Текст книги "Київські контури. Вибрані вірші"

Автор книги: Аттила Могильний

Аттила Могильний
Київські контури. Вибрані вірші

Турмани над дахами

 
Ex, Вероніко, це аж сумно,
і десь в душі пече
один хапливий поцілунок
і місяць за плечем.
 
 
Ми, мабуть, щось недоказали…
138-й рушив.
Мадонно приміських кварталів,
молись за наші душі.
 

1980

 
Красно дзвонять срібні дзвони,
темна ніч у мандри кличе,
перестуки електричок
повз освітлені перони.
 
 
Теплий віє з півдня вітер.
Як ще кинеш виклик долі?
За мале руденьке поні
я віддав би все на світі.
 
 
Жевріє вугілля рудо,
річка – наче сік з берези,
і – тривожний подих чуда.
 
 
Чорні шелюги воскресли.
Наче ніж у білі груди,
б’ють у воду срібні весла.
 

1980

 
Давай гайнем до Дебрецена,
у той шинок, що Ліст відвідав.
Тобі полюбиться, напевно,
ледь-сутінь краю Артеміди.
 
 
Там босоркані престарезні
в спекотний день біля церков
розповідатимуть легенди
про кров, грабунки і любов.
 
 
Дивитиметься місяць сумно,
і ніч колошкатиме мрії,
немовби знов Аттила гуннів
послав трусити Візантію.
 
 
А в нас – дощі, тумани й осінь,
ні віз, ні грошей, та – даремно!
Давай забудемось на трохи,
давай гайнем до Дебрецена.
 

1981

 
Ех, осінь, дзвоники із жерсті —
дощі пробуджують дахи,
снують авто на перехрестях,
а на подвір’ях двірники
згортають в купи жовте листя
і вже підносять сірники,
а білий дим – як пісня.
 
 
А ввечері, коли асфальт
блищить, мов перлівниці скойки,
в строкатій мішанині пальт,
немов лелеки, парасольки
завмерли на одній нозі,
і мерехтять сумні вогні.
 
 
Тролейбуси у рукавичках
хапають пальцями дроти
і за вікном тихенька мжичка,
як срібна нитка, шелестить.
В бляшані ринви вітер грає.
 
 
О, як незвично, до одчаю,
люблю тебе, маленький краю
людей та голубів.
 

 
Не буває сумних закохань,
просто інколи,
якщо довго ходити засніженими
вулицями,
пригадаються давні казки.
 
 
Ми так мало були разом,
що, здається, минула ціла вічність,
і тому:
Тобі.
 

 
Дай мені руку – і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук.
 
 
Дай мені руку – і підемо
повз перукарні і магазини,
бо лише взимку наш подих
так замерзає на склі.
 
 
Гризтимемо горіхи
і мандарини різдвяні,
і розмовлятимем весело
про все, лиш не про любов,
 
 
сніг кольоровий хай падає,
як ниточки серпантину,
в кварталах Старого Києва
на черепичні дахи.
 
 
Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених,
заряджені арбалети
і погляди із бійниць.
 
 
Дай мені руку – і підемо
зимовою тишею Києва
в лестощі давніх спогадів
і голубих завірюх.
 

 
Хочеш, тобі розповім
одну просту таємницю
про те, як падає сніг
повільно і тихо вночі,
 
 
і як половецький зайда
дивився на гілку євшану,
а потім довго і дико
стихала луна вдалині,
 
 
а надшалистий Ігорко
по Боричевім узвозі
вертався, і дзвони били,
мов стріли в червоні щити.
 
 
А хочеш, і те розповім,
як наші правили ворогові
безвихідь вузеньких вулиць
і постріли із дахів.
 
 
Давай поговоримо трохи
про вірші, про сніг і легенди —
бо, знаєш, це, може, востаннє
так тихо падає сніг.
 

 
Напевно, ми скоро забудемо
давні казки і в ніч
вийдемо так непомітно,
як падає світло з вікон,
 
 
і так, як під чорними вежами
перша шеренга русичів
зв’язувалась поясами,
бредучи по коліна в снігу,
 
 
і розбивалися вершники
в синіх плащах шовкових,
і різдвяними стьожками
майоріли чужі прапори.
 
