Текст книги "Київські контури. Вибрані вірші"

Автор книги: Аттила Могильний

 
Перейди крізь вогонь, що спалив
тих, що поруч з тобою якось ішли
по коліна в тумані ранковому.
 
 
Перейди крізь вогонь,
що мовчазними всіх зробив
і суворість лишив на всьому.
 
 
А потім,
дивлячись на обличчя милих в далині,
намалюй освітлене вночі місто —
мармурового хруща на своїй долоні.
 

 
Розіп’ясти над шляхом старий намет,
з дерев'яних ящиків збити стіл.
Провінційний солодкий мед,
провінційна гіркава сіль.
 
 
Негамірні шляхи, в імлі —
дерево вільха і без.
Наші долі – штрихи легкі
на шорсткім полотні небес.
 

 
Сніг, що падає на волосся, на руки,
кружляє навколо ліхтарів,
намітає кучугури
біля під’їздів
і навколо трамвайних колій…
 
 
Сніг,
що як іскри багаття вночі
біля озера з жовтими квітами.
 
 
І треба мовчати
про нашу неймовірну молодість,
бо сьогодні —
день снігу.
День віршів —
потім.
 

 
Кав’ярня в підвальчику.
Якщо захотіти,
то можна побачити з її вікон
весь світ.
 
 
(Дівчино, одну каву.
Чому ви сьогодні така сумна?
 
 
Київ треба малювати чистими фарбами,
дерева – зелені,
будинки – жовті,
небо – синє.)
 
 
Наші печалі
і наші радощі
хто зрозуміє?
В дівчат з кав’ярні
не губи, а квіти. Ходи й зірви.
 
 
(Ваша посмішка для мене —
майже нічого.
Просто сонце заходить
і сонце сходить.)
 
 
Ця кав’ярня така терпка,
як дітвацькі сльози.
Я пішов би звідси,
та на всіх дорогах —
велике, безмежне небо над головами.
 

 
Сотні ниток зв’язало нас.
Голуби,
що туркочуть на площах міста,
очі коханої,
гіркуваті вишні з Олегової гори.
 
 
Ти озиваєшся до мене
голосом людей нашого кварталу —
слюсарів,
водіїв,
вантажників.
 
 
Я шукаю тебе в кав’ярнях
і бібліотеках,
в рядках віршів,
у барвах картин.
 
 
Про тебе я думав,
коли мені було важко.
І задля тебе заводив мову з кожним,
хто траплявся мені на дорозі.
 
 
…на світанку земля – в тумані,
наче оголена жінка
під простирадлом.
 

 
Безповоротність несказаних слів
і недописані вірші – як поїзди,
що мають зараз вирушати.
 
 
…і нічого,
крім жахливої порожнечі
і найпрекрасніших облич
на пероні,
що відпливає.
 

 
Прозорий келих,
кришталевий, з ниточками сонця,
золота тінь на столі,
як остання згадка
про тих моряків,
що не вернулися з країни орхідей.
 
 
Морем пахнуть твої губи.
 

 
Вдень,
під пекучим сонцем,
у вигорілому, шорсткому хебе
автомат повільно підняти
 
 
і з приємністю впізнати щокою
лаковану прохолоду його прикладу,
щоб через мить
тільки стукіт його гарячого серця
тримати в руках.
 

 
3 холодною люттю
кинутий під ноги пожухлий степ з тонкою
смужкою води на сході.
 
 
І почорнілі русичі,
що ідуть довгими пружними колонами,
схожі на гору,
яка шукає Магомета.
 
 
О земле наша,
уже за шоломами єси.
 

 
Розгорнуте віяло дощу
і старозавітне мовчання дахів
 
 
образ чорного кота на щоглі
витворити в уяві
разом з посмішкою
на зухвалому обличчі кота
і корсарським бригом
 
 
…і слухати легендарне падіння
дощових крапель
 

 
Прийде фіолетова ящірка
вилізе на підвіконня
 
 
дві бурштинові крапки очей
і фіалковий дим
з обрисами ящірки
 

 
Він іде брукованим провулком,
перебираючи в кишені скобки від рогатки,
непримиренний ворог цукерок і морозива,
іде і насвистує,
штурхаючи подертими бігавками
бляшанку з-під консервів.
Не знаючи, що назавтра
йому доведеться дивитись на цей світ
і любити його.
 
 
Він іде до чогось далекого,
як легенда.
 

