Текст книги "Собака Баскервілів"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Розділ VI
Баскервіль-Хол

Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер на призначений день завершили всі свої справи, тож ми вирушили до Девоншира, як і домовлялися.

Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Холмс усю дорогу напучував мене і давав різні поради.

– Я не говоритиму вам, кого я підозрюю і які маю здогади, Ватсоне, аби у вас не виникли упереджені думки, – сказав він. – Мені потрібні факти у найдрібніших деталях, а зіставлятиму їх я сам.

– Що ж вас цікавить? – запитав я.

– Усе, що так чи інакше пов’язане з цією справою, особливо стосунки між молодим Баскервілем і його сусідами. Якщо довідаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте й це. За останні дні я дещо з’ясував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати лише одне: найближчий спадкоємець, містер Джеймс Десмонд, справді чудова людина досить поважного віку, отже, це не його витівки. Гадаю, ми сміливо можемо не відволікатися на нього надалі.

Це означає, що залишаються тільки ті люди, які увійдуть у безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.

– А чи не краще одразу ж відкинути варіант із подружжям Берріморів?

– Ні в якому разі! Важко припуститись грубішої помилки. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, тоді їх буде годі шукати. Ні, ні! Нехай так і залишаються під підозрою. А ще, якщо не помиляюся, там є конюх, двоє фермерів, наш друг доктор Мортімер, очевидно, людина бездоганно чесна, і його дружина, про яку нам нічого не відомо. Не забудьте й про натураліста Степлтона з сестрою – дуже привабливою молодою особою, як кажуть. Далі йдуть містер Френкленд із Лефтер-Холу – про нього ми теж нічого не знаємо, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим пильним наглядом.

– Старатимуся вас не підвести.

– Ви взяли зброю?

– Так, гадаю, це не буде зайвим.

– Безумовно. Тримайте револьвер при собі вдень і вночі, навіть на мить не втрачайте пильності.

Наші друзі вже встигли придбати квитки першого класу й чекали нас на платформі.

– Ні, нічого нового, – сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. – Можу тільки заприсягтися, що останні два дні за нами не стежили. Ми весь час про це пам’ятали, і ніхто б не вислизнув від нашої уваги.

– Сподіваюся, цими днями ви не розлучались?

– Так, за винятком учорашнього. Я маю таку звичку – після приїзду в місто присвячую один день розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.

– А я пішов у парк подивитися на відпочивальників, – сказав Баскервіль. – І все було досить спокійно.

– Проте з вашого боку це було нерозсудливо, – сказав Холмс, насупившись, і похитав головою. – Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супроводу, інакше не оминути вам лиха. Ви знайшли іншого черевика?

– Ні, сер, він зник.

– Он як? Цікаво! Ну, на все добре, – додав він, коли поїзд рушив. – Сер Генрі! Пам’ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф’яні болота вночі, коли безроздільно панують сили зла.

Я визирнув з вікна і побачив удалині високу, сухорляву фігуру Холмса, який нерухомо стояв на платформі й дивився вслід поїзду, що віддаляється.

Ми рухалися швидко, і я почувався неймовірно добре. Я придивлявся до моїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера.

За якихось дві-три години земля уздовж полотна з бурої змінилась на червону, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луги, на яких руді корови поскубували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, попри велику вологість повітря, значно ліпший, ніж на сході.

Молодий Баскервіль не відходив від вікна й радісно скрикував, побачивши рідні Девонширські пейзажі.

– Де тільки мені не довелося побувати відтоді, як я виїхав звідси, докторе Ватсон! – сказав він. – І все-таки ці місця ні з чим не порівняєш.

– Покажіть нам такого девонширця, який не захоплювався б своїм Девонширом.

– Тут справа не лише в самому Девонширі, але й у людях, які тут мешкають, – сказав доктор Мортімер. – Одного погляду на круглий череп нашого друга достатньо, щоб виявити в ньому представника кельтської [7]7
  Кельти – давні племена, що переселилися на Британські острови з Європи в IV ст. до н. е.


