Хіба сміє хтось опиратися наближеному до короля? – палко сказав аптекар Ян Вільчек.

– Майте витримку, панове, – спокійно та м’яко заперечив русинський урядник Тимофій Балабан, – пан Білоскорський наразі бачить лише юрбу городян, які невідомо чому приперлися. Як тільки він дізнається, що серед нас ясновельможний граф, то неодмінно скориться. Зрештою, ми навіть не вислали попереду себе гінця.

– А між тим, замок готовий до облоги, – похмуро процідив Хіх.

– Прошу пана, – засміявся Балабан, – яка облога? Ми живемо в мирний час.

– Мир панує хіба що між вами і тією чаркою, на яку ви щодня накладаєте контрибуцію, – сердито відрубав граф.

Проте Балабан зовсім не образився, а лише погладив свої розкішні вуса, як людина, якій нагадали про щось приємне.

Поряд із графом, хоч і менш відверто, нервував єпископ. Складалося враження, що в ньому прокинулась кров тамплієрів, а стіни Казимира – це насправді – Єрусалим. Лібер спересердя гриз перстень і щось бубонів собі під ніс.

Однак найсміливішими в цьому таборі були міщани, котрим відчуття спорідненості зі шляхтою додавало нахабності, а прискіпливий погляд Хіха – бажання вислужитись. Вони снували довкола рову, а декотрі від надмірного завзяття встигли туди попадати і тепер безпорадно волали про допомогу, оскільки вибратися самим було зась. Дехто, перетнувши рів, дістався до брами і щосили грюкав по піднятому мосту, наче мав якесь беззаперечне право проникнути всередину. Все це виглядало доволі кумедно, і драби на стінах, які пам’ятали ще облогу турків, відповідали їм дружним реготом. Міщан це бісило, але й потроювало їхні зусилля.

– Ану, ся звідтам приберіть! – не витримавши, врешті-решт гримнув на них Балабан.

У голосі його не чулось люті, проте наказ подіяв миттєво. Нападники відступили і понуро стали лізти до плацдарму, по дорозі неодмінно потрапляючи у проклятущий рів.

У цей час урядник, наблизившись до стін, вигукнув гучним, як сурма, голосом:

– Агов, сторожо! Закличте бурграфа! Не спроста ж тут зібралося ціле місто!

За певний час міст почав повільно і велично опускатись. Важко, мов дідуган, охнувши, він сперся на землю, відкривши замкову браму. Згодом прочинилася й вона, і на широку спину мосту виїхав вершник. Величний, як бог, у повному бойовому обладунку, він справив на юрбу враження, яке, мабуть, справив Роланд на військо басків. Усі заніміли, так що білий кінь певний час тупцяв на місці і жував вудила при повному мовчанні з боку людей. Балабан угледівся в благородне обличчя лицаря, що було дещо приховане легкою тінню від піднятого забрала.

– Даруйте, що вас турбуємо в таку ранню пору, пане бурграфе… – почав урядник.

– …хоч ви й так не спали цілу ніч, стягуючи до веж порох, – додав Хіх, що несподівано виріс поруч.

– Маєте рацію, шановний пане, – усміхнувшись, погодився комендант.

– Що ж, іменем короля я наказую вам, бурграфе, перенести порох назад у підвал і відтягнути від бійниць гармати. А ще викажете нам велику честь, якщо на ваших стінах поменшає бочок і казанів зі смолою.

– Бачу, ви добре обізнані в таких справах, шановний незнайомцю, – відповів Білоскорський, – звертаюсь так, оскільки ви не вважали за потрібне відрекомендуватись, як і годиться гостеві.

– Гостеві? – спалахнув граф. – Ви, здається, мали нахабність назвати мене гостем?

– Невже я маю прикрість вас цим образити? – спокійно сказав комендант.

– То знайте ж, пане бурграфе, що я тут за дорученням особисто його величності, бо є наближеним до короля.

Білоскорський вклонився.

– Гадаю, ви чули мої вимоги? – запитав Хіх.

Лицар, трохи повагавшись, відповів:

– Якщо я скорюся, чи приймете ви мої вибачення за негідний прийом і чи дозволите не відволікатися від охорони спокою міста? Адже я навіть не запитую у вас відповідної грамоти, а вірю, як шляхтич шляхтичеві.

