Текст книги "Коханка з площі Ринок"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ восьмий
Крізь шпарку в стіні

У цьому кабінеті Кошовому вже доводилося бувати.

Раніше його займав пан Ольшанський, слідчий кримінальної поліції, схожий на цвіркуна в окулярах. Сюди Клима завели на допит у той самий, перший день у Львові, коли його, емігранта, затримали біля трупа єдиної знайомої йому в місті особи. Тут він побачив Магду Богданович – холодна, як тоді здалося, вродлива пані зайшла в кабінет крізь стіну, перервавши допит. Потім Клим зрозумів: жодних чарів. Таємна кімната облаштована за тонкою стіною, і, сидячи там, можна слухати, що відбувається, лишаючись непомітним для сторонніх.

Надалі, буваючи в Ольшанського вже по різних адвокатських справах, поцікавився при нагоді сховком. Слідчий не мав причин відмовити, завів усередину, показав. Нічого особливого: вузенька, мов канцелярський пенал, кімнатка, два стільці, перетинка обклеєна дешевими шпалерами задля пристойності, аби був бодай якийсь естетичний вигляд. Принагідно Кошовий дізнався: тут не лише все добре чути, але й видно. У стіні зроблено навіть два вічка, непомітних з протилежного боку. Одне – на рівні сидячої людини, напевне для дам чи літніх людей. В інше можна зирити стоячи.

Біля нього зараз прилаштувався Клим, бо так краще видно кожного, хто зайде до кабінету.

Пан Ольшанський його вже не займав. Встиг забрати родину та виїхати зі Львова ще в останні серпневі дні. Тепер його віддали котромусь із виписаних російських поліцейських службовців, пишновусий черевань, чиє ім'я не затрималося в голові. Запропонувавши Зубову використати для втілення його плану саме цей кабінет, Кошовий найменше сушив голову, хто нині хазяйнує і кому накажуть його звільнити. Капітан довго не думав, погодився відразу. За короткий час усе влаштував. І той чоловік у цивільному метушливо пропустив їх, розкланявся перед офіцером контррозвідки й зник.

Ось чому зараз Клим стояв біля стіни таємної кімнати й приміряв око до вічка, котре більше нагадувало за формою замкову шпарину.

Піддивлявся.

План мав дуже простий. Магда назвала кілька прізвищ із числа русофілів, чия діяльність до війни цікавила королівську цісарську жандармерію і до яких у той час підводили Божену як «позиченого» агента. Кримінальна поліція не займалася шпигунами, до яких – не завжди безпідставно, – австрійська влада зараховувала галицьких прихильників московства. Магда пояснила: агентурне завдання не всякий раз означало, що з «об'єктом» треба лягати в ліжко. Інакше панна Микульська сприймалася б звичайною шльондрою, котра відрізняється від колежанок тим, що продає себе не так для заробітку, як в інтересах безпеки імперії.

– Загибла не була повією, – Кошовий заявив це Зубову чітко, як перед тим йому сказала це саме Магда. – Відомості про підозрілих осіб можна добувати й не лягаючи з ними до ліжка.

– Згоден. Але, – капітан багатозначно тицьнув у стелю пальцем, – раз вона свого часу мала справу з жандармерією, ви готові дати гарантію, що її зв'язок із Платовим не має нічого спільного з роботою на австрійську розвідку? Тут, у нашому тилу?

Схожа думка майнула і в Клима, коли поговорив із Магдою.

– Ні. Навряд.

– Чому?

– Божена була на виду, пане Зубов. Учорашні вороги австрійської корони, до яких зараховували активних пропагандистів ідеї возз'єднання з Росією, тепер тут, друзі нової влади. Кожен, кому панна зіпсувала життя й кар'єру, чудово знає, ким вона є. Надто ризиковано для таємного агента, чи не так?

– На неї за цей час ніхто не доніс.

– Це нічого не означає. Ситуація сама по собі ставить конфідента під загрозу.

