Текст книги "Коханка з площі Ринок"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ четвертий
Клопоти на волі

На Личаківську його привезли автівкою.

Це був «даймлер», приписаний до контррозвідки, яким розпоряджався особисто Зубов. Водій – механік, сповнений власної гідності худий чоловік невизначеного віку в шкірянці та шоломі, заховав очі під окулярами-«консервами»[19]19
  ... заховав очі під окулярами-«консервами» – спортивні окуляри квадратної форми, щільно облягають очі.


[Закрыть], відгородившись від світу. Щойно пасажири всілися, повернувся до капітана. Той глянув на Клима.

– Кажіть, як їхати.

– Адреса...

– До біса. Федір міста не знає. Німецькою володієте?

– Трохи.

– З ним краще нею. Думаю, ваших знань вистачить, аби пояснити дорогу.

Вирішивши нічому не дивуватись, Кошовий сказав механіку кілька фраз, для певності показавши руками напрям. Той, аби ліпше чути, розстебнув шолом, піднявши «вуха» догори, від цього став виглядати доволі кумедно. Вислухавши, мовчки кивнув, насунув шолом сильніше, запустив мотор.

Чхнувши, «даймлер» рушив, підстрибуючи на бруківці.

– Здивовані? – спитав Зубов. – Війна з німцями, а в мене водій – німець.

– Світ валиться Бог знає куди. Мене б не заскочив тепер навіть китаєць. І все одно: німець – Федір? Обрусів?

– Його звуть Теодор, – охоче пояснив капітан. – Один із кращих водіїв, він зі мною вже третій рік. Справді, обрусілий німець, із колоністів. Але вважає себе патріотом Росії. Народився у Таврії, там є шведські та німецькі поселення. У минулому – спортсмен, брав участь у перегонах, здобував кубки під російським прапором. Коли почалася війна, поміняв ім'я на російське, близьке за звучанням. Останнім часом так багато хто робить. Чули – назви вулиць міняють.

– Еге, – кивнув Клим. – Читав заклики київського купецтва підтримати перейменування. Київська губернія, чув, не хоче вже торгувати німецьким товаром.

– Патріотизм.

Знизавши плечима, Кошовий зосередився на дорозі – саме зараз водій ледь не завернув у протилежний, ніж треба, бік. Зубов теж замовк. Поки їм не було, про що говорити.

Вони їхали колись людними вулицями. Тепер хідниками йшли переважно військові, повз яких швидко проходили цивільні, намагаючись відвертати очі. Життя не відчувалося, хоч день тільки почався. Іноді перехожі озиралися на «даймлер», проводжаючи поглядами, і всякий раз Климові здавалося: люди дивляться на нього, впізнають, хоч точно знав: усе зовсім не так, до його персони нікому немає діла.

Зупинившись на Личаківській біля потрібної брами, Федір-Теодор знов озирнувся на капітана, не піднімаючи масивних окулярів.

– Чекаємо, – мовив той німецькою, до Кошового заговорив, як раніше, російською: – Вам вистачить двадцяти хвилин?

– Для чого?

– Самі ж хотіли перевдягнутися.

– Так. Але ще помитися, поголитися.

– Чимось доведеться жертвувати. На площі Ринок чекає Платов. Я не велів йому виходити. В одному помешканні з тілом замордованої коханки він уже кілька годин.

– Боїтеся за душевний стан офіцера російської імператорської армії?

– Іронія тут зайва, пане Кошовий. Навіть я не хотів би опинитися на місці капітана.

– А в його ситуації?

Зубов криво посміхнувся.

– Смію завірити вас: у його ситуації я навряд чи колись опинюся. Одружений, маю сина й донечку, своїй дружині вірний. Нехай це прозвучить старомодно, адже нове століття задає інакші правила. Досить, ідіть, не баріться. За вашим паном Віхурою вже поїхали, привезуть туди ж.

Випите ще шуміло в голові. Кишки грали сумного марша – Клим пропустив тюремний сніданок. Сперечатися марно, просити щось на зуб – принизливо. Він і без того забагато в собі притлумив, пристаючи на капітанову пропозицію.

Вибрався з салону, зайшов у браму.