 
Схопимо десь таксівку,
і в оксамитовій тиші
наші губи стануть легкими,
як сніг на ліхтарях,
 
 
а в будинках з химерами
привиди мирно питимуть
з англійської порцеляни
духмяний індійський чай.
 

 
Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
 

 
Чи любив я тебе, чи ні —
я не знаю, це все – як дитячі сни,
знов накочують сірі дні,
мов журливі хвилі Десни.
 
 
Я прийшов лиш таким, як є,
все, що мало збутися, – збулося.
Не картай мене за все зле,
бо ми тільки спориш на цих вулицях.
 
 
Ave sol!
Ave sol!
І нехай
цих мелодій ясних
напівсонно
гойда павутина —
і тоді
над руїнами міста
тихо долине:
– Слава сонцю!
Початок
нового
життя.
 

 
Я хочу тобі розповісти,
як ми любили одне одного,
королево моїх шістнадцяти.
 
 
Ми бачили одне одного
на алеях нашого саду,
і була школа,
і були заводи після зміни,
і були неповнолітні королеви,
готові любити весь світ,
і тому
наш квартал
лежав залитий сонцем
і в жилах його
билась гаряча кров.
 
 
І ми любили одне одного
в сусідньому саду,
де, лежачи
у високій траві навколо стадіону,
слухали, як засинає
королівський квартал,
і бачили,
як гаснуть вдалині
вогники будов.
І коли нам уже починало здаватися,
що ми майже нетутешні,
ми закохувалися,
і тоді великим було наше бажання
переробити світ,
і тоді великим було наше місто,
і великою була наша любов.
 

 
Повір,
Бітлз —
це наша юність
духмяна, як відчинене вікно
в порожній кімнаті масового мистецтва
і стерильно очищеної
класичної музики,
 
 
але чуєш —
квартал живе,
живуть люди, коти, дерева,
живе над кварталом велике сонце,
живуть пісні, і тому
 
 
ти роздягаєшся —
джинси і светер летять у куток,
і без одягу
ти стаєш така жіночна,
що я починаю любити
твої плавні несміливі рухи
і стриману радість передчуття,
що затуманила твої очі.
 
 
Тому, повір,
Бітлз —
це наша юність,
але про нашу любов
ми напишемо
самі.
 

 
…я бачу хлопців з нашого кварталу
і думаю, що ми зачешемо ліверпульців —
наші гітари грають нашу музику,
а губи вимовляють наші слова
і, можливо, це ще не дуже красиво,
але це пісні про нас —
як ми любимо,
і як вчимося застосовувати у бійках
ламаючі удари,
і як поволі доростаємо до слів
Боротьбаі Батьківщина,
і як звучать серця наших коханих,
перекриваючи музику ліверпульців,
і я думаю,
що в наших кварталах існує своя музика
і ми намацаємо її.
 

 
Коли я хочу написати про тебе,
мені бракує слів.
 
 
Я згадую наше дитинство,
де між спалахами сонця —
люди, зайняті своїми справами,
розквітлі дерева
і вантажівки,
що накручували на свої колеса
не тільки руду куряву передмістя,
а всі легенди дороги,
прямої і голої,
що губилася десь за обрієм.
 
 
Якщо колись
ми покладемо наше життя на музику,
це буде музика куряви, цегли й мазуту,
де найбільшою поезією
були ми.
 

 
Україна починалася з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди,
 
 
де вранці
світляки чорними стрілами
вилітали з голубників,
де курились дахи від спеки
і ходили дахами тіні,
граючи на гітарах і губних гармоніках.
 
 
З Відрадного,
куди закинуло нас
з різних кінців світу —
Іспанії, Солом’янки і Куренівки,
Дуклі і Мишоловки,
Ростова і Чоколівки,
і звідки виривав нас
крик поїздів
на Чаті Волинській.
 

 
Десь давно
в стукоті коліс
і в зеленій піні м’якої мови на вокзалах,
чи в покручених алеях Другого саду,
чи посеред мосту на Труханів
дівчину цю зустрічав,
 
 
бо пам’ятаю
штивний дотик її рук
і несподівану відвертість губ і очей.
 