– Чому ж вона в такому разі не виїхала зі Львова? Теж ризик.

– Я теж не виїхав, – розвів руками Кошовий. – Наслідки нагадати? Таких, як я...

– Досить, – жестом зупинив його капітан. – Ми знову зайдемо в коло непотрібних, позбавлених сенсу дискусій. Може, ви й праві. Кожна з цих осіб напевне мала власні підстави не інформувати нас про шкоду, завдану ним молодою дамою. Звідки ви все дізналися?

Запитав у лоба, прямо. Клим чекав, готувався, відповів спокійно, виважено.

– Минулого разу ми не обговорили умови.

– Ви знову ставите умови? Чи не забагато?

– Лише одна, пане Зубов. Важлива для мене.

– Слухаю.

– Я не виказую ані вам, ані комусь іншому джерела, звідки черпаю потрібну для успішного вирішення справи інформацію. Такими ж були правила нашої співпраці з кримінальною поліцією. Пан Віхура підтвердить.

– Зараз інші часи. Війна. Будь-яка прихована вами інформація здатна в перспективі зашкодити нам.

– Я не шпигую й не збираю відомостей, небезпечних для вашої влади. Жоден із моїх знайомих так само не має стосунку до військових, розвідувальних, інших структур. Я лише цікавлюся життям жорстоко, по-звірячому вбитої жінки. Кого я про неї запитую, хто мені відповідає – вам знати не слід. І колегам, своєю чергою, краще не знати, що я виконую прохання офіцера російської контррозвідки.

– Ви виконуєте моє завдання, – наголосив капітан.

– Коли так, прошу дати мені його офіційно. Та оформити наші стосунки.

– Ви ж цього не хочете.

– Ні. Проте лише в такому разі прохання стане завданням.

Зубов гмикнув.

– Збрешу, сказавши, що ви мені подобаєтеся, пане Кошовий. Навпаки, є у вас щось ідейне, а з ідейними не люблю мати справу від часів служби в київському охоронному. Ви вперті. З вами не домовишся.

– Хіба ми зараз не домовилися?

– Як бачите – ні. Ви ставите умови, я вимушений поки на них приставати.

– Поки? До якого часу?

– Як побачу, що вони мене не влаштовують. І обтяжують, пане Кошовий.

– Але ж не можу відповісти вам тією самою монетою. Ми від самого початку в нерівних стосунках.

– Рівність – химера. Забудьте, принаймні – під час війни. Ще щось скажете?

– Звісно. Є пропозиція, пане Зубов.

Ось так Кошовий і опинився в таємній кімнаті, куди вже заходив перший із трьох викликаних фігурантів.

Перший вклякнув, переступивши поріг.

– Даруйте, мені не сюди, мабуть...

– Сюди, – різко мовив капітан.

Він примостився за столом, якого Клим зі свого місця не бачив. Зате відвідувача міг роздивитися дуже добре. Стілець, на який йому вказали, навмисне поставили в певному місці, даючи тому, хто підглядає, найзручніший ракурс.

– Мене попросили зайти в поліцейський департамент.

Відвідувач трохи тягнув звуки, в нього замість з виходило подвійне с, мов вуж шипить, – попроссили ссайти.

– Ви прийшли, куди треба. Бо ніхто не повинен знати про вашу зустріч та бесіду з офіцером контррозвідки. Державний інтерес із мого боку. Особистий – із вашого. Чи вам дуже кортить, аби всі довкола знали про ваші контакти з нами?

– Ні-ні-ні! – замахав шепелявий руками.

– Чому? – миттю запитав Зубов, і в голосі почулися лукаві нотки. – Хіба це така ганьба – контактувати з оборонцями нашої безпеки?

У відповідь навіть перетинка, за якою принишк Клим, не приховала гучного сопіння.

– Можете не відповідати. Знаю все, про що мовчите. Не всякий вірнопідданий у Росії афішуватиме подібні візити. Гаразд, назвіть себе, будь ласка.

– Ви ж знаєте...

