Текст книги "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

Автор книги: Антін Мухарський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Глава третя
«Їбав я вас, сук донецьких, або
Як малороси стають підарасами»

Село Плисецьке з його бандитським духом Лесик недолюблював. Природа – прекрасна, мікроклімат чудовий, озеро, гриби, риболовля, усілякі там конвалії-гладіолуси-чорнобривці-жоржини – все супер, якби не люди!

«От взяти би цих норовливих, бунтівливих «змієголових» плисак», – мріяв він зовсім по-маніловськи, – і кудись виселити. А натомість заселити село тихими, співочими та замріяними малоросами з якогось Шишацького, чи Лубенського районів, ото б було діло!»

І, взагалі, оцей безконфліктний, спокійний і лагідний малоросійський дух, який він вважав головною чеснотою українського народу, був для нього життєво необхідною парадигмою. Все, що виходило за рамки цієї малоросійської покірності, таврувалося як хохляцький бидло-бунт, і підлягало тотальному знищенню.

Але, ніде правди діти, навіть тут, зовсім неподалік від Києва, оцей бунтівний дух правобережної України, хоч і далеким відгомоном Холодного Яру, а відчувався в усьому.

Взяти хоча б плисецького сільського голову Романа Петровича Стадника – «довбанутого на усю голову» (як казав про нього Лесь), пузатого, п'ятдесятирічного дядька, який ще на самому початку дев'яностих, на власні гроші (!) ініціював за допомогою київських, так званих «знавців минувщини» історичне дослідження краю, метою якого була фальшива «героїзація» мародерів, бандитів та вбивць, або так званих «повстанців», зграї яких орудували тут з року 1918-го аж до початку 30-х, доки їх голодом разом із частиною місцевого населення абсолютно правильно і не виморили!

Згадуєте Миколу Островського з його «Як гартувалася криця?» Це ж про ці місця у нього йшлося! Боярка від Плисецького усього за десять верст. Це звідси банди під орудою Ангела, Плисаки, одного з-поміж численних «Чорних воронів», яких багато було на той час, нападали на комсомольські загони, котрі, не жаліючи живота свого, будували вузькоколійку, аби вчасно підвезти дрова Києву, що замерзав.

«І про цих дикунів, і бандитів він таки видав книжку!» – лютував Лесь, пригадуючи діяння голови. – А знаєте, чим вони хизуються останнім часом? Що і під час Великої Вітчизняної були «господарями на своїй землі». Ну, добре, німців вбивали… хто їх не вбивав… За це вам честь і хвала! Але віднедавна ширяться історії, що аж до середини 50-х в місцевих лісах орудувала шайка, яка й радянських солдатів та комуністів винищувала. І я вам скажу, це ж абсолютна правда! Батько мій підняв документи в архівах КДБ, так що виявляється… аж до 1954-го року от у цих навколишніх лісах, що тягнуться до самої Білорусі, ховався бандзагін з шести людей, який тільки і взяли завдяки тому, що вони «наїхали» на якогось місцевого, а той їх узяв і здав владі! І це не десь там у Карпатах у бандерівців, а тут! За тридцять кілометрів від Києва!»

Проте останньою краплею, яка перейшла межу Лесикового терпіння і змусила вдатися до «конкретних дій», була історія, яка сталася з ним цієї весни, коли вони напередодні Дня Перемоги трохи рибалили з другом на ставу, і до них підійшов місцевий п'яничка і прямим текстом запитав: «Зброя потрібна?»

У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили!

«А що за зброя?» – спитали, як зійшла перша хвиля шоку.

«А різна історична… Є й у робочому стані. Недорого віддам!»

Екскурсія до місцевого «арсеналу» була нетривалою, проте насиченою! П'ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942 років випуску, причому три з них у бойовому стані («так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває» – коментар продавця), два найсправжнісінькі «кулацькі обрізи», виготовлених з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями), іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне – кулемет Максима, щоправда теж достоту іржавий, але повністю укомплектований… «Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити, помити й можна стріляти!» – пояснив походження останнього п'яничка.

«Звідки то все?» – здивуванню друзів не було меж.

«Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося».

