Текст книги "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

Автор книги: Антін Мухарський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Глава дев'ята
Фінал

«До Києва треба везти, бо тут нема як зробити таку складну операцію…» – ці слова чулися з коридору, де черговий лікар-хірург вів бесіду із терміново викликаним головним лікарем Васильківської районної лікарні, куди в ніч з 11 на 12 червня 2005 року, о 3:55 ранку за київським часом в кареті «швидкої» у супроводі працівників міліції було доставлено тридцятип'ятирічного мешканця міста Київ Олександра Олексійовича Забугу, успішного українського літератора та телевізійного ведучого, більш відомого загалу під псевдонімом Лесь Білий.

«Тяжка внутрішньополосна травма, із сильним зовнішнім (та вірогідно внутрішнім) крововиливом, що сталася в наслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі», – приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радяться із хірургом, що ж його робити далі.

«Тільки у Київ у Військовий госпіталь до Зомбаківського, бо я боюся більше ніхто і не візьметься… Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника… або, чорт його знає, може якось через анус під загальним наркозом… коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратимо!»

«Ну-ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України», – озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав.

І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу і він, справді ледь-ледь, але посміхався. Лікарі вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив в це всім серцем, всією душею!

Але долі судилося вчинити інакше.

Десь здалеку почулося завивання сирен і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.

«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» – з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.

Коли ж ноші було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них… кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!

«Що там у нього?» – запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.

«Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато…»

«Наскрізні? – головлікар нахилився намагаючись побачити характер поранень… – фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?»

«У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку… хрін його знає…»

«Теж наскрізна… оно вихідний отвір… – вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, – Марино Олексіївно, – звернувся до медсестри, – зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні дані на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що і попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини… Іване Петровичу, – звернувся до хірурга, – ми з вами їдемо, давайте збирайтеся… Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь і чим швидше, тим краще…

«Так машина ж одна! – спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.

«Нічого, якось помістимось!»

Коли ж хвилин за сім, карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.

Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»

«Та хєрня якась! – знизав плечима один з ментів, – оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01… скільки там?» – запитав у товариша.

«666 Ка Ве…» – відповів той, затягуючись цигарчаним димом.

«Отож… а десь години близько пів п'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе-хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські… Опа! Ідіть сюди… Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули тай розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі… А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує… у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати… Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому вийшло, як вийшло. Завалили, карочє… Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався… Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить…»

«Ага, якщо виживе…»

«Та виживе, виживе… – роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, – звичайний больовий шок, і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня, «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе… Хоча…»

Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин, проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого у всьому світі міста, що занурене у найміцніший передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.

Саме о цій порі доспівували свою третю за ранок пісню горласті півні по всій Україні. Але найголосніше виводив своє «ку-ка-рі-ку» видатний забіяка із Плисецького вогняно-червоний Жора.

Сонце вже показало з-за обрію густо-рожевий, полум'яний диск і піднімалося з того боку нашого пишного краю, де несла свої води швидкоплинна Десна. Від його ще зовсім лагідних, теплих променів розбігалася, тікала навсібіч різна сатанинська наволоч.

Втікали у свої хащі та малогабаритні квартири звичайні лісові та київські відьми, дикі вурдалаки та лисаки плигали в свої болота та каналізаційні люки, забивалися у підвали перевертні, дрібні та середні демони різних мастей втікали далі із ніччю на захід і, лише один, здоровезний лисий і рогатий чорт настирливо переслідував карету швидкої допомоги, в якій знаходилася заповідана йому душа малоросійського письменника Леся Білого.

Якщо встигне ухопити її до шостої ранку, як на великий лаврський дзвіниці ще не задзвонять дзвони, а сонце не освітить разом куполи усіх київських церков, то буде душа його навіки! А як забариться сам чорт, то світлий празник Святої Трійці, яка воз'єднається нині на небесах, відніме у нього те право! Бо не дозволяє Господь на Великі, двунадесяті свята забирати чортам душі людські у пекло.

Тому і летів чорт за машиною, підглядаючи за усім, що відбувалося в її салоні, де на пересувних ложах з обох боків лежали два поранені чоловіки, один з яких був непритомний, а інший (душа його і належала чорту) із вдячністю дивився на дії лікарів – хірурга та його помічниці, що у будь-який спосіб підтримували у них обох життя. Головлікар поруч з водієм сидів на передньому сидінні.

