Текст книги "Собака Баскервілів"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Такої думки був і містер Степлтон, який постійно піклувався про здоров’я нашого спільного друга. І от останньої хвилини сталося це страшне нещастя.

Дворецький Беррімор, який знайшов уночі тіло сера Чарльза, негайно послав до мене конюха Перкінса. Я засидівся допізна за роботою, тому дістався до Баскервіль-Холу швидко, якнайбільше через годину. Всі факти, які згадувалися на слідстві, були перевірені та зіставлені мною. Я пройшов слідами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те саме місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинявся, звернув увагу на змінений характер його слідів, переконався, що крім них на м’якому гравії помітно лише Берріморові сліди, і, нарешті, ретельно обстежив тіло, до якого ніхто не торкався, поки я не приїхав.

Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями у землю, і корчі так спотворили його обличчя, що я не одразу міг упізнати труп.

Фізичних ушкоджень на ньому не виявилося. Але Беррімор дав неточні свідчення на слідстві. За його словами, на землі біля тіла не було нічиїх слідів. Він просто не помітив їх, а я помітив. На невеликій відстані від сера Чарльза виднілися зовсім свіжі й чіткі…

– Сліди?

– Сліди.

– Чоловічі чи жіночі?

Доктор Мортімер якось дивно подивився на нас і відповів майже пошепки:

– Містере Холмс, це були відбитки лап величезного собаки!

Розділ III
Завдання

Зізнаюся, що по цих словах у мене пробіг мороз по шкірі.

Судячи з того, як тремтів голос у доктора, його самого глибоко схвилювала та розповідь. Холмс усім тілом посунувся вперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки – беззаперечна ознака зацікавлення.

– Ви самі їх бачили?

– Достеменно, як бачу вас.

– І нічого про це не сказали!

– А навіщо?

– Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?

– Вони були приблизно за тридцять кроків від тіла. Імовірно, на них просто не звернули уваги. Я б і сам нічого не помітив, якби не згадав про легенду.

– На болотах, мабуть, багато вівчарок?

– Так, звичайно. Але це була не вівчарка.

– Кажете, сліди дуже великі?

– Величезні!

– Але від тіла сера Чарльза вони були далеко?

– Так.

– Яка тоді була погода?

– Вогка, холодна.

– Але дощу не було?

– Ні.

– А яка ця алея?

– З боків висока зелена огорожа з густо порослими старими тисами. Посередині – стежка завширшки футів із вісім.

– А між чагарником і доріжкою є що-небудь?

– Так, обабіч неї іде смужка дерну завширшки близько шести футів.

– Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?

– Так, і вона веде на болота.

– А інших виходів туди немає?

– Ні.

– Отже, на тисову алею можна потрапити або прямо з будинку, або через хвіртку, що веде на болота?

– Є ще один вихід – через альтанку, але віддалік.

– Сер Чарльз туди дійшов?

– Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.

– Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: ви помітили сліди, але вони були не на траві, а на стежці?

– На траві слідів зазвичай не видно.

– Вони були по той бік стежки, що й хвіртка?

– Так, на самому краї, ближче до хвіртки.

– Надзвичайно цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?

– Не тільки зачинена, але й замкнена на навісний замок.

– Яка вона заввишки?

– Приблизно футів з чотири.

– Виходить, через неї можна перелізти?

– Так.

– А біля самої хвіртки що-небудь знайшли?

– Ні, нічого особливого.

– Боже мій! Невже там не подивилися?

– Чому ж? Я сам дивився.

– І нічого не знайшли?

– Там важко було що-небудь розібрати. Сер Чарльз, очевидно, простояв біля хвіртки хвилин п’ять-десять.

– Чому ви так вважаєте?

– Тому що попіл двічі впав з його сигари.

– Чудово! Оце помічник! Чи не так, Ватсоне? Ну, а сліди?

– Гравій було поцятковано його слідами. Інших я не помітив.

Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе долонею по коліну.

– Ех, якби я сам там був! – вигукнув він. – Це, певно, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Гравій – це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів… Ех, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви одразу мене не покликали? Який гріх на вашій совісті!