Ціни на зброю п'яничка загнув «городські», певне, що був обізнаний на тому бізнесі… Робочі «мосінки» по п'ятсот доларів за штуку, наган за триста… Іржавий «хлам» майже вдвічі дешевший. «Максимку» віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): «Це ж, блядь, унікальна історична річ, може ще з часів Чорного ворона!»

«Ага, – засміявся із того Лесь, – скажи ще «чорної ворони»! Та такі «максимки» на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх, та й годі!»

«Так, – цілком погодився п'яничка, – але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут – справжній бойовий кулемет».

Коротше, торгуватися не стали… Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п'ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення незареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли «правильність зберігання». А якби знали, то точно б Забугину хату підпалили. їй-бо!

Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та телеведучий Лесь Білий.

Оселившись у старій «батьківській» хаті, він виставив на літній кухні свого модного лептопа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав.

Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання, та розтягування пахових м'язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку.

«Гострий інфекційний хламідіоз» – цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. «Добре, що не СНІД!» – подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу, бо і в таку халепу там легко можна вскочити із цими донецькими повіями-наркоманками, що коляться, суки, не в руку, як усі довбані наркомани (бо клієнтам може не сподобатись), а у стегнову вену, бо як тільки їх трахаєш й можеш побачити ці характерні синці у промежині. А «дєло било так!»

Напевно, що малороси усіх часів і народів пам'ятають той славний з'їзд Партії регіонів у Сєвєродонецьку пізньої осені 2004 року, коли майбутній четвертий президент України Віктор Янукович абсолютно правильно назвав народ України «казламі, що мєшают жить», і коли вперше в історії нашої країни прозвучали цілком слушні, історично виправдані сепаратистські заклики до відновлення «Донецько-Криворізької республіки», бо вся ця шайка «бандерівців», фашистів та американських – запроданців на чолі з Ющенко-ТАК, веде народ України до прірви!

Ну та хрін з ним, із тим з'їздом, бо хоча Лесик на ньому і був, але за усіма історичними перипетіями спостерігав через трансляційні монітори, встановлені у фойє Льодового палацу. Бо у фойє наливали! І хоча Лесик останнім часом вів здебільшого тверезий спосіб життя, тоді, після початку цієї ганебної, так званої «Памаранчєвой революції», він вирішив трохи розслабитись. Таке з ним інколи відбувалося.

Бухати з «малоросамі-соотєчєствєннікамі» Лесик почав ще у чартерному літаку, який вранці привіз з Києва до Донецька понад дві сотні чиновників вищого рангу, представників бізнес-еліти, та «правільно мислящєй» інтелігенції, до складу якої входив і Лесик. Спершу бухали коньяк «Хеннессі», що стюардеси розливали його у необмеженій кількості (спонсорська підтримка), а вже потім, коли «інтелігентів» поселили у готелі «Шахтьор» (причому Лесика з якимись двома задрипанцями із Закарпаття, які в автобусі «розмовляли по-людськи», тобто російською, а опинившись у номері перейшли на «телячу»), так от у місцевому барі пили «Шустов» (за свої, бо добових видали по триста баксів на рило!!!), а в автобусі, що віз делегатів до Сєвєродонєцка пили і «Шустов», і «Закарпатський» («Ідеологічно неправильно, але хуй з ним!» – прокоментував ту ситуацію Лесик, грізно зиркнувши убік тих двох задрипанців із Закарпаття).

У Льодовому палаці знов продовжували «Хеннессі» за копійчаною ціною, що наливали у буфеті і бутербродами з ікрою. «Вісім гривень – п'ятдесят грам Хеннессі, і дві гривні бутерброд з червоною ікрою! Це ж, блядь, камунізм! Слава спонсорам Партії регіонів!!! – не вгамовувався Лесик, заковтуючи чергову дозу, – я хочу жити в Сєвєродонецьку!»

Ну, тут він лукавив, бо для себе означив Сєвєродонєцк, як «отстойний промишлєнний город»! Тому щойно з'їзд закінчився, і «вожді» подалися на банкет для обраних, інших делегатів знову повантажили у автобуси і повезли кого до Луганська, кого до Лисичанська, кого до Донецька (майже дві години автобусом), бо не всім поталанило зупинитися в єдиному на увесь Сєвєродонєцк більш-менш пристойному отелі.