[Закрыть]раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. Покійний сер Чарльз мав рідкісну будову черепа – наполовину галльську, наполовину іберійську. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-Холу?

– Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли помер батько, мені було дванадцять років, і я одразу ж виїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, і я просто не дочекаюся, коли нарешті з’являться торф’яні болота.

– Он як? Отже, ваше бажання здійснилося – можете милуватися ними, – сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.

Удалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястим краєм лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, показався сумний сірий пагорб з зазубреною вершиною. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні погляди свідчили про те, як багато для нього означає перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по крові, володарювали так довго й залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодий чоловік у спортивному костюмі, з явним американським акцентом, сидів поруч зі мною у прозаїчному вагоні і, дивлячись на його смагляве виразне обличчя, я все-таки відчував у ньому справжнього нащадка тих неприборканих і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі й великі карі очі указували на гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф’яні болота поставлять нас обличчям до обличчя зі складним і небезпечним завданням, то заради такої людини можна піти на все, тому що вона сміливо розділить з тобою будь-який ризик.

Поїзд зупинився на маленькій станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв візок, запряжений парою невисоких, міцних конячок. Наш приїзд, мабуть, був тут великою подією, адже й сам начальник станції, і носії – всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це була мила сільська місцина, але, на свій подив, біля виходу з платформи я побачив двох солдатів у темних мундирах, які стояли, спираючись на карабіни, і пильно дивилися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з вилицюватим обличчям, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широкою білою дорогою. Обабіч неї здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки з гостроверхими дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного, залитого сонцем краю, на обрії вечірнього неба вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, яка переривалася гострими вершинами лиховісних пагорбів.

Наш візок завернув на бічну дорогу, і ми стали підніматися глибокими коліями, прокладеними сторіччя тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі й вологі мохи. Папороть з бронзовим відтінком і листя ожини поблискували в променях призахідного сонця. Далі на підйомі ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, що стрімко бігла між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, й річка звивалися долиною, яка густо заросла дубняком і соснами.

На кожному повороті Баскервіль захоплено скрикував, з цікавістю роззирався навсібіч, і закидав нас незліченними запитаннями. На його погляд, тут усе було прекрасно, але я не міг позбутися смутку, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я з явними слідами осені. Жовте листя злітало на землю й, кружляючи, килимом устеляло стежки.

Стукіт коліс нашого екіпажа поступово стих, потонув у густому шарі запорошеної трави. «Сумні дарунки кидає природа під ноги новому власникові Баскервіль-Холу!» – подумав я.

– Погляньте! – раптом вигукнув доктор Мортімер. – Що це?

Перед нами піднімався крутий схил, порослий вересом, – перший провісник близькості торф’яних боліт. На вершині цього схилу, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

– Перкінсе, що це означає? – запитав доктор Мортімер.

Наш візник повернувся на козлах:

– З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його розшукують. Виставили вартових на всіх дорогах, на всіх станціях, та поки намарно. Тутешній народ вельми цим незадоволений, сер.

– Чому? Адже тому, хто наведе на слід, виплатять п’ять фунтів.

– Так-то воно так, сер, так тільки на п’ять фунтів надії мало, правдоподібніше, що він тобі переріже горло. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь дрібний злодюжка.

– Хто ж він?

– Селден, який скоїв убивство в Ноттінґ-Хіллі.

Я добре пам’ятав справу Селдена, оскільки свого часу Шерлок Холмс розслідував її, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаткою безцільного звірства, яким вирізнялися дії цього нелюда. Злочин був настільки дивовижним, що в суддів зародилися сумніви в осудності Селдена, і тому його страту замінили ув’язненням. Візок піднявся на пагорб, і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт. Подекуди на них виднілися дольмени [8]8
  Дольмени – доісторичні споруди з двох і більше великих каменів, поставлених вертикально і накритих ще одним каменем, іноді зводилися над похованнями.