Двері відчинив Гнат Бульбаш, з чийого кашкета на Кошового дивилася новенька кокарда у вигляді двоголового орла. Двірник зиркнув на нього підозріло, потягнувся за свистком, та Клим, ступивши крок убік, кивнув на «даймлер» та офіцера в салоні. Щось буркнувши собі під ніс, Бульбаш посунувся, пропустивши пожильця, – і тут же, за звичкою, простягнув долоню, чекаючи подяки.

Іншим разом Кошовий би промовчав.

Тягар останніх днів дав про себе знати: примруживши презирливо очі, він виплюнув на Гната коротку матюкливу фразу, наслідуючи манеру київських візників звертатися до лінивих коней. Бульбаш ніколи раніше не чув від пана адвоката нічого подібного. Тим більше не чекав, що той наважиться лаятися тепер, у своєму становищі. Хотів відповісти, навіть розкрив рота – але, уздрівши на сходах домовласника, закрив його, почухав бороду й пішов геть, лишивши Клима та Зінгера сам на сам.

– Ви надовго, пане Кошовий? – запитав той тихо, витираючи хусткою вологу від поту лисину.

З приходом до Львова російської армії домовласник зняв незмінну ярмулку й заховав подалі. Бульбаш, знахабнівши, почав вимагати собі додаткову платню, інакше погрожував розказати православним, хто тут справді мешкає. Домовласник, не знаючи, що робити, не найшов нічого кращого, як прийти з цим до Клима. Той, розуміючи власне хистке становище, усе ж відкликав Гната, притиснув до стіни й сказав:

– Думаєш, пан Зінгер ховається за іконами? Хіба по ньому не видно, скотино ти така, якого він походження? Так шановне панство виявляє свою лояльність, гов'ядина ти! На лояльних містян зібрався доносити? Налаштовувати інших проти нової влади? Хіба не чув розпорядження – людей не накручувати, не лякати, всіляко пояснювати переваги Російської імперії? Ходи зі мною, разом у поліції погуторимо.

Бульбаш намагався опиратися, та потім зрозумів – Кошовий говорить діло. Все лишилося, як є. Більшість пожильців вирішила не тікати з міста, хай вже буде, як буде. Стало погано: люди швидко збідніли, скотилися до злиднів, платити за проживання нічим, заощадження танули, кошти йшли на їжу, їх витягав чорний ринок. До всього каналізація та водогін почали працювати з перебоями, тут жоден домовласник нічого не міг удіяти. Трималися на плаву ті, хто пускав російських офіцерів чи інших, котрі дістали у Львові службу та платню. Зінгерам пощастило: практика насильницьких виселень їх оминула, бо пожильці зберігали нейтралітет та відповідну до часу лояльність. І водночас не пощастило – довелося спершу знизити платню, потім – узагалі про неї забути невідомо, на який час.

– Не знаю, чи надовго, пане Зінгере, – чесно відповів Клим. – Зараз ані Бог, ані чорт нічого напевне не знають.

– Ваша правда, – погодився той. – Маєте знати: я дуже тішуся, що вас випустили.

– Та де, – сумно посміхнувся Кошовий. – Я й сам не знаю, чи звільнили мене, чи ні.

– Як то так?

– Буває. Скажіть краще, хтось зайняв мої апартаменти?

– Поки Бог милував. Сам дивуюся, маю дуже вдале місце.

– Я перевдягнуся, бо на мене чекають. Повернуся – поговоримо, як буде час.

Зінгер зник у себе, а Кошовий, піднявшись, відчинив двері, зайшов.

Тут лишилося все, як було – розкидане, вивернуте, розкурочене після трусу. Книги, взуття, білизна та одяг валялися перемішані всюди, де їх кинули. Не стримавшись, Клим нахилився, підняв із підлоги та склав стосиком на робочому столі кілька книжок, від однієї з яких відірвали палітурку: бо українською мовою, під обкладинкою такого видання могло, як казали, бути щось крамольне, незаконне, спрямоване на підрив устоїв імперії. Скинувши брудне пальто, потім – роздягнувшись повністю, пожбуривши просякнутий тюрмою одяг окремо в куток, він пошукав і знайшов не свіжі, зате чисті кальсони, спідню сорочку, повозився зі шкарпетками.

Як виглядатиме – не переймався.