– Звісно, – погодився Хіх, – але за однієї умови. Цієї ночі в замок прибула полонянка і, як мені відомо, перебуває досі там, у тих сірих, моторошних стінах, котрі гнітять їй душу і геть не пасують її вроді. Звільніть дівчину, і ви сповните свій обов’язок перед королем. Ласку його величності за це я вам обіцяю.

– Сподіваюсь, ви знаєте ціну слова? – сказав лицар.

Якуб Шольц, котрий не пропустив з розмови жодного слова, побілів як смерть.

– Звісно, пане коменданте, звісно, – догідливо мовив Хіх.

– І знаєте, що, порушивши його, дворянин навіки піддає ганьбі себе та свій рід?

– Обіцяю ще раз, – нетерпляче сказав граф, – щойно повернувшись до Кракова, добуду для вас високу військову посаду.

– Річ не в тім, пане, – заперечив бурграф, – цій дівчині, яка зовсім не є полонянкою, я пообіцяв, що без власної волі вона не залишить Високого Замку. Отже, якщо вона коли-небудь опиниться у ваших руках, то це означатиме одне з двох: або на те була її згода, або ви до останнього камінця розібрали цю фортецю і вбили останнього драба.

Граф Хіх сприйняв таке зухвальство цілком спокійно, проте говорити почав голосніше, так, аби його чув натовп.

– Вельмишановний бурграфе! – сказав він, і його виразності позаздрив би будь-який актор. – Я не звернув жодної уваги на те, що ви розмовляєте зі мною, сидячи верхи. У ваших словах відчувся сумнів, чи справді я той, хто має значно більші права почуватися тут господарем. Я пробачив вашу зухвалість… Але річ, зрештою, не в мені. Ця молода особа, що користується вашою гостинністю, стала причиною скандалу, який здатен поставити під сумнів репутацію міста. І це в той час, коли його величність Сигізмунд II збирався надати щедрі привілеї львівським купцям та ремісникам.

Натовп невдоволено заревів і посунув до мосту. В ту ж мить двоє драбів позаду коменданта вихопили мечі, і їм би неодмінно довелося пустити їх у діло, якби Хіх одним помахом руки не зупинив городян.

– Проте, аби зберегти чистим ваше сумління, – вів далі граф, – і, що важливіше, добре ім’я міста, я сам готовий піти до цієї відступниці і переконати її віддатися правосуддю, а потім…

– Панове, Христа ради! Що відбувається?! – почувся розпачливий крик маленького чоловічка, що відчайдушно пробивався крізь юрбу. – Христа ради! Іменем короля, чорт забирай! Пропустіть мене! Пропустіть, бісове кодло! Ух! – важко зітхнув він, порівнявшись, нарешті, з графом. – Білоскорський? Ви в обладунках? Якого дідька? Хіба розпочалась війна?

– Ні, пане старосто, – відповів той, – але у вельможі, який стоїть поряд з вами, такий войовничий вигляд, що нічого іншого, як одягти лати, мені не залишалось.

Староста звів очі на графа.

– З ким маю честь? – запитав він.

– Граф Хіх, канцлер його величності, – була відповідь з погано прихованим роздратуванням, – і я буду вдячний, якщо ви не стоятимете в мене на дорозі…

– Стривайте! Як ви сказали? Канцлер? – перепитав староста.

– Саме так, вам не почулося.

– Переді мною – коронний канцлер?

– Можете сміливо вірити своїм очам.

– Та я б із радістю, але… Кров Христова… Не хочеться думати нічого лихого про здоров’я пана Яцека Замойського.

– Думайте про найгірше! – безжально відрубав Хіх.

Староста зняв шапку і перехрестився. Важко зітхнувши, він з гіркотою проказав:

– Знали б ви, що це був за чоловік…

– Я поділяю вашу скорботу, – лицемірно кивнув Хіх.

– Уся Польща поділяє мою скорботу, пане граф… Треба замовити панахиду. Коли, кажете, бідний Яцек відійшов?

– Рівно місяць тому.