 
Змінилось ім’я,
змінилось обличчя,
але все ж
білий пісок робить її золотавою
і губи її вимовляють
слова з Книги життя.
 

 
Я не знаю,
що тримає мене тут —
важкі будинки,
що вночі, наче танкери,
випливають з безмежного неба,
світло ліхтарів,
заплетене золотими стьожками
в гілля дерев,
чи ті, що з різкими обличчями,
наче ящірки, снують під полуденним сонцем,
чемно гудуть про справи
і коротко беруть на Одесу
зайшлий люд,
аби не було неув’язочки
під пекучим сонцем Відрадного.
 

 
Плющем і виноградом
заросли білі мури заводів,
червоними, зеленими і синіми кольорами
пофарбували балкони і рами,
і тепер можна
гілку терпкого звіробою зірвати
між низеньких сосен біля авторемонтного
і, розтираючи її в пальцях,
згадати
ніч далеко від цього завулка,
коли цигарки обпікають губи
і ледь знайома жінка
в чорному вечірньому платті
співає про те,
як віддаляється наша юність
легкою ходою,
виблискуючи амулетом на шиї.
 

 
Набрід, що обживав цю землю,
складали люди,
що прийшли поодинці й гуртами
і принесли з собою
насіння диковинних рослин,
чіпкі очі різної масті
і дивовижні слова і назви,
пропахлі дорогою, кіньми і морем.
 
 
І тут,
де на всі чотири сторони
починалася Україна,
вони вбили фіночки, махличі, живчики
і ножики в столи
 
 
і пішли крутитися в три зміни,
заселяючи голубами і вишнями
всі нічийні землі кварталу.
 

Присвячую моєму дідові, що загинув 1943 року в Київському підпіллі

 
Вірші —
це у нас родинне.
З наших ніхто навіть не здивувався,
коли мій дід
пройшов з Чоколівки на Сирець
повз патрулі
і блискучі вітрини австрійських ресторанів,
несучи в руках фінський автомат «Суомі»,
загорнений в окупаційну газету.
 
 
Назавтра
налітали на Сирецький концтабір.
 

 
Взимку на Відрадному —
білі замети вздовж вулиць
і зелений туман ліхтарів
заливає найтихіші провулки.
 
 
І я не шкодую, що ми
веселими вечорами
за найменшу дурницю
розбивали кулаки,
лишаючи на снігу
краплі крові,
як золоті шкуринки помаранчів.
 
 
Ми вираховували своє походження
з Чоколівки,
де не любили чужаків
і чужі слова,
зокрема такі,
як «окупація».
 

 
Шепіт снігу, що падає,
і сумний шепіт
тихих розмов
про тих,
що затялися стояти на своєму
до останку,
бо знали,
що у Чоколівки є лиш одна надія —
байдужі очі
колишніх кулеметників.
 
 
І в цьому крихкому сяйві зими
приходять слова про те,
що в підмурках нашої історії —
незліченні окупації, війни
і холодна затятість киян,
приречених ставати першими на шляху.
 

 
Повторюємо одні пісні,
слова кохання також однакові,
і в кінотеатрах
однаково просиджуємо вечори.
 
 
(Ми ще нічого не сказали)
 
 
З фільму Фелліні
кидаємося в зелену ніч,
в білі обійми,
в шепіт губ,
брязкаємо мідяками в кишені
і затуляємо долонями від вітру
вогник сірника,
припалюючи на ходу цигарки.
 
 
(Ми ще нічого не сказали)
 
 
Лише про всяк випадок вивчили
«В Лакедемон принесіть громадянам
цю звістку».
Це на випадок межі,
за якою починається
любов до Батьківщини.
 

 
Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт.
Каравели шурують в похід.
Триста кращих іспанських лез
забирає з собою Кортес.
 
 
(Ах, Кастилія – порт вночі,
чорні очі і білі мечі
і мадонні по три свічі.)
 
 
Авантюрник зухвалий чи бог —
не дізнається вже ніхто.
Просто триста найкращих шпаг —
до плеча – плече – і аншлаг.
 
