Текст книги "Коханка з площі Ринок"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ сьомий
Вісник смерті

Коли простував до готелю «Жорж», йому раптом стрельнуло: можуть стежити.

Дотепер Климові майже ніколи не випадало сушити подібним голову. За сищиками таємно споглядали злочинці в пригодницьких романах. Там герої демонстрували чудеса винахідливості, відриваючись від переслідувачів та міняючись ролями – починали стежити за своїми ворогами. Реальне життя не вчило Кошового мистецтва виявляти філера, хоча сам не раз мав нагоду приміряти роль шпига. Навіть коли займався справою друкарів у Києві, чомусь не думав про поліцейських топтунів, хоч потім дізнався: почали водити, щойно взявся їх захищати.

Глибше засунувши руки в кармани пальта, аби не мерзли пальці без рукавичок – чи не знайшов, прибираючи після обшуку, чи хтось потягнув дорогу річ під час трусу, – Клим зиркнув через плече, наслідуючи книжкових детективів. Кого хотів побачити, поняття не мав. Зараз містом ходили переважно військові, солдати й армійські офіцери, патрулі й просто по справах. Цивільні намагалися уникати зустрічей, обходячи, щойно побачили здалеку. Листопадова сльота і пронизливий вітер, що ширяв дворами, провулками та робив протяги, дещо рятували, бо через погоду дихалося трохи легше, ніж коли стояли останні теплі тижні. Тоді було сухо, тож сморід висів неймовірний, проникав, здавалося, в усі щілини, від нього неможливо відгородитися навіть щільно зачиненими вікнами.

Новій владі стало не до благоустрою, і центральна частина Львова вже не дивувала неприбраними купками кінського та волов'ячого лайна, котрі лишали за собою після проходження кавалеристи й обози. До всього примішувалися огидні запахи зіпсованої каналізації, роботу якої поки не відновили, хоч обіцяли, гірки сміття, залишеного після себе солдатами, й стійко смердів дьоготь – ним вони змащували черевики. Вітер ганяв паперові агітаційні листівки, газетні клапті, а з афішних тумб суворо дивилися круглолиці російські козаки, котрі наколювали на довгі піки маленьких товстих австрійських солдатиків у шоломах із гостроверхими шишаками.

Магда, як раніше, жила в окремих апартаментах «Жоржа», й те, як вона втрималася там, Кошовий вважав дивом, не інакше. Першого ж вечора свого тріумфального входу до «визволеного» Львова офіцери-переможці зайняли готель, зайшли до ресторану й замовили шампанського всім присутнім. Поки кельнери розносили бокали, один із старших офіцерів виголосив невелику, але емоційну та палку промову, привітавши з історичним возз'єднанням слов'янських земель, поверненням додому, й закликав піднести келих за Государя імператора й во славу російської зброї.

Клим потім дізнався: Магда Богданович у цей самий час спустилася до ресторану, як сама пояснила при нагоді, лише з цікавості. Їй так само подали шампанське. Взявши келих, вона вголос запитала німецькою, кому вона має заплатити за випите. Російський офіцер сприйняв її слова як жарт, заявивши: це урочисте частування, за рахунок імператорської армії, та навіть якби не так, усе одно не в традиціях офіцерства – брати гроші з дам. На що Магда відповіла, а Кошовий, якого при тому не було, дуже чітко уявив собі як інтонації, так і вираз її обличчя:

– Дуже перепрошую пана офіцера, але в такому разі я змушена відмовитись.

– Невже шампанське кисле? – спробував пожартувати той.

– Шампанське в «Жоржі» найліпше з усього, що ви тут зараз можете знайти. Проте я не бажаю підтримувати ваш тост. Отже, не вважаю пристойним частуватися. Радо піднесу келих за інше. Ось чому волію заплатити за себе сама.

Присутні вклякли й стояли так, поки Магда не покликала кельнера, замовила пляшку такого ж шампанського та порцію кав'яру собі в апартаменти, після чого пішла геть. Офіцер, прийшовши до тями, гукнув її, Магда спокійно повернулася й запитала:

– Пана обурив мій вчинок? Пан хоче мене покарати? Це в традиціях офіцерства – воювати з жінками?