– Ех… А зовсім нещодавно він писав мені: «Януше, в моїх мисливських угіддях під Жешувом цьогоріч багато зайців»… Сердешний Яцек… Недарма кур’єр позаминулої неділі був одягнений у темну одіж. То був знак!.. Що ж, хай собі тішиться вся звірина під Жешувом, бо у світі стало на одного незрівнянного мисливця менше… Ох-ох-ох, – продовжував скрушно зітхати староста, – даруйте, ви сказали, коли був цей чорний день? Коли помер мій друг? Мій дорогий Актеон?

– Горе нещадне! – лицемірно вигукнув Хіх, – і ваш слух у його полоні… Сказав, звичайно, сказав. Ваш Актеон, ваш Аполлон, ваш Гіацинт помер два тижні тому…

– Ох-ох-ох! Невже від пропасниці? Адже він був ще такий молодий!

– Від французької хвороби, пане Януше.

– Матко Боска!

– Саме так.

– Все одно, царство йому небесне!

– Ну, з цим я б іще посперечався.

– Отже, канцлер тепер – ви?

– Я вже мав честь вам про це повідомити.

– І все одно, – з раптовою суворістю сказав староста, – це ще не причина брати штурмом Високий Замок.

– Гадаєте, я беру його штурмом? – єхидно мовив граф.

– Так принаймні виглядає, – відповів той, широким жестом вказавши на міщан, що юрмилися довкола стін. Ті, хто стояв ближче до них, не пропускали з розмови жодного слова, а ті, що трохи далі, – чули менше, однак цілу годину переповідали все тим, хто взагалі нічого не чув. Врешті, серед останніх розповзлася чутка, буцімто сам папа вже наклав інтердикт на місто. А як ні, то от-от це зробить. І все через ту відьму, яка ховається в замку!

Тільки з-під Східної вежі чувся кволий голос кількох монахів-францисканців, яких, наче друзки, сюди приніс людський потік. Зібравши ще не відібрані голодом сили, вони вигукували: «Свята! Мучениця! Янгол!» Їх одразу ж зацитькали і прогнали.

– Отже, – мовив Хіх, – я щойно збирався зайти туди в супроводі цього добродія, – він тицьнув на коменданта.

– А цей добродій поділяв ваше прагнення опинитись всередині в його компанії? – грізно перепитав староста, бажаючи виглядати достойно в очах львівської шляхти і неспокійних міщан.

Граф люб’язно усміхнувся і, взявши старосту під руку, відвів того вбік.

– Скажіть мені, дорогий пане Януше, – мовив Хіх, – але дайте відповідь щиро, як на сповіді.

– Гм, я спробую…

– Це стосується вашого обов’язку.

– Тоді мені нічого приховувати.

– Тоді скажіть, ви часом не жид?

– Боронь Боже!

– Не русин?

– Ні.

– То, може, московит?

– Спаси мене Свята Пречиста!

– Отже?..

– Я з діда-прадіда поляк!

– Чудово!

– Я згоден з вами.

– Я радію, бо ми з вами однієї крові. Крові синів великої держави. Ви любите вітчизну?

– Звісно!

– Тихше говоріть і слухайте мене уважно. Я прибув сюди за дорученням його величності, який сподівається, що тут йому служать вірно, як ніде. Ви потрібні Короні!

При цих словах староста випростався і зробив спробу втягнути черевце.

– У цих стінах, – продовжив граф, кивнувши в бік замку, – заховане зло. Тендітна дівчина, котра насправді є…

– Відьма? – запитав староста.

– Хто вам сказав?

– Юрба, – чесно відповів той.

– Юрба так вважає, і це добре. Було б гірше, якби це збіговисько знало правду. Ні, шановний пане старосто, все набагато гірше. Вона шпигунка!

– Йой! – вихопилось у старости. – Московії?

– Не царя, а магістра.

– Лівонії?

– Атож.

– Значить, вона не відьма?

– Тримайте це в таємниці. Хоча краще б вона була відьмою. Спалення для неї – найлегше покарання.

– Я розумію.

– Сподіваюсь, розумієте настільки, що не будете стояти на дорозі правосуддя.

– Не стоятиму. Ви хочете пройти до цієї гарпії?

– Саме збирався.

– Гаразд.

І знову випроставшись, староста владно гукнув:

– Пане Білоскорський! Ви мусите негайно пропустити графа!

Комендант мовчки вклонився.