 
(Ах, Кастилія – плач гітар,
королевина падає шаль
і толедський прямий удар.)
 
 
Перші котви, що кинуті в тихий прибій,
як матроси на груди повій.
І нехай залишається міт:
Монтесума, Кортес, похід.
 
 
(Ах, Кастилія – порт вночі,
чорні очі і білі мечі і
мадонні по три свічі.)
 

 
Поволі прийдуть крізь вечірні вогні
прекрасні руки коханих
і, ніби ледь чутне зітхання,
торкнуться мене в тишині.
 
 
І, може, відкупиться ще по весні
за те, що я так не до речі
любив ці тоненькі плечі
і милих обличчя ясні.
 
 
За те, що на склі силуети
зима малювала тривожно
й долоні просили вельможних
снігів.
 

 
Все погубити і все забути —
в сум’ятті, у дощах, в маю,
і закохатись в середині лютого
у безборонність твою.
 
 
Вічність і тиша. Двері на вулицю —
навстіж, і навстіж, і – ранок.
Будинки – ясні, як вулики,
в плетиві ліній духмяних.
 
 
Маєстатичність і шепіт, і барви,
врешті, з великих міст
лиш кораблі назавжди відпливають
в білий чаїний свист.
 

 
В той час, коли осінь,
коли листя і клоччя газет
шарудять цілу ніч у порожніх скверах,
ми стаємо жорстокіші,
а наші почуття —
глибшими
 
 
І не треба нікого винуватити
в тому, що все минає
і що день за днем
розкидає все далі нас:
біг – це закон вулиці.
 
 
Наче бджолиний віск,
танемо ми у пальцях
тлуму її строкатого.
 

 
В цьому парку,
на його рівних затемнених алеях,
ми відчули, що десь позаду осінь
мости засипає важким дощем.
 
 
Міліцейський ліхтарик
на мить вихопив із темряви
дивний візерунок кленових гілок
і літню естраду,
по коліна заметену листям
 
 
І знову осінь
заглушила затихаючі кроки
останніх людей,
що пройшли повз нас тієї ночі, —
двоє патрульних з вівчаркою
і низький дощ,
що починався
біля сирецької телевежі
і врешті зовсім затулив її вогні.
 

 
Я люблю тебе,
тому що все змішалося —
і вітер хитає руді поїзди
по всій країні
з кінця в кінець.
І все ж
 
 
з того, що мене оточує,
я люблю запах твоїх парфумів
і вулицю, якою ми йдемо,
 
 
люблю робити тебе щасливою
і розуміти раптову ніжність твого тіла,
 
 
люблю наші прості і точні слова,
що означають предмети,
яких ми торкаємось,
музику для танців і спогадів
і посмішки друзів,
які кажуть, що нам пощастило.
 
 
Але іноді
я зустрічаю тебе
вже лише випадково
в натовпі,
серед парасольок і вологих плащів,
зупиняю,
слухаю твої докори
і запрошую разом провести вечір,
і згодом,
залишившись наодинці,
ми замовкаємо,
тільки півколами
падає світло
на наші обличчя.
 

 
Настає мить,
коли я виходжу з роботи
і ти чекаєш на мене
на лавочці біля театру.
 
 
Біля тебе затишно,
як десь у гірських лісах,
коли курить багаття
і тихо шелестить річка.
 
 
Я опускаю обличчя
в комір светра,
і день,
витриманий на каві і цигарках,
сварки і втома
потроху забуваються,
а натомість
вулиця наповнюється кольорами осіннього
вечора,
золотим світлом твого волосся
і шепотом твоїх губ,
теж поки що трохи втомлених,
але вже радих нашій зустрічі.
 

 
Волосся твоє, розсипане на плечі, впало повільно,
руки мої – заплутані в світлому шумовинні.
Станція, тіні химерні і шарудяве листя,
вітер хитає голос, мов гілочку кипариса.
 
 
Будинків пласкі покрівлі і гори Чор-Беду бачу,
і в темному силуеті дороги тебе десь бачу,
і в кам’яному місті білі замети бачу, колії,
всипані листям, за мінаретами бачу.
 