– Назвіть себе.

– Для протоколу?

– Ми говоримо без протоколу, – капітан, судячи з голосу, втрачав терпець. – Ім'я, прізвище, по-батькові.

Чоловік знову засопів.

– Данилевич Лев Романович.

– Де і яку маєте службу?

– При магістраті.

– Я спитав – ким служите?

Відповідати Данилевичу не хотілося. Перш ніж сказати, чомусь відвернувся, глянувши в Климів бік, і той відсахнувся – ну, як побачить. Та відвідувач байдуже ковзнув поглядом по стіні, видушив:

– Писарем.

– Ви, бачу, чимось незадоволені?

– Мені обіцяли кращу службу.

– Хто обіцяв?

– Ми повернулися з Києва, з вимушеної еміграції, аби служити вірою та правдою імператору, який об'єднує слов'янські землі.

– Хіба служба при магістраті – це не служба вірою та правдою нашому імператору?

– Але – писарем...

– Це лише початок, пане Данилевич. Саме так сприймайте.

– Ваші б слова та Богові у вуха. Раніше, до того, як мене вижили зі Львова, був товаришем депутата Галицького сейму. Наша політична сила робила все для відстоювання захисту інтересів нашої ж, русофільської громади. Тому вважаю себе державним діячем, і то не перебільшення, пане капітане.

Він вів чимдалі, тим запальніше. Тон Зубова всякий раз охолоджував його, і Кошовий бачив: Данилевичу незатишно, він ніяковіє, коли капітан починає до нього говорити.

– Галицького сейму вже не існує. Отже, нема й депутатів. Тут тепер діє військова адміністрація. Вас, цивільну особу, яка, до речі, так і не спромоглася отримати, живучи в Києві, виду на проживання, залучають до тієї служби, яка більше потрібна.

– Я розумію. Але насмілюся нагадати: я з родиною мешкав у Києві менш ніж півроку. Клопотався весь час, проте паперів, котрі б дозволяли вільне проживання, не отримав. Натомість з'явилася щаслива нагода повернутися до Львова. Тож відсутність у мене підданства – не моя провина, пане капітане.

– Підданство вже маєте. Території, взяті за правом війни, відразу переходять під протекторат держави, котра їх зайняла. Отже, ви, пане Данилевич, російський підданий. Але щось не бачу вашого щастя від того.

– Бо я вартий більшого! Мої заслуги...

– У мене не так багато часу, аби слухати весь перелік ваших заслуг, – перервав Зубов. – Зараз я поставлю вам питання, заради якого запросив на розмову. Поза межами цього кабінету ви не маєте права ні з ким обговорювати причину запрошення. Хіба якщо з цього ж приводу вас, пане Данилевич, офіційно викличуть до мене самі розумієте куди. Ясно?

Чоловік завовтузився на стільці, кілька разів енергійно кивнув.

– Божена Микульська. Вам знайома ця особа?

Данилевич завмер. Виглядало – навіть ожив, стрепенувся, миттю забув образи, які не приховали його тон та манера.

– То ви нарешті зацікавилися нею?

– Чому ми взагалі мали б нею цікавитися?

– Пане капітане, ця молода особа посприяла швидкій еміграції нашої родини зі Львова, – голос зміцнів, дзвенів. – Ми змушені були кидати все. Мене попередили добрі люди про донос, який написала та панна. Потім всю дорогу до Києва я ще й мусив давати принизливі пояснення своїй дружині. При дітях, пане капітане, а в мене двоє дівчат, близнючки. Їм по десять років, і все вони чудово розуміють.

– Що ви пояснювали такого, чого не слід слухати десятирічним дівчатам?

– Господи! Галина Гаврилівна запідозрила мене в інтимних зносинах із нею!

– Хто це?

