Текст книги "Коханка з площі Ринок"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Загинула близька йому людина.

– Та годі, пане капітане, – відмахнувся той. – Жінці, з якою він спав, провалили голову. Той, хто вчинив так, ненавидів її. Ми з вами певною мірою колеги. Б'юся об заклад, ви бачили трупи. Не гидуйте, придивіться уважно. Тут, а краще – коли тіло обмиють в анатомічному театрі. Закладуся на що завгодно: ви навряд чи зможете виявити перший удар, бо смертельний – кожен. Убивця знав це. Вбив з першого удару, та все одно гатив, гатив, гатив, – відставний поліцейський красномовно махнув правицею згори вниз кілька разів, мов стукав молотком чи рубав дрова. – Так робить або психопат, або той, хто ненавидить жертву. Перший варіант відкидаємо. Панна не з тих, хто не розрізняє людей. Душевно хворому не відчинила б проти ночі. Ненавидіти сліпо файну кобіту – треба щось особливе, прошу пана. Ось мій висновок.

– Заради цього я й радив залучити пана Віхуру, – сказав Кошовий. – Наша домовленість щодо винагороди йому в силі?

– Ви більше торгуєтесь, чим приносите користь, – скривився Зубов, та Клим відчув: капітан говорить швидше для порядку, аніж справді так думає. – Власні висновки маєте?

– Мушу подумати, скласти в голові.

– Не забувайте: звітуєте мені про кожен свій крок.

Кошовий пропустив попередження повз вуха.

– Поради приймаєте? Чи лише звіти?

– Поради?

– Так. Сюди вже треба викликати поліцію. Капітана Платова хтось бачив тут чи поруч уночі?

– Навряд, – промовив Зубов після паузи.

– Ваш водій?

– Лишіть. Федір сюди не заходив. Навіть аби знав, що тіло виявив особисто капітан і не тепер, а раніше, – забрав би це з собою в могилу.

– У такому разі, пане капітане, ось вам пояснення, чому тіло пролежало в помешканні кілька годин. Платов прийшов сюди, – Клим глянув на настінний годинник, – пізнім ранком. Скажімо, об одинадцятій чи за десять по ній. Побачив замордовану панну Божену, спершу дав знати вам – це просто пояснити. Ви звеліли викликати тих, хто має цим займатися. Що казати поліціянтам, коли вони прибудуть, коли казати і чи говорити з ними взагалі, – вирішувати панові Платову. Наразі все.

Віко сіпнулося – тепер переможно.

Зубов потер гостре підборіддя, крекнув, повернувся до Віхури всім корпусом.

– Розумію, ви давно знайомі з паном... гм... адвокатом?

– Чимало, – почув у відповідь.

– Він завжди такий хват?

– Як? – відставний комісар не зрозумів останнього слова, та швидко здогадався про значення за капітановою інтонацією. – Та хтозна. Клопоту з ним мав.

– Клопоту?

– Отож. Коли пан викручує так, що завжди правий, і хочеш заперечити, а не маєш як, – то для поліції великий клопіт...

...З будинку колишній адвокат і колишній поліцейський вийшли вдвох, без охорони. Клим примружився, глянувши на ратушу, над якою вітер полоскав біло-синьо-червоний прапор з двоголовим російським орлом. Не дощило, хоча львівський листопад майже завжди довго оплакував минулі погожі дні. Проте ніколи о цій порі будівля не здавалася Кошовому такою сумною, як цьогоріч. Піднявши комір пальта, гмикнув;

– Дуже довгий ранок. Прокинувся в тюрмі, не підозрюючи, що отак відпустять. Але не повірите, пане комісаре; не тішуся чомусь. Неправильно себе веду, мусив би стрибати цапом...

– Бо вас випустили з-за ґрат, та не на волю, – буркнув Віхура у відповідь, поправивши капелюха. – Навіть я маю більше свободи.

– Правда ваша.

– І заради Бога, не звіть мене вже комісаром!