За два дні той самий офіцер стояв в апартаментах пані Богданович, вимагаючи зібрати речі й залишити номер.

– Ви таки воюєте з жінками? – поцікавилася Магда.

На що візитер зачитав наказ генерала фон Роде[26]26
  ... наказ генерала фон Роде – Роде, Василь (Готліб-Вільгельм) Павлович (1858—1935) – російський генерал, керівник взяття Львова, нагороджений за це орденом Святого Георгія 4-го ступеня.


[Закрыть] взяти дванадцять заручників. Кожну міську громаду мають представляти чотири особи. Йшлося про поляків, євреїв та українців, і для них будуть виділені кімнати саме в «Жоржі».

– Заручників беруть, коли чогось вимагають, – мовила Магда холодно. – Місто Львів має викупити їх? Золото на вагу?

– Я вже оцінив ваш гумор, – відчеканив офіцер. – Проте ваші погляди на нашу владу поділяє багато хто з містян. І не всі приховують. Це робить честь сміливцям, пані. Та водночас російська армія боїться удару в спину, від місцевих громад. Заручники повинні привести людей до тями.

– Упокорити?

– Називайте, як хочете. Але у ваш номер поселять одного заручника.

– Вікна заґратують, посадять на ланцюг?

– Виділять обслугу й приставлять варту. Ми не катуємо людей.

Магда спитала дозволу закурити, відмовилася від запропонованого офіцером сірника, запалила свій, затягнулася й сказала:

– Отже, чотири особи від поляків?

– Так.

– Я – полячка. Навряд чи є різниця, кого тримати в моєму номері замість мене. Відпустіть одного, я згодна бути вашою заручницею сама. Тим більше, що мені нічого не загрожує. Сидітиму в номері, матиму обслугу й надійну охорону. Ви ж не зробите для мене виняток, не катуватимете мене, таку зухвалу?

Офіцер, як тоді, в ресторані, розгубився й не знайшов іншого виходу, крім погодитися.

Кошовий пригадав, коли дізнався про вчинок Магди: був із делегацією, що прийшла до призначеного а Петрограда міського голови просити не закривати українські культурні заклади й не забороняти друк газет та книжок. На що полковник Шереметьев відповів очільнику їхньої делегації панові Шухевичу[27]27
  ... полковник Шереметьев відповів очільнику їхньої делегації панові Шухевичу – Шереметьев, Сергій Дмитрович (1844—1918), російський політичний діяч, військовий, історик, короткий час виконував обов'язки міського голови окупованого Львова восени 1914 року Шухевич, Володимир Осипович (1849—1915), український громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист. Дід головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича.


[Закрыть]: радійте, мовляв, що поки вас ніхто не чіпає. Звелів прибрати з вітрин своїх крамниць літературу, котра розбещує солдатів, – мав на увазі видання «Кобзаря» та інші книги, написані наречієм. А наступного дня до вже взятих заручників додали ще чотирьох – з числа «мазепинців», потенційних зрадників. Списки приніс за дорученням Дудикевича[28]28
  ... приніс за дорученням Дудикевича...– Дудикевич, Володимир Феофілович (1861—1922), правник, адвокат, політичний діяч Галичини, лідер галицьких москвофілів.


[Закрыть], який повернувся до Львова разом із російським військом, той самий Ярослав Навотний, котрий пізніше заявив у контррозвідку на Клима. Сидіти, склавши руки, не хотілося, хоч на позитивний результат надії не було – та все ж Кошовий, козиряючи юридичною освітою, спробував стати на заваді, визволити ні в чому не винуватих людей.

Отак спливла Магдина історія.

А коли всіх нарешті відпустили, взявши письмові зобов'язання нікуди не їхати зі Львова, пані Богданович без пояснень дозволили й далі мешкати в готелі. Звісно, прислуги вона тепер не мала, бо платити не могла. Гроші скінчилися раптом, адже австрійський банк, який обслуговував її рахунок, закрився й забрався геть ще перед приходом росіян. Магда мала заощадження. Вони з Климом, як усі, хто опиняється в одному човні, стали спілкуватися частіше й не шукати приводу, і вона поділилася з Кошовим планами: стане зовсім сутужно – продаватиме коштовності, тож просила Клима допомогти їй зв'язками.