 
Залишиться чорна тонка лінія
там, де закінчиться вулиця
і захід сонця випливе, червоний і теплий.
 
 
Грубий, нерівний брук
вайлувато хитатиме ваговози,
катаючи в кузовах
порожні залізні діжки.
 
 
Залишиться вулиця,
декорована синіми кетягами винограду,
і важкі ваговози,
що повзуть наче закривавлені черепахи.
 

 
Восени,
коли скло темніє,
і дерева – з легкого скла,
і річка – з чорного скла,
ми відчиняємо двері під’їздів
і на зачовганих сходах
бачимо скляні тіні людей,
перевішені через бильця:
і тоді в диму
сходить сонце.
 
 
І вже
(золоте в суворому)
проростає трава,
й, поєднуючи неможливе,
із нас народжується світло,
і ми вирушаємо на прощу
до беріз деревських,
обережно,
щоб не зачепити
скляних контурів Міста.
 

 
Це дорога від окупації,
по ній іде чоловік.
Танки горять край дороги,
і все навкруги мовчазне.
Цей чоловік – твердий,
він уже пройшов пекло,
і він готовий пройти знову.
Він може себе вдовольнити
самим життям,
він знає ціну життю.
Цей чоловік – мій народ.
Танки горять по всьому обрію,
і мій народ створює себе —
я не знаю такої сили,
котра може його зупинити.
 
 
…Чоловік іде дорогою.
Іде жменька попелу,
що веде за руку дитину.
 
 
            Славмо.
 

Поезії з течки «Цинамон»
(Неопубліковані вірші, написані після 1991 року)

 
Сніг, сніжиночки, віхола і зима
лагідна,
          лагідна,
                     лагідна,
                               ла…
Вільха і вільшаночка, шáвлія
вишиває вивірка шáлію.
Лащиться куницею-горностаєм,
вишиває женчика,
                         вишиває
білі цятки кігтиків на снігу,
білі перепілочки на горбу.
 

 
Під запах смажених вугрів
вже виринає з діжок смальцю
земля Сіндбада-мореплавця
і гострі щогли кораблів.
 
 
І пташка Рох, котра на яйцях
сидить вже тисячі віків, —
як проникає цей мотив
у груди пишній полонянці.
 
 
І вже нема ні сил, ні слів —
лиш еротичний переспів
ясного спирту в чистій склянці.
 
 
Що ж зробить той, котрий наспів
в цю мить, цей лицар і факір
тюремних брам, і цар поганців.
 

 
Під ніжний спів віолончелі
«малина» тихо загула.
Меланхолія і діла
в ножах, фортуні і в постелі.
 
 
І роздягатись догола
велить красуням lexпечери —
панує тут Кривава Мері,
а джунглі ходять довкола.
 
 
І ходить сон коло вікон,
і дозріває самогон
у барабанах револьверів.
 
 
А шльондр веселий батальйон
підносить ніжки в унісон
під ніжний спів віолончелі.
 

 
Горілку допиваємо і дно
Старого Міста оживає п’яно —
з нових шинків, пивниць і ресторанів
йде потолоч мусолити багно.
 
 
І розквітає Ружа-Несміяна —
ламкі пелюстки і густе вино,
і старовинне золоте рядно
на незворушних хвилях Океану.
 
 
І та, що в піні. Та, що з піни йде
і простягає гроно молоде
до скинутого в безвість гарнізону,
 
 
відімкне браму, мов курок зведе, —
і знову зникне в темнім небі, де
самотньо блимає сузір’я Скорпіона.
 

 
Спадає сукня. З білих пліч,
мов збурена вода стікає.
І б'є потужним водограєм
блакитне сяйво з ясних віч.
 
 
Білизна ж плавно відлітає
в м'яку, гарячу, звільглу ніч —
розводить ноги, рев сторіч
у тіло владно проникає.
 
 
І той, що входить, розсуває
лаштунки дійства, щоб навзаєм
ритмічну розгойдати січ,
 
 
в якій живіт є морем-гаєм,
із піхов меч не вилізає
і б'є блакитне сяйво з віч.
 

 
«Вовчик-братик і лисичка-сестричка». —
Тиша, вечір. Падає сніг.
Іскри-іскорки ледь спалахнули.
Поїзд їде. Сніг, білий сніг.
Вітер, віхола, заметілі.
Білі вогники і золоті.
Дзеньки дзвоників і заметілі,
Іскри світла у кришталі.
Запах лісу і чобіточки.
Вікна. Паморозь. Білий світ.
Сніг. На вулиці. Зарипіли
Сосни й саночки. Вітер. Сміх.
Тиша, вогники і кружеляння.
Сніг. Сніжиночки. Білий світ.
Їдуть саночки. Ліс. Кохання.
Мила. Мила. І білий світ.
 

