Текст книги "Олюнька"

Автор книги: Андрій Чайковський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

VIII

Коли Шевко довідався, в якій небезпеці були його найліпші коні і хто їх урятував, не міг нахвалитися Дмитром.

– Я все своє кажу, що в ньому чиста шляхетська кров…

В нагороду за це дістав Дмитро гарні масові чоботи і суконну капоту. Дмитрові зовсім не шкодило, що капота не на нього була шита, коли сукно було тонке й добре.

Від цеї пори став Дмитро повіреним і правою рукою Шевка, а поле Костихи було насамперед оброблене і засіяне.

Шевко хотів випробувати вірність Дмитра на всі боки: він підкидав йому на стежку дрібні гроші, підглядав уночі, чи не носить чого мамі, але Дмитро не піддався якій-небудь спокусі. Гроші віддавав точно, а вночі й кроку не стулив з обійстя, не сказавши вуйкові, куди йде. Він перестав ходити на всі забави з ровесниками, а був пильний і невсипущий, як мурашка. При тім був веселий, бо бачив, що план його вдасться: вій бачив, що прихильність вуйка до нього росла з кожним днем. Про його задушевні плани ніхто не знав, крім Костихи, а вона не зрадила б сина, хоч би її вогнем пекли.

– Чому ти, Дмитруню, не йдеш трохи забавитися? Маєш чорну капоту, нові чоботи…

– Е, буду бавитися, як буде на чім, а тепер сиди в хаті, не рипайся!

– Ото розумна моя дитина! – тішилася Костиха й цілувала пристрасно розумну голову сина.

Вся закуттянська шляхта дивувалася, що з такого нероби вітрогона зробився статечний парубок. Закуттяни говорили:

– Шевко вміє добре екзецирувати[21]21
  Виховувати.


[Закрыть] хлопців… От що з того Костевого Дмитра зробив! Який то був ледар, бабин син, а тепер – аж любо подивитися…

– А що там, пані Полошинська, – питали сусідки, – а що ваш Дмитро?

– Та, богу дякувати, йому добре.

– Певно, що добре, а ще ліпше буде. Шевко своїх дітей не має, то кому ж усе запише, як не Дмитрові.

– У Шевка є своя фамілія, ближча, ніж я… Рідний його брат священиком, дітей у нього копиця, певно, йому дістанеться все… А я таки не хочу, бігме не хочу! – казала Костиха і складала руки, як до молитви.

– Е, що ви говорите? Дістанеться тому, кому Шевко запише, а з братом щось вони не дуже добрі.

Костиха хоч як любила такі розмови, а боялася їх. Ану ж Шевко почує, що балакають, і нічого не запише? Він не любить, щоб про його багатство говорили й диктували йому, як має робити. Почує, що говорять, і зробить інакше…

Цей рік обіцяв бути дуже добрим і врожайним, – такого року не пам'ятали й найстарші люди. Граду ніхто не боявся, бо в тих сторонах не бачив ніхто ніколи граду. Боялися лише розливу Дністра, що часто, назбиравши води з приток у своїй верхній течії, заливав тут цілу околицю. Однак тепер була постійна погода, переривана хіба незначними дощами.

Всі кинулися збирати з поля. Шевко обіцяв зібрати Костисі. Він має ким робити, бо, крім своєї челяді, прийняв ще декілька сторонніх робітників. Робота йшла жваво, погода держалася, все сухеньке зложили в стоги та стодоли. Видаток збіжжя був неабиякий.

Але не ціла Галичина була така щаслива. В місті балакали, що декуди був великий неврожай. Значить, буде попит на збіжжя і будуть добре платити. Так і було. Ледве настала осінь, почали прибувати торговці за збіжжям. Шевко взяв добрі гроші, і Костиха продала своє збіжжя добре. Шевко порадив їй купити кусень грунту.

– Гроші минуться, а грунту ніхто не вкраде, ані вода не забере.

Саме тоді трапився кусень шляхетського поля, де було кілька власників, що не могли погодитися. Написали контракт і випили могорич.