«Зато, знаєш, какіє в Донецке бляді!!! Ето піздєц! Сосут так, шо глаза на лоб вилазят!» – гаряче дихав дорогою Лесику у вухо його випадковий друг уродженець Єнакієва Льошка Бабкін, бізнесмен з Києва, який мав мережу салонів мобільного зв'язку. – Щас прієдєм в гастініцу і оторвьомся по полной! Я за всьо плачу!»

Свого слова Льошка дотримав!

Компанія, треба сказати, підібралася гарна! Усього п'ять чоловік. Лесик, Льошка, два журналюги з телеканалу «Інтер», і ще один бізнесмен – Льошкин друг, що оптом торгував контрабандними цигарками і був головою якогось там осередку Партії регіонів на Хмельниччині.

Єдине, що псувало настрій, це тупо совкова, дебільна, до ригів облудна інфраструктура та атмосфера готелю «Шахтар» зразка 2004 року. Оці типу відремонтовані номери з дешевим ковроліном і новими ліжками, але з радянськими ще унітазами і порепаними білими кахлями на стінах, якісь «уйобіщні» фіранки на вікнах бордово-клоповного кольору, оці довгі пропахлі цигарчаним димом і дешевим фальшем коридори з вичовганим радянським часом паркетом, а часом лінолеумом. Душа його страждала від рефлексивного неприйняття неоковирного навколишнього середовища. Він же ж був естет!

Проте кількість ужитого алкоголю трохи знімала психологічну напругу. Та й хлопці від початку сказали, що інших варіантів більш пристойного житла нема, бо всі навколо готелі позаймані делегатами з'їзду, яких тільки в одному Донецьку зупинилося близько двох тисяч! «Так що блядей треба хапати зразу, бо усіх розметуть!»

Так і вчинили: Льошка і його цигарчаний магнат Серьога по прибутті до готелю першим ділом кинулися до місцевого охоронця (бо всі знають, хто саме «керує процесом») і запустили механізм, який рівно за двадцять хвилин видав перший результат.

Дев'ять дівок різної статури, кольору волосся, розміру грудей і довжини ніг стояли перед хлопцями у 510му номері, бо саме цей полулюксовий номер із спальнею і маленькою вітальнею (в якому Льошка жив сам) було вирішено зробити епіцентром сьогоднішньої оргії.

План був такий: базовий номер 510 – тут бухаємо, палимо, зажимаємося, веселимося і т. д., і т. п. Трахатися ходимо за бажанням в номер «Льоліка і Боліка» (Олексія і Бориса – так звали журналюг з «Інтера»), який знаходився на цьому ж поверсі, тільки в іншому крилі, для орального сексу використовуємо санвузли в обох номерах. Серьогин номер на дванадцятому поверсі використовувати не було можливості, бо його поселили з якимось старим комунякою, що писав антифашистські книжки у співавторстві із самим Дмитром Табачніком.

Комуняка довго пердів, перед тим, як посцяти (Серьога чув це через тонкі двері санвузла), сцяв уривками тяжко покректуючи, трохи смердів якимось гімном, а, як вийшов з туалету, вивалив на тумбочку купу ліків, витяг із старої валізи кип'ятильника, заварював якусь трав'яну баланду у емалірованій каструльці з малюнком напівзотлілого олімпійського Мішки, і взагалі викликав бажання, навіть у свого колеги по партії так легенько пристукнути себе по лисій маківці із лагідними словами: «Щоб ти швидше здохло, старе кадебістське чмо!»

Тридцять баксів – година, сто баксів ніч! Ото так прайс!!! «Я ж казав – це пиздець!» – волав до Лесика Льошка, коли вони вдвох подалися до найближчого нічного магазину за питвом і наїдками. «Це тільки в «Шахтьорі» такі розцінки! Бо у всьому місті – сто баксів година, триста баксів ніч!»

«А чому так?» – питав майже щасливий Лесик.

«Тому що тут, як правило, дівчата тільки й починають «кар'єру!» Обростають, так би мовити, досвідом!» «І хворобами!» – так і хотілося додати Лесику до слів товариша, бо він, як ніхто, знав, як дешеві повії загубили здоров'я поета Шевченка, але стримувався.