Натягнув штани в смужку, хотів одягнути сорочку, та передумав, поміняв її на плетений светр із відкоченим коміром. Швидко оглянувши помешкання, не побачив ніде нового, справленого весною пальта, з того часу майже не вдягненого. Припустивши – хтось міг потягнути, той самий Бульбаш, наприклад, вирішив поки не морочитися, узяв те, в якому прийшов, хоч одягати його все одно було гидко. Зате капелюхи збереглися, лиш пожмакались. Розправивши один, Кошовий прилаштував убір на голові, критично глянув на себе в дзеркало.

Аж тепер помітив – скло розбите, тріщина пішла навскоси.

Як повернеться – треба викинути.

– Шляк би вас трафив, пане Кошовий! Війна війною, а вам усе свербить! Паскудна звичка – втягувати мене у свої авантюри!

Так зустрів Клима біля брами на площі Ринок, з тильного боку ратуші, Марек Віхура. Востаннє вони бачилися у квітні на вечірці, котру комісар львівської кримінальної поліції дав із нагоди відставки. Зібралися лише близькі, тим більше оцінив запрошення Кошовий. Господинею була не пані Віхурова, як належало, – зібрання взяла у свої руки Магда Богданович. Вона натиснула на доступні лише їй важелі, і для невеликого товариства на цілий вечір зарезервували ресторан готелю «Жорж», де вона мешкала після чоловікової смерті. А з певного часу її почали сприймати не так за пожилицю, як за особу, котра має тут певні права.

Прощання зі службою вийшло невеселим, хоч Магда докладала чималих зусиль, аби загальний настрій не падав. Присутні прийняли правила й весь вечір старанно не говорили про погане. Пані Віхурова була мало не єдиною, хто тішився щиро: її чоловік відставку заслужив і тепер зможе присвятити більше часу власному здоров'ю. Сімейний лікар десять останніх років виявляв у Віхури різні хвороби, а дружина квоктала над ним. Не лише розорюючись на ліках, а й застосовуючи різні можливості народної медицини. Але вона розуміла: комісар міг працювати ще кілька років, маючи до своєї роботи хист та натхнення. Злочинці й колеги ставилися до Віхури однаково: боялися й поважали. Рішення прийшло хоч не відразу, визрівало кілька місяців, і комісар таки зважився, щоб не втратити цю саму повагу.

Марек Віхура подав у відставку, щойно завершився процес над Різником із Городоцької.

Убивцею п'ятьох жінок легкої поведінки. Одного нещасного, душевно слабого чоловіка.

І актриси Барбари Райської, нареченої адвоката Кошового.

У власній спальні, напередодні власного весілля. У той день і час, коли комісар керував складними, добре продуманими Климом ловами вбивці-маніяка. Потім він картав себе: міг додуматися до елементарного – виставити охорону, навіть переконати Басю пустити поліцейських агентів до себе на час операції. Хоч як би Кошовий не заперечував, Віхура був невблаганний: показав себе як фахівець із найгіршого боку. Дочекавшись вироку та привітавши судове рішення разом із усіма стоячи й оплесками, комісар наступного ранку поклав власній кар'єрі поліцейського край.

Перші місяці війни не змінили Віхуру хіба зовні. Високий зріст, широкі плечі й міцна постава робили його подобою дбайливо обтесаної кам'яної брили. На перший погляд, цей чоловік справляв враження цілком здорової людини. Причому – такої, якій здоров'я дозволяє приймати на груди будь-яку кількість алкоголю, вина та коньяку, без особливої шкоди для організму. В оману вводив червоний колір обличчя, який зазвичай мають просмалені пияки. Проте Марек Віхура вже скоро як десять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Та і його вкрай рідко. Міг потягнути ще келих-другий шампанського, якщо запрошували на офіційні урочистості. Кров постійно приливала до лиця, бо гроза львівських злочинців мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова била на сполох, коли чоловікове лице з густо-багряного ставало рожевим – це ознака поганого чуття. Коли інші бліднули, кремезний комісар робився рожевим.

Саме такий колір обличчя Віхури мало зараз. Також усякий, хто добре знав відставного комісара раніше, міг побачити: колись дороге пальто, підігнане під поважну поставу людини-гори, нині висіло, мов на вішаку. Дотепер він не міг схуднути, списуючи особливість на поважний вік – мужчини, розмінявши шостий десяток, невпинно починають грубшати. Військова кампанія та стрімке входження російської імператорської армії до Львова надто скоро внесло корективи – зараз Віхура, як і переважна більшість містян, харчувався не тим, що дозволяють лікарі, а тим, що вдавалося роздобути.