– Я не міг звернутися до вас, містере Холмс: адже тоді мені довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене втримувало від такого кроку. До того ж, до того…

– Чому ж ви вагаєтеся?

– Є певна царина, де безсилий навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив.

– Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?

– Я цього не кажу.

– Не «кажу», але «думаю»?

– Відтоді як сталося це нещастя, містере Холмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним плином справ.

– Наприклад?

– Я з’ясував, що дехто з місцевих жителів ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах дивну істоту, яка достоту відповідає описам Баскервільського демона й не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Усі, хто її бачив, стверджували в один голос: це страшна, неймовірно велика примара, що світиться. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусід, людина досить тверезих поглядів на речі, місцевий коваль і один фермер. Усі розповідають про дивовижу, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого згадується в легенді. Повірте мені, містере Холмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі не наважується ніхто, хіба що найсміливіші відчайдухи.

– І ви, людина науки, вірите, що це явище – надприродне?

– Я сам не знаю, чому вірити.

Холмс знизав плечима.

– Досі моя діяльність не витікала за межі цього світу, – сказав він. – Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повстати проти самого прабатька зла буде, мабуть, надто самовпевнено з мого боку. Однак ви не заперечуватимете, що сліди на гравії – річ досить реальна?

– Собаці, про якого мовиться в легенді, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти людину. І все-таки в ньому було щось демонічне.

– Я бачу, ви остаточно перейшли на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені от що. Якщо ви маєте такі погляди, для чого тоді вам знадобився я? Ви кажете мені, що марно розслідувати обставини смерті сера Чарльза, і водночас просите мене взятися за це.

– Ні про що таке я вас не просив.

– Тоді чим я можу вам допомогти?

– Порадою. Скажіть мені, як мені слід поводитися з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортімер подивився на годинника, – рівно за годину з чвертю.

– Це і є спадкоємець?

– Так. Після смерті сера Чарльза ми з’ясували, що він господарює у себе на фермі, в Канаді. З огляду на відгуки, це чудовий молодий чоловік. Я зараз кажу не як лікар, а як довірена особа й виконавець духівниці сера Чарльза.

– Інших претендентів на спадщину немає?

– Ні. Єдиний інший родич, про якого нам удалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль – молодший брат нещасного сера Чарльза. Всього братів було троє. Середульший (це й був батько Генрі) помер замолоду.

Молодший, Роджер, уважався в родині паршивою вівцею. Він успадкував Баскервілівську деспотичність і був як дві краплі води схожий на фамільний портрет того самого Гуго Баскервіля. В Англії Роджер не прижився і змушений був тікати до Центральної Америки, де й помер у 1876 році від жовтої лихоманки. Генрі – останній нащадок роду Баскервілів. За годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він сповістив мене телеграмою, що сьогодні вранці приїжджає до Саутґемптона. Отже, містере Холмс, порадьте, як мені з ним учинити?

– А чом би йому одразу не поїхати до свого родового маєтку?

– Так, це рішення напрошується саме собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, які жили там, трагічно гинули. Я певен, якби сер Чарльз мав можливість із мною поговорити перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка давнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що спокій усієї нашої бідолашної округи залежить від того, погодиться сер Генрі жити у своєму маєтку чи ні. Якщо Баскервіль-Хол стоятиме пусткою, всі починання сера Чарльза зведуться нанівець. Я боюся, що моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах візьме гору над здоровим глуздом, і тому звертаюся до вас по пораду.

Холмс замислився.

– Двома словами, справа така, – сказав він нарешті. – Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?

– У всякому разі, є підстави думати саме так.

– Так. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони здатні згубити цього молодого чоловіка не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі диявола з територіально обмеженою владою. Адже це не якийсь там член парафіяльного управління.

– Якби вам довелося стикнутися з усім цим самому, містере Холмс, ви б так не жартували. Виходить, по-вашому, серові Генрі байдуже, де бути – у Лондоні чи Девонширі? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що мені робити?

– Я раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал по сера Генрі Баскервіля.

– А потім?

– Потім ви почекаєте, поки я обміркую план подальших дій, а доти нічого йому не розповідайте.

