Текст книги "Собака Баскервілів"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився – від його млявості не залишилося й сліду, він знову став людиною дії.

– Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і за дві-три хвилини повернувся вже в сюртуку.

Ми помчали на вулицю. Докторів Мортімера і Баскервіля ще можна було побачити приблизно за двісті кроків від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-Стріт.

– Наздогнати їх?

– В жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не сумуватимете, то я з вами й поготів. Наші друзі таки праві: прогулятися в такий ранок – справжнє задоволення.

Він пришвидшив ходу, і відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами потроху скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-Стріт, потім – на Ріджент-Стріт.

Біля однієї з крамниць сер Генрі й доктор Мортімер зупинилися, роздивляючись вітрину, і Холмс зупинився також. За секунду він раптом задоволено мугикнув і, простеживши напрямок його пильного погляду, я побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть кеб, у вікні якого було видно людину. Кеб повільно рушив.

– От його нам і треба, Ватсоне! Ходімо. Постараємося хоча б роздивитися цю людину.

Тієї ж хвилини переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Одразу прочинилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебменові, і кеб стрімко помчав по Ріджент-Стріт. Холмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно – вільних не було. Тоді він кинувся в самісіньку гущавину вуличного руху за кебом, що швидко зникав удалині.

– Дідько! – блідий від розчарування, ледве вимовив він, випірнувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо ви маєте хоч краплю порядності, ви занесете до своїх анналів цю мою прикру помилку нарівні з моїми успіхами.

– Хто це?

– І гадки не маю.

– Спостерігач?

– Так, очевидно, за Баскервілем хтось стежить від самого його приїзду до Лондона. А інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я подумав: якщо його вистежували першого дня, то вистежуватимуть і надалі. Ви, напевне, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

– Так, пам’ятаю.

– Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але ніяких підозрілих осіб я не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені ще й досі незрозуміло, які тут діють сили – добрі або злі, – проте я постійно відчуваю чиєсь втручання, чийсь точний розрахунок.

Коли наші нові друзі пішли, я одразу ж кинувся за ними, сподіваючись, що от-от я натраплю на їхню невловиму тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки і найняв кеба, щоб за потреби тягнутися позаду або ж обганяти їх, залишаючись непомітним. Його прийом має ще одну вигоду: якби вони також сіли в кеб, він би все одно не загубив їх із поля зору.

Та все-таки одне вразливе місце в цьому прийомі є.

– Кебмен?

– Саме так.

– Яка прикрість, що ми не помітили його номера!

– Любий мій Ватсоне! Мені, звісно, цього разу нема чим хизуватися, але невже ви припускаєте бодай на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

– Не знаю, що ви могли ще зробити.

– Побачивши його, я мав негайно повернути в протилежний бік, не кваплячись узяти кеб і на достатній відстані прямувати за першим. А ще краще було б поїхати просто до готелю й чекати там розвитку подій. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник неймовірно спритно скористався моєю недоречною квапливістю, що видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-Стріт. Доктора Мортімера і його супутника вже не було видно.

– Тепер немає ніякого сенсу стежити за ними, – сказав Холмс. – Їхня тінь зникла й більше не з’явиться. Треба подивитися, які козирі в нас на руках, і сміливо ними бити. Ви добре роздивилися обличчя цієї людини в кебі?

– Обличчя ні, а бороду роздивився.

– Я теж… А звідси випливає, що борода, мабуть, була фальшивою. Коли розумна людина йде на таку ризиковану справу, яка потребує особливої обережності, їй потрібна борода для маскування. Ходімо сюди, Ватсоне.

Холмс завернув у одну з розсильних контор цього району, начальник якої зустрів його з розкритими обіймами.

– О, Вілсоне, я бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

– Що ви, сер, хіба це забудеш? Я зобов’язаний вам своїм чесним ім’ям, а може, й життям.