Дівчата, що прибули до номера, хоч і були на вигляд молоді, але вже якісь потаскані, бліді, навіть можна було сказати, нещасні. Вдягнені так-сяк, і навіть якось не по-повійськи. У однієї Лесик навіть побачив бруд під штучним манікюром.

«Не переймайся, гандони усьо рєшают! Наберемо їх із запасом», – ніби вгадавши його думки, радісно вихекнув у морозне листопадове повітря Льошка. – А те що вони ще не виглядають, як справжні досвідчені бляді, то це навіть гарно! Менше досвіду, більше пристрасті!»

«Ну, так!» – погодився з ним Лесь і теж видихнув з себе клуб алкогольної пари, а сам подумав. – Як гарно, що поруч є рішучі, досвідчені друзі».

Алкоголю набрали повно всякого, баксів на триста. За все платив Льоха. І той же ж самий «Хеннессі» і літрову пляшку «Джеймсона», для дівчат узяли вина і «Мартіні», а ще хамону, ковбаси с/к, сиру декілька видів, «Боржомі», оливок, лимону, цукерок «Рафаелло», ну і гандонів… Кожному по пачці. «Гусарські» називалися.

От, певне через ті «Гусарські» гандони, які виробляв невідомо хто і які умовив його взяти Льошка, з Лесиком і сталася біда. Бо він як справжній, шляхетний, цивілізований киянин не покладався на яскравість обкладинок, а волів брати перевірені часом і поколіннями їбунів, непривабливі зовні, але чесні і міцні гандони «Контекс». Але провінційний смак корінного єнакієвца Льошкі Бабкіна, який платив за все і керував ситуацією, зіграв з письменником негарний жарт.

Спершу все було супер! Повернувшись до номера, вони застали усю компанію в доброму гуморі і настрої. Льолік з Боліком розповідали анекдоти, а на столі стояли пляшки з пивом. Усі п'ятеро дівчат, що було їх обрано для початку оргії, і «знято» на цілу ніч (оплату наперед усі внесли заздалегідь із своїх власних коштів, домовившись, що за бажання можна міняти партнерок), сиділи хто де і, цмулячи пиво, надсадно сміялися над старими бородатими анекдотами «київських медійників», що ті їх поцупили безпосередньо з вуст Іллі Ноябрьова – керівника програми «Золотий гусак».

«Нахєра ви понабирали цього йобаного пива!» – удавано злостиво гримнув на них з порогу Льошка. – Ми, блядь, «Хеннессі» прінєслі, віскарь, мартіні…!»

«Так, «Сармат»… лучшєє піво в Українє… наше, данєцкоє… парні в барє бралі…» – ніяково вичавила з себе одна з дівчаток, сприйнявши грізний тон Льошки за чисту монету.

«Та єбал я ваш данєцкій «Сармат»! Я с Єнакієва, ясно?! – продовжив свій «суворий» тон Льошка. – Єбал я ваш Данецк! Єнакієво руліт!!!»

В цьому місті, навіть Лесик, трохи сконфузився. Ні, він знав, що усі «данєцкіє – подорваниє», важка злочинна спадковість, травмована психіка, необхідність збереження тваринного інстинкту виживання, боротьба за місце під сонцем, «сплять кургани тьомниє», «весна на заречной уліце», і всьо такое… Але щоб так суворо…

«Та расслабтєсь… Шучу я! – з диким реготом Льошка кинув кульки на підлогу, так, що пляшки весело задзвеніли, і піднявши руки заволав на весь отель: давайте єбаться!!!»

«Якої тобі єбаться, у тебя же в Києве сім'я, дєті… Ти ж прімєрний сєм'янін, Льоша?» – жартома спробував його приструнити цигарчаний магнат Серьожа.

«Єбал я всех… Я на отдихє, у себя дома! Я єбаться хочу!..» – знову щосили заволав Льошка, а потім, визирнувши до коридору через прочинені двері, мовив комусь «Ізвінітє», і, грюкнувши ними, хижо потер руки і змовницьки проказав: «Давайте начінать!»