– Для мене ви, пане Мареку, завжди лишитеся комісаром.

– Коли б ми ще з вами отак мирно постояли.

– Мирно? Та пан жартує! У мирний час отака наша зустріч була б надзвичайною подією. І ми б напевне рушили на пиво.

– Якби мені дозволила пані Віхурова, – кивнув відставний поліцейський.

Говорячи так, думав у цей час про своє. Пожував губами, потому збив великим пальцем капелюха на потилицю, чого раніше солідний чоловік собі при всіх не дозволяв.

– Знаєте, пане Кошовий, я зараз розкажу вам про вбивцю трошки більше, ніж тому російському офіцерові...

Розділ шостий
Таланти маленької панни

– Та що ж він вам сказав?!

– Направду – нічого з того, про що я не здогадався б сам, аби був уважнішим.

– Та ви ж не були уважнішим там, на місці, пане Кошовий!

– Ох, Шацький, – похитав головою Клим. – На моєму місці ви б так само не були зразком проникливості. Кілька діб у Бригідках, знаєте...

– Не забувайте, де ми з вами здибалися!

Шацький гордо випнув худі груди, а Естер зітхнула й спопелила чоловіка поглядом, від чого той миттю здувся й глянув на дружину винувато.

Але він сказав чисту правду.

...Дантист із Кракідалів[20]20
  Дантист із Кракідалів... – Кракідали: район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася відразу за Краківським базаром. Був місцем компактного проживання євреїв. Район вважався одним із найбідніших у місті.


[Закрыть] був першим справді добрим львівським знайомим Кошового. Вони таки сиділи в одній тюремній камері. Не в Бригідках, лише в поліцейському відділку. Та й то обох швидко звільнили. До честі Шацького, подальша дружба з Климом пішла йому на користь. Принаймні відтоді він більше не потрапляв за ґрати, і пані Шацька заледве не молилася на Клима, завдячуючи цим саме йому – вона так вважала, а Кошовий не заперечував.

Замолоду Йозеф вів не надто стриманий спосіб життя. За жінками не волочився, бо критично оцінював власну зовнішність та статки. Проте грошей вистачало, аби вештатися львівськими барами, знайомитися з різними людьми, часто – на один вечір, унаслідок чого Шацький несподівано для себе став не лише носієм найпотаємніших міських пліток, а й кладезем безцінної інформації. Вже згодом, одружившись, завівши купу дітей та маючи власну практику, розширив коло, ставши для своїх пацієнтів кимось на кшталт духівника.

Не секрет, що з усіх лікарів люди найбільше бояться дантистів. Лікувати зуби завжди боляче, і найгірше – коли не можна кричати. Тобто можна: стиснеш щелепу, вкусиш стоматолога за палець, іноді до крові, потім перепрошуєш його, він – тебе, знову повертаєш довіру один до одного. Як же інакше дозволяти пхати собі до рота чужі пальці та різні металеві інструменти. Аби люди терпіли, сидячи з роззявленими ротами, Шацький починав заговорювати їх, розважаючи свіжими чутками й плітками. Часом пацієнти, особливо дами, забували про все на світі, слухаючи дантиста. І потім довіряли йому таємниці, не свої – чужі, аби теж показати власну обізнаність у львівських справах.

Ось чому Йозеф мав усі підстави говорити: половина Львова знає Шацького, іншу половину знає сам Шацький. Якщо й перебільшення, то не аж таке. Втім, звичка всотувати різноманітні відомості не рятувала його від звички загулювати в барах. Так ставалося, коли Йозефа виснажувала важка щоденна робота. Інакше він не міг і не мав права: на ньому, крім самого, ще п'ятеро, включаючи дружину, всіх треба годувати, вдягати, навчати. Випивати дантист дозволяв собі чим далі, тим рідше, але й гулянки призводили до важчих наслідків. Здоров'я ліпшим не ставало, він утрачав контроль над собою, тому поліцаї на вулицях тягнули Шацького за ґрати частіше, ніж по молодості.

