Текст книги "Київські контури. Вибрані вірші"

Автор книги: Аттила Могильний

 
Присмерк за вежами —
ми
від юності ідемо:
давніх друзів
ледь впізнаю —
щось інше нас нині об’єднує.
 
 
О нескінченний стрій
вічного рушення посполитого:
стриманий шурхіт слів,
сніг непорушний на вежах
і в суворому світлі
вродливі обличчя княжичів.
 
 
Всесвіт над нами —
наче тінь снігопаду, але
на засипаному снігом континенті
людина збудує дім,
людина утвердить себе.
В центрі Всесвіту —
планета людей,
цей залізний і жорстокий світ,
світ красивий,
гідний того,
щоб в ньому жити.
 

Під ясним сонцем

 
І повітря – легке,
і зола – легка,
і сліди від вогнів —
легкі:
у вогні – вода,
у вогні – орда,
і заграва —
на обрії.
 
 
(Прийшли три князі,
три мечі при нозі —
три соколи в піднебессі)
   Дажбог
(Закурили дими,
підняли доми —
підняли нас князі)
   Дажбог
 
 
І повітря – легке,
і зола – легка,
і сліди від вогнів —
легкі:
у вогні – вода,
у вогні – орда,
і заграва – на обрії.
 

 
Коли білі баранці хмар
котяться безладною отарою на схід,
ми ідемо назустріч сонцю,
дзвінкі від спеки і камінного пилу,
що лишається в складках одягу.
 
 
Холодна вода водограїв
куриться під копитами коней,
вечірнє сонце,
наче червоний кетяг винограду,
зависає над бійницями веж із жовтої цегли,
і легкі полотняні намети
на мовчазних майданах Міста
вітер пахощами садів наповнює,
а в освітлених місяцем завулках
жінки повільно з тісної білизни виходять
і, білі стегна звільнивши,
білими гарячими ногами
прагнуть спіймати безмежну ніч,
сплітаючи їх у нас за спиною.
І якщо ми приходимо вічними
вершниками,
ми нашу волю
по колодочку вбиваємо у Схід.
 

 
В той час,
як у горах червоних,
де сивий цупкий чагарник
обступає прозорі джерела,
нам починають снитися слов’янські зорі,
ми заливаємо зі шкіряних відер
наші багаття,
які блищать між скелями,
наче діаманти в скриньці,
і морди наших коней
починають дивитись на захід.
 
 
І коли нарешті
ми сходимо з сідел,
жінки білими паруючими животами
притискаються до наших потемнілих облич
і своє голе і жадібне тіло
кидають нам в руки.
 

 
Жінки – білі, м’які і мокрі —
поруч з чорним камінням битих доріг
рожевими і теплими грудьми
та міцними вологими стегнами
труться об наші плечі, животи і коліна.
 
 
І ще довго-довго по тому,
як затихає луна наших гордих пісень
край спадаючої куряви на шляху,
жінки з розкинутими ногами
зберігають на собі
наші втиснені обриси.
 

 
Корови ідуть крізь сонце,
і від золотого лева
у них —
золотаві очі
і молоко золоте:
 
 
Вої в гострих шоломах
слухають пісню меду
луки тугі на плечах —
як вигнуті роги биків
 
 
Летить джміль
наче змій —
покотилося теля,
мов котигорошок
 
 
А мальви цвітуть
мальовано
 

 
Були дерева тужаві
а ночі – імлаві
була тихою зоря
надвечірня:
ішли волхви —
стали
ішли князі —
стали
і варяги ішли —
стали:
а сурма сурмить
заливається
 

 
Садом ідеш струнка
 
 
Голоси відпливають
і вже тільки човни
гострі носи свої спрямували
в багрянець неба
і сині отари хвиль
 
 
Ще куряться руїни Трої:
радій вродлива —
пливе твій князь
весь у вогні золотому
 
 
Ясні дими
вдалині
 

 
Літо, тепло і літепло —
скільки вже часу
витекло,
скільки в зорі, на світанні
стято з плеча,
на льоту
 
 
Липень і липам —
ліпо,
а ліпо ж чи буде, браття,
нам на мечах стояти
пліч-о-пліч на Дону
 