Від того часу, як Дмитро був у Шевка, Костисі велося дуже добре й усе йшло як по маслу. На себе та дитину багато не потребувала, сама трохи заробляла, обробіток поля нічого їй не коштував. За врожайні роки придбала кілька моргів поля, продавала в місті масло, сир, яйця, вигодувала кілька штук худоби, й так добро множилося з року в рік.

Дмитро все ще служив у вуйка. Раз каже вуйко до нього:

– Може б тобі, Дмитре, піти вже на своє, оженитися й бути господарем? Га?

– Е, моя жінка ще в попелі бавиться… Що я буду на своїм робити? Мені у вас ліпше!

Шевко був дуже рад з того, бо мав на кого спуститися з усім своїм. Вій мав до Дмитра таке довір'я, що посилав його зі збіжжям на ярмарок. Дмитро справився добре. Привіз добрі гроші та ще й недовго барився в місті.

Шевкова хата стояла в долішній частині Закуття, а що Дністер розливався тепер частіше, то Шевко задумав побудувати нову хату на горбі, в горішній частині села, куди вода не могла дістати. Він мав там свій власний просторий город. Маючи трохи придбаного гроша, поїхав у гори, накупив матеріалу і, поки прийшли сінокоси, звіз усе дочиста своїми кіньми. Дерево було сухе і добірне. Дубів на підвалини накупив таки у двірському лісі. Не відкладав довго роботи, згодив майстрів-німців і взявся до будови.

Дмитро помагав та дбав про все, як рідний син. Шевко тішився та постановив нагородити його за щирість.

Хата Костихи була стара й маленька. Коли майстри скінчили будувати хату Шевкові, закликав їх до хати Костихи, казав хату дочиста розібрати, а на її місце перенести свою давню. В тих сторонах будують хати дерев'яні в угли, тож за кілька днів при помочі сусідів на обійсті Костихи стояла велика дерев'яна хата. Треба було лиш обмастити глиною, побілити та пошити стріху. Солома була своя, глини навезли Шевкові коні, погода служила, тож за кілька неділь Костиха сиділа з дочкою в добрій теплій хаті.

Дмитро не був задоволений з того, хоч і не показував по собі. Він міркував, що коли Шевко побудував йому хату, то не думає віддати йому своєї нової, а він мав на неї велику охоту й рад би колись осісти на цілім Шевковім маєтку. Шевко не догадувався про те, а Дмитро перед людьми, найбільше, звісно, перед вуйком, показував велику радість і вдячність за таке добродійство.

IX

Відчуття Луця, що не довго поживе на цім світі, незадовго справдилося. Він почував себе щораз слабшим. Чим ближче до осені, тим більше мучила його ядуха, а при тім боліли руки й ноги так, що старий стогнав по цілих ночах, не міг спати.

В хаті було йому душно, а надворі холодно.

Луць уже не міг робити таки ніякої роботи. Ганна воркотіла й нарікала перед чоловіком, але все ще боялася старого й не наважувалася лізти йому в очі. Андрій любив свого батька, але як наважувався перед жінкою захистити його старість, Ганна закрикувала його так, що не знав, куди діватися. Він у таких випадках забував язика в роті, не смів договорювати початого слова, лише стискав плечима й відходив до своєї роботи.

Старий занемагав щораз більше Схуд, на лиці пожовк, руки стали трястися, а кашель, сухий, частенький і поривчастий, не давав йому кілька слів до ладу сказати.

Надійшла пізня осінь, ота найтяжча пора року для всіх ядушливих і взагалі хворих. Старий Луць не виходив з хати й ліг на постіль.

Недужий дідусь, відчуваючи близький свій кінець і розлуку з любою внучкою, не хотів її тепер і на крок пустити від себе. Та не можна сказати, щоб її нудив чим-небудь, як воно буває з тяжконедужими старими. Він було велить Олюньці сісти при своїй постелі на стільчику та заодно дивиться на неї, любується її гарним личком і гладить сухою дрижачою рукою по голівці.