Чкурнувши проспектом 40-річчя Жовтня, машини вилетіли на Московську площу і бульваром Дружби народів помчали у бік іншого бульвару імені видатної української поетеси Лесі Українки, де і знаходився військовий шпиталь, у якому чергова бригада хірургів-лікарів вже готувала операційні для двох поранених.

Годинник на міській ратуші показував за десять хвилин шосту.

«Треба діяти! – подумав чорт і щосили смикнув за руку лікаря хірурга, який побачивши, що у непритомного пацієнта зовсім незначно опустився тиск, вирішив зробити йому, про всяк випадок ін'єкцію адреналіну.

Після препарату введеного у катетер, молодий чоловік майже миттю розплющив очі і зробив великий вдих. Після чого голосно проказав:

«Ух, йоб твою мать!»

У машині всі дружньо заржали: «Буде жити!»

Не сміявся тільки один Лесик, який упіймав на собі, спершу вкрай здивований, а чимдалі, то лютіший і лютіший погляд Сашка Гордієнка.

«А ця сука що тут робить!? – зашипів той крізь зуби, побачивши вже знайому з цієї ночі лису голову, яку ні з ким не можна було переплутати. – Це ж він, падла, сам собі пляшку у сраку і засунув, а на нас з пацанами звернув… Це через те нас менти у Данилівці взяли і мене підстрелили… Йобаний брехливий підара-а-а-а-ас – з тими словами він підхопився на лікті і, як був, із вставленим у руку катетером, накинувся на Лесика, намагаючись ухопити його руками за горло.

У боротьбу вступилися медсестра та хірург Іван Петрович. Але медсестра майже миттю відлетіла у протилежний бік кабіни, відкинута «кінським» ударом правої ноги «пораненого», що отак раптово очуняв, і, вдарившись об металеві двері на якийсь час осіла на підлогу, втративши свідомість. Боротьбу продовжував один хірург і то недовго. Тримаючи Леся за горло руками, Сашко Гордієнко, так вдало поцілив йому прямо лобом у скроню, а потім у ніс, що той залився юшкою і теж відрубився.

У залізних лещатах Гордієнківської хватки, Лесик бився недовго. Задубілі від важкої селянської праці, сильні руки, хоч і пораненого, але напрочуд живучого молодого двадцятичотирьохрічного плисаки, міцно тримали його за горло. І тієї хвилини, поки у кабіні швидкої панував тотальний хаос і паніка, вистачило, щоби його харчання і конвульсії припинилися, а задерта голова покірно впала на тонку лікарняну подушку.

Майже відразу по тому, коли машина швидкої вже підрулювала до приймального відділення Військового клінічного госпіталю, головний лікар, перехилившись через перегородку, обрушив на голову «плисецького маніака» удар свого обшитого металевою дужкою чемодана. І все затихло.

Але коли військові лікарі, розчахнули двері «швидкої», то з неї вилетіла лише одна душа, хоча у салоні перебувало аж чотири нерухомих тіла.

Все, що відбувалося далі, Лесик бачив немовби згори і трохи збоку. Він бачив, як лікарі шпиталю носилися, бігали довкруж машини швидкої, як звідти витягали ноші, спершу одні, потім інші, як приводили до тями хірурга і медсестру, як подавали каталки. Не розумів він тільки одного… Як отак відбувається, що він все бачить, все чує, правда наче гомонять так далеко-далеко, але лежить нерухомо на ношах, замість того, щоб сказати лікарям, я ж отут, поруч з вами…

От до нього схиляється якийсь, певне місцевий, лікар, торкається руки, шукає пульс, потім прикладає до вуст маленьке люстерко… Каже: «Мертвий!»

«Та який же ж я мертвий! От він я живий-живесенький!» – так і кричить Лесик до лікаря, який його зовсім не чує…

«Так що з ним робити? – питають санітари…

«Покладіть поки отам під парканом, поки ми з цим розберемось…» – і молодий лікар заходжується чаклувати над тілом Сашка Гордієнка, якого у каталці відправляють у відділення, тоді як ноші із його, Лесиковим тілом, ставлять біля старого облупленого паркану побудованого ще за часів Миколи Першого, того російського Імператора, якого Лесь шанував найбільше серед усіх інших російських самодержців.

Так збулася і друга частина прокляття старої відьми Любки Гордієнчихи у якому вона, побажала письменнику-малоросу, щоб він здох попід гнилим (так і хочеться додати – імперським) парканом…

Проте що це? Хто це?

Чорт із темної підворітні, де тільки і лишилася нічна тінь, простягає пазуристу лапу до Лесикової душі, щоб навіки потягти його у пекло.