– Скільки часу вам знадобиться на це?

– Доба. Я буду вам дуже вдячний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитеся тут завтра о десятій годині ранку й приведете з собою сера Генрі Баскервіля. Мені потрібно познайомитися з ним.

– Гаразд, містере Холмс.

Доктор Мортімер записав дату й годину побачення на манжеті й, так само розгублено озираючись навсібіч, швидко вийшов із кімнати.

Холмс гукнув його зі сходового майданчика:

– Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви стверджуєте, що примару й раніше зустрічали на болотах?

– Так, про це свідчать троє.

– А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

– Не знаю. Не чув.

– Дякую вам. На все добре.

Холмс сів на улюблене місце в кутку дивана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною усмішкою, що завжди з’являлася в нього на обличчі, коли перед ним поставало завдання, варте його уваги.

– Ідете, Ватсоне?

– Так, якщо я нічим не можу часу вам допомогти.

– Ні, друже мій, я звертаюся до вас по допомогу, коли треба діяти. Але яка чудова справа! З різних поглядів просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, зайдіть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Заздалегідь вам вдячний.

Постарайтеся до вечора не повертатися. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавого завдання, яке ми отримали сьогодні вранці.

Під час напруженої розумової роботи мій друг потребував самоти і спокою, коли він зважував усі, навіть найдрібніші деталі справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, які відомості вагомі, а якими можна зневажити. Тому я увесь день провів у клубі й повернувся на Бейкер-Стріт тільки увечері, близько дев’ятої години.

Я прочинив двері до вітальні й перелякався – чи не пожежа в нас? У кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве світився вогонь лампи. Але мої побоювання були даремними: я відчув їдкий запах найміцнішого дешевого тютюну, від чого у мене одразу ж задряпало в горлі. Крізь димову завісу я ледве роздивився Холмса, який зручно вмостився у кріслі. Він був у халаті й тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові сувої.

– Застудилися, Ватсоне? – запитав він.

– Ні, просто перехопило дух від цих отруйних фіміамів.

– Так, здається, ви праві: тут трохи накурено.

– Яке там «трохи»?! Дихати нічим!

– Тоді прочиняйте вікно. Я бачу, ви цілісінький день просиділи у клубі?

– Холмсе, любий мій!

– Правильно?

– Безсумнівно, але як ви…

Він засміявся, дивлячись на мою розгублену фізіономію.

– Ваша простодушність, Ватсоне, воістину дивовижна! Якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен іде з дому в мерзенну, дощову погоду. Увечері він повертається чистенький, без єдиної плямочки на одязі. Циліндр і черевики на ньому блищать як і раніше.

Отже, він увесь день десь сиднем сидів. Близьких друзів у нього немає. Тоді де він був? Хіба це не очевидно?

– Так, цілком очевидно.

– Світ сповнений таких очевидностей, але їх ніхто не помічає. Як ви думаєте, де був я?

– Теж весь день просиділи сиднем?

– От і ні, я встиг побувати в Девонширі.

– Подумки?

– Цілком правильно. Моє тіло залишалося тут, у кріслі й, як це не сумно, встигло випити за день два великих кавники й викурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, я послав мій дух до Стенфорда за картою дартмурських боліт, і блукав ними весь день. Тішу себе надією, що я тепер як слід освоївся з цими місцями.

– Мапа великого масштабу?

– Так, дуже великого. – Він розгорнув один сектор цієї карти і поклав на коліна. – Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Посередині неї – Баскервіль-Хол.

– Оточений лісом?

– Цілком правильно. Тисова алея тут не позначена, але я думаю, що вона йде праворуч, паралельно до боліт. Ось ця маленька група будівель – те саме сільце Ґрімпен, де розташована штаб-квартира нашого друга, доктора Мортімера. Як бачите, у радіусі п’яти миль житло трапляється дуже рідко. Ось це Лефтер-Хол, про який згадував доктор.