– Ви перебільшуєте, друже мій! До речі, Вілсоне, пам’ятаю, у вас був один хлопчина на ім’я Картрайт, який виявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.

– Так, сер, він і зараз у мене працює.

– Чи не можна його викликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.

На поклик начальника з’явився чотирнадцятилітній підліток зі жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами, з благоговінням дивлячись на уславленого детектива.

– Дайте мені «Путівник по готелях», – сказав Холмс. – Дякую. Дивися, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелів у районі Черінґ-Кросса. Бачиш?

– Так, сер.

– Ти обійдеш їх усі по черзі.

– Слухаюся, сер.

– І спершу даватимеш швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

– Слухаюся, сер.

– Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму помилково доправили не на ту адресу, і тобі звеліли її розшукати. Зрозуміло?

– Так, сер.

– Але насправді ти шукатимеш сторінку газети «Таймс», у кількох місцях порізану ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?

– Так, сер.

– Швейцари, звичайно, будуть відсилати тебе до коридорних, і їм теж ти даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і пошукаєш цю сторінку. Шансів на удачу дуже мало. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені про свої справи на Бейкер-Стріт… А тепер, Ватсоне, нам з вами залишилося тільки дати запит по телеграфу про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого ми зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-Стріт і решту часу, що залишився до обіду, проведемо там.

Розділ V
Три обірвані нитки

Шерлок Холмс мав дивовижну здатність звільнятися від думок про справи. Він увесь поринув у споглядання полотен сучасних бельгійських художників і за дві години, вочевидь, жодного разу не згадав про дивну історію, в яку силою обставин затягнуло й нас. Усю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він говорив тільки про живопис, незважаючи на те, що його знання в цій галузі вирізнялися крайньою примітивністю.

– Сер Генрі Баскервіль очікує вас нагорі, – сказав нам черговий по вестибюлю. – Він просив одразу ж провести до нього гостей.

– Чи не дозволите мені подивитися списки ваших постояльців? – запитав Холмс.

– Будь ласка, сер.

Після прізвища «Баскервіль» у книзі були ще два записи: «Теофіліус Джонсон з родиною, з Ньюкасла» і «місіс Олдмор з покоївкою, з Елтона».

– Чи не той це Джонсон, якого я колись знав? – запитав Холмс чергового. – Він адвокат, сивий і трохи накульгує?

– Ні, сер, містер Джонсон – власник вугільних копалень, ще не старий джентльмен, вашого віку.

– Ви впевнені, що він не адвокат?

– Упевнений, сер. Містер Джонсон наш частий гість, ми його знаємо не перший рік.

– Справді? Ну, не буду сперечатися. Місіс Олдмор… Я десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але так буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.

– Місіс Олдмор має слабке здоров’я, сер. Її чоловік був колись мером Глостера. Коли вона приїжджає в місто, то зупиняється лише в нас.

– Дякую вам. Імовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці питання допомогли нам установити один дуже важливий факт, Ватсоне, – вів далі Холмс упівголоса, поки ми піднімалися сходами. – Тепер нам зрозуміло, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не тут. Це означає, що старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потикатися йому на очі. А це багато про що свідчить.

– Наприклад, про що?

– Ну, хоча б про те… Овва! Друже мій, що трапилося?

Ми вийшли на верхній поверх і зіштовхнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь червоний від гніву, тримаючи в руках старого, запилюженого черевика. У сера Генрі навіть язик заплітався з люті, і коли до нього нарешті повернувся дар мовлення, то одразу збився на явний американський акцент, якого вранці ми не помітили.

– За кого мене мають у цьому готелі – за дурника, чи що? – закричав сер Генрі. – Не дозволю над собою жартувати! Якщо цей дурень не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, містере Холмс, але цього разу місцеві жартівники трохи переборщили.

– Усе ще розшукуєте свою пропажу?

– Так, розшукую! І не заспокоюся, доки не знайду!