І в ту ж мить переливчастим дзвоном заливаються куранти на башті Великої лаврської дзвіниці, і гаряче сонячне проміння, відбившись у десятках куполів прекрасних київських церков бризкає навсібіч. І відкриваються Врата Неба і в невгасимому сяйві Любові, під співи янголів і херувимів, що прославляють Святе Ім'я Його, посходить на престол в усій своїй Величі Ісус Христос Син Божий, щоб воз'єднавшися навіки із Отцем Своїм Небесним і Святим Духом, правити у цьому світі довіки!

І завмирає лапа чорта! І Божий янгол вже теж простягає руку до Лесикової душі…

І раптом каже один з лікарів, вказуючи на безживне Лесикове тіло під парканом: «Подивіться, він, наче, дихає… Чи здалося?»

«Так, може, в реанімацію?..»

Німа сцена. Увесь світ завмер у чеканні.

Гоа. Індія. 16–27 жовтня 2012 року.

Замість післямови

Оце, як дописав, то заліз у свій «айфон» подивитися, що ж то насправді означає прислів'я «в огороді бузина, а в Києві – дядько». Один з коментарів з сайту italki.comмене «поклав на лопатки». Навожу мовою оригіналу:

«Мы используем это выражение, когда хотим сказать собеседнику, что в его рассказах не стыкуются конец и начало. Например, если человек говорит: «Я к Болгарам уезжаю в Будапешт» – мы то знаем, что тут что-то не совпадает, т. к. в Будапеште, живут венгры, а не болгары. В общем, это выражение используется, когда мы не понимаем, что за путаница в голове у нашего собеседника и указываем ему на это».

А от ще один прекрасний коментар на тему з сайту poezia.ru. Пише Ігор Бистров:

« В огороде бузина, а в Киеве дядька…» Так мы характеризуем логически несвязную, бестолковую речь человека. Между тем, фраза вынесенная в заголовок, имеет простой и ясный житейский смысл. Можно только удивляться, почему этот смысл не был отгадан заранее. В языческие времена восточные славяне называли злого духа «дядей», «дядькой». Словом «дидько» на Украине еще в 1653 году называли черта (М. Фасмер, Этимологический словарь русского языка 1964 г. С. 494). В сельской местности бытовало поверье, что злой дух прячется в кустах черной бузины (листья этого кустарника ядовиты, содержат синильную кислоту, а их терпкий запах отпугивает насекомых и грызунов).

Выражение в целом образует загадку: «Что это такое – в огороде бузина, а в Киеве дядька?» Правильный ответ: «Черт».

Отаке-о! Не вірите, то подивіться самі…

Малоросійська некрофілія, або любов до злягання з трупами
(Вільні нариси вольного художника, у відповідь на «творчість» Олеся Бузини, в притаманному йому радикальному стилі, які людям далеким від малоросійської тематики можна не читати)

Вся творчість Олеся Бузини – це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті за для збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь-яку ціну.

Вже в самій назві його першої книги «Вурдалак Тарас Шевченко» ховається альтер-его самого автора, який і є справжній вурдалак, що, бризкаючи навколо слиною з полум'яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря.

Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить «тримайте злодія», щоб відвернути від себе увагу. Так і сам «малорос» Бузина у своїй творчості сублімує і «нагороджує» видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів, чи державних діячів, тими комплексами, грішками, та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам.

Класичний «гебельсівський» пропагандистський прийом – трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє і в умовах тотальної «жовтизни» преси, публіцистики і літератури, в яких у 90-ті роки минулого століття плекався і зростав «письменницький» талант автора. В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак «бульварщини», який переважає в сучасній російськомовній періодиці, коли пропагандистський трюк: «Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню», використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося – політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, крім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, «не попреш».