Голод насувався поволі, невпинно. Це відчувалося, як раніше – наближення війни, і Магда, котра стала частіше спілкуватися з пані Віхуровою, якось переказала Климові: та вмовляє чоловіка кинути все й перебратися ближче до села. Мала родичів серед довколишніх дрібних поміщиків-цукроварів, готова була жити в тісняві, аби лиш чоловік не підірвав здоров'я остаточно й невідворотно. У Львові протримається нині не всякий здоровий, куди вже Віхурі з його болячками. Та не вийшло, відставний комісар уперся, тікати наміру не мав, тож вирішили якось жити.

– Радий вас бачити, пане Мареку.

– Заради такої можливості ви посилаєте по мене російських вояків? – Віхура кивнув на двох солдатів і унтер-офіцера, що тупцяли осторонь, позираючи на «даймлер» контррозвідки, з якого вийшов Кошовий. – Пані Віхурова зачала кричати ґвалт. Вирішила – мене арештовують.

– Хіба вам нічого не пояснили?

– За мною просто прийшли, пане Кошовий! Озброєні військові! Жоден із цих хлопів не говорить ані польською, ані німецькою!

– Даруйте за незручності, – мовив Зубов німецькою, ступивши ближче й козирнувши. – Ми ще налагоджуємо стосунки з новими підданими Його Величності. Труднощі перехідного періоду є.

– Обшуки й арешти – труднощі перехідного періоду? – зиркнув на капітана Віхура.

– Від мене нічого не залежить, – сухо відповів Зубов. – Цапа відбувайла в моїй особі шукати не слід. За дії кожного недалекого хама не маю наміру відповідати. Вільні! – кинув унтеру, вже російською.

Той витягнувся, віддав наказ солдатам, повів їх геть.

– Чого зволить пан офіцер? – Віхура вже трохи заспокоювався.

– Вам усе пояснить пан Кошовий.

– То все ж таки – ваші штучки? – відставний комісар знову зиркнув на Клима.

– Що я маю пояснити?

– Залучити пана колишнього поліцейського до нашої справи.

– Поліцейські не бувають колишніми, – буркнув Віхура. – Як і військові, до речі. А ось комісари йдуть у відставку.

– З формулюванням визначимося, – відмахнувся Зубов. – Ми витрачаємо забагато часу, панове. Самі побачите. Видовище красномовне. Прошу за мною.

Розділ п'ятий
Перший свідок і чоловічі капці

Видовище справді не потребувало додаткових коментарів.

Посеред невеличкої зали помешкання на другому поверсі, вікна якого виходили на похмуру осінню площу, лежала, розкинувши руки, жінка. Обличчя закривали просякнуті кров'ю пасма волосся, яке за життя мало колір стиглого каштану. Кров тут була всюди – довкола голови, на її халаті, на світлій сорочці, що з-під нього визирала, круг тулуба, на стінах, на дзеркалі. Складалося враження – вбивця навмисне розбризкав її, роблячи якийсь, зрозумілий лише йому, останній кривавий акорд.

У кутку валявся важкий підсвічник. Гострі краї його, як і вся основа, теж вимастилися в кров. Віхура миттю повернувся в недалеке минуле, коли опинятися на місцях злочинів та оглядати трупи для нього було ледь не щоденною справою та неодмінною частиною роботи. Відтак відразу пожвавився. На його обличчя навіть повернувся звичний червоний колір. Безцеремонно відсунувши плечем Зубова, відставний комісар присів біля знаряддя вбивства, потім став навколішки, оглянув, не торкаючись руками. Розпрямивши спину, витяг із кишені футляр із слонової кістки, звідти – рогові окуляри в товстій оправі, начепив їх, знову приглядівся.

– Били цим, – мовив, не повертаючись, ніби в когось були сумніви. – По голові, багато разів. Мозок вибили. Ось, запікся.

Тицьнувши пальцем в основу підсвічника, Віхура, уже ні на кого не зважаючи, обережно, аби не стати в кров, підступив до мертвого тіла. Нависнувши над ним, придивився уважно.

– Вона давно так лежить, – Зробив висновок. – Кров загусла. Хоча, думаю, коли б її не знайшли, – не врятували. Так луплять із ненависті, коли охоплює сліпа лють.