Тут, очевидно, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це – дві ферми: «Кам’яні стовпи» і «Гниле болото». За чотирнадцять миль від них – прінстаунська каторжна в’язниця. А між цими окремими точками й навколо них розстеляються сумні, позбавлені ознак життя болота. От вам сцена, на якій розігралася ця трагедія і, можливо, розіграється ще одна у нас на очах.

– Так, місця дикі.

– Сцена обставлена надзвичайно вдало. Якщо диявол справді захотів втрутитися в людські справи…

– Виходить, ви теж схиляєтеся до версії про щось надприродне?

– А хіба дияволові посіпаки не можуть бути з плоті та крові?

Спочатку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи й справді тут було скоєно саме злочин? Друге: в чому цей злочин полягає і як його було скоєно? Зрозуміло, якщо доктор Мортімер має рацію у своїх здогадках і ми маємо тут справу з силами, які перебувають поза законами природи, тоді нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж зупинитися на цьому, треба остаточно перевірити всі інші гіпотези. Зачинімо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але я вважаю, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб лізти в труну під час своїх міркувань, але логічний висновок з моєї теорії саме такий. Ну як, ви встигли подумати над цією справою?

– Вона не виходила в мене з голови увесь день.

– І якого висновку ви дійшли?

– Заплутана історія.

– Так, досить своєрідна. Особливо в окремих деталях. Наприклад, змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?

– Мортімер говорив, нібито сер Чарльз пройшов цю частину алеї навшпиньки.

– Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо людині може знадобитися йти алеєю навшпиньки?

– Тоді в чому тут річ?

– Він біг, Ватсоне. Біг щодуху – рятувався. Так біг, що серце в нього не витримало і він упав мертвим.

– Рятувався? Але від кого?

– У тому-то й заковика. За деякими свідченнями, Чарльз Баскервіль збожеволів від страху, перш ніж кинутися навтьоки.

– Чому ви так думаєте?

– Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо я не помиляюся – а очевидно, все так і було, як я припускаю, – то бігти не до будинку, а від будинку міг тільки божевільний. Циган посвідчив на слідстві, що сер Чарльз кликав на допомогу, але біг він у тому напрямку, де найменше можна було на неї розраховувати. Потім ще одна загадка: кого він чекав у той вечір і чому побачення мало відбутися у тисовій алеї, а не в будинку?

– Ви думаєте, що він когось чекав?

– Поміркуйте самі: хвора літня людина вирушила ввечері на прогулянку – нічого дивного в цьому немає. Але того дня було вогко, холодно. Навіщо тоді серові Чарльзу знадобилося марнувати біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як запевняє доктор Мортімер, який звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але в спостережливості йому не відмовиш.

– Сер Чарльз робив такі прогулянки щовечора.

– І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є відомості, що сер Чарльз намагався триматися від боліт подалі. А тієї ночі він когось там чекав. І це було напередодні його запланованого від’їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається – ланка до ланки! А тепер, будь ласка, подайте мені скрипку, і ми відкладемо будь-які турботи з приводу цієї справи в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для міркувань.

Розділ IV
Сер Генрі Баскервіль

Ми поснідали рано, і Холмс, одягнений у халат, приготувався до прийому відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися й на секунду – щойно годинник пробив десяту, доктор Мортімер зайшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років тридцять. Невисокий, кремезний, міцний, він справляв враження досить жвавої, здорової людини. Вираз його обличчя видався мені впертим; карі очі сміливо дивилися на нас з-під густих темних брів. Коричневий костюм спортивного покрою і смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що ця людина аж ніяк не сидень і не білоручка, і водночас спокійна, впевнена постава виказувала в ньому щирого джентльмена.

– Сер Генрі Баскервіль, – представив нам його доктор Мортімер.

– Так, це я, – сказав баронет. – І найцікавіше те, містере Холмс, що якби мій друг не запропонував мені вас відвідати, я прийшов би до вас із власної ініціативи. Ви, кажуть, умієте розгадувати різні ребуси, а я сьогодні вранці зіткнувся з таким, який мені не до снаги.

– Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то після приїзду до Лондона з вами сталося щось не зовсім звичайне?

– Я не надаю цьому особливого значення, містере Холмс. Очевидно, хтось трохи пожартував наді мною. Але сьогодні вранці я одержав ось цього листа, якщо тільки він заслуговує на увагу.