Естер Шацьку, вроджену Боярську, яку чоловік називав своєю фейгале[21]21
  ... називав своєю фейгале... – фейгале (ідиш) – маленька пташка, ластівка.


[Закрыть], переймало не лише це. Вона любила чоловіка й боялася, щоб Йозеф не повторив долю її молодшого брата, Іцхака. Юнак подавав великі надії, й тато назбирав грошей, аби Іцик – так його називали – міг розпочати власну справу. А той якось необачно, за порадою приятеля, котрий, як виявилося, дав її навмисне, заклав майно банкові. Спокусник там служив і час від часу знаходив таких наївних заставників, котрих підбивав можливістю легкого й швидкого заробітку. Іцик прогорів, майно довелося віддавати, після чого Боярський-молодший за дуже короткий час опинився на бруці[22]22
  ... опинився на бруці... – брук: синонім міського дна, асоціація з брукованими вулицями.


[Закрыть]. Одного разу його знайшли мертвим у водостоку, тіло пролежало ніч, його встигли погризти щури. Вдруге такої втрати й ганьби водночас Естер переживати не хотіла.

Дивним чином лише дружба з Кошовим та участь у його не завжди безпечних пригодах, куди Йозеф встрявав за власним бажанням, хоч усякий раз дуже боявся, вплинула на його поведінку. Шацький майже зовсім припинив мандрувати барами сам, а як робив це – то в компанії Клима, й уникав найбрудніших та найдешевших закладів. Удома Естер дозволяла чоловікові випити наливки, але небагато, по святах, бажано, аби при тому був присутній пан Кошовий. Ось ще одна причина, чому Йозеф намагався частіше запрошувати друга в гості.

Дім Шацьких завжди був гостинним, хоч жили тут не надто заможно, без надлишків. Проте війна різко змінила й ці традиції. Євреї з приходом російської армії та проголошенням нової влади раптом опинилися поза законом. Ніхто не оголошував цього спеціально, тим більше не друкував у газетах. Але Кошовий за шість років життя у Львові забув, як виглядають погроми і що вони взагалі бувають. Коли капітан Зубов шпетив російських поліцейських, мав рацію: полювання на жидів стало ледь не основою їхньої служби.

Уже під кінець вересня за наказом полковника Скалона, нового міського голови, в минулому – київського поліцмейстера, до Львова з різних російських міст виписали кількасот городових, філерів, судових приставів із помічниками. На ділі саме стражі порядку виявилися тими, хто закривав очі на «чорні сотні»[23]23
  ... закривав очі на «чорні сотні»... – збірна назва для низки російських монархічних і ультранаціоналістичних організацій, що виникли після революції 1905 року в Російській імперії. Назву взяли від низового нижньогородського ополчення Смутного часу, під проводом Кузьми Мініна. Виступали за збереження самодержавства на основі уваровської формули «Православіе, Самодєржавіе, Народность».


[Закрыть], після того визначаючи самі єврейські громади винними в провокуванні народного гніву: так називали погроми. Найперше рядових поліцейських обурював той факт, що євреї мали право володіти великими помістями, брати в оренду землю й крамниці, навіть працювати на державних посадах. Потім єврейським громадам почали виставляти рахунки невідомо за що.

Кошовий знав про випадок, коли кількох донедавна заможних євреїв заарештували за намір перешкоджати руху транспорту містом, у тому числі – муніципального. Від перших днів окупації через Львів у напрямку театру бойових дій потягнулися численні обози та інший військовий транспорт, як ускладнюючи життя візникам, так і заважаючи трамвайному руху. На відміну від прийнятих у Росії правил, котрі зобов'язували їздити правою стороною, австрійські вимагали пересуватися лівою.