Ну, «їбаться – не їбаться», а далі було таке… Десь годинки півтори, посиділи всі скопом, вижлуктавши з рожевих разових стаканчиків дві півлітрові пляшки «Хеннессі», і ще півпляшки «Джеймсона». Дівчата пили здебільшого «Мартіні», хижо заїдаючи його сирами і хамоном, а потім «тихий Серьожа», який після майже єдиної промовленої ним фрази про Льошкіних сім'ю і дітей, весь час мовчав і жлуктив «Джеймсон», взяв свою Свєту і повів її до ванної кімнати.

Вийшли звідти хвилин за десять, натхненні і щасливі. Свєта сором'язливо опускала очі додолу і облизувала трохи підпухлі губи, а Серьожка влив у себе півсклянки віскаря і сказав: «Бля, люблю Данєцк!»

І понеслося… Спершу Льолік з Боліком, взявши своїх подруг Таню і Лєну, потягли їх до себе. Потім Льошка зачинився у ванній кімнаті із своєю Свєтою (в компанії виявилося дві Свєти – Льошкіна і Серьожкіна).

Лесикову подругу звали Наташа. Просто і органічно. Вона була фарбованою білявкою, міцної статури з великими персами, затягнутими у зелену трикотажну кофтину, джинсовій міні-спідниці і чорних непрозорих калготках, заправлених в чорні напівчобітки на невисоких підборах.

Чому Лесик обрав саме її з усіх дев'яти представлених на огляд дівчат? Можливо, тому що його колишня дружина теж була міцна і грудаста (Лесь любив грудастих), а може, й тому, що незважаючи на фарбоване біле волосся, Наташа несла на своєму обличчі наявні ознаки належності до скіфсько-сарматської антропологічної гілки місцевого народонаселення, бо очі мала розкосі, блудливі темно-зеленого болотного кольору, широкі вилиці і напрочуд виразні пухкі, хтиві губи, в які так і хотілося що-небудь запхати.

Спершу в ці губи Лесь (о естетська натура!) запхав свій палець. Ні, ну натурально, коли решта вийшли на балкон покурити і вони лишилися в кімнаті самі, він протягнув руку до своєї Наташі і торкнувся великим пальцем її пухких вуст. Наташа, із викликом, дивлячись йому прямо у очі, ухопила його злегка зубами за палець і полоскотала язиком пучку. «Пішли до ванної…», – запропонував Лесик. «Пішли».

Отак двічі вони ходили до ванної кімнати в номері 510. Причому другий раз затрималися там чи не на півгодини. Алкоголь притупляв фізичні відчуття і сам акт орального сексу значно подовжувався.

Проте, на диво, Лесикові чоловічі фізичні сили у гарній компанії і під впливом дорогого алкоголю відновлювалися миттєво і вже за десять-п'ятнадцять хвилин він відчував, що унизу живота набрякає, пучиться його життєдайний пагін, його корінець, його ствол і, хоч як би це не по-хахляцьки звучало – «гетьманська булава».

Скориставшись нагодою, Лесик з Наташею усамітнилися в номері Льоліка і Боліка і саме там, оволодівши Наташею по-справжньому, вже після самого акту, сидячи навпроти повністю оголеної повії, Лесик побачив оті чорні цятки проколів і синці у зоні підпахової артерії, які його насторожили.

«Ти що колешся?» – запитав він її прямо.

«Коли йду на роботу, то так… Адже я тільки починаю. Важко психологічно».

«І що, допомагає?»

«Трохи допомагає. Знімає ступор».

«А що колеш?»

«Макову ширку… Гарно розслабляє».

Після того Лесику їбатися з Наташею якось розхотілося. Проте години через півтори, вживши ще двісті коньяку з сирами, хамоном, і трьома «Рафаеллками» (на цей раз до гастронома бігали Льолік і Болік), він жваво став задивлятися на їхніх партнерок, які збуджені і щасливі тільки-но повернулися з вулиці, де відсмоктали у самого Йосипа Кобзона! Ну, тобто не у самого Йосипа, як його там по-батькові… А у його залізного двійника, тобто пам'ятника, що стояв навпроти центрального входу до будинку культури «Ювілейний», на який прямо дивилися вікна 510 номеру готелю «Шахтар» у Донецьку.

Ідея, щоб дівчата відсмоктали у Кобзона, прийшла Льоші саме тоді, коли вони курили на балконі!