[Закрыть]з уламків скель і кам’яних стовпів. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, на сумній гладіні цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, які вигнали його зі свого товариства. Ще цього бракувало, щоб примножити те похмуре, що причаїлося в голій пустелі, яка розстелилася перед нами, у рвучкому вітрі й сірому небосхилі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто.

Родючі місця залишилися під нами. Ми озирнулися – промені призахідного сонця перетворювали дзюркотливі струмочки на золоті стрічки, горіли на спушеній плугом землі й густих чагарниках. Дорога, що перетинає червонясто-оливкові перевали з величезними валунами, ставала дедалі занедбанішою й суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нами постала схожа на глибоку чашу долина з хирлявими дубами й соснами, покрученими й погнутими вітром, який нуртує тут споконвіків. Над деревами височіли дві високі, стрункі вежі. Наш візник указав на них батогом.

– Баскервіль-Хол, – сказав він.

Господар маєтку звівся у візку на повен зріст – щоки в нього розпашіли, очі спалахнули вогнем. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастих чавунних воріт з двома колонами, вкритих мохом та увінчаних кабанячими головами – гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок брамника був старий, з оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будівля – перший плід, принесений південноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами йшли два ряди високих старих дерев; їхнє гілля утворювало в нас над головами похмуре склепіння. Стукіт коліс знову потонув у шурхоті листя. Баскервіль здригнувся, вдивляючись у довгу, темну алею, в кінці якої виднілися примарні обриси будинку.

– Це сталося тут? – тихо запитав він.

– Ні, з іншого боку, у тисовій алеї.

Молодий спадкоємець похмуро озирнувся.

– Мене анітрохи не дивує, що дядько, живучи тут, постійно чекав якогось лиха, – сказав він. – Тут кого завгодно пройме страх. Зачекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте цих місць! Біля входу горітимуть ліхтарі Едісона й Свана [9]9
  Едісон Томас (1847–1931) – уславлений американський винахідник. Відомий насамперед удосконаленням електричної лампочки розжарювання й винаходом фонографа. Сван – один з винахідників електричної лампочки.


[Закрыть]по тисячі свічок кожний.

За алеєю відкривався широкий газон і, оминувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я міг роздивитися лише масивний фасад і терасу. Все було оповите суцільним плющем, який залишав відкритими тільки віконні амбразури та овали гербів. Дві стародавні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будинку. Праворуч і ліворуч до них прилягали два крила з чорного граніту, прибудовані пізніше. Крізь вікна з густими рамами на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом з високими трубами здіймався стовп темного диму.

– Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холу!

Високий чоловік виступив з тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята візка. В освітлених дверях холу з’явився силует жінки. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.

– Сер Генрі, ви не заперечуватимете, якщо я поїду додому? – сказав доктор Мортімер. – На мене чекає дружина.

– Зостаньтеся, повечеряйте з нами!

– Ні. На жаль, не можу. Справ, мабуть, чимало назбиралося. Я б залюбки сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це ліпше за мене – він чудовий гід. Бувайте здорові! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень або вночі, не соромтеся посилати за мною.

Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї; важкі двері зачинилися за нами.

Хол, у якому ми опинилися, був дуже гарний – просторий, високий, з масивними кроквами з потемнілого від часу дуба. У старовинному комині з чавунними ґратами для дров потріскували й шипіли дрова.

Після тривалої поїздки ми з сером Генрі змерзли, тож простягнули руки до вогню. Потім узялися розглядати дубову обшивку холу, високі, вузькі вікна з кольоровими скельцями, оленячу голову й герби, які було непросто роздивитися на стінах при тьмяному світлі люстри.

– Саме так я собі все це і уявляв, – сказав сер Генрі. – Справжнє родове гніздо, чи не так? Лиш подумати – мої предки жили в цьому самому будинку упродовж п’яти століть! Тільки-но подумаєш про це, мимоволі налаштовуєшся на урочистий лад.