– Але мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?

– Так, сер. А тепер та сама історія з чорним.

– Як! Невже ви хотіли взутися й…

– Саме так! Я маю всього-на-всього три пари взуття – нові світло-коричневі, старі чорні й лаковані туфлі, які зараз на мені. Учора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні поцупили й чорного… Ну, знайшли? Відповідайте ж! Що ви на мене так витріщилися?

На сходах з’явився схвильований коридорний-німець:

– Ні, сер. Я всіх розпитував, ніхто нічого не знає.

– Отож слухайте: або ви відшукаєте до вечора мого черевика, або я піду до управителя і заявлю йому, що негайно виїжджаю звідси.

– Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Хвилинку терпіння, сер.

– Майте на увазі, це востаннє. Я більше не допущу, щоб мене обкрадали у вашому злочинницькому кублі!.. Містере Холмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…

– Ці дрібниці заслуговують на те, щоб через них хвилюватися.

– Ви дуже серйозно до них ставитеся!

– А як ви самі це можете пояснити?

– Я навіть і не намагаюся. Зі мною ще ніколи в житті не траплялося чогось більш безглуздого і дивного.

– Справді?.. Так, це, мабуть, так, – задумливо промовив Холмс.

– А що ви самі про це скажете?

– Я, власне, ще нічого не розумію. Історія дуже заплутана, сер Генрі. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот вельми серйозних справ, які мені доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнішою. Але в мене в руках є деякі нитки, і одна з них неодмінно має привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, ухопившись не за ту нитку, за яку потрібно, але рано чи пізно знайдемо й потрібну.

Ми дуже приємно провели час за обідом, лише мимохідь зачепивши ті питання, що звели разом нас чотирьох. І Холмс довідався про подальші плани Баскервіля тільки тоді, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.

– Я поїду до Баскервіль-Холу.

– Коли?

– У кінці тижня.

– Я вважаю ваше рішення правильним, – сказав Холмс. – Тепер я нітрохи не сумніваюся у тому, що в Лондоні за вами встановлено стеження.

Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас потрібно. Якщо вони діють з лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми неспроможні запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?

Доктор Мортімер аж підскочив на місці:

– Стежили? Хто?

– От цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?

– Ні… Втім, чекайте… Ну звичайно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, густа чорна борода.

– Гм! А де він зараз?

– У Баскервіль-Холі. Будинок залишений на нього.

– Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.

– Як же це зробити?

– Дайте мені телеграфний бланк. «Чи готові приїзду сера Генрі».

Адресуємо так: «Баскервіль-Хол, містерові Беррімору». Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррімору прохання передати руки. Разі відсутності направте назад готель „Нортумберленд“ серові Генрі Баскервілю». Ось так. До вечора ми знатимемо, перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі чи ні.

– Чудово, – сказав Баскервіль. – До речі, докторе Мортімер, який він, цей Беррімор?

– Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, що живе в Баскервіль-Холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.

– Проте, – сказав сер Генрі, – я розумію, що поки Баскервіль-Хол залишається без хазяїна, ці люди живуть там у розкошах, без клопотів, без турбот.

– Так, правильно.

– Чи отримав Беррімор що-небудь за заповітом сера Чарльза? – запитав Холмс.

– Йому та його дружині було відписано по п’ятсот фунтів.

– Гм! А вони знали про це раніше?

– Так. Сер Чарльз любив говорити про свої розпорядження на випадок смерті.

– Цікавий факт.

– Я сподіваюся, – сказав доктор Мортімер, – що ви не підозрюватимете всіх, хто щось одержав за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.

– Он як! А ще кому?

– У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертвування на доброчинність. Уся ж спадщина відійшла серові Генрі.

– А яку суму вона становить?

– Сімсот сорок тисяч фунтів.

Холмс здивовано підняв брови.

– Я й не підозрював, що йдеться про такий величезний капітал, – сказав він.