Він поклав на стіл конверта, і ми почали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адресу – «Готель „Нортумберленд“, серові Генрі Баскервілю» – було написано великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояло: «Черінґ-Кросс» і час відправлення – вечір попереднього дня.

– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? – запитав Холмс, кинувши допитливий погляд на гостя.

– Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.

– Але доктор Мортімер, мабуть, сам там зупинився?

– Ні, я живу в знайомих, – сказав доктор. – Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.

– Гм! Виходить, вашим пересуванням хтось дуже цікавиться.

Холмс вийняв із конверта складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була одна-єдина фраза, складена з наклеєних друкованих слів: «Якщо вам дорогі здоровий глузд і життя, тримайтеся якнайдалі від торф’яних боліт». Слова «торф’яних боліт» були написані від руки, чорнилом.

– Отже, містере Холмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – можливо, ви розтлумачите мені, що все це означає і хто проявляє такий інтерес до моїх справ?

– А що скажете ви, докторе Мортімер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?

– Так, сер, але, можливо, листа надіслала людина, переконана у надприродності цієї історії.

– Що за історія? – різко запитав сер Генрі. – Ви, джентльмени, очевидно, інформовані про мої справи значно краще, ніж я сам!

– Ми вас втаємничимо, сер Генрі. Без цього ви звідси не підете, повірте моєму слову, – сказав Шерлок Холмс. – А зараз візьмімося вивчати цей вельми цікавий документ, якого склали і опустили в поштову скриньку вчора ввечері. Ватсоне, чи є в нас учорашня «Таймс»?

– Он там, у кутку.

– Будьте ласкаві, прошу, дайте сторінку з передовицею. – Він швидко пробіг її очима. – «Свобода торгівлі»… Чудова передовиця! Дозвольте мені прочитати вголос один абзац. «Якщо хто-небудь намагатиметься навіяти вам, що та галузь промисловості, в якій зацікавлені ви особисто, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся якнайдалі від таких людей, бо здоровий глузд має вам підказати, що така система зрештою підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі усім нам». Що ви про це скажете, Ватсоне? – вигукнув Холмс, радісно потираючи руки. – Блискуча думка, еге ж?

Доктор Мортімер подивився на Холмса, як дивляться турботливі лікарі на тяжкохворих пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль спрямував на мене здивований погляд карих очей.

– Я не великий знавець у таких питаннях, як тарифна політика, – сказав він, – але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.

– Аж ніяк! Ми йдемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знайомий з моєю методикою краще за вас, але боюся, що зміст прочитаного уривка вислизнув навіть від нього.

– Так, зізнаюся, я не бачу ніякого зв’язку між ним і листом.

– А зв’язок, любий мій Ватсоне, такий тісний, що, по суті, одне випливає з іншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся якнайдалі від», «здоровий глузд», «життя», «дорогі». Невже ви не здогадуєтеся, звідки було взято ці слова?

– Дідько забирай! Звичайно, ви маєте рацію! Який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрі.

– Якщо ви досі сумніваєтеся, то погляньте на слова «тримайтеся якнайдалі від» – вони вирізані одне за одним. – Ну ж бо… Так, справді!

– Знаєте, містере Холмс, я навіть не уявляв собі, що такі речі можливі! – сказав доктор Мортімер, здивовано дивлячись на мого друга. – Здогадатися, що слова вирізано з газетного тексту, це ще дрібниці. Але безпомилково назвати газету, ба навіть більше – вказати статтю, з якої їх узято – це перевершує будь-яку уяву! Як ви здогадалися?

– Я думаю, докторе, що ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса, чи не так?

– Звісно, можу.

– Як?

– Та це взагалі мій коник! Різниця між ними очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, будова щелепи…

– А в мене теж є свій коник. На мій погляд, різниця між боргесом на шпонах [6]6
  Боргес – один з видів друкарського шрифту. Шпони – тонкі металеві пластинки, які використовують у друкарнях для збільшення відстані між рядками набору.


