Текст книги "Київські контури. Вибрані вірші"

Автор книги: Аттила Могильний

 
У віршах залишиться
музика, що супроводжувала нас
в дорозі і в коханні,
залишаться обличчя друзів,
голоси птахів на вулиці
і грубі, яскраві кольори цього міста
медового в травах,
 
 
але іще більше
не буде сказаним.
 
 
Час наш у віршах
легший був і мелодійніший,
степ, що дзвенів від роси,
десь на денці очей
світло беріг легке —
нині дивимось вгору —
на бурунах дахів
гойдається наше сонце,
засипане бризками квітів.
Образ прийдешній моря
заливає прозорим серпанком
будинки, квартали, вулиці,
що в куряві безмежного степу
пливуть,
як строкатий загін вершників.
 

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Неначе куля з карабіна,
пішов експрес на Будапешт.
 

Обриси міста

 
Квартали,
які я вже, мабуть, не забуду.
 
 
І ці двори,
що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари
і як ми ішли звідси
поодинці,
покладаючись лише на щастя
та на скупу правду
наших вулиць.
 
 
І час від часу
кожен з нас вертався,
щоб міцно-міцно
притискатися плечима
до твердих стін
цих п’ятиповерхових будинків.
 
 
І, може,
найбільша чесність
київського передмістя
в тому,
що нас ніколи не питали —
куди ми йдемо.
 

 
Я не відаю, що творю:
лінія снів —
прокреслена між минулим і мною,
але повертаюсь в минуле, туди,
де катери вперше
входять у води затоки:
під жовтим листям —
свинець і сталь, а згори —
катери вайлуваті
і шелест води біля борту.
 
 
Я люблю тебе, моя любов.
Туман осідає
важкими краплями на метал.
 
 
Піди зі мною,
щоб я не повернувся:
осінь —
це спалах узлісь у тумані
і стрімкі силуети катерів,
спрямовані все далі.
 

 
Залишається мелодія і сум.
 
 
Глянь,
це ти і я,
це той день,
в якому ми любимо одне одного,
це світ,
де голоси нашої юності
натягнули сталеві троси
над затокою,
над катерами з обдертою фарбою,
над поїздами, що повезли перших.
 
 
Зійди на цей міст,
і назвімо його пам’яттю.
 
 
Коли підуть останні,
залишиться тільки сум,
наче вино, настояне на травах:
вікно – це неминучість скла,
перед яким зупиняємося.
 

 
Місто вночі —
озеро для птахів перелітних.
Вони опускаються в його вогні,
і вода тіней
змикається над ними.
 
 
Прокидаючись опівночі, бачимо:
сірий морок притрусив місто,
наче попіл жарини багаття.
Спалахуємо крізь них.
 
 
Проведи мене цією стежкою:
леза мечів
залишають свої гнізда
(час вирію – час прощань):
надто похмура рать,
але маю бути там.
 
 
Рух рядами,
наче прокинувся звір,
чорнота сталі
створює відображення озера.
В глибині вод —
течія прозора
і затока осіння,
засипана листям барвистим.
 

 
Наших спогадів плутанину
і важку зримість предметів,
створених нами,
ми звідти принесли,
де можна світ усвідомити
не як безмежну самотність
в оточенні тиші, а як
силуети будинків
у фіолетовім надвечір’ї і, може,
контури дерев,
розмиті дощем і вітром.
 
 
…і тепер
залишаємо в просторі
мармуровий пливкий силует
двох коханців,
позначаючи цим
не нашу мету,
а просто доцільність нашого існування
між зір,
що самотнім своїм світлом схожі
на іскринки сміху
в зеленавих слов’янських очах.
 

 
Земля скорботи нашої.
 
 
Цьогорічна павутина над пероном
і обриси голого тіла
крізь тонкий ситець.
 
 
Довга ніч поверне поїзди.
 
 
Ходою тигриці самотнім пероном:
молоді стегна роздирають білизну —
спрага:
біла піна Кіприди
у вузеньких трусиках.
…Весна надій,
весна сподівань великих…
 

 
Дощів тяжкий оксамит
вкриє цей край,
в дощах —
повертатися нам:
забуття – єдина невичерпність.
 