– Моя дружина! А та Микульська – банальна провокаторка, не більше! Кілька разів була присутня в нашому суто чоловічому товаристві. Там ми, довіряючи один одному, дозволяли собі, скажімо так, занадто розпускати язики. Зміст наших розмов вона виклала у своєму пасквілі, представивши мене ледь не ініціатором, натхненником великої змови проти австрійської корони. Таким собі ватажком місцевих сепаратистів. Хоч я не висловлював нічого такого, про що ми б не згадували під час дискусій у тому ж сеймі. Ну, хіба зовсім трошки зайвого.

Розвівши великий та вказівний пальці, Данилевич наочно показав, чим слід вимірювати ступінь його провини.

– Полячка, дама з іншого, ніж ваше, середовища випадково опинилася в суто чоловічому товаристві. Невже одна на всю чесну компанію? – Клим чув, що Зубов відверто глузував. – Пане Данилевич, повірте мені, так не буває.

Той знову голосно зітхнув.

– Зрозумійте правильно. Ми з товариством уникали борделів чи таких собі прихованих будинків розпусти, закритих, ніби аристократичних. Збиралися часом чоловічою компанією... скажемо так... відпочити від власних родин. Заразом обговорити справи, від яких удома мою дружину, відверто кажучи, нудило. Так, наше товариство прикрашали прекрасні дами. Бажано – далекі від того, що хвилює нас. Поруч із якими можна просто розслабитися. Повірте, ще раз прошу – повірте: жодного свинства, нічого непристойного, гріховного! Хтось міг мати з тими дамами ближчі стосунки, як ось пан Навотний. Ви його запитайте, він вам про ту Божену більше розкаже! Мав із нею стосунки на свою голову!

– Не на голову щонайменше, – знову гмикнув капітан, і Кошовий ледь стримав смішок, зрозумівши двозначність вислову. – І я вам не дружина, пане Данилевич. Переді мною виправдовуватись не треба. Після повернення до Львова бачили панну Микульську?

– Ще чого! Після ганьби я намагаюся відтоді на різні зібрання без дружини не ходити. Або, сприймайте, як хочете, шукаю свідка, котрий при нагоді підтвердить, де я був і в якому товаристві.

– Якби зустріли?

– Я не така сильна людина, якою виглядаю, пане капітане. Божені треба молитися, аби випадково не зустрітися десь із моєю кращою половиною. Дружина має всі підстави ненавидіти її.

Зависла пауза.

– Тобто ви не зустрічалися з Микульською?

– Аж ніяк, – відчеканив Данилевич. – Чи вона зі мною. Або так – ми не ходимо тепер в одні й ті самі місця. Можу я спитати, що з нею сталося?

Пауза тривала довше.

– На все свій час, – сухо мовив Зубов. – Ви вільні, йдіть. Не забувайте про попередження.

Чоловік метушливо підскочив, не стримав поклону, швиденько й із помітним Кошовому полегшенням залишив кабінет.

Розминувшись у дверях із кимось, кого Клим зі свого місця не побачив. Хоч машинально розвернуся на звук, намагаючись роздивитися, що відбувається. Судячи з усього, зустріч виявилася несподіваною для обох й не надто приємною.

Потім хлопнули двері – і в поле зору потрапив наступний відвідувач.

Цей говорив обуреним пізнаваним басом.

– Що це означає?

До нього Кошовий придивився уважніше.

– Судячи з тону, ви чимось не задоволені, милостивий государю, – капітан і з ним тримав звичну вже холодну лінію.

– Я бачив вас на одному прийомі. Нас відрекомендували одне одному, пане Зубов. Але ви не зволили приділити мені навіть дещицю уваги.

– Вам так потрібна моя увага, пане Навотний?

Ще один старий знайомий.

Сіпнулося віко.

– Мої послуги можуть бути потрібні російській владі на всіх рівнях!

Фраза прозвучала патетично. Ярослав Навотний навіть не сів, промовив її стоячи. Лиш потім опустився на стілець, котрий писнув, застогнав під його вагою.

– Чому ви так вирішили? – поцікавився капітан.