[Закрыть], яким набираються передовиці «Таймс», і сліпим шрифтом дешевеньких вечірніх аркушів не менш очевидна, ніж різниця між вашими неграми й ескімосами. Знання шрифтів – одна з найелементарніших вимог до детектива, хоча мушу зізнатися, що в дні своєї юності я якось сплутав «Лідського Меркурія» з «Ранковими вістями». Але передовицю «Таймс» не сплутаєш ні з чим, і ці слова могли бути вирізані тільки звідти. А оскільки лист відправили вчора, усе свідчить про те, що нам варто було насамперед зазирнути у вчорашній номер.

– Виходить, містере Холмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – хтось склав цього листа, вирізавши ножицями…

– Манікюрними ножицями, – перебив його Холмс. – Ви звернули увагу, які в них короткі кінці? Для того щоб вирізати слова «тримайтеся якнайдалі від», довелося зробити два надрізи.

– Цілком правильно. Хтось вирізав ці слова ножицями з короткими кінцями і наклеїв їх…

– Гуміарабіком, – підказав Холмс.

– …і наклеїв їх гуміарабіком на папір. Але чому тоді слова «торф’яних боліт» написані від руки?

– Автор листа не знайшов їх у газеті. Всі інші слова досить звичайні, їх можна зустріти в будь-якому тексті, а ці трапляються порівняно рідко.

– Досить правдоподібне пояснення. А що ще вам удалося тут вичитати, містере Холмс?

– Дещо вдалося, хоча автор доклав усіх зусиль для того, щоб знищити найменші докази. Як ви самі можете переконатися, адресу написано великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє до рук простих людей. Отже, можемо зробити висновок, що листа склала людина освічена, яка намагалася видати себе за неосвічену і навмисно змінила почерк, очевидно, побоюючись, що ви можете її викрити – якщо не зараз, то згодом. Окрім того, зверніть увагу на те, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а можливо, і на хвилювання або поспіх. Я, мабуть, схильний думати, що причина саме у хвилюванні й поспіхові, адже навряд чи ця людина виявила б недбалість у такій серйозній для неї справі. Якщо вона справді квапилася, то чому? Адже листа відправили вчора, і сер Генрі так чи інакше мав отримати його ще в готелі. Можливо, автор листа боявся якихось перешкод. Але з чийого боку?

– Здається, ми вступили в царину здогадів, – зауважив доктор Мортімер.

– Скажіть краще – в царину, де зважуються всі можливості для того, аби вибрати з них найбільш правдоподібну. Це наукове використання сили уяви, що у фахівців завжди працює на твердій матеріальній основі. Ви, звичайно, назвете це чистим здогадом, але я майже певен, що адресу писали в якомусь готелі.

– Чому ви так думаєте?

– Огляньте уважніше конверт, і ви побачите, що автору листа не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі перечепилося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже чорнила було мало, лише на самісінькому дні. Власне перо й чорнильницю рідко доводять до такого стану, а щоб і те, й інше відмовлялося служити – це випадок непересічний. Але, як ви знаєте, в готелях інших пер та інших чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагань скажу, що якби нам удалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу від Черінґ-Кросса й виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми одразу знайшли б автора цього дивного послання… Стривайте! Стривайте! Що це?

Він почав уважно вдивлятися в аркуш, на який було наклеєно слова, тримаючи його на відстані одного-двох дюймів від очей.

– Ну що?

– Ні, нічого, – сказав Холмс і поклав листа на стіл. – Папір зовсім гладенький, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що можна було. А тепер, сер Генрі, розповідайте: чи не трапилося з вами чогось неймовірного відтоді, як ви приїхали до Лондона?

– Та ні, містере Холмс, начебто нічого такого не трапилося.

– Ніхто вас не підстерігав, не вистежував?

– Я, здається, потрапив у якийсь детективний роман, – сказав наш гість. – Кому може спасти на думку встановлювати за мною стеження?

– Трохи згодом ми поговоримо й про це. А поки подумайте: невже вам і справді нема чого нам розповісти?

– Це вже залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.

– Усе, що так чи так виходить за рамки звичайного плину життя.