 
Скачуть мої куряни —
курява, кров і рани —
плачуть курви на вежах —
скаче мій курський полк
 
 
Волиться —
не зневолиться:
там, де туркоче горлиця,
через тисячоліття
скаче мій курський полк
 

 
Яблуні – білі-білі
білий світ – білий-білий —
як ти ідеш полельом,
білою ланею,
в білім
 
 
Поволі-полельом
павою, ланею – лелія,
лелія снігова
 

 
Це буде містика і дим
важкий і сизий,
що над нами
пливе тягучими ключами
і вічним змієм молодим
 
 
А далі буде яв і сон
який усіх їх
заколише
за вежі ввійде тихше й тихше
і переріже гарнізон
 
 
А потім буде тінь і сад
і сонця золото
і слава
і в дів – прозорі покривала,
і жодного шляху назад
 

 
Пішли отари попасом,
вже й не отари, а курява,
а де була курява —
там сніг нині
 
 
Пішли коники ступою —
перса твої разкрилися —
два пуп’янки, два човники,
дві лакоминки,
а все ж —
сніг нині
 
 
Пішли яструби перевальцем
стала мене туга переймати,
стріли мене твої очі —
два ягнятка голубенькі,
кажуть:
– Сніг нині
 

 
Королева-королівна —
то ласкава, а то – грізна
Ой, Див Ладо —
сніг іде
 
 
Королева очки мружить —
її неї груди – наче мури
Ой, Див Ладо —
сніг іде
 
 
Хлопці – наче вірні леви
коло тої королеви
Ой, Див Ладо —
сніг іде
 
 
А від тої королівни
тільки снігу по коліна
Ой, Див Ладо —
кров піде
 

 
Вийду я на гору походжати,
вийду собі свистати,
вийду ватагу скликати:
 
 
– Тра’ мури високі брати,
тра’ грізне військо розганяти,
тра’ одежі зривати,
щоб солодке яблуко куштувати,
бо пішли вже отари попасом
 
 
і пішли коники ступою,
та й пішли яструби перевальцем.
 

 
Третій стан —
в дрободан.
Дощ гуляє,
як гетьман.
Білі вежі й чорні вежі
все патьоками мережить.
Тьмаві склянки
на столах – світ хитається
в очах.
Мокне оксамит мечів,
арбалети й поготів,
а він дзвонить, мов кришталь,
коло малинових мальв.
 

 
Над нами —
небо,
під нами —
брук,
наші кроки —
швидкі і ніжні.
І від дотику
наших рук
палає залізо.
Наші губи —
суцільна спрага,
наші серця —
голод,
і анітрохи не важить,
хто – друг,
а хто —
ворог.
Гей, навколо!
Келихи —
вгору
за наші голови.
 

 
Ніч
все пливе,
лиш місяць
і білі дими в долинах
 
 
(ружі – червоні – тіні)
 
 
все мерехтить і тане
синє світіння ліній
 
 
і запах лататих лелій
стелиться по долинах
 

 
Тут,
     у безмежних,
                      ворожих просторах,
вперто,
         повільно
                     і поступово
всіх
     підкорятимем
                        нашому слову,
вищим
         законом
                    поклавши його.
Доки гойдає
                білява
                        ріка,
мовчки ми сходимось
                             груди
                                     у груди,
яреє сонце
               жевріти
                          буде
в наших поблідлих
                         від люті
                                    очах.
Дощ розмиває
                   сліди
                          за ізгоями,
дощ розмиває
                  дні
                      і роки —
ми перейдемо
                   шляхами суворими,
зрушені з місця
                     велінням
                                  руки.
Випаде сніг,
               і випливе
                           з обріїв
обрисів наших
                   потужний
                               стрій —
благословен будь
                        і будь впокорений,
світе,
       блакитний
                     і золотий.
 

 
Перед нами —
                   русява Таврія
і позаду у нас —
                      Таврія
і над нами у нас —
дим і туман
заплітаємо гриви
                      буланим
заплітаємо гриви
                      карим
заплітаємо світлякам
 
 
…і їдуть
          в палаючій Таврії
юні
    угорські коні
юні
     угорські вершники
і сонце їхнє
               руде
 

 
       Мармурова
аж печальна
іде степом
       красна панна,
 
 
разом з нею —
срібний цокіт
ще й три сотні в позолоті.
 