Його смагляве обличчя палало дитячим захватом. Він стояв у колі світла, що падало від люстри, а довгі тіні лягали по стінах і чорним вельйоном згущувалися над ним.

Беррімор порозносив наші валізи по кімнатах і, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як і годилося добре вимуштруваному слузі. Зовнішність у нього була неординарна – високий, показний, із густою чорною бородою, що відтіняла бліде благовидне обличчя.

– Накажете подавати вечерю, сер?

– А що, готова?

– За кілька хвилин буде, сер. Гаряча вода у вас у кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишитися тут на перших порах, адже за нових порядків вам буде потрібен великий штат.

– За яких нових порядків?

– Я хочу сказати, що сер Чарльз жив усамітнено, і ми вдвох цілком могли обслуговувати його, а ви, сер, імовірно, житимете на широку ногу, і вам доведеться підлаштовувати усе під себе.

– Виходить, ви з дружиною хочете отримати розрахунок?

– Якщо тільки це не завдасть вам незручностей, сер.

– Але ж кілька поколінь ваших предків жили у Баскервіль-Холі! Мені б дуже не хотілося з перших хвилин тут поривати давні родинні зв’язки.

Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.

– Нам з дружиною це також нелегко, сер. Але, сказати вам правду, ми були дуже прив’язані до сера Чарльза і досі ніяк не отямимось після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не зможемо почуватись у Баскервіль-Холі, як колись.

– Що ж ви збираєтеся робити?

– Я сподіваюся, сер, що ми зможемо налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обділив нас своєю щедрістю… А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.

Верх холу був обведений галереєю з перилами, на яку вели двопрогінні сходи. Звідти через увесь будинок проходили два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими за центральну частину будинку, а світлі шпалери й безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили гнітюче враження, що виникло у мене по приїзді в Баскервіль-Хол.

Однак їдальня на нижньому поверсі своїм похмурим виглядом нас просто вразила. Це була довга кімната з помостом для стола господаря, відділеним однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти особи нижчого рангу. В далекому кінці були хори для менестрелів. Високо в нас над головами чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Можливо, вогні смолоскипів, барвистість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був трохи пригнічений. Довга вервечка предків у найрізноманітніших костюмах – від вельможі епохи королеви Єлизавети й до чепуруна часів Регентства – дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своїм мовчанням. Розмова за столом якось не клеїлася, тож я відчув полегшення, коли по вечері ми перейшли курити до досить сучасної більярдної кімнати.

– Що й говорити, ситуація не з веселих, – сказав сер Генрі. – До всього, звісно, можна звикнути, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядько нервував, живучи самотньо в такому будинку. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Можливо, вранці нам тут здасться не так уже й похмуро.

Перш ніж лягти спати, я розшторив вікно. Воно виходило на газон перед парадними дверима. За газоном, розгойдуючись від вітру, стогнали високі дерева. У проміжку між швидкоплинними хмарами вигулькнув місяць. У його холодному сяйві за деревами виднілося нерівне пасмо скель і довга лінія похмурих боліт. Я засмикнув штору, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-Холу нітрохи не спростовує першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я все-таки не зміг заснути й, перевертаючись з боку на бік, марно закликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше ніщо не порушувало мертвої тиші, яка панувала в будинку. І раптом глухої півночі до мого слуху долинув виразний звук, у природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривається від горя. Я звівся на ліжку і напружено прислухався. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я почекав із півгодини, нашорошившись усім тілом, але не почув більше нічого, крім ударів годинника і шурхоту плюща, що оповивав стіни.

Розділ VII
Степлтони з Мерріпіт-Хаус

Свіжа чарівність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холом.

Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на скельцях, розкидаючи по підлозі різнобарвні відблиски. Темна дубова обшивка світилася бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас таку зневіру.