Прекрасно зрозумілий і так званий «малоросійський» імператив творчості нашого вдаваного «аристократа-бєлогвардейца», насправді ж гідного нащадка свого батька – співробітника 5-го ідеологічного відділу КДБ. Або, якщо писати «високим бульварним слогом» самого Бузини, то вийде приблизно таке: «Прямо перед очима стоїть картина – маленький Олесь, на чергову річницю створення ЧК, сидячи на колінах у тата і ретельно вибираючи з блюдця чайною ложечкою рештки дефіцитного «Київського торту», з насолодою підслуховує «дорослі розмови» трохи п'яних від «Московської» горілки та власної сили і всемогутності здорованів-дядьків (батькових колег по роботі), як вони упекли до тюрем і таборів цілі купи «націоналюг», яких у кращі часи тупо би розстріляли, а багатьох – так без суду і слідства. Звучать якісь невідомі і незрозумілі прізвища Стус, Дзюба, Сверстюк, Лук'яненко, брати Горині, проскакують геть зовсім незрозумілі слова «бандерівець» «самостійник», «гельсінська спілка», а наприкінці вечора дорослі дядьки поставивши перед собою майбутнього літератора на стільчик, як настанову на все життя кажуть: «Ти, малий, запам'ятай, українці – то не люди! Всі вони жлоби і селюцьке бидло. Всі вони зрадники, навіть якщо тобі посміхаються. Будь з ними обережним, не повертайся до них спиною, бо всадять ніж або сокиру. Як чуєш українську мову – знай, то або прихований фашист, або націоналюга. Бий його без жалю! Все що бачиш українське – випалюй вогнем! Ти ж, малий, «руській», «савєтскій» – а ето звучіт гордо! Пам'ятай про це! Бо тільки руські – то люди! А інші так – лайно звичайне, що й жити на цій землі не годне!»

Само собою зрозуміло, що з такою «ідеологією» після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н. киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю «російська мова і література») псевдонім «Лесь».

Думається, що може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої «незалежності» став вже не «кадебістом», а «есбеушником», і, навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином «правонаступніци СССР» Матушкі-Расєї, на благо якої і продовжував працювати як «подвійний агент впливу».

Саме там, у колишніх кабінетах КДБ-ФСБ-СБУ, було й «породжено» ту «малоросійську легенду», яка мусіла на історичному, культурологічному, або узагальнено-гуманітарному рівні «прив'язати» Україну до Росії.

Молодий «літератор» рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб, і був, до речі, в цьому досить органічним, бо справді так йому набридли оті «селюки-гречкосії», оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота «націоналюги-самостійники» з історичних, літературних, журналістських кіл, а насправді дешеві перевертні, що враз з компартійних попихачів перетворилися на «національно свідомих патріотів», заспівали «Червону калину» і узялися ходити на свої мітинги під жовто-синіми прапорами.

Згоден! Грунт для критичних зауважень родючий! Сам ненавиджу ту продажну хохляцьку породу, що нею і досі повні коридори деяких київських вишів, Спілки письменників, редакції затхлих газет, літфонди, хорові капели та інші «пацючі кубла печерного шароварництва» – тяжкого спадку посттоталітарного суспільства, що постали на зорі нашої Незалежності, як сурогати «новітнього державотворення». Нічого, час все вилікує, розставить на свої місця.

Проте, повернімося так званої «малоросійської теорії», яка у найближчій історичній перспективі мала скласти гідну конкуренцію так званій «галиційській теорії», що активно використовувалася адептами Незалежної України, як базова складова для створення підмурків сучасної Української держави.

Відчувши неабияку небезпеку збоку вихідців з «галиційського П'ємонту», які тягнуть Україну до модерної, цивілізованої Європи, колишня радянська партноменклатура, а нині відверте проросійське лобі, щоби зберегти владу і вплив у новоствореній державі, активно замислилася над тим, що ж можна протиставити «галичанам» у відповідь і породила міф про славну країну «Малоросію», яка текла молоком і медом і яка виключно! у складі Російської імперії досягла неабияких висот, давши світу цілу низку видатних державних діячів, митців, літераторів, філософів. А звідти робився і висновок, що тільки у слов'янському триєдинстві Великоросійського, Малоросійського і Білоруського народів, і є перспектива розвитку та справжнє майбутнє у сучасної України.

«Та й в самому терміні «малорос» нічого такого негативного нема, – проказують адепти цієї теорії, – а, зовсім навпаки, є прихований великий сенс, на який треба розплющити очі якнайбільшій кількості так званих «українців». Бо слово «малорос», по-перше, і давніше від прізвиська «українець», яке тільки у 19-му столітті вигадали підступні австро-угорці, щоб ненависним терміном «русин» не називати декілька мільйонів своїх підданих, а по-друге, і шляхетніше! Гоголь, Сковорода, Прокопович, Куліш, Котляревський, та й що там… сам Шевченко – усі малороси. А отже, якщо ти «малорос», то автоматично і українець! Бо якщо ти «галичанин», то ти не українець, а, саме «галичанин», бо галичани, то не «українці» а саме «галичани».