 
Зажебонів світанок крізь гардини —
озвався півень – каламуть пройшла —
і в тишині зацокали краплини —
трави, зела
і яструба.
 
 
І ледве день – і ледве невагомо —
і ледве сутінь – і заледве назавжди —
ввійти в поламке коло пантеону —
де сон, боги
і яструби.
 

 
Був час італійських пісень.
Час, коли все – дзень-дзелень.
 
 
Море було і дівчина та —
вся золота-золота.
 
 
Сніжисті гори. Небо прозоре.
Море. Марина. Amore.
 

 
Не було листів.
Не було дзвінків.
Не було шепітливих слів.
Лиш мовчання
на прощання,
тільки погляд говорив.
в каруселі веремій
журавлині клини мрій
бризки сонця розкотили
по алеї золотій.
 

 
У моєї дружини
подерся сандалик —
сідаю лагодити,
сідаю ремонтувати.
Доки майструю,
доки мудрую,
отримую прочуханку:
ще б пак: подерся сандалик.
– Як цього капосного сандалика
відремонтувати? – питаю дружину.
– Ніяк! – каже —
треба дружину поцілувати,
бо вже капосний сандалик
від-ре-мон-то-ва-ний!
 

 
Дзвенів цей світ,
дзвеніла далечінь
і сум дзвенів
теплом тонкої ниті.
Надходить літо,
                     із незграбних слів
такий видобувається мотив,
що треба знов
і мріяти,
         і жити.
 

 
Він був геть зболений, але
нас протинало й розтинало
його скажене кабаре.
 
 
Його призначили на час,
та він ударив – не прогавив —
і збурив повені і нас.
 
 
Йому везло – кришталь і зло
в цих поселилися покоях,
а нас, тверезих, не було.
 
 
Був трунок і вода, а ще —
домашні дами без піжами
і погляд злий через плече.
 

 
Задума днів і дні задум:
Держава, Воля і Росія.
Ночами колобродить сум
і повертається Надія.
 
 
У спогадах і сивині
ти замовкаєш. Ніч – це простір,
в якому блимають вогні,
неначе очі ніжні й гострі.
 
 
Кого чекаєш? Ти пройшов
шляхом незвіданим і лютим.
Куди ж пішла твоя любов,
неначе батальйон під Крути?
 

 
Вільшаного короля барви
гудуть червоним гудінням метро.
Вертаюся в свою ізольованість,
в пробивання ґрунту рослиною.
Кола обмежень, квадрати табу,
                             кільцевий рух змії —
думка йде по колу червоних і зелених ромбів.
Відгортання Всесвіту —
перетворення підлоги в стелю.
Переходячи з простору в простір, набуваємо
                                        нових друзів,
такої ж видозміни, як підлога і стеля.
Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.
Поєднання за валентністю передбачає
          нові елементи, зокрема любовний
трикутник, за винятком соляної кислоти
                           і кухонної солі.
Лексика сягає далі, ніж розуміння:
в окремих випадках не вистачає слів,
тоді мислимо образами.
 
 
Співіснування простору перетворює мене
в куницю, що женеться за мисливцем.
Бояри ладнають пастку.
Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.
 

 
Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.
Спаковані валізи. Пил на шафі.
Ми від’їжджаєм. Час минати звідси,
не забуваючи листів і фотографій.
 
 
З легких тенет дзвінок проріже сутінь,
і телефон меланхолійно забанує.
Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим
про речі, що минаються не всує.
 
 
З чужих квартир, мов на шкільній перерві,
ми вириваємось з надій, з повстань і крахів.
Весна минає. Проведи іще раз,
не забуваючи листів і фотографій.
 

 
Ніч оповила мене.
Ніч, золотава і тиха.
І передвістям лиха —
віхола, що мине.
 
 
Холодом потягло
з дальніх країв надхмарних.
Лихо мине. Намарне
це опівнічне золото.
 
 
Жалить жалка жалінь.
Тихо, святково і пусто.
Несамовитим згустком
розколихалася тінь.
 

 
Осінь. І я повернувся сюди,
де проживаю під Знаком Біди,
де самотою, неначе сліди,
грузнуть і тижні, і Знаки Біди.
 
