Текст книги "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

Автор книги: Антін Мухарський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

«Потім, дядю, Васю, в машині, все розкажу тільки везіть швидше… Триста баксів даю!»

Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося («живіт болить, може аппендицит!» – відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи може поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі, просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв обпершись спиною об паркан і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: «Швидше, благаю, швидше!»

А ще розуміючи, що від нав'язливих питань, мовляв «що з ним сталося?» йому не відв'язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати «робочу версію» своєї травми.

Серед усіх варіантів найбільш «пристойною» виглядала версія, що його так – пляшкою в дупу, катували якісь умовні бандити… Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан і причину травми…

Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м'язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався такий біль, буцім його кишки по живому розтинали тупою бритвою.

З тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота.

Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика де тут і що, то Лесик затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його «Жигулях», що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвірні їхньої господи, а по-іншому, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб дати назад треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: «Скільки ж вона бере на сотню?», то тут Лесик не витримав і зашипів: «Поїхали благаю…»

І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п'ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався і автівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання: «Так що ж сталося?»

«Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я «морячкиної» самогонки обпився, а може, «морячка», щось у ту самогонку підмішала… – збрехав перше, що спало на думку.

Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв «не хочеш правду казати, ну то твоя справа!»

Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик, передчуваючи лихе.

«Увімкніть світло, отам, отам…» – замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду і коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, він побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові.

Піднявши перед собою руку, якою він дотикався рушника, він побачив, що вона геть темна від теплої, липкої рідини. Лесика затрусило, мов у лихоманці, і він від страху і лихого передчуття тонко і протяжно завив у-у-у-у…

«Що сталося?» – байдуже обернувся Василь на ті завивання.

«їдь, блядь, швидше, йоб твою м-а-а-ать! – від розпачу і страху, тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. – Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа-а-адь вмира-а-аю, що не бачиш, їдь швидше-е-е-е, сука-а-а-а!»

Але натомість, щоб їхати швидше, Василь, навпаки зупинив машину в чистому полі, і проказавши тихо: «Та пішов ти на хуй, підарас!», вийшов з автівки, гримнувши дверима.

«Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити… Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить… То ви візьміть їх собі… Тільки відвезіть мене! Чуєте-е-е-е!»

«Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, -дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, – ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти на хуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого…»

По тих словах, розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося своїми вуличними ліхтарями.

Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали, чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потойбіччя.

Побачив його і Лесик.

Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою уздрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.

«Велка-а-а-ам!» – чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловонним самогонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з'явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі, й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами.

У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах, й кому «перемивав кості» у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода і Котляревський, і Гулак-Артемовський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке, зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли сонми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої-бандерівці із Степаном і Романом на чолі, стояли В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч-о-пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім'ям Святої України на вустах. Стояли і просто дивилися на нього – жалюгідного, приреченого вмерти малороса, що із пляшкою безалкогольної «Балтики» у сраці кінчав своє мерзенне життя у калюжі крові на задньому сидінні уживаного червоного БМВ.

«На хуя ти то все писав, Лесик?» – щиро дивлячись йому у очі, прямо запитав Кобзар.

«Вибачайте, я більше не буду-у-у-у! – затрусився, забився у тваринному дикому страху і передчутті суворого покарання Лесик, але було вже пізно. Зашуміло, завило, заскавчало чорне демонічне військо, заступило світлий лик Кобзаря, і уп'явшись своїми цупкими пазурами та іклами в тіло малоросійського літератора, потягло його прямо у пекло!

«Ні, ні! Я не хочу вмирати! Я не хочу в пекло! – щосили заволав Лесь і, відбиваючись від оскаженілих вурдалаків, замахав руками і ногами, намагаючись пригадати «Отче наш!»

Глава восьма
«01 666 кв»

Коля Малуха і Вадік Довганюк були друзями від самого дитинства. Ходили в один садочок, вчилися в одному класі, а коли прийшов час, то разом подалися до армії, і разом з неї повернулися. На цей час мали по двадцять чотири роки і офіційно ніде не працювали. Перебивалися час від часу якимись випадковими заробітками: то лісу треба трохи добрим людям напиляти, то буту пару машин з плисецького кар'єру «спиздити», то партію «лівого» прального порошку чи горілки через «облкооперацію» проштовхнути. Не гребували і зовсім малими справами – паркан поставити, фундамент бетоном залити, канаву під кабель викопати.

Життя в селі таке, що людині багато не треба. Картопля, самогонка і сало завжди є, бо батьки, слава богу, живі ще. А от пива, цигарок узяти, бензину в авто залити, кросівки там собі нові чи куртку зимову справити, щоб до дівчат ходити було не соромно – на усе те грошики потрібні, хоч і не багато. Так чого його напружуватися, тим більше, що родин не мали, бо ще після армії із третім своїм другом Сашком Гордієнком поклялися до 30 років парубкувати. А вже тільки потім і шукати собі пару.