Той справді мав хай не друзів чи приятелів, але таки надійних знайомих у кримінальному середовищі, котре нікуди не поділося й почувало себе за будь-якої влади досить добре. Тим більше під час війни, коли людям хоч-не-хоч доводиться контактувати з міським дном: чорний ринок квітнув буйно, контролював його та встановлював правила лише кримінал. Раніше Кошовий вдало залагоджував свої справи не в останню чергу завдяки одному з ватажків, Густаву Сілезькому, а особливо його посіпаці Єжи Тимі. Злодії навіть були зобов'язані йому: Климові вдалося довести непричетність Сілезького до вбивства доньки впливового багатія Леона Радомського, хай після того пан Густав поквапився забратися геть зі Львова, осів у Варшаві й навідувався нечасто, даючи вказівки на відстані. Не було його в місті й нині, зате Тиму з компанією Кошовий міг зустріти в їхній незмінній штаб-квартирі – «Під вошею» на Верхньому Личакові.

Розмова про наміри Магди вийти на ділків чорного ринку відбулася ще в жовтні, три тижні тому. Відтоді вони не мали нагоди бачитись, і тепер, йдучи до неї, Климові не хотілося тягнути за собою «хвостів», аби ті доповіли про їхні контакти Зубову. Зухвала вдова без того встигла здобути певну репутацію, й привертати до неї додаткову увагу контррозвідки не слід.

Йому так і не вдалося встановити, стежили за ним чи ні. На підходах до «Жоржа» уява зовсім розгулялася: коли так, філери мусили б товктися біля його будинку весь час і вже побувати разом із ним у єврейському районі, дізнатися про зв'язок із родиною Шацьких, поставити нагляд там... У Климовій голові все переплуталося від усвідомлення можливості тотального стеження. Ліпше її відкинути, вирішив він.

Для Зубова людина, котра виконує його персональне делікатне доручення, загрози не становить, поки не вийде з-під контролю. А тут і капітана не треба: Кошовий поки не збирався порушувати домовленості, бо справа, якою обтяжили, жодним чином не конфліктує з його інтересами, політичними поглядами, громадянською позицією.

Жінку вбили.

По-звірячому.

Нема різниці, хто й за яких обставин допоможе знайти вбивцю.

На подібні умови Климові вже доводилося приставати, грати за схожими правилами ніби навчився.

– Ні, – сказав собі вголос, ступивши на готельний поріг із центрального входу. – Дурна то робота за мною стежити. Нікого не привів.

І вже з чистою совістю відчинив двері.

– Хай навіть за вами стежили.

– Ні! Я перевіряв!

– Умієте? Маєте досвід? Климентію, все в порядку. Хочуть – нехай. Я вся на виду, не ховаюся. Швидше приставлять когось до мене, та й то... Слухайте, нас із вами останнім часом бачили разом у різних місцях, тут – серед іншого. Тож не переймайтеся.

На Магді була проста пряма сукня, поверх якої вона, всупереч усім велінням моди й правилам гарного тону, вдягнула й щільно запахнула важкуватий турецький халат, з вигляду – майже новий. Пояснювати нічого не треба: в готелі, як і всюди по місту, окрім військових та державних установ, не опалювали. Холод чим далі, тим сильніше лютував, щілини у вікнах старанно забивали клоччям, допомагало слабко, тож Кошовий не здивувався, аби Магда, завжди втілення доброго смаку та зразок елегантності й стилю для багатьох, зустріла б його в пальті та бабській хустці.

– Рада вас бачити неушкодженим, – сказала вона, жестом запрошуючи сідати в крісло. – Нічим, на жаль, не пригощу. Нічого особливого не маю. Хоча... У «Жоржі» мене шанують, роздобули десь лікеру, спеціально. Хочете?