– Будинок тут ні до чого. Можливо, ми самі в усьому винні, – сказав баронет. – Стомилися з дороги, промерзли, от нам усе і видалося таким похмурим. А за ніч ми відпочили, чудово почуваємось, і навколо теж повеселішало.

– Однак не можна все списувати тільки на настрій, – відповів я. – Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийогось плачу, здається, жіночого?

– А знаєте, мені також вчувалося щось подібне крізь дрімоту. Я довго прислухався, а потім вирішив, що це було уві сні.

– Ні, я все ясно чув і впевнений, що плакала жінка.

– Треба негайно поговорити з Беррімором.

Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за роз’ясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя Беррімора сполотніло ще більше, коли той почув питання господаря.

– У будинку всього дві жінки, сер Генрі, – відповів Беррімор. – Одна з них посудомийка, яка спить в іншому крилі, друга – моя дружина, але я запевняю вас, що вона не плакала.

І все-таки він збрехав нам, бо після сніданку я випадково наштовхнувся у коридорі на місіс Беррімор. При яскравому освітленні я побачив високу, дуже спокійну жінку з виразними рисами обличчя й зі строгими стиснутими губами. Але очі – червоні, з припухлими повіками. Значить, вона уночі таки плакала, а якщо так, чоловік про це не знати не міг. Проте він запевняв нас у протилежному, навіть попри те, що його можуть викрити в нещирості. Навіщо? І чому вона так гірко ридала?

Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого благовидного чоловіка з чорною бородою. Він перший побачив тіло сера Чарльза, і обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже у кебі на Ріджент-Стріт ми бачили Беррімора? В усякому разі, борода була достоту такою. Кебмен говорив про людину середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як мені тепер встановити істину?

Насамперед, звичайно, треба побачити начальника поштової контори в Ґрімпені й довідатися в нього, чи передали нашу телеграму Беррімору в руки. Принаймні, мені буде що повідомити Шерлокові Холмсу.

Сер Генрі після сніданку почав переглядати ділові папери, тож у мене з’явився вільний час. Пройшовши чотири милі зручною дорогою вздовж боліт, я вийшов до маленького, непоказного села, в якому передусім мені впали в око дві величезні солідні будівлі – готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштової контори, який виявився також і місцевим крамарем, запам’ятав нашу телеграму.

– Звичайно, сер, – сказав він, – я доправив її містерові Беррімору, як і було зазначено.

– А хто її відносив?

– Мій син. Джеймсе, ти ж доставив телеграму до Баскервіль-Холу, містерові Беррімору?

– Так, тату.

– І вручив йому в руки? – запитав я.

– Ні, містер Беррімор був десь на горищі, і я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно передати йому.

– А самого містера Беррімора ти бачив?

– Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

– Звідки ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?

– Ну, дружина мала б знати, де він, – роздратовано сказав поштмейстер. – Адже телеграму доставлено? А якщо сталася якась помилка, нехай містер Беррімор поскаржиться сам.

Розпитувати було безглуздо, але мені стало зрозуміло, що хитрий виверт Холмса ні до чого не призвів і ми не довідаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він – останній, хто бачив сера Чарльза живим, – перший вистежив його спадкоємця, щойно той приїхав до Англії. Що з цього? Беррімор діє за чиїмось вказівками чи має власні підступні задуми? Який сенс йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? Може, його надіслав хтось інший, хто намагається перешкодити йому? Єдине вірогідне пояснення усьому дав сер Генрі, сказавши, що коли Баскервілів удасться відлякати від родового маєтку, то Беррімори забезпечать собі безтурботне існування до кінця своїх днів. Але хіба це хоч якоюсь мірою виправдує ту глибоку й тонку інтригу, яка невидимою павутиною обплітає молодого баронета? Навіть сам Холмс визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа – найзаплутаніша й найскладніша.

Повертаючись безлюдною, похмурою дорогою, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав і зняв із мене тягар відповідальності.