 
Ніч – наче відблиск вогню, що в зіницях твоїх палає,
стукіт коліс змішався з вогниками кав’ярень.
Двері відчиню. Ввійду. Сонце далеких маєв,
наче візок в долині, з-за куряви випливає.
 
 
Але дорога – дорога. Кинуто все на вітер —
запах твого волосся, осінь, поземка, вітер.
Кіптяві столи в чойхонах, і обережний вітер
постаті наші гойдає, обрії, вежі, вітер.
 

 
Тут, де запах диму
злився з запахом мокрої підлоги і столів,
чай підношу до губ, і гаряча вода створює затишок.
 
 
І тоді приходять спогади.
 
 
Двері чойхони відчинені,
люди заходять, наче довга мелодія гір,
де з усіх можливих самотностей
вибирають самотність дороги,
коли на узбіччях накриті ряднами віслюки
тягнуть возики на дерев’яних колесах,
наче іде крізь ніч
обоз македонських фаланг,
загублений в присмерках Паміру.
 
 
В очі лягла
рудувата тінь навколишнього безмежжя.
 
 
Починаю любити ці гори і бачу,
як дощ малює на склі твій образ,
наче крізь туман
червоні дахи містечка проступають.
 
 
Повільно виходимо.
Голоси, як продовження дощу,
котяться між стінами ущелини.
 

 
Звіздаста ніч – мов келих повний,
і передмістя – вічна тайна.
Швидкі, як тінь, варязькі човни
ледь линуть хвилями Почайни.
 
 
В княжної губи геть несмілі,
слов’янські думи – тьмяно чорні.
О пів на першу в понеділок
русяві вершники сідлають коні.
 

 
Квітень,
повітря – дзвінке, як скрип кочетів,
і вітер
знімає куряву над асфальтом,
ніби вода
піниться під зеленими веслами.
 
 
(Ця кав’ярня
схожа на альтанку в сосновому лісі,
яскраво освітлену сонцем.)
 
 
Сісти на підвіконня,
поставити поруч чашку з кавою
і згадувати
прозорі вулички Подолу,
де трамваї плавно вистукують на коліях,
виїжджаючи з ранкового сонця,
наче розповідають,
як повільно перезаряджали карабіни
сірі від утоми хлопці,
яким велика ідея Франції
наказала: «Вперед, діти!»
 

 
Кава по-турецьки
з довгих тонких чашок —
як гарячий образ
червоних кленів
вздовж вулиці.
 
 
Холодний шурхіт дощу за дверима
і сонна жага півдня в кав’ярні,
де тільки кельнерка
з голубими очима
половецької княжни.
 

 
Засунути руки в кишені шкірянки
і поглядати на відвідувачів,
вирізьблених у півтемряві
з кольорів листя
і каменю.
 
 
На столику під мармур —
світле коло від лампи
і осінь
терпка, як самотня залізнична станція
в горах.
 

 
Руки чашкою кави зігріти
і, вдихаючи запах її гіркуватий,
зрозуміти:
скоро весна.
 
 
У занесеному снігом містечку —
наче вервечка вовчих слідів —
чорна колія для електрички.
Що занесло тебе в ці краї?
 
 
Мов молодий звір,
струсиш втому
і вийдеш у ніч
з іскристим снігом,
з далекими голосами мисливців
і хрускотом свіжої крові на зубах.
 

 
Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,
і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,
і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,
так, ніби спалахують в космосі кораблі.
 
 
І хто нам розкаже, що космос на дотик —
як осінь у наших дворах
і білі акації, вітер і дощ за вікном.
Що космос – це ніби на вулиці тиха хода,
і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.
 
 
Правічна задума тінявих варязьких мечів —
в глибинах очей і синьому обрисі корабля.
Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків
так невідворотно, як пущена зпевна стріла.
 
 
О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,
що носиш у серці легенди холодних північних морів,
ти знаєш – нас кличе суворий прапор надії,
що в ніч штормову над голландцем затріпотів.
 
 
Камінні мости моховіють в залишених парках,
і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —
ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —
притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.
 

 
Панно моя, не плач!
Це дуже важкий політ,
і зараз нам світить єдиний харач —
зоряний пил з чобіт.
 