 
Вже на панночці – ні нитки,
уже панна – як лебідка:
         ходить-бродить
празниково
         муре право таборове.
А три сотні золотаві
         розкотились,
мов коралі.
 

 
Захід – Схід
Схід – Захід.
Колеса стукотять на рейках,
відкриваються на карті невідомі,
припалі курявою рівнини,
де сонні горлиці
й написи незрозумілі
на станціях.
Проминаємо їх на льоту,
крізь вікна вагонів
запам’ятовуючи назви.
Великий Гендель!
Наволочки – на апаратуру,
цинкові відра – на електроніку.
Вовча зграя
переметнулась через Будапешт.
Привіт, Європо!
Рок-н-рол – казачок.
Рок-н-рол – казачок.
І голої курви бюст.
Атас, таможня, —
Царська Скіфія йде!
 

 
Над Сербією – галич.
 
 
Великий рух народів
обминає Боснію і Хорватію,
Сербія
тоне в розкошах.
Мусульмансько-слов’янський південь:
мавританка на вивісці бару
елегантно знімає трусики.
Вслід за ордою русявих варварів
ідуть обози з динарами:
крізь куряву трьох держав
іде на південь
караванний шлях.
А-а-ай!
Бахчисара-а-ай!
Як Стенька Разін
на персидську княжну,
яструбом падає на Сербію
залізничний вузол —
нова столиця на перехресті шляхів.
 

 
Крізь балканську весну
вузенькою вулицею від вокзалу
пливе хвиля ранкового поїзда.
В сонячній куряві
серби на велосипедах
обганяють безкінечний струмок
Великого Гендля.
Племена з далекої Півночі
пекуча спека
      економічної кризи підняла.
 
 
«Ех, Ла-да-га, ра-дна-я Ла-да-га!»
Новгородськими ладдями
впливає на базар
Золота Русь.
 

 
Прощальна кава
у сербській родині.
До мансарди під дахом
гомін базару не долинає.
Вже котру цигарку припалюю:
темна густа рідина
в глиняній чашці
зміїні пасма пари,
мов тулуб танцівниці,
звиває.
 
 
Останні динари —
на сувеніри:
алкоголь Великого Гендля
шумує в крові.
 
 
Сніги безмежної держави
від моря до моря
будуть всіяні обгортками
югославських цукерок.
 
 
У золотавому вирі
тоне імперія на колесах.
 

 
Летить крізь ніч
легендарна електричка
від Суботиці на Чоп.
Великий шовковий шлях.
Югославія – Каліфорнія,
Каліфорнія – Югославія:
на фургонах
через пустелю —
за каліфорнійським золотом.
Розсотався цигарковий дим
під стелею,
наче збита курява
за невловимим ковбоєм Джо.
Гей, електричко!
Гей-гей, електричко!
Срібні цокоти коліс
по-ко-ти-лись
через три держави
у вагонах твоїх,
напоєних
пахощами крові,
коньяку
і надприбутків.
 

 
Все туманіє в тому сні,
де босоніж проходять феї,
курять жертовники Ахеї
і сяють бронзові щити.
Все туманіє в тому сні.
 
 
Блакитний мармур Херсонесу,
де впали, як прозорий шлейф,
крислаті тіні галерей,
і світиться над чорним плесом
блакитний мармур Херсонесу.
 
 
Струнких богинь із теракоти
повільна грація. І тане
в далекому диму отаман,
що в каламутному затоні
слов’янства ставив пантеони
струнких богинь із теракоти.
 

 
У тиші цих плавких провулків
лиш сонце зблискує на вікнах,
і кроків майже непомітна
луна – мов кошеняти муркіт.
 
 
Манірна мрійновтома квітня,
дахи – легкі, як поцілунки,
і сміх відлунюється лунко
у шатрах простору блакитних.
 
 
Стираються повільно грані,
все – позолота перетворень
і гнучкість спалахів срібляних
в прозорій чаші водозбору.
 