– Сер Чарльз зажив слави багатої людини, але справжні розміри його капіталу з’ясувалися тільки після того, як ми ознайомилися з цінними паперами. Загальна сума спадщини досягає майже мільйона.

– Боже мій! Справді, заради такого величезного куша можна затівати ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімер. Припустімо, що з нашим сером Генрі щось станеться… Гіпотеза не з приємних, але ви вже мені даруйте. Хто тоді успадковує маєток?

– Оскільки молодший брат сера Чарльза, сер Роджер, помер неодруженим, Баскервіль-Хол перейде до віддалених родичів – до Десмондів. Джеймс Десмонд – уже літня людина, він священик і живе у Вестморленді.

– Дякую вам. Усі ці подробиці надзвичайно цікаві. А вам доводилося зустрічатися з містером Джеймсом Десмондом?

– Так, він якось приїжджав до сера Чарльза. Це людина дуже поважна на вигляд і веде бездоганний спосіб життя. Я пам’ятаю, що сер Чарльз хотів забезпечити його, але той категорично від цього відмовився.

– І така скромна людина могла б успадкувати весь статок сера Чарльза?

– До нього перейшов би тільки маєток, адже він вважається родовим, а гроші він одержав би лише в тому разі, якби теперішній їхній власник не розпорядився ними інакше, що цілком можливо, адже сер Генрі вільний розпоряджатися спадщиною на власний розсуд.

– А ви вже склали заповіт, сер Генрі?

– Ні, містере Холмс, мені було не до цього: адже я тільки вчора довідався про все. Проте я вважаю, що відривати гроші від маєтку й титулу не можна. Таких поглядів дотримувався і мій бідолашний дядько. Хіба хазяїн Баскервіль-Холу зможе відновити колишню славу свого роду, якщо в нього не буде на це коштів? Ні, де будинок і земля, там мають бути й гроші.

– Цілком резонно. Отже, сер Генрі, я також вважаю, що вам треба без зволікань їхати до Девоншира, але з одним застереженням: вас ні в якому разі не можна відпускати туди самого.

– Доктор Мортімер повертається разом зі мною.

– Але в доктора Мортімера багато часу забирає практика, та й жити він буде за кілька миль від Баскервіль-Холу. Ні, доктор при всьому своєму бажанні не зможе вам допомогти. Вам слід узяти з собою вірну людину, сер Генрі, яка весь час перебуватиме біля вас.

– Містере Холмс, невже ви погодитеся поїхати самі?

– Якщо справа стане кризовою, я як-небудь вирвуся до вас, але, ви самі розумієте, моя велика практика й постійні запити, які зусібіч сиплються на мене, не дають мені змоги їхати з Лондона на невизначений час. Зараз, наприклад, одна з найшанованіших осіб в Англії перебуває під владою шантажиста, і відвернути можливу катастрофу можу тільки я. Ні, мені їхати до Дартмура ніяк не можна.

– Кого ж ви порадите замість себе?

Холмс поклав руку мені на плече:

– Якщо за це візьметься мій друг, то ось вам людина, на яку можна покластися у скрутну мить. У цьому я переконався на власному досвіді.

Ця пропозиція звалилася на мене як сніг на голову, але Баскервіль, не чекаючи моєї відповіді, вже гаряче тиснув мені руку.

– Докторе Ватсон, як це люб’язно з вашого боку! – вигукнув він. – Ви ж бачите, в якому я становищі, а обставини справи відомі вам не гірше, ніж мені. Якщо ви поїдете до Баскервіль-Холу і поживете там зі мною, я цього ніколи не забуду!

Пригоди завжди криють у собі якусь особливу принадність для мене, а слова Холмса й жвавість, з якою баронет відгукнувся на його пропозицію, надзвичайно мені лестили.

– Я охоче поїду в Баскервіль-Хол, – відповів я, – і не пошкодую витраченого часу.