Обійшовши тіло, Віхура присів з протилежного боку, над головою, легко торкнувся пучками розбитого черепа.

– Спершу вдарили сюди, отак, – вказівний палець пересунувся до маківки. – Вона не чекала удару, бо напали ззаду. Втім, могло бути інакше.

– Як? – хором запитали Кошовий та Зубов.

– Теж не чекала нападу. Або тому, що довіряла вбивці. Тобто не бачила небезпеки саме від нього, з його боку. Хоча... так чи інакше вона його знала. Вхідні двері ж цілі, сама відчинила, не ламали. Я звернув увагу.

Нічого більше сказати не встиг.

Досі причинені двері в сусідню кімнату, спальну, рипнули. Їх прочинив молодик в офіцерській формі й застиг у проймі, тримаючись за край, аби не впасти.

– Антон Платов, – зітхнув Зубов. – Знайомтеся, панове.

Капітан мав причини для скорботи.

Його молодший товариш був п'яний або вже, або ще не проспався з ночі.

Платов був босий, у розстебнутому кітелі, чорняве волосся стояло сторчма. Правильні риси обличчя псувала нетвереза гримаса – так дивляться напідпитку, коли намагаються розібратися, що вони пропустили і що відбувається з ними, шукаючи своє місце в загальному гармидері.

– Якого чорта! – гаркнув він, упершись правицею в одвірок, лівою рукою далі стискаючи двері.

– Я збираюся запитати це саме у вас, – відчеканив Зубов, насилу стримуючи злість. – Ви, капітане, лишилися тут добровільно. Охороняти тіло й чекати мого повернення. Замість цього... Немає слів!

Не так вибачаючись, як відчуваючи – сторонні не мусять таке бачити, особливо коли йдеться про офіцерів імператорської армії, Зубов повернувся до Клима, говорячи до нього німецькою, та адресуючи слова також Віхурі:

– Пан капітан шокований трагедією. Він мав стосунки з убитою, і ця жінка справді багато значила для нього. Додалися відомі вам делікатні обставини, пане Кошовий. Нерви здали. Я правий? – він глянув на Платова.

– Я її любив, – відгукнувся капітан луною, так само перейшовши на німецьку, потому зовсім недоречно, не відповідно моменту гикнув. – Пардон, панове. Я не повинен... Але я... – знову гикавка, – заплутався.

– У чому ви заплуталися? – швидко Спитав відставний комісар, знімаючи окуляри. – Вас лишили тут на якийсь час. Отже, тіло знайшли не тепер, давніше. Коли, нині вночі? Скільки годин тому? Хто виявив – ви, пане офіцере?

– Він не говоритиме з вами в такому стані, – заперечив Зубов.

– Я можу говорити! Я при пам'яті! – вигукнув Платов. – Поки ви десь їздили, мені вдалося поспати. Задля цього знайшов тут коньяк, сам же приніс його сюди раніше. Французький...

– Вижлуктили все?

– Лишилося. Ходімте, я...

Зубов, рішуче обійшовши тіло, став між капітаном та Віхурою.

– Обставини міняються, панове. Вибачте. Поки мій товариш не прийде до тями, розмовляти зі сторонніми я йому не дозволю.

Тепер Клим відчув – його вихід.

– Момент! – промовив голосно, клацнувши пальцями, аби привернути до себе загальну увагу. – Шановне панство, половина з присутніх не розуміє, що до чого і хто тут є хто. Пан Віхура відразу почав діяти, як звик, не з'ясувавши до пуття, в чому справа. Пан Платов не знає, для чого сюди привели двох чужих. Пан Зубов готовий поміняти свої ж плани, але навряд чи це мудро.

– Поясніть, пане Кошовий.

– Дуже просто, пане капітане. За всіма законами, той, хто першим виявив злочин, тим більше насильницький, й повідомив про те, не важливо кого, є водночас підозрюваним і свідком.

– Хто тут підозрюваний?! – рявкнув Платов, і, аби все відбувалося не поруч із трупом, його п'яний вигук прозвучав би комічно.