Мої міркування були раптово перервані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос покликав мене на ім’я. Я озирнувся, очікуючи побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий, худорлявий блондин років тридцяти п’яти – сорока, з чисто виголеною, трохи пісною фізіономією й вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна коробка, а в руках він тримав зеленого сачка, щоб ловити метеликів.

– Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, – мовив незнайомець, ще не віддихавшись як слід. – Ми тут народ нецеремонний і не чекаємо офіційних знайомств. Можливо, ви чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-Хаус.

– Вас неважко впізнати за коробкою й сачком, – сказав я, адже мені було відомо, що містер Степлтон натураліст. – Але як ви здогадалися, хто я такий?

– Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз його будинок. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і відрекомендуватися вам особисто. Сподіваюся, сер Генрі не дуже стомився після тривалої подорожі?

– Ні, він почувається добре, дякую вам.

– Ми все боялися, що після сумної загибелі сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, адже ви самі розумієте, як багато означатиме його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, ця історія не вселила серові Генрі марновірного страху?

– Ні, не думаю.

– Ви, звичайно, знаєте легенду про дивовижного собаку, який нібито переслідує рід Баскервілів?

– Так, знаю.

– Ох і забобонні тутешні фермери! Просто неймовірно! Адже вони чи не всі готові заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон говорив з посмішкою, але я прочитав у його очах, що він ставиться до своїх слів набагато серйозніше. – Легенда цілковито заполонила уяву сера Чарльза, вона ж і призвела до його трагічного кінця.

– Яким чином?

– Коли в когось до краю напружені нерви, поява будь-якого собаки може виявитися фатальною для хворого серця. Я вважаю, що того вечора сер Чарльз в тисовій алеї побачив щось подібне. Я дуже любив старого і, знаючи про його хворобу, так і чекав якогось лиха.

– Звідки ви знали про його хворе серце?

– Від мого друга, Мортімера.

– Отже, ви вважаєте, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака і він помер від страху?

– А ви маєте достовірніші відомості?

– Ні, я ще не встиг дійти якихось висновків.

– А містер Шерлок Холмс?

На мить у мене перехопило подих від цих слів, але спокійне обличчя і впевнений погляд мого співрозмовника свідчили про те, що він своїм запитанням і не думав захоплювати мене зненацька.

– Докторе Ватсон, навіщо нам прикидатися, начебто ми вас не знаємо? – сказав він. – Чутки про знаного детектива просочилися й у наші краї, а хіба ви можете прославляти його, самі залишаючись у тіні? Мортімер не став заперечувати, що ви і є той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, це означає, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією справою, і мені, природно, цікаво знати, що він про це думає.

– На жаль, відповісти на ваше питання я не можу.

– Тоді дозвольте запитати: чи не зробить він нам честь своїми відвідинами?

– Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього є інші справи.

– Шкода! Він міг би пролити світло на те, що криється в пітьмі від усіх нас. Але ви також ведете розслідування, докторе Ватсон, і якщо я можу вам бодай якось допомогти, можете на мене розраховувати.

Мені достатньо лише натяку: кого підозрюєте, як маєте взятися до справи, і, можливо, я одразу щось би вам порадив або підказав.

– Запевняю вас, я просто приїхав погостювати у свого друга, сера Генрі, і жодної допомоги мені не потрібно.

– Чудово! – вигукнув Степлтон. – Усе правильно: обережність передусім! Я заслужив на таку відповідь за свою надокучливість і обіцяю вам цього питання більше не порушувати.

Ми дійшли до того місця, де праворуч від дороги починалася заросла стежка, яка звивалася серед боліт вузькою стрічкою. Лівіше стояв крутий, усіяний валунами пагорб, на якому в давнину видобували граніт.

З того боку, який було видно нам, пагорб густо заріс папороттю та ожиною. Вдалині, за обрієм, здіймалися сірі хмари диму.