Ця національно-історична казуїстика вам нічого не нагадує? Пам'ятаєте, як дядьки казали малому Лесику: «Українець – то не людина!», а тепер і сам Лесик на основі цієї теорії може казати: «Галичанин – то не українець!» Коротше, і тут маємо тяжкий спадок імперії з одвічним гаслом усіх імперій: «Розділяй і володарюй!» за яким, білими нитками шите, проглядає бажання спецслужб таки втягнути Україну в орбіту «Руськага міра», примусити до злягання з імперським трупом, що вже засмердівся на увесь світ.

Оце просте вурдалаче бажання «заманити Україну до злягання з трупом померлої Імперії», і є панівною наскрізною метою так званої «малоросійської теорії» пана Бузини – справжнього вурдалака і некрофіла, який милується з глянцевих фото самодержавних часів, де всі, як у раю, «жують «французькі булки», вчаться у інститутах благородних дівиць, мріють вмерти за «Царя і отечество», і збираються виключно у «благородних зібраннях» для того, щоб «блеснуть еполєтамі» і станцювати з дамою тур вальсу. Або радянського воїна-визволителя, що на своєму танку несе щастя і добро усім поневоленим народам, винищуючи усіх, хто не хоче такого «руськава щастя».

Ми – модерні українці, саме не «малороси», «хохли» чи «галіцаї», а саме українці – шкірою, шостим почуттям, на інтуїтивному рівні відчуваємо потворний смердючий запах цього ненажерливого монстра, який щоразу ховається за різними масками чи то «Православного царя-благодєтєля», чи то «Страїтєля щасліваго комуністічєского будущого», чи то «Старшого брата», чи то «Руського міра», чи адепта «Малоросійськой теорії». І все це робиться з єдиною метою – заманити, зґвалтувати, змусіти віддавати свою енергію, життя і силу імперському тілу, яке вмирає, висмоктує життєдайні соки з усього живого, вільного натхненного і перетворює, множачи навколо смерть, страх і зневіру.

«Девочка, хочеш канфєтку (читай: вільне, заможне, щасливе, повноцінне життя? – необхідне підкреслити)»

«Хачу, дядя!»

«Ну пайдьом, я тебе дам…»

І давали… Гарно так давали… Три чи чотири мільйони «канфєток» от таваріща Троцького упродовж Советской окупації 1918-го 21 років. Близько восьми мільйонів «канфєток» упродовж Голодомору 32–33, ще шість мільонів у Другій світовій, а ще, операція «Вісла», голодомор 47-го, репресії 60–70-х… Мало? Хочете ще? Тоді ставайте, як закликає вурдалак-Бузина, «малоросами»! Віддавайте своє життя, кров і майбутнє дітей на поталу захололого напіврозкладеного імперського трупу. Бо одна справа – глянцеві, відретушовані картинки передивлятися, і марити «славним минулим», а інша з голоду пухнути чи у тюрмі сидіти, або у кращому разі працювати за трудодні на буряках, чи що вже крайня стадія щастя – жерти у новорічну ніч свій салат «Олів'є» і дивитися «Стариє пєсні о главном!»

Що й казати! Так вже повелось від віку, що намагаються «північні брати» прищепити нам комплекс меншовартості, «втюхати», що земля Українська славна не лицарями своїми, не героями і переможцями, а зрадниками і бандитами, тупими гречкосіями, хохлами та малоросами, які, окрім як, тримати дулю у кишені, всаджувати ніж у спину, селитися у «крайній хаті», та «гуртом батька бити», ні на що більше не здатні.

Болить їм, що Україна чимдуж біжить від геть прогнилої, брехливої деспотичної Раши (яку то вже й Росією називати не можна) чимдуж, втікає… та все не втече, тому що тримаються вони за неї зубами, ногами і руками, бо відчувають, що саме тут отой справжній Руський дух і лишився. Гордий, невпокорений, вільний! На відміну від імперського, загарбницького, трупного смороду, яким заповнений увесь їхній життєвий та інформаційний простір.