Виявилося, наказу міського голови тут не досить: можна змінити все, окрім трамвайних колій. Аби все відповідало російським вимогам, треба переробляти стрілки, чого ніхто робити не вмів. Пішла позбавлена смислу череда розпоряджень, котрі друкувалися в газетах і суперечили одне одному. Результат – ніхто нічого не поміняв, трамваї як ходили лівою стороною, так і лишилися. Хто перший та з чиєї подачі побачив тут велику єврейську змову, невідомо, хоч Клим звертав увагу на відповідні публікації відомого русофіла Зенона Химича, котрий рік тому втік до Петербурга, дізнавшись, що готується його арешт. Але насправді персона тут ролі не грала. Заклик: «Бий жидів!» міг лунати від кого завгодно.

Ближче до кінця жовтня перша хвиля погромів уляглася, бо подібна поведінка не зміцнювала авторитет російської влади. Переслідування не припинилися зовсім, просто їх починали готувати старанно, вибірково й підганяли під відповідні букви російських законів. Недобрий час родина Шацьких пережила дивом: одного разу врятувало вміння Естер говорити каліченою російською, тож погромники пішли, потім хтось попередив завчасно Йозефа, і родина тихцем вибралася з небезпечного місця, пересидівши навалу на околиці в родичів на Філіпівці[24]24
  ... на околиці в родичів на Філіпівці – район Львова, один із тих, де почалися приватні забудови.


[Закрыть].

Тепер вони жили й трусилися. Невпевненості додавала відсутність старшого сина – Шмуля, якому нещодавно настало вісімнадцять, втік зі Львова разом із іншими біженцями, й від нього досі не було вістей. У записці, яку знайшла шістнадцятирічна Рива, старша з двох Йозефових доньок, написав: або піде до війська, або влаштується десь у Варшаві, потім знайде спосіб переправити туди всю родину.

– Це все Лапідус! – розпачливо кричав Шацький, згорьовано цмокаючи губами. – Мій син давно бере з нього приклад! Йой, хіба я не казав тому шлимазлу: мусиш мати на плечах власну голову!

– Твій син, Йозефе, таки має добру голову і кебету в голові! – парирувала Естер. – Я щаслива, що хоч хтось знайшов змогу забратися звідси!

– На кого він кинув родину! – розорявся Шацький.

– Та на тебе ж! – отримав відповідь. – Хто, як не батько, захистить нас!

– Ніби я маю змогу вас захистити належним чином! Почнуть бити – мене першого, потім переступлять через мій труп!

– То ти вже помирати зібрався?

Будучи тоді присутнім при цій розмові, Кошовий мовчав, хоч Шацький час від часу кидав на нього погляди, в яких читалося прохання виступити арбітром. Клим ще не знав, як поводитися самому, а тим більше не міг нічого порадити людям, котрих війна та вторгнення чужої армії фактично зрівняли в становищі й правах.

До Шацьких він навідався наступного ранку. Повернувшись з площі Ринок до себе на Личаківську, найперше, що попросив у пана Зінгера, – дати можливість нагріти води. Поки робилося, почав прибирати в помешканні, як міг.

Перервався лише на миття. Води виявилося небагато, доводилося тягати з водогону, зайнялася цим пані Зінгерова – вперше на Климовій пам'яті. Та він чудового розумів: двірника зробити щось для мазепинця-пожильця не проситиме. Навіть коли виконає, цілком може помочитися в воду, від Бульбаша віднедавна чекали ще й не такої бридоти.

Роздягнувшись догола, Кошовий став у велику миску, старанно обмив себе гарячою водою, тягнучи її з відра губкою. Повернувши не звичну чистоту, але бодай відчуття свіжого тіла, перевдягнувся. Брудну, просякнуту в'язницею білизну замотав у клумак. Розкидатися навіть спіднім не міг собі дозволити, тому вирішив згодом через Зінгера знайти пралю, котра пере на дому. Чим заплатити – поки не знав, тому й вирішив не поспішати.

Хотів поголитися.

Потер жорстке підборіддя, уважно придивився до себе.