 
Повернемося яблуками зі свого саду:
сезон оксамиту триває,
сезон вогнів у розбитих вагонах.
 
 
Жінки на переїздах —
наче розкриті роти ночі,
волаючої за нами.
 

 
Сльота на передмісті.
 
 
У безлюдному парку – ти
з гілкою сосни в руках.
 
 
Спускаємося сходами до ставка:
причал з човнами —
у затінку верб, тому
місяця звідси не бачимо,
лише блискітки кольорові
і синя гілка сосни,
що гойдаються на хвилях.
 
 
…Твої губи шукають мене,
мокрі від дощу вечірнього…
 
 
…Вогники цигарок
зблиснули на причалі…
 
 
…У сльотавому передмісті
знаходжу твоє кохання…
 
 
Заходимо в себе,
наче забредаємо в воду.
 
 
Пальці наші сплелися недбало,
а вільною рукою
піднімаєш все вище спідничку,
зібгавши її спереду в кулаці.
Крізь соснову глицю, тріски і листя,
що гойдається на поверхні,
входимо все глибше,
відгрібаючи руками сміття,
яке хвилі підносять до нас.
 

 
Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.
Ти не розумієш слів,
але розумієш почуття.
Зараз ти ідеш вулицею,
твоя кохана іде поруч тебе.
Зупинись і подумай,
врешті,
немає значення,
про що думати.
Ще вчора тут усе було правдою.
Сьогодні – це історія.
Увімкни музику —
це золото тих, що не мають,
це Батьківщина тих, що в дорозі,
це народ тих, що спрагли боротьби, —
увімкни музику.
І подумай,
чого ми так любимо історію:
в безмірі часу
твоя частка не варта гри,
але ти почнеш її.
Твоя кохана прекрасна,
вулиця, якою ви йдете,
обсаджена деревами,
і, озираючись, бачите,
як діти біжать у школу,
а бровки хідників і паркани
пофарбовано білим вапном.
Розумієш: весна.
Піт кохання заливає вам очі,
коли минає насолода.
Візьми цю хвилину з собою
і рушай в дорогу.
Віднині
ви – вдвох,
але час не має жалю.
 

 
Виходиш з роботи
і в магазині на розі,
спершись ліктями на стійку,
випиваєш свою чашку кави.
Друже, озирнися:
чого ти такий самотній?
Твоя юність пройшла,
твоя зрілість нікому не потрібна,
твоє майбутнє – безхмарне.
Вночі прокинешся
і відчуєш спрагу:
таке враження,
наче тебе розстріляли.
Встанеш, вийдеш на кухню,
ковтнеш чогось
і ввімкнеш транзистор.
– Амадею, дай мені розраду.
– Людвігу, примири мене з долею.
– Джоне, у вас там теж іде сніг? —
Друже, ти живеш в епоху телефонів.
Набери номер і чекай:
ніч лусне, і явиться вона —
музика для тебе і тільки для тебе.
І тоді відчуєш прикрість —
тебе стандартизували,
і зрозумієш,
що навіть немає кому поскаржитись.
 

 
Далебі,
тебе зробили зі сталі.
Якщо я стрілятиму впритул —
кулі повернуться до мене.
Хто з нас народ —
ти чи я?
Глас народу – глас божий.
Хто відважиться сказати,
що ми – одне.
Стрілець і мішень.
Мішень і стрілець.
 
 
Глянь на дорогу
між тобою і мною.
Палаймо в мирі.
 

 
Літак підніме тебе,
і ти відчуєш сльози на щоках.
Земля пішла з-під ніг,
і тобі здається,
що це життя пройшло повз тебе.
Повертаєш його назад
і враз розумієш,
що це вже було.
Ця мелодія вже вела колись тебе,
ця рівнина була пустельна,
і туман над шляхом
падав легкими пасмами.
Твій народ чекав тебе:
і той, хто грав на площі,
чекав тебе,
і зранені, перед полем шибениць
чекали тебе,
і сміливі, горді, красиві,
з мечами в крові
чекали тебе.
 
 
Але ти пройшов поруч,
і зараз очі багатьох
дивляться тобі в спину.
Ти щулишся,
але я нічим не можу тобі допомогти.
Літак підніме тебе,
і ти станеш поряд із простором,
і будеш мізерно малий.
 