– У меншій мірі, в меншій, – поспішив заспокоїти його Клим. – Передусім ви важливий свідок. І якщо зараз пан Зубов почне давати вам раду, клопотатися про залагодження справи перед вашим начальством у Генеральному штабі, тим часом приховувати вбивство його коханки вже стане неприпустимим. Ви даєте справі хід, сюди збігається кримінальна поліція, і право першого допиту матиме слідчий. Моя місія зводиться на пси. Бо щоб успішно, як ви хочете, провадити її, я мушу знати більше, ніж офіційні дізнавачі. І те, що свідок їм із відомих усім причин розказувати поки не буде. А досвід пана Віхури нам узагалі не знадобиться. Словом, або я говорю зі свідком і пан Марек при цьому присутній, або... – він зробив паузу, розуміючи – зараз із рівним успіхом блефує та наривається, все одно завершив: – Або повертайте мене назад у камеру, якщо вам потрібно судити когось, подібного до мене.

Зубов насупився.

Адвокатський довід негайно дав Кошовому підказку: цей капітан із тих, хто терпіти не може, коли хтось замість нього стає на капітанський місток, починає керувати й робить уже правильно.

Хоч віко сіпнулося, проте переможного блиску в очах Клим не стримав.

– Добре, – видушив із себе Зубов. – Я маю бути присутнім при допиті свідка.

– Розмові, – тут же поправив Кошовий. – Допитувати його в нас із паном Мареком нема жодних офіційних повноважень. Навряд чи пан Платов скаже нам таке, про що не говорив вам чи не хоче вас повідомити. Ваша присутність збиватиме його.

– То є так, – ствердно кивнув Віхура.

Зубов знову зітхнув, тепер уже приречено.

– Робіть, як знаєте. Але не тягніть. Самі ж кажете – мертве тіло вже й так перележало.

– Зараз трупи можуть лежати довше, навіть на виду в усіх, – вкрутив відставний комісар. – Людей частіше мордують, бо війна. Вам, панове офіцери, не треба додатково тлумачити: вбивство під час війни здебільшого злочином не вважається. А того, хто знищить більше народу особисто чи віддасть відповідний наказ, можуть урочисто нагородити.

Зубов промовчав.

А Віхура ступив до Платова, кивком змусивши його повернутися назад у спальню. Кошовий рушив за ним.

Двері причинилися.

– Ви справді думаєте, що я вбив Божену?

Сидячи на зібганому ліжку, капітан крутив головою, дивлячись по черзі на кожного з присутніх. Схоже, таки тверезів, бо один шок змінив інший. Звернувши раптом увагу на зовнішній вигляд, Платов квапливо привів волосся до ладу, взявши з креденсу черепаховий коханчин гребінь, потому застебнув кітель, обсмикнув краї. Глянувши на босі ноги, поворушив пальцями, додаючи ситуації зовсім недоречного комізму. Кинувши погляд на чоботи в кутку, заховав ступні в домашні капці.

Чоловічі.

– Ваші? – кивнув на них Кошовий.

– Хто? А! – капітан провів долонею по лицю, ніби стираючи щось невидиме. – Перевзувався, як приходив. Божена наполягала. Дуже хотіла, аби по-домашньому. Навіть коли війна... Тобто... Тим більше, що війна...

Спершу Антон Платов спробував говорити німецькою, та Клим для зручності свідка перейшов на російську, перекладаючи Віхурі швидко й точно. Відставний комісар поки відсторонився, відсунув у куток фотель, примостився в ньому, не знімаючи пальта й капелюха. Руки спершу схрестив на грудях, потім запхав у кишені, виглядаючи в затісному для своєї статури кріслі незграбно.

– Ваша коханка тримала вдома чоловічі капці, – сказав Кошовий.

– До чого тут... Куди ви хилите, пане... не знаю, як вас...

– Климентій Кошовий, – додав, подумавши хвильку. – Адвокат.

– Мені потрібен адвокат? – капітан почав заводитися. – Звідки ви взялися? Хто вас кликав? Узагалі – якого чорта тут відбувається?!

– Жорстоко вбито жінку, з якою ви мали інтимні стосунки, – спокійно пояснив Клим. – Усупереч усім правилам ваш товариш, капітан Зубов, доручив мені провести дізнавання приватно.

– А?.. – Платов кивнув на Віхуру.