Моргнув. Цього разу не віко – сам.

Нехай.

Листопадові сутінки падали рано, й Клим вирішив відлежатися. Причин на те мав кілька. Найперше – втомився, справді. Насичений день вимагав дати думкам лад. До всього кишки грали марш, роздобути щось пожувати було важливіше, ніж виконувати доручення, заради якого йому подарована свобода. Знайшлися якісь сухарі, та цього замало. На щастя, подружжя Зінгерів далі виявляло пильність, нагодувавши канапками, печивом і пригостивши ерзац-какао з сахарином уприкуску. Нарешті, вештатися в сутінках Львовом не рекомендувалося, тим більше, що з наближенням вечора починалася комендантська година. Порушника могли не просто арештувати, а й розстріляти за непокору, списавши на боротьбу з підозрілими особами й потенційними шпигунами.

Тож Кошовий, навіть маючи індульгенцію від контррозвідки, все одно вирішив не ризикувати без потреби.

Але з Шацьким мусив переговорити. Не затягувати.

Вони не бачилися лише кілька тижнів, та за цей час Йозеф устиг постарішати ще більше.

Хоч дантист раніше не виглядав на свої роки – без малого п'ятдесят. Кучма волосся, яку вдома не прикривав традиційний старий крислатий капелюх, стала зовсім срібною. Якщо дотепер лиш виглядала неохайною, бо волосся погано лягало під гребінець і не збивалося під головним убором, нині за шевелюрою справді не доглядав. Так само кинув піклуватися про бороду – сплуталася й робила свого господаря віддалено схожим на старого цапа. Волосся вже прикривало м'ясисті, трошки сторчкуваті вуха. Але лишився прямий, трохи заширокий, із невеличкою орлиною горбинкою ніс: його цікавий дантист, незважаючи на війну та пережиті страхи, тримав по вітру.

Щойно Кошовий переступив поріг, Естер, чиє волосся, на відміну від чоловікового, далі лишалося кольору свіжої смоли й незмінно було закручене тугим вузлом, заквоктала й обійняла його. Наступної миті гостя оточили Рива з Ідою, молодшою, дванадцятирічною донькою. До них долучився найменший, шестирічний Даніель. Його тут звали Дені, й хлопчик був трохи клишоногим – не ходив, котився перевальцем, нагадуючи в кращі часи, коли мав акуратне черевце, кумедного ведмедика.

Поки всі наввипередки раділи його поверненню з тюрми, сам Шацький печально сидів за столом перед шахівницею. Тепер пацієнтів майже не було. Хтось вирішив поки не лікувати зуби в єврея, але більшість не могла собі дозволити дантиста через швидке зубожіння. Втім, дехто навідувався, бо коли війна, а ще й зуби болять, то вже занадто. Грішми не платили, несли якісь харчі або речі, котрі можна поміняти на чорному ринку. Не мав Йозеф з ким, окрім Шмуля, грати в шахи. Іда з Ривою ігнорували гру, й не лишалося нічого іншого, як уперто навчати Дені. Котрий, до слова, вже розумів: фігурки на дошці в клітинку пересуваються не просто так.

Далі вони пили чай, Клим повідав про події останніх днів, перейшов до подробиць і аж потому дійшов до висновків Віхури, котрі той замовчав. Шацький на той момент так запалився, що навіть дозволив собі гарикатися, як у старі добрі часи, а Естер – знову покрикувати на нього. Складалося враження: тут, у розхристаній оселі бідних львівських євреїв, – острівець миру й спокою, який ніхто й нічого не ладні порушити ззовні.

– Не знаю, як це допоможе мені.

– А раптом я із вашого словесного опису когось упізнаю, пане Кошовий!

– Навряд, Шацький. Навряд. У мене до вас інша справа.

Від самого початку чоловіки домовилися: Клим не «панькається» з Йозефом, хоч той і старший від нього, натомість у відповідь чує на свою адресу «пан» як знак поваги. Сперечатися марно, Кошовий давно звик.