 
І тільки музика, що тане
в меланхолійних стінах двору.
 

 
Кімната, стіл і попільничка,
і недопалки цигарок,
і креслить коло із думок
маленька лампа електрична.
 
 
Вікно у сад і чорна кицька,
що котить місяця клубок,
а стіни пахнуть, мов бузок,
і сходить зірка опівнічна.
 
 
Старий будинок з мезоніном
і оксамитовий сезон —
це трохи сумно, трохи мило.
 
 
А над усе, неначе сон,
дзвенить мелодія щаслива
і пересмішник – в унісон.
 

 
Лише півтіні, півтони і сніг,
що падав тихо й замерзав на віях,
яскраві кольори зім’яв, розвіяв,
зачарував цю ніч, та не затих.
 
 
У кожне сонне київське подвір’я
приніс тривогу і печаль доріг,
неначе цуценя, крутився і наспіх
зривав дроти високовольтних ліній.
 
 
Порятував нас алкоголь і дим,
і зациганили по колу «Ватру»,
промоклу, наче сивий пілігрим.
 
 
І кожному своя судилась карта,
та залишалось декілька хвилин,
щоб зрозуміти таїну театру.
 

 
Він, що вийшов нагору по стежці крутій,
що стоїть під дощем, ніби грішник,
що ішов, як пророчення віще,
цим забутим шляхом в самоті.
 
 
Скільки злетів було, перемог і падінь,
і це все – лиш за те, щоб нині
подивитись, як тихо собі стукотить
товарняк в поруділій долині.
 
 
Притулився щокою до шорсткої кори
цих ялин. І – ні сліз, ні кривди.
Тільки – спокій, немовби вода на вікні
розмиває гірські краєвиди.
 
 
…Темно стало, і він прийняв
урочистість мовчазного надвечір’я.
 
 
Тільки глиці повільне падіння
по собі залишав.
 

 
Південний вітер геть запорошив
котурни і плащі, мечі і пращі,
змішав ряди і про страшні напасті
центуріонам враз нашепотів.
 
 
І тишею оливкових гаїв.
де стежки плутані, немов галерні
снасті,
окутував вогні багать пригаслих
і колихав шатер багряну тінь.
 
 
Ощадливі на рухи стали гунни,
затих нубійця войовничий клич,
і бились мовчки, люто і бездумно,
 
 
і вже коли на шанцях стала січ
і не лишалося надії на рятунок —
важка і прохолодна впала ніч.
 

 
У ночі, темні, владні, злі,
коли по вінця переповнить,
проситимеш: – Ну сотвори
хоч хліб насущний,
а хоч войну.
 
 
Бо все не так, все – не гаразд,
бо все – підступно і брехливо,
тож все – в вогонь,
нехай по нас
для інших виростають крила.
 
 
Бо все не варте навіть мли
півсвітанкової,
і голос
ще промовлятиме:
– Бери
меча, що розірве це коло.
 
 
Бо чи з пустель, чи з Іудей
йде чорна хвиля зрад і рабства,
та скаче вершник
і мечем
проводить лінію незгасну.
 

 
Набридливий дощ тарабанить.
Остання надія – сталь меча.
Йоанно, твоїми вустами
дихає зараз Франція.
 
 
Йоанно, за перемогу
очі твої – глибокі.
А в Франції всі дороги
в’яже дванадцятий полк піхоти.
 
 
Йоанно. Не встигли. Пізно.
Роту – в чвал. Щоб фінал, а не щем.
Альбіон, Орлеан і діва —
переплетені. Не розберем.
 

 
Рости, братва, немов трава, —
все неприступно і казково,
так закрутімо Ватерлоо,
щоб гвардія не підвела.
 
 
Замети, вітер, і в альковах
панянки в’яжуть помела,
бо ще висріблює зима
шибки в провулках іграшкових.
 
 
Весь день в легкому напівсні
у грубках зблискують вогні
і затихають на обличчях.
 
 
І сіється із димарів
сухий, дзвінкий сосновий дим
з ледь чутним запахом живиці.
 

 
Коли завулками клубочиться туман
і зависає в різьблених піддашшях,
з пахучих дрів запалене багаття
легким вогнем зігріє руки нам.
 