 
Осінь. І я повернувся в той дім,
де пригадаю осінній камін
іншої осені. Морок і тлін
в серці справляють дзвін-передзвін.
 
 
Осінь. Але товариства нема.
Горло стискає тривога сумна,
наче шовковий аркан навздогін
з льоту метнула білява зима.
 

 
Так, наче життя скінчилось.
Так, наче збираюся вмирати.
Кожен спогад закінчується болем,
кожен спогад закінчується гіркотою.
Безцільне блукання знайомими вуличками,
безцільне пересування з дня в день.
Зустрічі, вірші, пошуки роботи —
дія інертних сил,
без мети,
без насолоди,
байдуже, невразливо, неспішно човгаю.
Так,
наче хочу вмирати, але
в кінці кожної байдужості
чекаю мети, чекаю азарту.
Дописую хеппі енд,
немов сподіваюсь отримати листа
з далекої Юності.
 

Іван Малкович
Династійний київський поет

Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці – обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.

На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила – поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.

Проте в його поезії – з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень – мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях – пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна – так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.

Аттила Могильний ( 16.09.1963, Київ – 3.09.2008, Київ) – один із найталановитіших представників покоління «вісімдесятників», один із дуже небагатьох київських династійних поетів (його батько – поет Віктор Могильний більше відомий ширшому загалові як чудовий дитячий поет Віть Вітько).

Аттила закінчив філологічний факультет Київського Держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Деякий час там і викладав, як викладав також і на україністиці Варшавського, університету, вивчав у Таджикістані перську мову й культуру, працював на телебаченні, в могилянському колегіумі, в редакції газети «Голос України»…

Він автор двох поетичних збірок: «Турмани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991). Автор оригінальної дитячої повісті «Мавка і Мурашиний князь» (1988, 2006).

Ми були однокурсниками і найближчими друзями на курсі. Упродовж двох років навіть знімали удвох одну квартиру (Аттила – корінний киянин, але угорська мамина кров, мабуть, додавала до його характеру особливого «цимусу», що вимагав абсолютної волі).

Познайомилися ми ще на вступних іспитах. Аттила вирізнив мене з-поміж інших абітурієнтів за «анджелодевісною» зачіскою та шрамом на руці. Своєю рвійною поетичною уявою він чомусь потрактував мене як юного донжуанистого циганського поета. Це, власне, яскраво характеризує його світосприйняття – Аттилка (так ми його називали) любив витворювати романтичні міфи.

Ми часто читали однакові книжки, а на спільній квартирі слухали однакову музику – від The Beatlesдо симфонічеої класики– До нас долучався третій наш однокурсник-поет Ігор Маленький – ми мовби творили такий собі терцет – три «М» (уривок проникливої Ігорової статті про Аттилу публікується у цій книжці). Зберігся наш спільний «потрійний» вірш, написаний під псевдонімом Іван Троян час занять на військовій кафедрі – Настанови для чищення зброї і черевиків»:

 
Не пуцуйте черевиків ніби ґвира до стріляння
все ж бо рівно як рушите за всі ріки ви ізрання —
полягають барабани і у землю паличками
будуть стиха рахувати всіх що впали
монотонно як пилюка на сандали…
 

Влітку 1983 р. ми перебували на студентській практиці в піонертаборі на морі в Ґелінджику під Новоросійськом, де переважна більшість дітей – нащадки кубанських козаків – розмовляли між собою переважно по-українськи. За такої втішної нагоди ми вдвох з Аттилкою (то була його ідея) запровадили у своїх загонах українські команди. «Чота! Рівняйсь! Струнко!» та інші. Особливо зворушливо це звучало з вуст одного хлопчика з Москви, якого ми спеціально обрали головою загону. Але потім на нас хтось настукав, і наша «військова українізація» на захопленій «братами» території суворо урвалася…

Ми, звісно, читали один одному щойно написані вірші, хвалили чи критикували їх, приправляючи все дозою незмінної іронії. Начерки віршів Аттила до кінця життя любив записувати на цигаркових та сірникових коробках.

Характер в Аттили був стриманий і радше потайний, аніж відкритий. Якось він приніс самокрутки з «травичкою», але мені, на щастя, геть не пішло, та й Аттилка побавився цим буквально день-два – поезія «вставляла» його встократ сильніше.