– Гаразд, – кивнув він. – Віхура фактично назвав мені все, крім імені. Панну Божену вбив чоловік, вищий за неї. Приблизно на голову, хоча може бути ще вище.

– Велетень?

– Та де, Йозефе! – втрутилася Естер, чия думка для Клима часом виявлялася важливішою й вирішальною. – Чим ти раніше слухав? Пан адвокат сказав: забита панна була на зріст невисока.

– Я не відразу звернув увагу, – підхопив Кошовий, розвиваючи тему. – Знаєте, мене мучило це вчора цілу ніч. Крутився, не міг зрозуміти, що саме муляє. Потім осяяло: коли бачиш закривавлений труп із розтовченою головою, менш за все звертаєш увагу на зріст жертви. То потім уже фахівці обмірюють все рулеткою, пишуть купу паперів, нотують туди всі отримані цифри. Але я, ступивши в помешкання, побачив невеличку кімнату. Тому тіло на підлозі виглядало... як би сказати... – він поклацав пальцями, допомагаючи собі підібрати правильні слова, – ...відповідним до кімнати. Отак якось.

– Пан має на увазі, що в більшому приміщенні зріст нещасної швидше б кинувся в очі?

– Я обожнюю вашу дружину, Шацький! Пані Естер, мало хто може так вірно озвучити чужі думки.

– Та ну, пане Кошовий. Коли живеш із чоловіком, котрий має в голові хаос, мимоволі навчишся вирізняти з них раціональне зерно.

Естер пожартувала, але Шацький образився. Надувши губи, він відвернувся до вікна, але довго так не сидів, бо в кімнаті було цікавіше. Тим часом Клим вів далі.

– Віхура теж не відразу зрозумів, що жертва – невисока на зріст, нижче за середній. Зате визначив: її били згори, отак.

Він високо підніс затиснуту в кулак руку, різко опустив, при тому хекнувши й трохи налякавши Дені. Хлопчик не заплакав, як раніше, та все ж відсунувся ближче до матері.

– Ідо, Риво – заберіть брата в іншу кімнату, – звеліла Естер.

– Не малий уже. Сам піде.

– Бімлихе[25]25
  Бімлихе (ідиш) – даруйте.


[Закрыть], пане адвокате, – зітхнула вона.

Важко підвелася, взяла за руку найменшого, підвела до Іди, мовчки вклала в доньчину правицю. Коли донька спробувала заперечити – зупинила поглядом. Рива дивилася на невеличке дійство з переможним виглядом, але раділа недовго: матір і їй вказала пальцем на сусідні двері.

– Ви без того забагато чуєте.

– А я мріяла вирости, – протягнула Рива.

– Невчасно. Дорослою будеш, коли я скажу. Не тут і не тепер.

Діти остаточно змирилися зі своїм вигнанням, залишили старших самих. З мовчазної згоди Кошовий повів далі.

– Навіть чоловік мого зросту може бути вищим за панну Божену. Той самий Віхура. Ось у чому проблема: прикмета підходить будь-кому, не конче велетню. Але били точно, різко, сильно. Спеціальні виміри, як каже пан комісар, доведуть: жертва була своєму вбивці десь по плече. Він показав на собі. Той, хто вбивав, вищий за мене. Отже, зріст – вищий за середній. Навряд вона заводила знайомства з чоловіками однакового зросту. Якщо ми шукаємо серед її ближнього, дуже обмеженого кола, маємо особливу прикмету. Додайте сюди фізичну силу.

– Та високий же.

– Не всякий здоровило нині сильний. Віхуру давно бачили? Отож.

Естер жестом привернула до себе увагу.

– Тут, здається, не так сила, як лють. Вона додає.

– Згоден.

– Ваша маленька панна когось не лише образила – дуже розгнівала. До глибини душі, пане Кошовий. Образила в кращих почуттях, принизила. Можливо, розчарувала.