– За інших обставин обрав би коньяк чи наливку, – сумно посміхнувся Клим. – Перебирати харчами не доводиться.

– І печиво! Це я про харчі.

Магда виставила на столик бляшану коробку, на третину наповнену пісочним печивом, подала почату пляшку лікеру.

– Хазяйнуйте. Турбуйтеся про даму.

– Хоч якась ілюзія миру.

– Не живіть ілюзіями, Климентію. Мир не скоро настане.

– Думаєте, війна надовго?

– Всі війни тривають якийсь час, – зазначила вона філософськи. – Проте не всяке припинення обопільної стрілянини на фронтах означатиме її фактичний кінець. Мир, справжній мир, треба встановлювати довго. Часом – навіть кілька років, більше, ніж воювали.

– А ви цікавитеся історіями воєн, пані Магдо.

– Коли нема чим особливо зайнятися, читаєш книжки, які знайдуться. Цілком природно, що нині варто знати якнайбільше про всякі війни. Цікаво шукати схожі ситуації. Робити прогнози, коли і як усе скінчиться. Вам не цікаво хіба?

– Хтозна.

– Принаймні, давайте справді без ілюзій. Ведемо себе так, як належить і як звикли. Війна стосунків не міняє, лиш робить деякі зрозумілішими. Згодні?

Замість відповіді Кошовий розлив лікер по келишках.

Свій ковтнув відразу. Закашлявся – солодких напоїв не любив. Магда порцію смакувала. Потім поставила на стіл, узяла папіросну коробку, відкрила тонкими пальцями. Всередині Кошовий побачив саморобні цигарки, скручені зі звичайного папіросного паперу, яким користувалися любителі тютюну-самосаду.

– Курите міцні?

– Де ви зараз знайдете легші? Чоловіче, жіноче – розмилося все.

Постукавши гільзою об кришку коробки, Магда розім'яла цигарку. Лишилася сидіти, тож Клим узяв сірники, підвівся, підійшов, підніс вогню. Затягнувшись, Магда випустила не зовсім ароматний, терпкий дим, поцікавилась:

– Ви, бачу, втримуєтесь.

– Сигари зникли, – розвів руками Клим, задуваючи вогонь.

– Міняйте звички.

– Поки не хочу. Терплю.

Магда повела плечима, відкинулася на спинку фотелю, втонувши в ньому.

– Аби йшли навідати, попити лікеру, не хвилювалися б про стеження.

– Ваша правда, пані Магдо. Є справа.

– До мене?

– У мене. До вас.

Її чорні брови смикнулися догори.

– Цікаво, в чому ж ви не можете обійтися без мене тепер, коли зрівнялися в можливостях.

Наливши собі лікеру знову, Клим цього разу не поспішав, теж зробив невеличкий ковток.

– Божена Микульська.

– Що з нею?

Віко раптово сіпнулося.

Кошовий не чекав, що так швидко.

– Загинула. Вбита.

Тонкі пальці переламали цигарку навпіл.

Пустивши уламки собі під ноги й машинально роздушивши носком черевичка тліючу частину, Магда подалася вперед. На лице набігла тінь, у очах Клим спершу помітив переляк, на коротку, майже невловиму мить. Тут же – рішучість з домішками приреченості, розуміння катастрофи, чогось такого, що не має вороття. Потім очі трохи звузилися. Так дивляться, готуючись до дії: напад, захист – без різниці.

– Коли? Як? Де?

Кошовий неквапом допив лікер, покрутив порожній келишок, акуратно поставив перед собою.

– Пані Магдо, я йшов до вас по допомогу. Сказати правду – не знав, чи отримаю. На удачу. А дізнався, що хотів, уже навіть коли ми не почали до пуття розмови.

– Без ваших звичних обтічних просторікувань можна обійтися тепер?

Клим стис кулак.

– Звісно. Я назвав особу, яка мене цікавить. Ви не спитали, хто це. Відразу – що з нею, – відігнув великий палець. – Далі. Ще не почувши сумну новину, ви вже вирішили – з панною Боженою щось сталося. Причому – погане. Отже, ви не лише знаєте... знали її, а й побоювалися за неї, чекали підсвідомо чогось неприємного, – він відставив указівний, піднявши отриманий «пістолет» догори. – Нарешті, звістка про її вбивство вас налякала, – відхилився безіменний.