«А слабо, дєвки, отсосать у самого Кобзона? Главного пєвца донецкого края! Нашей гордості, честі і совісті?»

«А чьо отсосать-то? Он же пам'ятник?» – зайшлися сміхом дівчата.

«А ми йому хуй-то і прідєлаєм. Он чьо, не человек, што лі? Пашлі!»

Узявши із собою пляшку мартіні і кока-коли, уся ватага у складі Льоши, Серьожи, Льоліка-Боліка та їхніх дівчат рушила до пам'ятника. Як вони потім розповідали, ледь не всцикаючись від сміху, Льоша раз у раз прикладав до того місця пам'ятника, де б за анатомічними розрахунками, з-під пальта, мав стирчати ерегований пеніс, то пляшку Мартіні, то пляшку коли, а дівчата, удаючи, що смокчуть у самого Кобзона, пили ті напої прямо з пляшок. Повернулися за півгодини, бо на обрії з'явився міліцейський патруль. Були жваві, натхненні, розбещені безкарністю і напрочуд сексуальні!

З усієї компанії Лесю найбільше подобалася Лена – типова донеччанка, чи то з трохи перебитим (чи то вони так вроджуються?) кирпатим носом, довгими ногами, широко розставленими очима, їдкою, наглою вдачею, яка раз у раз кричала: «У-у-у-у-у, я отсосала у Кобзона! Кобзон, я тебя люблю! Сука, я прошу, хоть не надолго, боль моя, ти покінь меня!..»

Вона так крутила сракою і звивалася тілом, виводячи п'яним голосом пісні метра, серед яких були і легендарні «Мгновєнія», «І пісня про далеку батьківщину», і чомусь «День Побєди» і «Смуглянка», що Лесю так і закортіло поставити її раком і трахнути! Що він, зрештою, і зробив, обмінявшись з Боліком партнерками.

Справу робили у ванній кімнаті номера 510. Все було класично. Лєна, скинувши з себе джинси і труси просто на підлогу, обперлася руками на зачинену кришку унітазу і затрясла перед Лесиком оголеними сідницями. «Донбас порожняк нє гоніт!» – казала в півоберта зазираючи на Лесика, який увійшов у неї, аж прицмокнувши від задоволення. «Канєшна, нє гоніт!» – погодився він з повією.

Проте вжитий алкоголь і гандон «Гусарський» настільки притупляли відчуття насолоди від усвідомлення цієї соціально-ментальної парадигми, що з Лесика вісім потів зійшло, поки він витанцьовував тазостегновим суглобом сексуально-хореографічні па, від яких Лєночка за півгодини теж зовсім притомилася. Проте, з відчуття вродженого патріотизму і всотаної з маминим молоком любові до землі троянд і териконів, раз у раз, але дедалі тихше і тихше, майже умліваючи, шепотіла: «Давай, роднєнькій, давай! Данбас паражняк нє гоніт!»

Декілька разів вони пробували міняти пози, але нічого не вдавалося і лютий роз'ятрений Лесиків пагін стояв колом. Зрештою, повернулися до тої пози, з якої почали.

«Тільки ти візьми мене за яйця і злегка їх перекатуй у долоні», – дав Лесь мудру пораду молодій донецькій повії, якою та й скористалася.

Справи зрушили з місця… Лесь почав розуміти, що ще трохи і він вибухне.

Але того, що сталося у самій фінішній стадії, ані Лесь, ані Лєночка не чекали ніяк. Можливо, то штучний типовий «гламурно-данєцкій» Лєночкін манікюр (рожеві пазурі із блискучими стразікамі), який зачепив гуму презерватива і пошкодив її, а можливо, це сам гандон «Гусарський» був поганої якості… Історія світла на цей факт не проливає. А от саме те, що у найвідповідальніше фінальну мить презерватив порвався на шмаття – оце і відіграло вирішальну, можна сказати, фатальну роль у всьому подальшому Лесиковому житті, запустивши інфернальний механізм самознищення біоментальної системи під назвою «малорос-письменник Лесь Білий»! Чортівня, та й годі!

«Блядь, гандон порвався», – вихекнув він, тяжко дихаючи і навалившись грудьми на мокру від поту Лєночкіну спину, яка, впавши ліктями на унітазну кришку, теж ледве дихала.