 
І переробимо історію слов’янства,
де буде Див, і княжий каштелян,
і ключник золочених брам,
і скрип возів, пошкоджених на марші.
 
 
Полки вернулися і випили вино
у срібних чашах за усіх полеглих.
Вже вечоріє. Місто, мов легкий вінок,
 
 
гойдається на течії зеленій.
І тьмаво сяють крізь прозорий шовк
чорнявих бранок прохолодні стегна.
 

 
Джмелі, і ретро, і Поділ.
Крути із придихом, бо свято,
і підрядилися зіграти
під катеринку давніх днів.
 
 
Катрена в’язь – така строката.
Шинки гудуть, і лине рій
легенд про замок і повій,
і пасторалі шістдесятих.
 
 
Sic tranzit glori [1]1
  Так минає слава (лат).


[Закрыть]. Для купців
цигиче скрипка, і в безладді
снують ватаги горобців.
 
 
Тож піднімайте повні гальби
і бийте з розмаху об стіл
за білу кізку Есмеральди.
 

 
Опівночі біляві діви
відчинять вікна зеленаві —
прийшли дощі і тарабанять,
неначе стріли вуркотливі.
 
 
Вихляста тінь пливе над нами,
закутавши шарфами шиї,
змалюємо димавий Київ
і вогнищ відблиски багряні.
 
 
Вже все так близько і непевно —
ці переблиски фіалкові
і кружеляння навзаємні,
 
 
а в дрібній сутіні альковів
сплітають лінії таємні
красуні пишні, барокові.
 

 
Безмежжя цього простору,
що торкнувся наших очей, – нетривке,
наче пам’ять пригаслих губ,
і треба пройти через холод оцих пустель,
де кожна поразка людини —
наче коштовний рубін
у залізній оправі шолому.
І тому
ця данина червоних тонів має сплачена бути,
і все промине,
навіть тепле каміння храмів,
що спрагло обличчя підняли,
в чорних пісках зникаючи.
А тоді, на межі, надійде щось забуте давно,
наче сміх, або плач,
або просто далека луна срібних звуків,
що в просторі тихо падають.
 

 
Потойбіччя снігів починається там,
де ледве мріють долини
з вузькоколійками в глибині, а тут —
як акварель невідомого майстра —
оголеність шпилів,
що самотою ідуть до неба
крізь холодне світло пожовклої зими.
 
 
Через це
треба мовчки ввійти в колихання повітря
на вулицях темних і мокрих,
де двері під’їздів пофарбовано
іржавою фарбою,
а плями на стінах —
це тільки ознака віків проминаючих,
і не потойбіччя шукати,
а мить найкоротшу,
бо лиш голуби,
наполохано вилітаючи з вікон горищ,
можуть вивчити кожен вигин
черепичного моря під крилами.
 

 
Від того, що день стає все прозоріший,
сніг, як іскристий пророк,
прозорість цю перетворює
у легку мелодію дахів,
що, мов пасма кольорового диму,
піднімаються вгору з Подолу.
Стримані сплески яскравих тонів —
у довершеній чіткості
кам’яного слов’янського міста,
де камінь – тонкий і прозорий,
мов гілля дерев,
і тільки під вечір
паморозь, ледь струменіючи,
тендітна, як скло,
незграбний ескіз кохання малює,
коли почуття ще туманні і дивні
і, мов крізь серпанок,
вулиця проступає з рядами зелених будинків,
що вгору ідуть, порослі мохом.
 

 
Осінь прийшла,
як повільний нічний трамвай,
випереджаючи смерть,
задзвонила падінням червоного листя
під ноги,
і я назвав твоїм іменем Україну,
бо мусив цей край ще хтось
полюбити так сильно,
щоб тільки коханням назвати його.
І все, що я мав,
що ледь проглядало, мов замок,
потьмарений в завісах дощів,
змаліло, і враз
ранковий туман
провулки закутав аж по карнизи будинків,
сховавши від ока
і листя, яке опадало,
і цинкові відра зі сміттям,
і сірі машини, накриті брезентом;
і ледве доніс
цей запах ялин і глибоких озер,
що лиш у долонях твоїх
лишився, як спогад про вічність.
 