– Я до цього прийшов не щойно. І вам, пане Зубов, дуже добре відома моя діяльність із викриття ворогів російської корони. Це ж я подавав списки мазепинців, хіба забули? Багатьох заарештували, чим, на мою думку, значно убезпечили тил. Що наговорив про мене цей покидьок Данилевич?

Отакої! Для Кошового почуте виявилося справжньою несподіванкою.

– Його найменше цікавила ваша персона, – спокійно відповів капітан. – З чого ви взяли, що він наговорював на вас? І чому – саме на вас? Йому, вибачте, нема, на кого наговорювати?

Навотний прокашлявся – звук виявився надто трубним.

– Коли мене викликали сюди, в поліцію, я здогадувався: знову чиясь кляуза. Наше середовище досить гниле і було таким, пане капітане, до приходу російської армії та затвердження російської влади. Проте наголошую: до вашої появи тут наша спільнота мала розбіжності в деталях. Хтось стояв на радикальних позиціях, хтось підтримував помірковану платформу. Загалом тримало разом одне: ідея великого об'єднання слов'ян на одній великій історичній, я б сказав навіть, – споконвічній території. Ніхто, крім російського імператора, зробити це не здатен. Мені й частині однодумців здавалося: так станеться – і ми всі помиримося заради можливості робити спільну справу. За неї боролися не один десяток років. А що сталося, пане капітане?

– Не знаю.

Клим здогадувався. Вже подумки будував відповідь замість Навотного. Переступив з ноги на ногу, намагаючись не шуміти. Та басистий захопився, навряд чи звертаючи на сторонні звуки увагу.

– Ми, які постраждали в різний спосіб за справу російської корони, тепер нікому тут не потрібні! Нас навіть не слухають, пане Зубов! На початках ще реагували, проводили арешти небезпечних елементів. Передусім – русинів, бо багато їхніх родичів, знайомих та просто близьких людей зараз воюють проти Росії на австрійському боці. Ви ж чули про їхній легіон?

– Так. Січові стрільці[30]30
  ... Січові стрільці – українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом УБУ. УСС були першими українськими частинами Австро-Угорщини, відібраними за національною ознакою, мали велике значення для створення військового словництва, термінології, фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка).


[Закрыть].

– Мазепинці знахабніли настільки, що дозволяють собі тут, у тилу, поширювати агітаційні листівки! У яких розповідають про нібито успіхи цих легіонів! Мовляв, вони здатні зупинити російську армію!

– Коли ми вже при тому, пане Навотний, скажу відверто: це правда. Початок листопада для корпусу генерала Брусилова видався не найкращим[31]31
  Початок листопада для корпусу генерала Брусилова справді видався не найкращим... – Брусилов, Олексій Олексійович (1853—1926), російський генерал, командувач 8-ї армії, котра окупувала території Галичини та Буковини.


[Закрыть]. Але вас викликали сюди не для обговорення військових успіхів чи поразок на фронті.

– То Данилевич не прибігав скаржитись, що я розповсюджую ворожу пропаганду замість займатися гуманітарною місією? Тобто, – Навотний труснув головою, – він не розповідав казочки про те, що гуманітарна місія, до якої я входжу, – ширма, яка прикриває нашу антидержавну діяльність?

– У жодному разі. Має свої труднощі.

– А перекладає на інших! Я не винен! Ніхто з нас не винен, що Данилевич одного разу розпустив язика і змушений був тікати зі Львова! Тепер він точить на мене, особисто на мене зуб! Бо я обіцяв повернути йому помешкання, яке родина займала до війни, і не зробив цього! Не зміг! Фі-зич-но, розумієте! Наша місія підшукала Данилевичам інше житло замість того, яке нині займають вищі посадові особи військової адміністрації. Так, це не в центральній, менш престижній частині міста. Але що я міг вдіяти?

– Не обіцяти, – з вуст Зубова фраза прозвучала незвично, просто й буденно, ще й чулися повчальні інтонації.