– Вважайте себе сьогодні вісником смерті, пане Кошовий.

– Перепрошую за сумну звістку.

– Пусте. Я б дізналася.

– Звідки? – тепер жорсткішим став Климів тон. – Пані Магдо, мені точно відомо: в газетах, які почали виходити тут з появою російської влади, нічого про вбивство панни Микульської не повідомлять. Уся тутешня преса контрольована, і новину заборонено друкувати. Чутки напевне ходитимуть, але кого нині привабить ще одна нагла смерть? Ну, максимум із того, що піде містом, – хтось розправився з полячкою, коханкою російського офіцера. Вона була не єдиною, хто підтримував інтимні стосунки з...

– Божена себе не продавала! – різко перервала його Магда.

– Хіба я про це сказав? Здогадуюсь, що там було щось інше. З цим прийшов до вас.

– Чому до мене?

– Ви знали вбиту. Щойно довів вам це. Заперечите?

– Ні.

Поволі отямившись, вона взяла нову цигарку. Цей раз прикурила сама, підвелася, пройшлася вітальнею. Постоявши кілька хвилин спиною до Кошового, повернулася. Зараз він бачив перед собою ту Магду Богданович, до якої звик.

– Гаразд, я знала її. Не близько.

– Що вас пов'язувало?

– Нічого.

– Але ж ви...

– Ні-чо-го, – знову обірвала Магда. – Спершу поясніть, звідки вам відомо про те, що старанно приховують.

– Мене випустили з Бригідок, аби я дізнався, хто і за що її вбив. Її коханцем був капітан Генерального штабу, у нього доступ до військових секретів. Небезпечний зв'язок, може вартувати кар'єри. Тим більше, якщо обставини всього, що сталося, скомпрометують його.

– Вам не все одно?

– Кар'єра російського капітана? Все одно, – легко визнав Кошовий. – Міг відмовитись. Перспектива – суд, вирок, вивезення в Росію для відбування покарання. На каторгу, в Сибір. Це практикується.

– Знаю.

– Розумна альтернатива: знайти вбивцю жінки й не зберегти репутацію. Мене ж не візьмуть у поліцію городовим чи слідчим. Тим більше – не приймуть у контррозвідку. До москвофільських прихильників «Червенної Русі»[29]29
  ... москвофільських прихильників «Червенної Русі» – частина Русі, у XV – XVIII століттях об'єднувала захід України й схід та південний схід Польщі.


[Закрыть] сам не піду, та навряд чи змусять. Дадуть спокій.

– Все?

– Поки досить. Чи надовго – не знаю. Війна, пані Магдо. Живемо сьогоднішнім днем. Я пояснив?

– Не остаточно.

– Що ще хочете почути?

– Чому прийшли з цим до мене.

– Маю підозру: Божена Микульська діяла з іншою метою, ніж просто втриматися за життя, знайти захисника, не загнутися з голоду й не опуститися до панелі. Той капітан, її коханець, навів на думку: вона обробила його професійно. Але це не фаховість дорогої повії.

– Не зовсім розумію.

Клим нарешті не втримався, потягнувся до самокруток.

– Дозволите? Не виглядатиме нахабством?

– Виглядатиме. Але я ж пропонувала раніше сама.

Закуривши, Кошовий теж підвівся.

– Жінка полює на чоловіків. Такою уявив собі панну Божену. У неї для того ідеальні дані. Невисока на зріст, сказав би – маленька, тендітна, виглядає беззахисною й безпечною водночас. Поруч із такою навіть нікчема, яких серед мужчин забагато, виглядатиме солідно. Панянка, подібна до Божени, робить чоловіка значно впевненішим у собі. Він може оцінити себе вище, ніж так насправді є. Вона здатна роззброїти й приспати чоловічу пильність. Тим більше, що капітан Платов, спійманий нею на гачок, надто переймається власним кар'єрним зростанням.