Одної неділі, як Андрії пішли до церкви, а Олюнька лишилася сама з дідусем, старий каже:

– Слухай, моя Олюнько люба, маю тобі щось сказати. Я буду незадовго вмирати, мій кінець близький…

Олюнька й сама журилася тим, що дідусь нездужає, але таких страшних слів не сподівалася почути від нього. Розплакалася страшно й кинулася старому на груди та стала його обнімати, цілувати.

– Дідусеньку мій, соколику! Не говоріть так, не говоріть! Я такого не можу слухати. Що ж я, сирота, буду без вас робити на світі?– І гарячі її сльози котилися горохом на лице старого.

Він і собі заплакав, пригорнув дитину до себе щосили і став заспокоювати її:

– Така воля божа, моя дитино! Хто родився, мусить умерти. Та й мій вік уже по тому… Набідувався я досить, пережив не одно горе. От прийшлося й мою Мариню, а твою маму поховати, – та що порадиш? Нам здається, що воно так повинно бути, щоб діти ховали батьків, а в мене було навпаки; я поховав дочку і зятя разом, несподівано, одної днини… ба, я їх навіть не бачив, як ховали… померли від холери, та забрали їх, як ту падлину, й вивезли… Розумієш, як то страшно? Але в тім божа воля…

Олюнька тулилася до грудей діда і хлипала.

– Скажіть мені, дідусю, яка була моя мама і де її поховали?

– Була така, як ти, моя дитино. Ти цілком у неї вдалася, та дай боже, щоб ти була така добра, як вона. А де її поховали, я справді не знаю. От на холернім цвинтарі, що під каналом, – знаєш? Тоді ховали по декілька разом до одної ями. Вкинули в яму, налляли вапна та й присипали землею… Ти бачила, яке то мале місце – той холерний цвинтар? А що там людей лежить! Я ще тямлю, як тільки той цвинтар закладали… Страшний тоді був час! То було ще за першої холери. Потому була ще друга і третя – та, що від неї твої тато й мама померли… Отак і місця не знаю, де вони лежать. Як будеш тамтуди йти, то помолися за їх душу під хрестом… Бог прийме… Але не пора тепер про те говорити. Я хотів тобі сказати щось інше… Слухай, дитино! Ведися чемно й чесно, щоб мені було легко лежати в могилі. Будь добра для всіх, милосердна… Ти будеш колись багачка… Не гордися своїм багатством, бо й ангелів гордих бог покарав… Не пускай бідного від свого порога без шматка хліба, без доброго слова… Вуйни не дражни нічим і не сопротивляйся їй… Вона, може, й не така лиха, як показує… Але якби тобі було так дуже зле, що не могла б витримати, то піди до Шевка і скажи йому все… Я його вже за тебе просив… А не забувай помолитися за мою душу, бо я тебе, моя дитино, дуже, дуже люблю…

Старому закрутилися сльози в очах, уста затряслися від плачу, він ізнемігся, закашлявся і не здужав слова промовити… Відсунув легко дівчину від себе, ліг горілиць на постелі й тяжко дихав. Груди то підносилися, то спадали.

Олюнька подала старому теплого молока. Старий хлипнув трохи, відкашлянув іще раз, сперся на лікті правої руки й говорив далі:

– Тільки, дитино, не піддавайся розпуці. Кожний чоловік мусить умирати, але хоч тіло зогниє в землі, то душа буде жити, а там усі праведні у бога зійдуться разом. Воно і не може бути інакше! От я піду від вас усіх, але там знов застану знайомих, що перше повмирали… Так буде і з тобою колись… Дай тобі боже довгого віку дожити й щасливою бути, але щоб і як довго ти жила, то таки не можеш вічно жити. От бачиш мене, Олюнько: поки я був здоров, то добре, а тепер, коди нездужаю, як я мучуся… Добре, що ще недовго – а якби так рік, два або і більше? Тоді ти сама просила б у бога смерті для мене…

– Дідусю солоденький, того ніколи не було б!