– Я, до речі, постраждав ще більше! Мене арештували за державну зраду! Щастя моє і нещастя їхнє, що я магістр права! Мене виправдали й зняли звинувачення. Двох колег, чиї аналогічні справи слухали після моєї, депортували. Як мені було далі жити з тавром, навіть будучи виправданим, коли я лише висловив свою думку щодо державного устрою Королівства Галичина!

– Ви справді радикал, пане Навотний. Називали поляків спільнотою, котра не має права на ці території.

– Хіба ви вважаєте інакше?

Вкотре за весь час Зубов відповів не відразу.

– Зараз ми з'ясовуємо не мою приватну думку з того чи іншого приводу. Є політика государя, котра не повинна розходитися з засадами роботи військового генерал-губернаторства. І є ваші переконання, котрі не помінялися з довоєнних часів. Скажіть, це ж така собі міщанка Божена Микульська посприяла тому, що ви опинилися за ґратами?

Кошовому не сподобався вираз обличчя Навотного після цих слів.

– Звідки ви...

– Ви щойно самі згадали і мене, і місце моєї служби. Знаєте, милостивий государю, з огляду на ваші завзяті антипольські настрої мене зовсім не дивує, що цугундер вам влаштувала саме полячка, – не давши оговтатися, капітан виплюнув коротко й швидко: – Де ви бачили її востаннє? Коли? За яких обставин? Між вами були стосунки раніше? Якщо так – коли і які?

Навотний провів розкритою долонею по чолу.

– То все це – через Божену?

– Ви назвали її на ім'я. Машинально. Щось підказує – свого часу ви були не зовсім чужими людьми.

– Так і є, пане капітане. Тому дозвольте не відповідати, якщо розмова не офіційна. Хочете почути все, готовий дати свідчення. Не тут і не зараз.

Клим не бачив виразу обличчя Зубова. Але чудово розумів: за інших обставин і капітанове рішення було інакшим. Тепер же почув човгання ніжок по підлозі – він відсунув стілець, підводячись з-за столу.

За його прикладом випростався і Навотний.

– У такому разі, не смію затримувати. Вас викличуть досить скоро.

Басистий кивнув, повернувся й посунув до виходу.

– Пане Навотний!

Той зупинився, повернувся.

– Ви не спитаєте, що сталося з Боженою Микульською, чому ми раптом заговорили про неї?

– З нею щось сталося?

Чергове коротке мовчання.

– Можете йти.

Навотний зник із поля зору Кошового. За мить Клим побачив Зубова – він простував до непомітних дверцят, збираючись пройти у сховок.

Та враз ззовні постукали.

Не дочекавшись дозволу, зайшов хтось черговий.

Його голос Кошовий не впізнав.

– Перепрошую, я не помилився кабінетом?

– Якщо ви пан Химич – ні.

– Так, я Зенон Химич. З ким маю честь? Хоча – так-так, я десь вас бачив і не раз! Ваш колега проводив із нами бесіди. Ви стояли поруч, углибині зали. Мовчали, слухали. Не лише мені здалися загадковою й дуже важливою персоною, я правий?

Химич говорив бадьоро, граючи, намагався сподобатися, бути дотепним, налаштувати співбесідника на свій бік по можливості швидко. Зубов повернувся на місце, а його місце в полі Климового зору зайняв новий відвідувач. Сів на стілець, не питаючи дозволу, так само, як зайшов, заклав ногу на ногу, вже за мить поміняв позу, схрестив руки на грудях.

– Я чомусь так і знав – буде сюрприз.

– Де ви бачите сюрприз?

– Перед собою.

– У моїй особі?

– Так точно! У мене нема жодних справ ані в поліцейському департаменті, ані з поліцією. Ніколи не було, пане Зубов. Мав клопіт із цензурою, постійний, через те наприкінці минулого року навіть закрили нашу газету. Щойно отримав запрошення сюди, так аж блиснуло: щось не те, Зеноне, ой, не те. Комбінація-конспірація. Ось, маємо.

– Ви робите не те, чого від вас вимагають.