Окрім поезії, був падкúй на дівчат, міг закохуватися з півпогляду (але переважно ненадовго), міг без зайвих докорів сумління западати й на чужі закохання. Він бував у мене в Березові, де згодом у нашій хаті (це було ще за СССР) ми таємно охрестили його юну дружину-поетку (я був за «нанашка» – хрещеного). А ще перед тим став «хрещеним» його єдиної дитячої повістинки – працюючи у «Веселці», підбив Аттилку на твір для дітей (тоді його «Мавка і Мурашиний князь» вийшла чи не 200-тисячним накладом). Значно пізніше, за два роки до його відходу, я ще встиг перевидати в «Абабі» доопрацьований ним варіант «Мавки…»

Протягом останніх десяти-дванадцяти років свого земного шляху Аттила по кілька разів на тиждень заглядав до мене в «Абабу» на незмінну каву з цигарочкою…

Я віддавна люблю його вірші, деякі знаю напам’ять (навіть читав їх у Спілці письменників на рідкісному прижиттєвому Аттиловому творчому вечорі наприкінці дев’яностих). Щиро вважаю цього неприкаяного (і на сьогодні ще абсолютно недооціненого) київського блукальця одним із найцікавіших і найідентичніших українських поетів кінця другого тисячоліття. Маю тиху надію, що, подібно до Антонича чи Семенка, його поезія зацікавлюватиме передовсім молодих.

А задля кращого уявлення, в якому середовищі зростав Аттила, подаю короткий нарис про його батька – Віктора Могильного, талановитого поета і провідного українського філателіста. Автор нарису – Василь Овсієнко:

«На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).

У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни були обписані українськими словами й автографами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі – в правозахиснику русі й борні за незалежність на межі 80—90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-агресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онуки Богдан та Ярополк.

Могильний не отримав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.

Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей «Равлик-муравлик», «Гойда раз, гойда два», а 1999 р. – самвидавна збірка «Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко» під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.

А проскрибованим цей робітник «Ленінської кузні» (де відпрацював 25 років) став тому, що брав участь у літературній студії робітничих поетів «Брама» при Клубі творчої молоді. 22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених каґебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ близько 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували «Ганьба.» Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: «Was ist hańba?»

Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім «стажем» Бориса Антоненка-Давидовича. Разом з Олесем Шевченком ( О. Шевченко – відомий дисидент, хрещений Аттили. – Прим. ред.) та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). 1968 р. Б. Антоненко-Давидович виступив у «Літературній Україні» зі статтею «Літера, за якою сумують» (про літеру Ґ, де автор покликався на статтю В. Могильного в «ЛУ» від 1 жовтня 1965 р. «З приголосними клопіт»). Заступник редактора Маргарита Малиновська, самовільно опублікувавши драстичну статтю, оголосила дискусію про доцільність повернення до нашої абетки забороненої літери.

У наступному числі доктор філології В. Русанівський, якого за підтримку русифікаторської «теорії двомовности» І. Білодіда прозивали «Русодідом», прорік: «Сумувати ні за чим». Дискусію було припинено.

У Чернігові жив єдиний уцілілий зі «справи СВУ» – відомий у 20-х роках мовознавець Всеволод Ганцов Могильнии звернувся до нього з листом за роз’ясненням деяких філологічних питань. Це в той час, коли його всі зі страхом обходили. Учений відповів ґрунтовним листом – і це була самому йому моральна підтримка.

Ще раз виразно «засвітився» Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 р. в Олеся вилучили вірш «Життєпис (Лякано мене…)». Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього «наклепницького, антирадянського документа». Тоді Олесь сказав слідчому, що він викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. В. Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є «наклепницькими». Суддя звертався російською, то Могильний ніби не розуміючи: «Прошу?». І так кілька разів. Таки змусив його заговорити українською.

Того ж дня під час обшуку в самого Могильного вилучили 34 документи – самвидав, «Декларацію» та «Меморандум № 1» Української Гельсінської групи, книги, записники, рукописи, листи, друкарську машинку. 21 лютого 1981 р., за даними начальника Держархіву СБУ О. Пшенникова, «за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту Могильний В.М. був профілактовании 5-м Управлінням КДБ УРСР шляхом бесіди в приміщенні КДБ з винесенням офіційного застереження»…

Варто й нам знати, що не з неба впала нам незалежність. Вона опиралася на конкретних людей, які витримали окупаційний тиск і в найтяжчі часи нівечення нас як нації були живими носіями українського духу».