Тільки, здається, малий Гордієнко, слова свого не утримав. Закохався, дурний, у Вальку Прокопенчиху, що на третьому мікрорайоні мешкала, та й поїхав дахом. Ревнував до неї усіх так, що сержантика-мєнта з Калинівки, їхнього однолітка, який у Плисецьке до баби в гості приїхав, та й увечері на дискотеку завернув, та й до Вальки залицявся, так ломом через тиждень біля його ж господи по голові приклав, що той калікою на все життя зробився. Але про той випадок тільки вони утрьох і знали, бо як Санька то робив, коли хлопці на шухері стояли. Але прямих свідків нема, доказів нема, а підозрюваних аж шестеро, бо малий мєнт, дарма, що тільки три роки у ментурі служив, а за цей час і у Калинівці, і у Данилівці, і у самій Глевасі устиг собі ворогів понаживати. Так що всі під підозрою, а винного шукають і досі.

Але Валька від такого «ухажора» втекла до Києва, від гріха подалі. Нащо тоді «давала» питається, якщо серйозних намірів не мала. Казали ж йому досвідчені люди: «блядь вона пройобана!», а він не вірив, лютував, бився, казився, казав: «шо то всьо наговори, а вона насправді гарна!». Ага, гарна! Та й така, що в Києві у стриптиз-клуб влаштувалася чи то офіціанткою, чи то танцівницею, того вже точно невідомо, але ж люди знають!

А оце ж коли цієї зими втекла, то забухав наш козак люто! Друзів позабував! Весь час сидить в хаті, телевізора дивиться та самогонку «морячкину» жере. А як вже до чортиків уп'ється, то хапає свою обрізану мисливську рушницю та й у ліс біжить, просто так по синицях та снігурах стріляти. Хоч би себе отак раптом не підстрелив з горя.

Що вже мати убиваються з батьком, брат старший із невісткою його просять: «Та заспокойся ж ти, Саньку, забудь її!» А він знай стоїть на своєму: «Уб'ю, каже, суку, та й у тюрму піду! Усім буде краще!»

Словом, був хлопець і нема хлопця. От до чого баби доводять!

Так отож, тієї ночі проти Зелених свят (бо ані в Бога ані в чорта не вірили), поставили Коля і Вадік на Забірських ставах браконьєрські сітки, бо крупні короп і карась вже віднерестилися і гуляли так, аж гай шумів. Думали цієї ж ночі центнери два риби підняти, та й з самого ранку її у Київ відвезти, бо з перекупниками вже домовились по десять гривень за кіло віддати.

Спорядилися добре. Із сторожем домовилися, щоби він за двісті гривень їм човна у кущах залишив і тривогу не піднімав, але коли вже близько дванадцятої ночі сітки були закинуті, то побачили, що до ставу на своєму джипі «Ніссан» хазяїн приїхав і прямо у сторожку попер, а потім і у гостьовому будиночку світло запалилося.

Ну що тут поробиш? Поїхали додому, узяли рушницю, щоб якщо що пальнути для «острасткі», перехилили по чарчині, і отак годині близько другої ночі через поля на старому УАЗі з будкою поверталися.

Аж гульк, бачать друзі, на дорозі гола людина лежить, ледве встигли загальмувати. Отак прямо над ним і зупинилися, так що номерний знак, йому ледь у писок не в'їхав. Вийшли подивитися, що до чого. І справді, лежить людина, чоловік середнього віку, лисий, жопа вся у крові, а поруч із ним на узбіччі стоїть червоний БМВ «трієчка» із увімкненими фарами й заведеним двигуном. Просто пиздець якійсь!

Аж тут піднімає людина голову та й каже… «Хлопці, відвезіть мене до Києва у лікарню. Тисячу баксів плачу! Отам в БМВ у бардачку лежать!» Пішли подивилися, і точно! Штука баксів! Чого ж не відвезти? Хрін вже з нею з тою рибою і сітками! Така вдача!

Заглушили БМВ, загасили фари, забрали ключі поставили на сигналізацію, завантажили того чувака до себе у машину, а йому, либонь, щось у сраку запхали. Криком кричить… Боляче! Боляче! Ну нічого ж не поробиш, поклали його на підлогу, та й питаються: «Що з тобою, чоловіче, сталося?» А він каже, що то йому бандити у сраку пляшку від пива засунули та і розбили там… Перезирнулися тоді Коля з Вадіком, мовляв, хто ж то таке міг зробити? Та й поїхали собі.

А дорогою ж продовжують питати: через що така халепа сталася? А отой чувак їм і відповідає; що буцім він чіплявся до однієї малої неповнолітньої дівки, так ото її брати йому так і помстилися, пляшку у сраку запхавши, та й розбивши її там. А як же ж звали ту дівку? Гордієнчиха, каже. Наталка. Опа!