 
Ми погасили вогні й летимо назад,
тільки перший стрілець бачить дитячі сни.
Так тихо, як у соборі, і зорі горять,
і сниться йому, що горять чужі кораблі.
 
 
Колись в провінційних містечках вірган
приніс йому дар картярів і поетів —
стрільчасті склепіння й стрілецький талант,
чи просто відвагу прожити і вмерти.
 
 
Ці ночі, закутані в золото слів,
лягають все глибше, бо врешті й не скажеш,
що носимо в грудях, на серці, усі —
дзвінкові, вінові, мар’яжні.
 
 
Та ми сюди вийшли: о голос орди —
останній чи перший – що всіх піднімає.
Долоні твої пливуть, як човни,
до мене, до нас, до Дунаю.
 

З Дідьє Маруані

 
Темна вервечка вершників,
що похмуро скачуть крізь гори.
Капелюхи барвисті і карабіни через плече,
і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,
і лягли шкіряні патронташі, наче долі,
навхрест.
 
 
А під вечір над морем
іде втомлено ця кавалькада,
б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,
темний погляд прицілу вже когось переважив
через поручні в воду…
Силуети верхівців і негостинна земля.
 
 
Це небачено важко – повернутись, як Данте,
без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,
і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців
перламутровим блиском
на зірках, де шумів екіпаж.
 
 
І години мовчання, коли ніч – як бліда Навзікая,
і падіння між зорі, так само, як падає сніг.
Ореол ліхтарів
                  кружеляє, лише кружеляє.
Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.
 
 
Пристібнути паски
і нехай даленіє і тоне
цей розгойданий світ світлих звуків
і лагідних німф.
Капелюхи – на очі, луна затихає в горах,
шарудіння дощу, запах вересу,
дальній
дзвін.
 

 
День, коли вікна відчинимо
і побачимо сонце,
що золотавим порохом
заливає будинки.
 
 
Все, що позаду,
промайнуло, як один вечір,
кольоровий, п’янкий,—
спалахи світла і музика
темними тінями лягали на очі,
заплющені в коханні,
але бачиш —
минула ніч,
минула розгубленість,
і ми прокинулися —
місто світилося,
омите ранковим дощем.
 
 
Горді обличчя друзів,
тих найближчих і втрачених з часом,
нині —
наче з золота вирізьблені
різкими лініями цього літа палкого.
 
 
Так раптово торкнулося нас
щемливе відчуття рідного
по крові, по духу, по силі.
 
 
Бачиш, мовчимо перед цим днем,
коли наші руки зустрілись
і ми відчули себе єдністю.
 

 
З кохання виходимо
в місцях нашого дитинства —
запах суниць
і все, що розчинилося
в дзвінкому переливі кольорів.
 
 
69-й маршрут
довозить нас до цих вулиць,
переплетених із небом та сонцем,
і ми ще не знаємо,
що дуже скоро,
озирнувшись назад,
побачимо світ,
наповнений димом і музикою.
Пізніше ми скажемо: рік,
коли багато людей пішло з міста
і ми залишилися
між собою.
 
 
Місто, охоплене вогнем.
Місто, охоплене пристрастю.
Місто, яке прокидається.
Хіба його можна написати
так само, як хіба можна написати сонце
або тих далеких, напівзабутих друзів
з прозорих суничних галявин
нашого кохання.
 

 
Таке пекуче сонце
ще ніколи так не випалювало
цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.
 
 
Голоси долинають
пісень нетутешніх про світ,
де білі лінії мармуру
оздоблюють селища цегляні,
наповнені квітами, виноградом і шумом
прибою,
наче плескіт незримий хвиль
підступає до веж рудуватих
спекотного слов’янського пограниччя.
 
 
Дощі упали на місто,
як тачанки на Знам’янку, —
бачиш,
гілля дерев і мул
застелили хідники,
бачиш,
як разом з останніми краплями
летить на місто барвисте світло
і в його потоках
тверді постаті людей —
друзів, дітей, коханих.
Місто наше,
дерево наше самотнє на обрії,
сьогодні пульсує наша кров
каламутна, степова,
полків половецьких,
полків касозьких,
полків слов’янських.