– Від мене? – Химич тицьнув себе пальцем у груди.

– Від вашої спільноти російських прихильників. Самі ж пригадали: я був присутній на зібранні, коли перед редакторами та всіма, хто працює з друкованим словом, ставили чіткі, зрозумілі, як на мене, завдання. Описуються короткою фразою: не нашкодь.

– Хіба ми шкодимо?

– Ваші публікації останнього часу, пане Химич, при великому бажанні можна трактувати як ворожу диверсію.

– Ви серйозно? Ви справді так думаєте чи прочитали доповідну записку якогось вірнопідданого наклепника?

Кошовий чув: Зенона Химича важко, майже неможливо загнати на слизьке. Зараз переконався в цьому особисто. Якщо на тих двох, що були перед ним, Зубов наступав, із цим типом коса знайшла камінь: схоже, капітан змушений навіть перейти в оборону.

– Я читаю «Голосъ Народа»[32]32
  Я читаю «Голосъ Народа» — газета російського націоналістичного штибу.


[Закрыть], віднедавна – особисто. Раніше на основі публікацій подібних видань для мене робили аналітичні записки. Настрої населення треба знати, а вони формуються газетами. Тепер те, що пишете ви й вам подібні, починає серйозно хвилювати.

– Вас?

– Контррозвідку. І мене. Бо я не відділяю себе від своєї служби. Що бентежить мене – переймає її. І, сподіваюсь, навпаки.

– І що ж вас так напружує?

Кошовий почув шелест – мабуть, Зубов приготував газетний аркуш, зараз розгортав його.

– Критика режиму, якщо коротко.

– Ми, газетярі, маємо таке право. Лояльність до влади – не наш коник.

– Знаю. Зважав на це, навіть мирився, служачи в охоронному відділенні. Деякі не в міру затяті діставали від мене по шапках. Та здебільшого обмежувався виховною бесідою. І то, коли писаки, – Климове вухо зачепилося за це слово, яке вкотре позбавило ілюзій щодо капітанових поглядів на світ, – дозволяли собі зайвого не через сміливість, а через дурість. Не завжди вивчали суть питання, яке обсмоктували у своїх опусах. Але то в мирний час, милостивий государю! – голос піднісся, хоч Химич, як бачив Кошовий, зберігав спокій. – Тепер не просто війна! Маємо в тилу завдання більше, ніж потіснити ворога на фронті й захопити черговий населений пункт!

– Даруйте – що значить...

– Те саме! – Клим почув, як кулак Зубова грюкнув по столу..– На фронті російська армія відвойовує та здобуває території! Вони перетворюються на тили! А в тилу російська влада, в нашому випадку – військове генерал-губернаторство, починає воювати за душі звільнених людей! Ми повинні бодай на перших порах виказувати лояльність! Міняючи порядки, закони й сталий життєвий устрій поступово! – він трохи стишив голос. – Тому ваше завдання – знайомити місцевих із тим, як облаштована велика держава Росія, і водночас писати для російських читачів про те, як добре приймають нашу владу. Ви ж розхитуєте ситуацію, критикуючи нову владу.

– Не бачу крамоли.

– Ще раз кажу: у військовий час – це крамола. Ви накручуєте без того розгублених людей проти нас. Особливо – у Львові, де найбільше труднощів перехідного періоду. Хай би ви, особисто ви, пане Химич, нападали на мазепинців, тут усе зрозуміло, вони й нам завжди перешкоджали. Але ж звідки оці публікації проти поляків, котрі ніби лиш почали лояльно ставитися до нової влади, приймати її? Ще більше обурюють закиди в бік євреїв. А вкупі все це підштовхує до небезпечного для вас висновку: свідоме розхитування ситуації, аби настроїти людей у тилу проти влади та війська. Удар у спину. Вам так не здається?

З відповіддю Химич не квапився, але поки перетравлював почуте й шукав слова, Зубов поміняв тему:

– Думаєте, вас урятує ореол мученика, борця за російську ідею в краї, який до всього постраждав за неї?