Отак як були, посеред полів, зупинилися, розвернули машину і гайда знову у село! Гнали так, що за три хвилини вже були під садибою братів Гордієнків, яку вони разом побудували так, щоб у Саньки був окремий вхід, а у Серьоги окремий. Бо у Серьоги вже троє дітей, дружина те та се, а малий Санька парубкує, так щоб не заважав гуляючи.

А Санька, незважаючи на ту пізню пору, і не спав. Дрімав собі, одним оком в телевізор втупившись, де фільм про Голодомор показували «Жовтий князь».

Як побачив фари, та почув гальма, то враз очуняв, а як застукали у двері, то пішов і відкрив. Бачить друзі – Колька Малуха та Вадік Довганюк стоять перелякані та починають якусь пургу нести, що так і отак, знайшли якогось чувака посеред дороги, який каже, що ти йому у сраку пляшку від пива засунув за те, що він до твоєї сестри малолітньої приставав! Що за хуйня!?

Пішли розбиратися. А й справді – лежить у машині лисий, голий хлоп, із жопи кров ллється, так, що вже калюжа така пристойна натекла, трусить його усього, а воно падло й каже, що він пожартував, і усю ту історію із сестрою і братами вигадав, бо не знав, що оті люди в машині Сашка Гордієнка друзями виявляться, а пляшку ту він сам собі у жопу запхав, бо якийсь там масаж робив. Короче, пурга така, що йоб його мать! Гуморист, бля, Євгеній Пєтросян!

Хлопці і питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже мєнтам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?

Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає – краще спить!

Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його – рятуй! Хуюшки!

Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «пєтух» він і в Афрікє «пєтух»!

Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!

Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря, собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, – перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!

Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» – майнуло в голові і він застогнав.

«Пестощі» вмить припинилися і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.

То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував з «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину від якої струмував знайомий запах. Це, здається був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.

«Цікаво, – подумалося собаці, – а що він тут робить?»

Відповідь на це питання, цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.

«Невже це можна їсти?» – подумав собака і теж понюхав землю.

Земля пахла, м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.

«Ні, її їсти однозначно не можна» – подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!

Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав, і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!

«01 666 КВ» – цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того, жаху, який почав з ним коїтись тоді, коли три найлютіших «плисецьких» чорти у саму темну пору доби, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли кинувши його помирати серед безмежних українських полів, на простій битій дорозі.

Останнім зусиллям волі витягши з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.

«Господи, – линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кровію його покаянна молитва. – Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє і я буду вічним твоїм боржником Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу, я поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього Сатану і плачучи припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»

І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! Після співів перших півнів, розсіялася тьма смертна, і у ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ, у якій в образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача, сиділи два янголи.

Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися біля неї.

«Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля?» – збивши на потилицю фуражку чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.

«Та хуй його знає, таваріщ старший лєйтєнант, зараз по базі перевіримо – відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. – Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!»

«Де?» – аж підскочив на місті «старшой».

«Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! – надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги».

«Піздєц, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке…» – з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».

Поки чекали на «Беркут», сталася ще одна цікава подія.

Хвилин за п'ять, коли «янголи», прикидаючись ментами, типу курили, та щоб не палити дарма бензин заглушили мотор у патрульній білій «Ладі», то з боку поля почули крізь відкриті вікна далекий чи то крик чи то свист, словом, якийсь неприродній звук.

«Тихо!» – підняв угору палець той, що удавав Жмаченко.

За якусь мить звук повторився знову. Це, здається був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.

«Хтось кричить! Десь там в полі…».

І знову напружена тиша, а потім вже знайомий звук.

«Точно кричить! Бери ліхтар, пішли подивимось… Пістолет дістань про всяк випадок».

В полі метрів за триста від траси, вони знайшли зовсім голого, лисого скривавленого чоловіка, який звиваючись курною дорогою усім тілом, з останніх сил повз у бік патрульної машини, благаючи про допомогу.

Коли ж за десять хвилин на місце події з Василькова прибули два джипи до зубів озброєних «Беркутівців» у бронежилетах, а вже за ними й швидка допомога, то «янголи» вже володіли усією необхідною інформацією.

«У хлопця в дупі розбита пляшка від пива. – Доповіли вони майору Хмарі, що командував загоном. – Зробили то троє плисак, один з яких зветься Олександр Гордієнко. Зникли з місця події чи то на темно-сірому, чи то зеленому УАЗі, типу «вєтєрінарка» з фургоном, держномери «01 666 КВ», перед тим викравши з бардачка БМВ тисячу доларів США».

Цієї інформації було достатньо, щоб у всьому району бійцями спецпідрозділу «Беркут» було миттєво оголошено операцію «Перехват».

Коли ж машини «беркутівців» і швидкої допомоги увімкнувши сирени чкурнули у бік Василькова, янголи перезирнулися, засміялися одне до одного, і, сівши у білу «Ладу», розчинилися у тому боці неба, де на сході вже з'явилася тоненька сіра смужка, віщуючи наближення Великого Свята.