«Так ти шо, кінчив у мене!?» – аж тіпнулася вона, і відкинувши Лесика задом, перевернулася до нього обличчям, дивлячись на кумедну поворозку з гумовим обідком, яка звисала з його ще набубнявілого, але вже кволого пеніса.

«Я ж кажу, гандон порвався…».

«Ідіот, я ж можу забеременеть! У меня сейчас самий опасний період!»

«А я шо могу сделать? – знизав плечима Лесик, – мойся давай бистрєє!»

А на ранок вони поїхали хто куди. Дівчата по своїх Ленінських, Дзержинських, Стахановських, та Пєрвомайських районах, а хлопці на летовище, звідки їх у майже новенькому «Боїнгу» доправили до Києва, так само продовжуючи ґречно і гостинно розливати без міри дорогий французький коньяк.

Не знаємо, як для Лєночкі, а от для Леся та несподівана «данєцкая встреча» озвалася рівно за тиждень. Спершу він почав відчувати певний дискомфорт у паху і легке свербіння у члені, а наступної неділі зранку під час справляння вранішньої потреби побачив на своїх трусах якісь зеленувато-сірі виділення. «Хєрня! Хєрня!» – знервовано подумав про себе Лесь і, не гаючи часу, цього ж понеділка чкурнув до лікаря.

Понеділок день тяжкий! А особливо, коли саме в понеділок здаєш проби на венеричний аналіз. Це коли тобі в члена заганяють металеву проволоку, так, що очі на лоба лізуть – цей момент, якщо його показувати чоловікам по телевізору, може у 90 відсотків відбити охоту до злягання з повіями.

А що вже й казати про лікування – щоденні уколи протягом двох тижнів, процедури, там різні антибіотики, що руйнують організм, ванночки-примочки, розчин срібла, який за допомогою пластикового шприца (слава Богу, без голки) власноруч тричі на день треба заганяти в уретру… Одним словом, жах! І це простий «інфекційний данєцкій хламідіоз!» А що вже казати про трипер, гонорею і сифіліс, чи отруйну «данєцьку ментальність»!

Майже три тижні тривало лікування! І ось, слава Богу, Лесик здоровий і аналізи у порядку. У всіх пунктах стоїть штамп «не виявлено».

Але хламідіоз така зараза, що у переважній більшості, дає ускладнення на передміхурову залозу. Простими словами – починається простатит! Варто тільки гарненько переохолодитися, (а Лесик якраз на День Перемоги цього року вночі із друзями купався у ставу і добряче охолов), і все… Знову болить у паху, ломить поперек, віддає вниз живота, важко мочитися, віднімаються ноги, бо розпухла залоза перетискає нервові закінчення і кровообіг… Одним словом, ще одна біда!

І ти знову ідеш до лікаря і тобі призначають різні види лікування, серед яких обов'язковим є прямий масаж простати (двадцять баксів за сеанс!!!). Це коли ти спустивши штани, стаєш раком на лікарську кушетку, а лікар-уролог, вдягнувши гумову рукавичку і змастивши твій анус вазеліном, середнім пальцем руки залазить в жопу і починає так званий «масаж» передміхурової залози, та й так, що тобі від болю і огиди очі лізуть на лоба і ти мугичеш, стираючи зуби в порошок: «Ой, бля, піздєц! Ой, бля, піздєц! їбав я вас, сук данєцкіх!», поминаючи незлим тихим словом і Лєночку, і Наташу, і усіх блядєй славного шахтарського краю, і виробників гандонів «Гусарських», і свій малоросійський статевий орган, що маскуючись під інстинктом розмноження, пхається у різні брудні піхви, множачи навколо, зовсім не милих діточок, а гріх, облуду, біль і страждання роду людського.