– Ви надсилатимете мені детальні звіти, – сказав Холмс. – У найкритичніший момент – а він неминуче настане – я керуватиму вашими діями. Думаю, що від’їзд можна призначити на суботу.

– Вас це влаштовує, докторе Ватсон?

– Цілком.

– Виходить, якщо все буде гаразд, ми виїжджаємо в суботу поїздом о десятій тридцять з Паддінгтонського вокзалу.

Ми підвелися, збираючись відкланятися, аж раптом Баскервіль зойкнув і урочисто витяг з-під шафи, що стояла в кутку, світло-коричневого черевика.

– Ось вона, моя пропажа!

– Нехай інші загадки розв’яжуться так само просто! – сказав Шерлок Холмс.

– Але все-таки це дуже дивно, – відзначив доктор Мортімер. – Я ще перед сніданком обшукав усю кімнату.

– І я також, – сказав Баскервіль. – Обнишпорив усі закутки. Черевика ніде не було.

– Виходить, коридорний поклав його туди, поки ми обідали.

Послали за німцем, але він нічого не зміг сказати, і подальші розпитування не дали результатів. Таким чином, до серії явно безглуздих загадок додалася ще одна. Вже не згадуючи про трагічну смерть сера Чарльза, перед нами простягнувся ланцюг подій, які не мають пояснення, і відбулися тільки за два дні: лист, складений з газетних вирізок, бородатий незнайомець у кебі, зникнення спочатку нового коричневого черевика, потім старого чорного й тепер з’ява коричневого.

Дорогою на Бейкер-Стріт Холмс сидів у кебі мовчки й, судячи з його нахмурених брів та напруженого погляду, як і я намагався привести в єдину систему всі ці дивні й, здавалося б, не пов’язані між собою факти. Весь наступний день і вечір він провів у себе в кабінеті, огорнутий густими клубами тютюнового диму й занурений у розмірковування.

Перед самим обідом нам подали дві телеграми. Перша говорила:

«Щойно повідомив Беррімор будинку Баскервіль».

Друга:

«Обійшов двадцять три готелі жаль порізаної сторінки „Таймс“ не знайшов. Картрайт».

– От і обірвалися дві нитки одразу, Ватсоне. Немає нічого краще за такі справи, де всі немов вступили проти тебе у змову. От тоді й починаєш входити в азарт. Ну що ж, підемо третім слідом.

– У вас у запасі ще є кебмен, який віз цього незнайомця.

– Цілком правильно. Я зробив запит про його прізвище й адресу в Реєстраційній конторі й не здивуюся, якщо зараз ми отримаємо відповідь на моє запитання.

Деренчання дзвінка сповістило про те, що навіть перевершило всі очікування Холмса, адже в дверях кабінету з’явився довготелесий здоровань – очевидно, сам кебмен.

– Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою запитували про номер дві тисячі сімсот чотири, – почав він. – Я вже сьомий рік їжджу і ніколи не було жодних нарікань. Дай, думаю, сам зайду, нехай мені в очі скажуть, у чому такому я завинив.

– Ви ні в чому не завинили, шановний, – сказав Холмс. – Навпаки, я заплачу вам півсоверена, тільки прямо відповідайте на мої запитання.

– От не знаєш, де знайдеш, де втратиш! – усміхнувся кебмен. – А що вам потрібно, сер?

– Насамперед ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову будете потрібні.

– Джон Клейтон, проживаю в Бороу, Тарпі-Стріт, номер три. Кеб стоїть у Шіплі-Ярд, біля вокзалу Ватерлоо.

Шерлок Холмс усе це записав.

– А тепер, Клейтоне, розповідайте мені про вашого пасажира, який стежив за цим будинком сьогодні о десятій ранку, а потім слідкував за двома джентльменами на Ріджент-Стріт.

Кебмен з подивом втупився у Холмса і, вочевидь, трохи оторопів.