 
Єси музика наша.
 

 
Музика приходить раптово:
бар’єри розтрощено, й звуки падають,
наче парашутисти з нічного неба.
Ляснуло полотно,
ниті колиски натягнулись,
і трасери куль врізаються в сонне місто.
Ти також рвонув кільце,
і тебе несе за вітром,
наче обвуглену сторінку з блокнота.
Ти думаєш, що це сон,
але коли місто внизу оживає
і починає бити назустріч,
тобі стає боляче.
Ти приходиш до тями
в одній із кімнат
висотного панельного будинку.
Ти розгублений.
 
 
Твоя кохана спить, загорнувшись
у ковдру, —
вона ще майже дитина.
Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями,
і її вогник виводить тебе з темряви.
Вимикаєш транзистор,
відчиняєш вікно і бачиш,
як вибухають у небі пуп’янки парашутів.
Звуки нуртують:
іще мить —
і ти спалахуєш, мов лампочка,
яку вкрутили в патрон.
 

 
У сутінках вечорових,
коли стрімкі силуети стрижів
небо розрізали осіннє,
у місті глибокому й тихому
ми почали наше кохання,
як революцію.
 
 
Пристрасті нашої день —
тут, серед цих кварталів,
чий старовинний брук
залито тінями дерев оголених:
погляд твій мимовільний
до них доторкнувся,
і вітер,
зірвавши цю маску спокою,
нас розгорнув, як прапор.
 
 
Темрява впала, вогнями
дихало місто навколо.
 
 
О золота печаль слов’янства,
спрага справедливості нас піднімає,
червоні і чорні тіні —
поле вогню,
з якого ми вийшли,
кожен певний себе.
Перші лінії світанку
вимальовують серце республіки,
що б’ється
в промислових околицях міста.
 

 
О народе, я – частка твоя
і силу твою усвідомлюю:
наче натомлений звір,
дихає ввечері місто.
 
 
Ми дорого за все заплатили.
 
 
Історія народу – наша історія,
історія держави – наша історія,
ми собою її написали:
в чорному контурі міста
спалахи наших серць —
очі бика розлючені.
 
 
– Нашу перемогу
ми нікому не віддамо, —
сміються хлопці. —
У нас вперта кров,
і в ній уже нуртує
слово страйк.
 

 
Передмістя – снігами засипане.
 
 
Поїзди випливають з туману,
медового, молочного, спекотного,
поїзди до міста тяжіють,
що полум’ям темним своїм
в білих снігах жевріє.
 
 
Незримо наповнює простір
звуками і кольорами,
легкі силуети будинків,
наче листя кленів різьблене,
в повітрі пливуть холодному.
 
 
В тихому світі зимовому,
золотаве, струнке, горде,
місто,
що величі своєї свідоме,
химерними барвами сяє.
 
 
Великим будеш ти, о народе,
що столицю свою несеш,
як дитя беззахисне на руках.
 

 
Люди у светрах.
 
 
Вечорами вони заповнюють місто:
неспокійні північні характери,
буденні в своїх клопотах,
великі в своїй згуртованості.
Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу,
в хвилях ліхтарів і реклам,
тролейбуси з обмерзлими вікнами,
блискучі, іскристі —
люди виходять і заходять,
хочуть узгодити себе зі світом:
нині це – палац крижаний,
наповнений іскрами
і теплом колотнечі людської.
 
 
Люди у светрах,
що день віддали плинові ріки,
зараз, після роботи, —
руки в кишенях,
очі, швидкі та блискучі,
придивляються, зважують,
все помітити хочуть:
сніг цей розгрузлий,
машини в заметах,
подвір’я заводу
і голоси дзвінкі,
що в повітрі морозному
прожекторів світло гойдають.
Затишно їм у цьому світі.
Це їхній світ,
і вони в ньому – великі.
 

 
Цей сад на горах —
легкий і високий, в снігах —
різьблений стежками.
 
 
Нині безлюдний цей сад.
Ми – у ньому,
собою його доповнюємо.
Світло хистке горобини —
червоне і біле,
ми між заметів ідемо.
 