– Досвідчений львівський поліцейський. Без його допомоги я не матиму правильних відповідей на деякі питання. Пане капітане, давайте відразу домовимося: друзями ми з вами бути не можемо, ворогувати з вами та всією російською армією не хочемо. Заради власної безпеки, тут і тепер. Проте, з'ясовуючи обставини цього злочину, діяти маємо намір у ваших інтересах.

– Не беріть на себе забагато, – буркнув Віхура польською.

Зрозумів Платов чи ні – хтозна. Ковзнув поглядом на відставного комісара, видихнув, зосередився на Кошовому.

– До ваших послуг. Прошу сідати.

Примостивши навпроти капітана стілець, Клим осідлав його, своє пальто для зручності розстебнув, капелюха збив набакир.

– Почнемо спочатку. У помешканні жінки, з якою ви мали інтимний зв'язок, уже знайшлися чоловічі капці. Бачу, добротні, та не нові. Отже, куплені не спеціально для вас. Одруженою Божена Микульська, здається, не була. Розлученою – так само. Вас не здивували оці капці в оселі молодої панни?

Перш ніж відповісти, Платов підвівся, важко видихнувши при цьому, взяв напівпорожній графин, налив у склянку води, жадібно випив, облизав сухі губи.

– Ні. Чесно кажучи, не сушив цим голову.

– Даруйте за те, що скажу, бо можу образити вас... Ви в панни Божени навряд чи були першим чоловіком.

Капітанові очі блиснули вогнем, та він стримався.

– Це правда. Не бачу тут нічого... розумієте... такого...

– Я теж, – кивнув Клим. – Проте бачу інше: ви в панни Микульської були не першим мужчиною, але й не першим коханцем, котрий отак, запросто, приходить сюди, перевзувається в капці, сидить у фотелі, на ліжку тощо. Мав нагоду вести чимало кримінальних справ побутового характеру. Відставлені чоловіки, екс-коханці, навіть жінки, колишні дружини й коханки, – це надзвичайно ревнива публіка.

При цих словах Віхура заворушився, збираючись щось додати. Та враз мотнув головою, відвернувся до вікна.

– То ви, пане Кошовий, по капцях дійшли висновку, що вбивця – колишній коханець? – стрепенувся Платов.

– Не лише. Жертва відчинила двері та впустила вбивцю без боязні.

– Їй погрожували, – мовив раптом капітан.

Тепер Віхура насторожився, подався вперед, обмінявся швидким поглядом із Климом. Той теж випростався, став урівень із Платовим, не запитав – виплюнув:

– Хто? Коли? Як?

– Божена жалілася. Кілька разів, двічі або тричі за короткий час. Підкидали записки, били вікна. Зволите побачити в залі. Я дивом розшукав у цьому місці скляра, аби замінити потрощене. Не затикати ж подушкою...

– Інші затикають, – кинув Віхура, зиркнувши на капітана з-під капелюха.

Клим і собі не стримався.

– Ви чудово розумієте, чому в королівському місті зараз неможливо знайти не лише скляра, а й іншого ремісника, – і тут же перескочив до ближчої теми: – Записки зберегли?

– Хотів віднести, куди слід.

– Наприклад?

– Поліція. Чи контррозвідка....

– Думаєте, там перейнялися б погрозами, які отримує львів'янка, котра спить з офіцером ворожої армії?

Платов знову спохмурнів.

– Як на людину, котра ходить по линві, ви вже забагато собі дозволили, пане Кошовий.

– Але картина виглядає саме так! – відповів Клим жорстко. – Поки історія не виходить за межі вашого інтимного життя, військова контррозвідка в неї не влізе. Лишається поліція. Чому справді не пішли туди?

– Божена не бачила сенсу. Порвала й спалила, по всьому.

– Нехай так, – повів плечима Кошовий. – Зате маємо дуже цікаву картинку, яснішу, ніж навіть півгодини тому.

– Поясніть, – це сказав Віхура.

– Вбивця мав бути не просто добрим знайомим, а близькою, довіреною особою, аби панна Божена, котрій погрожували вже не раз, впустила його без страху. Маємо доволі вузьке коло підозрюваних, панове.

– Нема ще жодного, – буркнув Платов.

– З'ясуємо, з ким ваша коханка мала тісні стосунки, не конче інтимні, – матимемо кандидатів. Навряд станом на теперішній час їх може бути забагато.

– Чому? – стрепенувся капітан.

Клим не стримав посмішки.

– Слухайте, вам кортить, аби в неї чоловіків було більше?