Бо що їм в тій Московщині робити, де «злой чечен» вже не на березі Терека точить свій кинджал, а в самій «першопрестольній» править бал, безкарно ріжучи просто неба баранів на «курбан-байрам», роз'їжджаючи на новеньких «Майбахах» та стріляючи у повітря з незареєстрованої зброї. І нема тому «чечену» (китайцю, буряту, мордвину, таджику, татарину) ліку й краю нема, бо з самих глибин Азії постає могутня Східна сила, під навалою якої рухне, розвалиться старий трухлявий труп сучасної Раши, що тільки на продуктах органічного гниття, або простіше кажучи – трупному газі та болотному субстанті, що зветься нафтою, й підтримує своє зомбічне існування, множачи навколо таких самих «зомбі», що не бачать нічого й не чують, а тільки раз у раз, як заведені, повторюють нову вурдалацьку мантру «Руській мір! Таможений саюз! Руській мір! Таможений саюз! Православіє! Самодєржавіє! Народность! БЛЯ…»

Цивілізаційну війну програно! «Руській мір!» – смерть якого у «газовій голці», на якій поки що тримають Європу, а найбільше Україну – питання часу. Тому і бісяться, казяться, скаженіють, бо відчувають свій кінець. І, навіть, серед затятих «рашистів» (авторський термін, від англ. Russia (Раша), що означає сучасних росіян, які, перебравши на себе європейську цивілізаційну форму, по суті залишаються російськими імперськими комуно-шовіністами), зріє розуміння того, що усі зсудомлені оргазмічно-агонічні спазми, що їх витанцьовує сучасний путінський режим є суцільною машкарою, що має на меті приховати справжню розгубленість кадебістів від нерозуміння того, як же ж з цим усім багатонаціональним, народом, що скуштував волі, талановитим і «просунутим» у інформаційних технологіях, вправлятися?

Б'ють, мучать, залякують, садять у тюрми, зваблюють «великим минулим…» Але то – не вихід.

Той, хто живе тільки своїм минулим – не має і майбутнього. Та й сьогодення немає, а натомість якісь фантомні болі і зовсім старечі, маразматичні думки: «Ах, как харашо било когда-то».

І ще один невеличкий «ліричний відступ» на тему.

Ви знаєте, здається, я емпіричним шляхом дістався певного розуміння «загадочності вєлікой руськой душі», схильної то до раптових припливів неадекватної «вселенської» ніжності та любові, аж до невмотивованих приступів агресії та дикунських витівок на кшталт «гуляєм, как в послєдній раз!»

Все це свідчить, як кажуть психотерапевти, про нестійкість психосоматичної системи, або про захворювання, що зветься «рефлексивна самонавіюваність». Породжується вона постійним відчуттям страху смерті або покарання, непевності у майбутньому, відсутності структурованого мислення і найчастіше виявляється у підлітків, або у людей, що скоїли якийсь злочин і приховують його.

Зважаючи, що «російській душі» у її усталеному імперському варіанті років більше ніж триста, то відразу відкинемо варіант з підлітковим віком і зосередимося на механізмі замовчуванні скоєного злочину. Оцей страх смерті або покарання за вчинений злочин (злочини) і є тим основним мотивом великодержавної руської душі, який призводить до того, що як і саму країну, так і окремих її представників (адептів «вєлікой руськой душі») кидає з боку в бік. Адже увесь дух Імперії просякнутий або смертю, або очікуванням покарання за злочини. Адже з самого дитинства дітям імперії втовкмачують в голову, що прийде час, коли держава накаже тобі «Вмерти за Росію-матушку!»

Так а навіщо тоді нормально жити, щось робити, щось будувати, коли в один прекрасний момент у тебе то все відберуть і накажуть вмирати за державу? Навіщо цінувати якісь цивілізаційні блага – порядок, культуру, традиції, виховання, коли «єсть только міг, между прошлим і будущім – іменно он називається жизнь!»

Звідси і вся ця «нарваність» російських характерів, бажання, нищити, душити, захоплювати, уся ця зверхність, нахабний тон, вперте бажання силою нав'язувати свою правду, як єдино правильну цивілізаційно-культурну парадигму, одним словом, усе це великодержавне хамство і агресія – то лише намагання приховати свою внутрішню непевність, порожність і страх покарання за вчинені злочини.

І, якщо «малоросів» ще можна затягти до орбіти колективної відповідальності за гріхи імперії, то українців просто так за чуба не вхопиш.

Бо ми – сучасні українці – інші, У нас поки що нема великих гріхів і боргів в ментальному і духовному світі. Тому нам можна і треба вчитися починати жити з «чистого листа». Писати красиву історію красивої країни, а не плутатися у історичному лахмітті. Ми українці маємо вчитися жити «тут-і-тепер», жити щасливо, наповнено, яскраво!

І коли мене питають: «Чи готовий ти вмерти за Україну?», я кажу чесно: «На мою думку, минули часи, коли треба було вмирати за Україну. Настали часи, коли треба вчитися «жити за Україну». Просто впустити її в своє серце і жити собі та їй на щастя. И поки житимеш ти – житиме і вона!