 
Місто – внизу,
на причалах
лежать катери,
вирубані з криги.
Місто – як на долоні,
справами своїми живе,
зіткане з вогнів і туманів.
 
 
Сад над Видубичем,
королівна варязька
в слов’янських хутрах.
 

 
Зоряний легіт
                   усіх
                         водоспадів
                                        землі
в цьому дощі заблукав
                               і шукає,
                                          і плаче.
Рейд у тумані,
                    як в золоті,
                                    а кораблі
в безвість ідуть,
                      розтають
                                   і згасають неначе.
Літо води
             у прозорих
                            цямринах
                                          долонь.
Літо оцих королівен,
                            крізь відсвіт
                                             кульбаби
далі ідуть.
              Все проминає,
                                 і знов
все починається
                      рейдом,
                                туманом
                                            і кораблями.
О будівничі!
                 Занурте
                            дзвінку
                                      пилу
в плесо дерев,
обважніле,
               м’яке,
                        гаряче,
наче груди варязьких
                             вагітних,
                                         молодих
                                                     королев,
що на світанку заснули
                               і сни
                                      невідомі
                                                  бачать.
О будівничі…
Як молоде вино,
                      наливаємо
                                    наш
                                          корабель
в чашу прозору
                    оцих риштувань
                                          у сосновому
                                                           золоті,
що, наче мед,
                  струменіє
                               із ран
                                       дерев
в дзенькіт сокир,
                       в метушню теслярів
і потужні
            удари
                    молотів.
О будівничі…
Фортеця і ви —
                     це все.
Камінь фортеці в траві —
                                  наче оса
                                              в бурштині.
Все —
        в переливах мечів,
                                 і хвиля бурштину
                                                       несе
в літо долонь кораблі —
                                неземні,
                                           навісні,
                                                      ясні.
 

 
Де розквітлий бузок
                           фіалковими
                                           тінями
                                                    ллється
на тіла розпростертих,
                             і сонних,
                                        і світлих
                                                    в траві.
Де високим лишилося все,
                                   бо все —
                                               перемелеться:
запах борошна,
                    легіт прозорий
                                        і кораблі.
Відблиск сонця
                    в повітрі
                               в’язкому
                                          тече,
мов кінноти барвисті плащі
розтають
            у повільному
                             шлейфі куряви,
і повільним жестом руки
сталь сокири
                 входить
                           у дерево золоте
і виходить із нього —
                            волога,
                                     тяжка,
                                             закурена.
Все – прийдешнє,
                        і все —
                                  сотворенне
                                                 у цьому сторіччі.
Лиш тіла розпростертих
                                в коханні,
                                            в траві,
                                                     в напівсні:
на скелястому березі —
                                злами сонця
                                                 у краплях
                                                              суничних —
зустріч
         сталі і дерева —
у наскрізнім промінні
                             прозоре гудіння бджоли.
Полонянку свою
                     і княгиню
                                  жадану свою
в цім краю,
де єдине живе,
                    і вирує,
                              і плаче,
                                        одне:
корабельня;
де тягучою кров’ю дерев
                            напоєно линви,
                                           каміння
                                                  і землю,
наче хліб свій
                   останній,
                               жаданий,
                                           гіркий,
притискаєш до губ
полонянку свою,
                     королеву.
Перші краплі дощу.
                         Нас пробуджує
                                            срібло
                                                    і шовк,
що тіла обгортає
і робить їх ближчими,
                             злими,
                                      гнучкими,
наче посвист змії.
І сплітаються звуки
                         й уривки думок
у дзвінкий краєвид
                          корабельні,
                                        кохання
                                                   і зливи.
 

 
Ти прийдеш навесні.
                          Із блакитних
                                          і синіх
                                                   осель
заклубочать дими,
                        і падуть
                                  на них стріли
                                                    навскісні,
і по чорних колодах,
                           наче звір,
                                        сповзе
                                                 корабель
і ударить грудьми
                        у мальовану
                                        браму
                                                пристані.
Ще й мальовану
                     дивним,
                               лихим
                                       візерунком
                                                      заклять,
нескінченним орнаментом
                                   долі,
                                         кохання
                                                    і смерті:
на закурених вежах
                          сурми
                                  понуро кричать,
у крикові їхньому —
                          голі ми.
                                    Голі,
                                          та вперті.
 