– Ви знову переходите межі, пане Кошовий.

– Я це вже від вас чув. Тлумачу: зв'язок із вами панна Микульська не приховувала. Про це, зокрема, свідчать згадані вами погрози. Тому в пристойному товаристві знатися з нею перестали, хоч до того часу вона напевне оберталася саме в ньому. Розірвати зв'язок, припинити вітатися, переходити на інший бік хідника – ось вони, методи покарання.

– З вашої логіки виходить, потенційний убивця мусив би приховувати факт спілкування з Боженою, – зазначив Платов миролюбніше.

– О, ви теж починаєте комбінувати! – Кошовий клацнув пальцями. – Напрямок визначений вірно. Треба виявити того чи тих, хто старанно приховував свої контакти з убитою. Не лише від вас, пане капітане. Передусім від громади, свого ближнього кола. Звідси питання: вам такі люди не знайомі:?

– Ні! – відрубав Платов, та за мить перепитав: – Про чоловіків чи жінок мова?

– Якщо знаєте жінку, ладну отак орудувати підсвічником, аби звести з вашою коханкою рахунки... – Клим розвів руками. – Хіба маєте конкурентку.

– Господь із вами!

– Чудово. Жінок викреслюємо. Можете щось сказати про чоловіків?

– Ні, – капітан говорив уже не так різко, проте не менш категорично.

Кошовий потер руки, зиркнув на Віхуру, ніби перевіряючи, чи правильно веде розмову. Відставний комісар кивнув, зрозумівши погляд саме так. А Клима чимдалі захоплював азарт.

– Божена когось підозрювала? Припускала, хто може погрожувати?

– Конкретних осіб не називала. Хоча я намагався говорити з нею про це.

– Як ви познайомилися? Де, коли, за яких обставин?

Платов заповнив чергову паузу, знову хлюпнувши собі води. Вихилив не відразу, покрутив склянку в тонких аристократичних пальцях, для чогось глянув через скло на Клима, потім на Віхуру.

– Я обов'язково повинен розказати?

– Так.

– Що це дасть?

– Може бути важливим, як почався ваш зв'язок. Чия ініціатива, хто першим пішов на контакт?

Капітан нарешті випив воду, далі грався порожньою склянкою.

– Тепер розумію... Тобто... Все якось...

– Сміливіше, – підстьобнув Віхура, звернувшись до капітана німецькою.

– Божена підійшла сама, – вичавив Платов. – Виявила до мене інтерес. Боже, аж тепер доходить, заднім числом: виділила серед інших, пішла просто до мене. Був якийсь прийом в ресторані готелю «Жорж». Здається, граф Бобринський тоді наказав... рекомендував... словом, демонструвати містянам лояльність російської армії. Нас не треба боятися, ми принесли мир... Хто запрошував дам, чи просили їх спеціально – поняття не маю. Сам був серед гостей, Божена зробила знак бокалом з протилежного кута ресторанної зали, я салютував у відповідь... Вона дуже гарно почала розмову.

– Гарно?

– Непомітно. Не шукала приводу, не вигадувала нічого, розумієте? Вона ніби знала про мене все.

– Все?

– Багато, – виправився Платов.

– Чув про подібний прийом. Середина вересня, чи помиляюся?

– Вересень, точно. Дату не назву зараз.

– Не треба. Вона справді не має значення. Близькими ви стали відразу, того ж вечора?

– Наступного. Божена запросила до себе... сюди... Я тоді пізно затримався в штабі, придумав щось, аби втекти від безкінечних нарад. Примчав із шампанським, боячись розбудити її. Але вона не спала, чекала... Як кажуть, при параді. Здається, могла чекати довше.

Дзень!

Склянка, випавши з капітанових пальців, розбилася об підлогу – килим у спальні поклали не надто товстий.

– Дякую за терпіння, – сказав Клим. – Якщо пан Віхура нічого не додасть, у мене з питаннями все.

Відставний комісар замість відповіді підвівся, посунув до виходу, не повертаючись.

Поки розмовляли, Зубов зняв з канапи шовкове китайське покривало й накинув на закривавлене тіло.

– Можете щось сказати? – спитав, щойно чоловіки вийшли.

– З нервами в пана офіцера негаразд, – прогудів Віхура. – Як для військового, надто вразливий.