 
Коли надходить час іти коханим,
то тільки музика, як передчуття вокзалу
принесе спогад про золотаві плечі жінки,
що на тлі білих ковдр
були тільки як сонячний відблиск
на речах, залишених у кімнаті.
 
 
Ми прощаємось трохи сумно біля входу
в метро,
і наш подих розтає в морозному повітрі,
незграбний, як міф про вічне кохання.
І тільки коли наші очі зустрічаються,
ми посміхаємось легко і просто,
і ця посмішка,
ніби вогники цигарок вночі,
вихоплює з темряви наші обличчя,
і раптовий спалах очей,
і розуміння того,
що наше прощання —
світле, як музика полину
край шатра,
край сонця мандрівного.
 

 
Напевно, тому,
що в нас не було філігранних
старих дзиґарів,
що можуть на ратуші час вибивати,
час пік
нас провіз у тісному тролейбусі.
І світ нам явився,
де лінії автострад
були, ніби руки коханців,
і музика в барах – бурхлива, як яхта,
яка всі вогні засвітила
і мчить серед рифів вночі,
блискуча від піни морської.
 

 
Одноманітність дощів,
мов біла піна жерделів
в годину цвітіння,
асфальт інкрустує неймовірним блиском,
і одне мерехтіння від стін кам’яних відлунює
як доказ того,
що кохані приходять непомітно,
наче луна у примарному сяйві дощів
з кольоровими струмками води на мокрому одязі,
щоб тільки очима, а не тихим дотиком губ
легенду про Беатріче творити.
 

 
Візантія і присмерк —
                       ранковий,
                             мов присмак цикути,
і гойдання дахів черепичних —
                            наче шовк
                                     колісниць
                                            і плащів.
Увійти у цей день —
                     як до леза ножа
                                     доторкнутись.
Увійти в опалеву кімнату
                          з галереями
                                  пристаней і човнів.
Асфальтована вуличка
                          рухом
                                недбалим
                                         відімкне
сонний порт
                   і поезію телеграм,
і на тлі цих зелених дерев
                               червону
                                      цеглу будинків —
наче давньої книги
                        тонкий
                               і потертий сап’ян.
Біле сонце
             слов’янське
                         від сотні
                                    суєт
піднімає це місто
                       на вежі
                                і списи
і малює навпроти
                    легке
                           і кохане обличчя
чи дівчатка,
              чи панни,
                         чи так —
                                 ренесансу портрет.
 

 
Полудень, курява,
все різке і суворе настільки,
що навіть вода в водограях
кольору золота стала.
 
 
(Наша пристрасть вже кинула нас
в тінь від парасольки над столиком,
краєвид на Поділ
і піняву прохолоду склянок)
 
 
Трохи сумно тому,
що здається пом’ятим і зайвим
одяг, місто, життя,
тільки сонце —
тягуче, як мед,
учить всіх переможених,
що лиш те насолода,
що кров’ю і силою взяте,
і в граничній яскравості фарб
наші слова – ясні,
ледь посріблені зовні коханням
темним, як татарський набіг.
 

 
Ввечері машини поливають вулиці,
і асфальт стає оксамитовим,
наче звук флейти,
і це оксамитове звучання вечора
стелеться над нами,
мов запах розквітлих вишень.
 
 
Врешті ж,
музика подібна до слів, а тут —
просто раптом докотилася луна
від трамвайного цокотіння,
чи далекий гудок пароплава,
а чи сміх безтурботний тих,
що місто це називали своїм,
а були так недовго,
що лише майоріння потертих плащів,
запах полину і втомлених коней
залишали в цих стінах.
 

 
Руки сірником освітити
в кімнаті мовчазній
і раптом побачити дорогу між пагорбами,
де рудуватий пил
копита коней окутує,
коли зелена течія Дніпра
забирає повільно найкращих
з комонної історії
вартових наших веж.
 
 
І ніжність раптову відчути
до жінки,
що дивилася повз малий вогник
десь дуже далеко,
зі спокійною впевненістю
всіх,
кого люблять.