 
І сповзе корабель.
                         І ударить грудьми.
                                                  І шукай
тоді наших
              по всіх
                       незліченних
                                       причалах
                                                   і корчмах.
Розпадеться князівство,
                               і манірній
                                            величі —
                                                        край,
і котитися світом
                   нашим довго
                              і марно
                                   тамованим
                                               ордам.
Ти прийдеш навесні,
                         в білій куряві,
                                         білій
                                              і золотій
від таких нетутешніх
                           повір’їв,
                                      і марень,
                                                  і буднів,
і побачиш:
               на обрії
чорні цяточки
                  кораблів,
наче очі,
            відкрились
                           і дивляться,
                                          і невідступні.
 

 
Скелі тануть над берегом,
                              краплі
                                       забарвлюють
                                                         тло
у червіньку мечів.
І черлених щитів
                      при коліні,
                                   мов квіту, лягло
по обидва ряди,
де порубано
щире золото.
Скелі тануть над берегом,
                                  з чорних лісів
піднімається вир
чорних псів,
                і вовків,
                          і сокир,
піднімається змій,
                        і палає його луска,
і кудлатими хвилями
починається приказка.
 
 
І тече череда.
А на темних колодах мостів
дістають з-під кирей,
і кривавиться ніч,
і біліють в імлі
білі куни
            у золоті
                      і серебрі.
Проводжайте гостей.
До суворих норвезьких морів
вирушають ладді.
 

 
Бджоли летять.
 
 
Бджоли окутують нас,
у важкому їхньому меду
світ кленових човнів,
світ будинків, мостів і пагорбів
дзвінкими голосами дітей пливе.
 
 
Світе мій у затінку дерев.
Князю мій,
оксамитами, човнами, дівами
в хвилях легких повертаєшся —
місто дзвінкове
в плачі голову закинуло:
там за пагорбами полк твій
птахи крилами накрили.
 
 
Вікно відчиняємо, день
тягає, мов шовк,
на пагорби правого берега:
колії підземки в снігу
ідуть за обрій.
Крислаті дерева Відрадного,
солодка курява Відрадного —
голубник
для всіляких —
вороних, карих і просто голубник:
стріли летять,
і стріли влучають —
в прозорому сосновому повітрі лівого берега,
наче мідний меч, злітаєш в моїх руках,
сяйвом залита,
стрімка.
 

 
У диму цигарковому місто – геть промислове,
у диму на світанку
ми – в крові, ми – вершники, юні,
ми на конях приходимо,
і в траві, над нами, як горлиці, —
діви юні, вродливі і ніжні,
і кохані, тому що —
в диму світанковому.
 
 
Очі бога трави,
ці зелені, веселі, закличні,
очі наших дружин
і прохають, і пестять і ще —
ще не всіх золотих у світанку,
на злеті перехопили,
ще виносять вино
синьооким, русявим і молодим.
 
 
Місто дихає, пагорби —
в синьому мареві,
небо – в золоті,
діви – в хутрах,
ще усе на місцях,
ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:
О шовкова трава Берестечка
і удар кінноти під Батіжком.
 

 
Орлине гніздо.
 
 
Сходи нагору ведуть,
гілля дерев над ними
склепіння гнучке утворює,
в затінку їхньому
бронза мечів потемніла від крові.
 
 
Бронзу щитів змикаємо,
облич наших – не видно,
ми ж – бачимо все:
стріли дзвенять, від щитів відбиваючись,
падають в куряву на сходах.
 
 
Дерево стріл —
чорне, важке, задушне,
мов коси рабинь візантійських.
Гнучкий, наче рись, наш прапор
вгору повзе,
понурих стріл уникаючи.
 
 
Шерсть рисі
пахне лісом ранковим,
очі рисі
палають синім вогнем:
ми луки тугі піднімаємо,
стріли дзвінкі лісові
крізь зелене сплетіння гілок,
наче дикі бджоли, дзижчать.
 
 
Щити на плече закинувши,
вгору ідемо,
мечі на ходу витираємо.
Світ у долині —
ясен,
і переможцям —
слава.