– Що ж вам розповісти, якщо ви самі все знаєте не гірше за мене! – відповів він. – Мій пасажир сказав мені, що він детектив, і велів не базікати про це.

– Так от, шановний, тут справа серйозна, і якщо ви приховуватимете щось від мене, то можете опинитися в дуже неприємному становищі. Виходить, він назвався детективом?

– Так, сер.

– А коли він заявив вам про це?

– Коли розплачувався.

– А ще він що-небудь говорив?

– Сказав своє прізвище.

Холмс кинув на мене переможний погляд.

– Своє прізвище? Досить необережно з його боку! Тож як його звуть?

– Його звати, – сказав кебмен, – містер Шерлок Холмс.

Відповідь кебмена буквально вбила мого друга. Я в житті не бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини зо дві він не міг вимовити жодного слова, потім голосно розреготався.

– Удар, Ватсоне! Влучний удар! – сказав він. – Рапіра в руках супротивника, що не поступається мені ні у швидкості, ні в точності. Цього разу він обвів мене навколо пальця. Виходить, його звуть Шерлок Холмс, так?

– Він сам так сказав, сер.

– Блискуче! Тепер розповідайте мені, де ви взяли цього пасажира й що було далі.

– Він гукнув мене о пів на десяту ранку на Трафальгар-Сквер. Каже: «Я детектив», і пообіцяв мені дві гінеї, якщо я точно виконуватиму його накази й ні про що не розпитуватиму. Ну що ж, від таких грошей не відмовляються. Я підвіз його до готелю «Нортумберленд» і зупинився там. Потім звідти вийшли двоє джентльменів, викликали кеб з біржі й поїхали кудись сюди, на вашу вулицю.

– Ось до цього самого будинку, – сказав Холмс.

– Можливо. Це вже мого пасажира треба запитувати, йому краще знати. Він велів мені зупинитися приблизно посередині кварталу, і ми почекали там ще з півтори години. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-Стріт, завернули на…

– Це я знаю, – сказав Холмс.

– А коли виїхали на Ріджент-Стріт, він підняв верхнє віконечко й крикнув: «Женіть до вокзалу Ватерлоо!» Я стьобнув свою кобилу, і за десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї – не ошукав! – і пішов до вокзалу. А наостанок озирнувся й каже: «Вам, певне, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Холмса». От як це все було.

– Так, розумію. І більше ви його не бачили?

– Ні, більше не бачив.

– А тепер опишіть мені зовнішність цього містера Шерлока Холмса.

Кебмен почухав потилицю:

– Це не так і легко. Років йому буде приблизно під сорок, середній на зріст, нижчий за вас дюймів на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу вам сказати.

– Колір очей який?

– Не звернув уваги…

– Більше нічого не запам’ятали?

– Нічого, сер.

– Ну гаразд. Ось ваші півсоверена. А другу половину отримаєте, якщо дізнаєтеся про цю людину більше. Усього найкращого.

– На все добре, сер. Дякую вам.

Джон Клейтон вийшов, посміюючись, а Холмс, знизавши плечима, із розчарованою усмішкою повернувся до мене.

– Третя нитка теж не витримала, – сказав він. – Тепер мусимо починати все з самого початку. От хитра бестія! Довідався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль поїхав сюди за порадою, побачив мене на Ріджент-Стріт, зметикував, що номер кеба взяли на замітку й що кебмена розшукають, і вирішив із мене познущатися. Згадаєте моє слово, Ватсоне, цього разу ми маємо справу з гідним супротивником. Я зазнав поразки в Лондоні. Будемо сподіватися, що ви відіграєтеся в Девонширі. І все-таки мене дуже непокоїть та ваша поїздка. Справа дуже неприємна, Ватсоне. Неприємна та небезпечна. І що більше я про неї думаю, то менше вона мені подобається. Смійтеся, друже мій, смійтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетеся на Бейкер-Стріт здоровим і неушкодженим.