– Від цієї стежки звідси недалеко до Мерріпіт-Хаус, – сказав Степлтон. – Пожертвуйте годиною часу, і дозвольте мені представити вас своїй сестрі.

Спершу я подумав, що мені варто бути біля сера Генрі, але потім згадав про рахунки й папери, що купою лежали на його столі. І тут я нічим йому зарадити не міг. А Холмс просив мене познайомитися з людьми, які живуть по сусідству з Баскервіль-Холом. Я прийняв запрошення, і ми звернули праворуч.

– Чудові тут місця! – сказав Степлтон, дивлячись на хвилясту лінію зелених пагорбів, над якими морськими валами височіло гранітне пасмо з фантастичними обрисами. – Ці болота ніколи не набридають. А скільки таємниць вони криють – безкраї, пустельні, загадкові!

– Ви добре їх знаєте?

– Я тут лише другий рік. Місцеві старожили, мабуть, назвуть мене новачком. Ми перебралися сюди незабаром після приїзду сера Чарльза, але я завдяки своєму покликанню вже встиг обстежити тут кожний куточок. Насмілюся думати, що тепер мало хто знає торф’яні болота краще за мене.

– А хіба це так нелегко?

– Нелегко. От, наприклад, придивіться до тієї рівнини з чудернацькими горбочками. Чим вона, по-вашому, славна?

– Нею добре скакати галопом.

– На вашому місці будь-хто сказав би так, а тим часом ця помилка багатьом вартувала життя. Бачите, скільки на ній яскраво-зелених галявин?

– Це, ймовірно, місця з кращим ґрунтом?

Степлтон розсміявся.

– Перед вами величезна Ґрімпенська твань, – сказав він. – Варто людині або тварині потрапити в цю драговину, один необережний крок – і все. Я вчора бачив, як там заблукав чийсь поні й, зрозуміло, загинув. Його голова довго виднілася над трясовиною. Він усе витягав шию, намагався вибратися, але бідолашку врешті-решт таки засмоктало. Там навіть у засуху небезпечно ходити, а після осінніх дощів це зовсім згубне місце. А проте я не раз пробирався в саме серце Ґрімпенської твані й повертався звідти живим. Погляньте, ще один нещасний поні!

У зеленій осоці вовтузилося й борсалося щось темне. Потім над заростями майнула болісно витягнута шия, й над болотом пролунав страшний крик. Я похолонув від жаху, але в мого супутника нерви, вочевидь, були міцніші.

– Все! – сказав він. – Засмоктало. Другий за два дні – і це лише в мене на очах. А скільки ще їх тут загинуло! Вони як унадяться туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська твань – страшне місце.

– І все-таки ви пробираєтеся туди?

– Так, там є дві-три стежки, якими спритна людина може пройти. Я знайшов їх.

– Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?

– А бачите он ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непролазної драговини, що помалу оточила їх зусібіч. Варто туди дістатися – і які там рідкісні рослини, які метелики!

– Що ж, коли-небудь спробую.

Степлтон з подивом глянув на мене.

– Заради Бога, викиньте цю думку з голови! – сказав він. – Ваша загибель буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте мені. Я сам тільки тому й насмілююся туди ходити, що в мене є складна система прикмет.

– Чекайте! – крикнув я. – Що це?

Неголосне, протяжне й невимовно тужливе завивання пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З невиразного стогону цей звук поступово перейшов на глухе ревіння й знову стих до стогону, від якого аж щеміло серце. Степлтон якось дивно подивився на мене.

– Таємничі місця ці болота, – сказав він.

– Що це таке?

– Фермери подейкують, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Мені й раніше доводилося її чути, але сьогодні щось надто вже голосно.

Похололий від страху, я оглянув широку рівнину, вкриту зеленими заростями осоки. На ній ні шелесту, ні найменших ознак життя – тільки голосно каркали два круки, сидячи на кам’яному стовпі за нами.