А наприкінці основного лікування лікар каже приблизно таке: «Значить так, от вам рецепт на свічки, які ви мусите щонайменше два тижні ставити собі на ніч. І ще така дуже важлива рекомендація… Як зранку берете душ, чи упродовж дня, але краще зранку… Ви не подумайте, це справді гарно допомагає… робіть самі собі масаж… Змащуйте палець вазеліном, присідайте для зручності, вводьте палець у задній прохід і хвилинку-півтори масажуйте передміхурову залозу. Якщо виникне ерекція статевого органу, то не стримуйте себе – мастурбуйте. Це покращує кровообіг, зменшує набряк і сприяє якнайшвидшому одужанню. Ну і гімнастика, вправи, які я вам показав, прогулянки на свіжому повітрі, обмежте вживання алкоголю, і, нарешті, активне статеве життя… Все, як ми домовлялися. Добре?» «Добре, лікарю, добре!»

«Якщо виникне ерекція – мастурбуйте!» – ця фраза, проказана лікарем Максимом Давидовичем в урологічному відділенні клініки «Феофанія» запам'яталася Лесику якоюсь своєю майже біблейською мудрістю. На той момент буття Лесик би волів поставити її в один ряд з духовно-ментальними аксіомами на кшталт: «Якщо хочеться їсти – їжте!», «Якщо хочеться пити – пийте!», «Сонце сходить – день настає…», «Кашу маслом не зіпсуєш», ну і «От улибкі станет всем светлей…»

«Ви не жартуєте, докторе?» – перепитав він у Максима Давидовича, трохи усміхнувшись.

«Аж ніяк! – усміхнувся у відповідь лікар, – це дуже і дуже важлива процедура. Зважте на це! Простатит – хитрюча і підступна хвороба. Його можна легко нажити, а от вилікувати, не теє… Тільки тривале і постійне лікування дає гарний результат. Мінімум місяць, щодня зранку, прямий масаж простати!»

«Отак, певне стають підарасами!» – десь далеко, майнула обрієм свідомості думка, і Лесик якось вже з підозрою, глянув на Максима Давидовича, мовляв, «чи не підарок ти, дарагой таваріщ?» Але хрін ти так просто вирахуєш підараса з-поміж лікарів. Люди, що майже кожного дня лазять пальцями (та й чи тільки пальцями?) в хворі жопи, і дають пацієнтам подібні поради, вже апріорі, якісь збоченці з точки зору нормальної людини. Але чого не зробиш заради одужання!?»

«А ще, – додав лікар, – можете зайти до секс-шопу і спитати там такі спеціальні пристрої для прямого масажу простати, бо коли самому собі робити масаж, то не можна пальцем дістати так глибоко, як необхідно для повноцінної процедури і досягнення лікувального ефекту…»

«Ні, лікарю, облиште! Я думаю, мені і пальця вистачить!!!»

«Ну, як знаєте…» «Отож!»

Вперше, коли Лесик, ретельно підкоротивши нігті на руках, і гарнесенько випорожнившись, намащував палець вазеліном і присідав у ванній кімнаті, він відчував до себе неабияку відразу. Адже він завжди чітко і однозначно, неодноразово і пуб-ліч-но! декларував свою гомофобію. «Вони мають поважати моє людське право на фізичну відразу до них і не намагатися проявляти при мені свої збочені нахили. Тим більше розповсюджувати їх у суспільстві. Місце підарасів серед підарасів!» – отак він заявив у своєму інтерв'ю в одній дуже поважній газеті, яка без купюр відтворила авторську лексику.

Саме тому, вперше доторкнувшись змащеним вазеліном пальцем до власного ануса, він відчув себе дівчиною, яка от-от втратить цнотливість не у природній спосіб, а скажімо, із гумовим членом чи іншим різновидом «еротичних іграшок». Погодьтеся ж бо – є ж бо щось неприродне, коли дорослий тридцятип'ятирічний літератор, відомий на усю країну, пхає собі у жопу середнього пальця правої руки, прагнучи дістатися хворої простати?

Але відбулося диво! Палець легко так просковзнув у пряму кишку і майже відразу вперся у щось тверденьке. Цей дотик спричинив у всьому Лесиковому організмі вже знайоме, але не таке насичене і хворобливе відчуття, яке виникало тоді, коли його простати торкався суворий і радикальний палець ескулапа-лікаря, а зовсім навпаки, якесь приємне і лагідне збудження відчув він у всьому тілі. Коротше, не будемо вдаватися у різні фізіологічні подробиці прямого масажу простати… Скажемо одне – Лесику несподівано сподобалося!