– Між іншим, я справді постраждав. Змушений був навіть переховуватися якийсь час. Вам випадало кілька діб сидіти у вогкому підвалі? Вирвані роки! Добре, що вдалося вислизнути, змінивши зовнішність.

– Влаштувала вам оті вирвані роки така собі Божена Микульська?

Згадка зовсім не здивувала Химича.

– Еге, – відповів просто. – Через власну дурість та легковажність попався. Кур'єр передавав кошти на друк брошур про переваги російської влади над австрійською. Просвітництво для мешканців довколишніх сіл, польською та русинською мовами, до речі. Я тоді мав короткий зв'язок із Боженою. Вирішив послати до кур'єра її. Як кажуть, використати втемну. За мною ж стежили... напевне. Ну, отак і попався. Хто знав, що Божену підвели до мене жандарми.

– Після того ви з нею бачилися?

– Хотів би глянути їй у вічі.

– І все?

– Що ще? Я з жінками не воюю, пане Зубов. Тим більше, хтось уже зустрівся з Боженою раніше. Заплатила панночка за свої гріхи.

Климові перехопило подих.

– Як? – спокійно перепитав капітан.

– Ой, пане Зубов, ми ж обидва знаємо – її вбито днями.

– Я знаю. Ви не повинні.

– Але я – журналіст. У мене власні джерела. Те, що публікацій не має бути, так само знаю. Хотіли про це попередити?

– І про це також. Вільні, можете, йти. Зробіть з нашої розмови корисні для себе висновки.

Судячи з того побаченого Кошовим крізь шпарину, Зенон Химич жодних висновків робити не збирався. Легко підвівся, відсалютував капітанові й пішов, демонструючи не так зухвалість, як незалежність. Двері зачинилися, Клим відразу почув:

– Виходьте вже.

Обсмикнувши пальто, Кошовий матеріалізувався в кабінеті. Зубов походжав у кутку, граючись портсигаром. Розкрив, узяв цигарку, закурив, поклав портсигар на стіл, поверх згорнутої газети, постукав по ньому пучкою.

– Пригощайтеся.

Клим ковтнув слину.

– Дякую. Ви трохи затягували допит.

– Вчитимете мене, як допитувати?

– Боже збав. Зробили висновки?

– Послухаю вас, пане Кошовий.

Вміст портсигару спокушав. Зрештою, для чого комизитись...

Ступив ближче, взяв цигарку, розім'яв між пальцями, підкурив.

– Мої – не остаточні. Лише попередні. Кожен із трьох однаково може бути вбивцею та не мати до злочину нічого. Ми з вами переконалися: троє чоловіків у різний час потерпіли через неї. Аби зрозуміти, чим Божена могла заважати їм зараз і, головне, чи мали вони з нею близькі стосунки тепер, потрібен ще не один допит і докладніше вивчення біографій. Ніхто не признався, що контактував із панною Микульською останнім часом.

– Нічого дивного, якщо враховувати – вбивця такий зв'язок приховає. З іншого боку – як вам Химич? Знає про вбивство, нахабно признається в цьому. Грає, провокує, тут спробуй доведи злу волю. Перший кандидат, вам не здалося?

Випустивши дим, Кошовий провів поглядом сизий струмінь, поки той не змішався з прохолодним повітрям.

– Химич любить виклики. Проте... Ярослав Навотний – певніший кандидат. До нього придивіться.

– Поясніть.

Так, пора.

– Здається озлобленим. Йому чогось бракує. Я пригадую, яким він був, поки не депортували після того скандального суду. Навіть тепер міг би мати більше впливу, а в результаті топчеться на маргінесах. З усіх трьох він – найвищий та найгрубіший. Виглядає сильнішим за інших і справді таким є.

– Зовнішність має значення?

– У нашому випадку – чинне. Саме такими прикметами пан Віхура наділив убивцю. Знайдете й доведете зв'язок, вважайте – розкрили злочин.