Сер Генрі всміхнувся:

– Майже все моє дитинство і юність минули в Сполучених Штатах і в Канаді, тому англійський спосіб життя для мене поки що незвичний. Але навряд чи у вас вважається нормальним, якщо в людини раптом зникає черевик.

– Ви втратили одного черевика?

– Друже мій, – вигукнув доктор Мортімер, – то вашого черевика просто кудись заховали! Він знайдеться. Чи варто турбувати містера Холмса через такі дрібниці!

– Але ж він запитує, чи не трапилося зі мною чогось незвичайного.

– Цілком резонно, – сказав Холмс. – Мене цікавить кожна подробиця, якою безглуздою ви б її не вважали. То у вас зник черевик?

– Так, але, можливо, його справді кудись заховали. Учора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там виявився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися чіткої відповіді. А найприкріше те, що цю пару я придбав недавно, на Стренді, і навіть не встиг обновити її.

– Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо?

– Вони світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

– То після приїзду до Лондона ви одразу ж вирушили купувати черевики?

– Я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Річ у тім, що коли вже людині випадає стати власником великого маєтку, то слід відповідно і вдягатися, а я, живучи на Заході, дещо занедбав свій гардероб. Поміж іншим я купив і ці черевики – вартістю шість доларів! – а от узутися в них так і не встиг.

– Якщо це крадіжка, то досить безглузда, – сказав Шерлок Холмс. – Зізнаюсь, я згоден з доктором Мортімером: ваш черевик незабаром знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рішуче заговорив баронет, – годі мені міркувати над тим, що мені невідомо. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого ви ведете.

– Законна вимога, – погодився Холмс. – Докторе Мортімер, мені здається, ви самі маєте розповісти серові Генрі про все, про що розповідали нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений друг вийняв із кишені рукопис і газету й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, іноді перериваючи доктора здивованими вигуками.

– Та-ак, чудова ж мені дісталася спадщина! – сказав він, коли тривале оповідання скінчилося. – Про собаку я, звичайно, ще з дитинства чув. Легенду розповідали в нашій родині, хоча досі я не надавав їй ніякого значення. Що ж до дядькової смерті, то в мене так усе переплуталося в голові, що я нічого не можу зрозуміти. Як на мене, ви самі не знаєте, до кого тут треба було звертатися – до священика чи до полісмена.

– Істинна правда.

– А тепер ще цей лист, якого я отримав. Він, вочевидь, якось пов’язаний із загальним перебігом подій.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, – сказав доктор Мортімер.

– І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, – сказав Холмс, – якщо попереджає про небезпеку.

– А може навпаки – комусь вигідно віджахнути мене від Баскервіль-Холу?

– Це теж цілком імовірно… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що ви запропонували мені таке цікаве, складне завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати, можна вам їхати до Баскервіль-Холу чи ні.

– А чому б мені туди не поїхати?

– Очевидно, це небезпечно.

– Звідки ж ця небезпека – від нашого сімейного страховиська чи від людей?

– Це нам і слід з’ясувати.

– Хай там що, але моя відповідь буде такою: ні пекельні сили, ні людська підступність мене тут не втримають. Я поїду до будинку своїх прародичів. Це остаточне рішення. – Його темні брови зійшлися в одну лінію, по смаглявому обличчю розлилася фарба. Баскервілівська неприборканість явно давала про себе знати й у цьому останньому нащадкові їхнього роду. – Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося від вас почути. Не так-то просто одразу все засвоїти й вирішити, що робити далі. Мені хотілося б годинку побути на самоті й усе обміркувати. Знаєте що, містере Холмс? Зараз пів на дванадцяту, і я вирушаю до себе в готель. Що, коли ви й ваш друг доктор Ватсон прийдете до нас на обід годині о другій? На той час я щось надумаю.

– Вас це влаштовує, Ватсоне?

– Цілком.

– Тоді ми приїдемо. Викликати для вас кеб?

– Ні, я краще прогуляюся, трохи прийду до тями після наших розмов.

– Я залюбки до вас приєднаюся, – сказав його супутник.

– То побачимося о другій. До зустрічі, щасти вам.