– Це важливо, – погодився Клим. – Зайвий раз підказує: шукати слід поруч. З цим я й прийшов до вас, Шацький.

Йозеф стрепенувся.

– До мене? Поруч із... Дуже перепрошую, пане Кошовий, та ви отак, при моїй дружині... Не міг я бути поруч із тою особою!

Тепер не стрималася Естер – зареготала так щиро й дзвінко, як давно собі не дозволяла. Вона буквально вибухнула, і троє дітей дружно визирнули з сусідньої кімнати, аби глянути, з чого матері так весело. Дені не стримався, собі підтягнув. Посміхнувся й Кошовий, зрозумівши, в чому річ. Один Шацький крутив головою, втямивши – сміються з нього, та не дотумкавши, де причина.

– Не про те мова, – сказав Клим, коли раптові веселощі трошки вщухли й Естер загнала дітей назад. – Ви знаєте все й про всіх. Божена Микульська, схоже, була за життя особою не такою помітною, як відома вам Агнеля Радомська, донька нафтовика, проте напевне знана в інших колах.

– Я не належав до кіл молодих легковажних осіб, – Шацький вкотре ковзнув поглядом по Естер.

– Але ви назвали покійну легковажною. Хоч не знаєте особисто, нічого про неї не чули. Невже у Львові справді знайдеться людина, яка невідома вам?

Шацький пожвавився, поцмокав губами.

– Про легковажність роблю виняток випадково з ваших слів, пане Кошовий.

– Що я такого особливого сказав?

– Історія її знайомства з тим російським капітаном. Прийом влаштовує ворог, – на цьому Йозеф наголосив, але стишив голос, ніби тут міг хтось підслуховувати. – Не всяка дама піде туди навіть на запрошення. Наші пані мають гонор, пане Кошовий. Не всі, але мають. Панна Божена до таких навряд чи належить, інакше – ви цілковито маєте рацію! – Шацькому було б про ту особу бодай щось відомо. Вона виникла перед капітаном нізвідки, чи не здалося вам?

Він хитро примружився, а Естер ураз підхопила думку, завершила її:

– Пане адвокате, покійниця шукала такої пригоди! Невже ви самі не зрозуміли?

– Вона шукала знайомства з офіцером. Прискорила події. Так роблять, коли хочуть вижити й жити.

– Курви!

Сталося так, що Шацькі вигукнули це одночасно.

Віко сіпнулося.

Клим прозрів.

– А Божена Микульська – не курва! Себе не продає за гроші! Подібні речі за той час, що минув, її коханець точно б дізнався! Випливло, знайшлися б добрі люди! Має досвід зваблювати чоловіків... Ні! – долоня легенько стукнула по поверхні столу. – Довіра! Їй потрібна довіра! Вона втирається в неї, має такий талант! Ви праві, пані Естер: наша маленька панна шукала не пригоди, не розваги. Їй був потрібен офіцер. Саме цей.

– Чи інший.

– Гаразд, просто – офіцер. З якою метою – інше питання. Важливо, що вона діяла фахово. Навчена.

– Життям, – сказала Естер Шацька.

– Або – поліцією, – промовив Йозеф Шацький. – Пане Кошовий, чи не дійшли ми з вами зараз силою спільного розуму до того, що коханка російського офіцера в мирний час могла бути поліцейським агентом?

– У такому разі її мав би впізнати Віхура.

– То хіба його парафія? Здається, персони агентів краще знає особисто пан Лінда.

Клим обмежився кивком, визнаючи правоту.

Карл Лінда до війни був начальником усієї таємної агентури кримінальної поліції, справді міг розказати про кожного з підопічних.

– Ось чому я про неї нічого не знаю, – розвів той руками. – Пан Лінда у Львові?

– Виїхав разом із родиною до Кракова.

– А хто ж тоді...

– Ви знаєте, хто.

Так, допомогти могла лише Магда Богданович.