– Тобто?

– Мені пояснили: свої чини й посади він не повного мірою заслуговує. Просування вгору гарантоване йому від народження. Платови вже більше сотні років вірою і правдою служать цареві, це військова династія. Будь-якому Платову по чоловічій лінії гарантоване, скажемо так, тепле й помітне місце. У нашому випадку цей – штабний.

– Чим же переймається?

– Будь-хто може закинути, що займає не своє місце. Не заслужив, тягнеш за собою не шлейф власних подвигів, а родовід.

– Вам це хтось розповів?

– Пані Магдо, я хіба не вмію робити висновки самостійно? У вас була безліч нагод переконатися!

Магда прикусила губу. Клим зрозумів: згадала, як пошук Різника з Городоцької привів до неї, після чого вона змушена була признатися в тому, що давно й уперто намагалася забути. Вона ось і зараз труснула головою, вочевидь відганяючи прикрі спогади.

– З цим розібралися. Далі не вгадаю, з чим завітали до мене.

– Даруйте, але повторю: панна Божена – мисливиця. Не знаючи мети напевне, припускаю лише два варіанти. Вона авантюристка, обкручує чоловіків із метою нажитися, помпувати з них гроші чи інші блага – але в такому разі жила занадто скромно. В іншому випадку свої навички використовувала, працюючи на поліцію. Як на мене, ідеальний агент. Чи є третій варіант?

Магда докурила, подивилася на недопалок, потім – на Кошового.

– Ні.

– Ні?

– Нема третього. Обидва вірні. Перший перетік у другий. Трансформація, є таке слово.

– Я його знаю, – посміхнувся Клим. – Докладніше можете?

– Божену завербували й залучили до агентурної роботи ще за життя мого чоловіка, коли він очолював кримінальну поліцію, а вона була зовсім дівчиськом.

– Момент! Він знав про те, а його наступник, Віхура...

– Не його парафія.

Кошовий гмикнув: не так давно сказав те саме. Отже, думки збігаються, обоє знають, про що говорять. Магда не звернула увагу, вела далі:

– Та й не чоловікова так само. Густаву тоді повідали про неї як про невеличку сенсацію. А він – мені, знаєте, багато говорив зі мною про свою службу. Божену могли судити, було за що. Натомість почали використовувати, отримала кодове ім'я, як усякий агент. Ну, чоловік цього вже не знав, надто дрібно для його статусу. Віхурі, певна, теж у рапортах траплялося те псевдо. Та він не знав, як її справжнє ім'я, тим більше – яка з себе. Її залучали в особливих випадках.

– Тобто – не часто?

– Особливі випадки теж трапляються частенько. Вони просто, гм, особливі.

– Наприклад?

– Ох... Божену вводили в гру, коли треба було зібрати відомості про чоловіків з товариства вищого, аніж мешканці передмість чи завсідники злодійських барів та притонів. Навіть... – тепер посміхнулася Магда, – не завжди чоловіків. Розумієте?

– О, Господи, – Кошовий не стримався, перехрестився. – Давайте якось обійдемо це, якщо мені не знадобиться.

– Вам вирішувати, знадобиться чи ні.

Магді вдалося провокувати його, загнати на слизьке, й вона з того відверто тішилася. Не все ж їй опинятися в незручному становищі й програвати.

– Не знадобиться, – буркнув Клим. – Корисніше дізнатися, до кого панну Божену, так би мовити, підводили востаннє. Навіть уточню, – він упорядкував думки. – Її міг убити той, про кого вона за родом своєї діяльності знала те, про що не має дізнатися чинна влада. Інші гріхи від росіян нема смислу приховувати. Божена як колишній агент кримінальної поліції могла стати небезпечною для того чи тих, хто сьогодні у Львові обіймає досить затишну для себе посаду. Співпрацює з окупантами, як би патетично це не прозвучало. А Божена з якихось причин все псувала.

– Згодна. Доп'ємо лікер – і я спробую назвати прізвище – чи назву, а потім доп'ємо?

Замість відповіді Кошовий розлив напій по келишкам.

До денця випив.

Варто.