– Було б, було б, коли б ти бачила, що для мене виходу нема. Смерть страшна лише для людей злих, що суду божого бояться, а для добрих вона велике добро. Смерть кінчить усі муки, все горе відразу… А для того тобі кажу, щоб ти не побивалася за мною, не впадала в розпуку, коли мені очі замкнуться… Ми там побачимося всі – о!.. Всі, що в бога собі на те заслужать…

Дальшу бесіду старого перервали Андрії, що саме вернули з церкви. Старий поцілував іще раз онуку в голову, а відтак прикликав до себе Андрія.

– Слухай, сину! Як пообідаєш, запряжи фіру й привези мені ксьондза… мені вже недовго а вами бути…

В Андрія защеміло серце.

– Що, тату, говорите? Та де ще ви будете вмирати?.. Коби трохи погоди надворі, вам зараз полегшає.

– Мені полегшає і без погоди. Я це знаю, а ти таки зроби так, як я говорю.

Ганна поралася коло печі за обідом і слухала тої мови старого. І їй стало трохи маркотно, хоч ніколи не любила старого, а більше боялася його.

Обід минув у мовчанці, ніхто й слова не промовив. Ганна насупилася. Андрій ковтав сльози, нікому страва не йшла в горло.

По обіді Андрій вийшов иа обійстя, зладив віз, вистелив соломою, прикрив зверху веретою, запріг коні й поїхав. Було велике болото. Коники Андрія не були великі, а до того восени коні звичайно слабші. Вони ледве витягали ноги з густого чорного болота. Андрій підганяв бичиною, бо батога видалось йому замало.

Про що Андрій думав по дорозі, пони заїхав на попівство, ніхто не міг би сказати. В нього проходили думки одна за другою, але не було ні одної веселої. Пригадував собі ціле своє життя – свої дитячі, парубоцькі літа, пригадував собі, який був його батько ще тоді, як він його лиш затямив, а який тепер немічний. Пригадав собі своє подружжя з Ганною та й зітхнув тяженько, бо від тої хвилі йшов уже, як у ярмі. Пригадав собі, як не раз батько радив йому, щоб не давав себе жінці взяти під ноги… Не послухав, а тепер уже було запізно. Жінка дуже взяла верх над ним, і він не мав сили опиратися її волі…

Заїхав на попівство перед ґанок. Зліз із воза, обчистив собі чоботи тріскою, а відтак мітлою й увійшов обережно до сіней, а звідси до кухні.

– Єгомость дома?

– Тепер обідають.

Андрій сів на лавці і ждав терпеливо, поки обід скінчиться. Служниця сказала в покоях, що приїхав якийсь шляхтич.

Священик, що сам походив з ходачкової шляхти, поводився зі шляхтою дуже обережно, зовсім не так, як з хлопами зі своєї парафії, хоч волів хлопів, ніж гордих шляхтичів. Вони не раз далися йому взнаки й за все щонайменше подавали скарги до консистора. Раз навіть їздили до Львова до митрополита Литвиновича й погрозили, що, як їм владика справи не зробить, усі перейдуть «на польське». А пішло їм ось із чого. В тім часі наші священики почали дуже займатися очищенням грецького обряду від усяких додатків з обряду латинського, і на це очищення обряду витрачали майже всі сили. Так званою обрядовщиною займалися не лише священики, отже, люди фахові, але й люди зі світської інтелігенції, от, наприклад, покійний Михайло Качковський, судовий радник… Пишнівецький парох вважав невластивим для нашого обряду також те, що дехто зі старших шляхтичів говорив молитви по-польськи. А не було чому так дивуватися, бо ті люди тямили ще часи, коли оголошувалися проповіді по наших церквах по-польськи. Але пишнівецький священик хотів усунути ту аномалію відразу якнайгострішими способами, які мав у руках. Між іншим, він відправляв від сповіді всіх тих, що не знали руської молитви. З того шляхтичі роз'їлися на попа (бо декілька старших людей повмирали без сповіді) і поїхали до митрополита зі скаргою. Треба було їм конче дати якусь сатисфакцію – і пишнівський священик пішов на реколекцію[22]22
  Тут у значенні дисциплінарної кари.


[Закрыть] на тиждень чи більше під сходи у святого Юра.

Священик не міг того забути шляхті, але мусив поводитися з нею обережно. Він казав зараз покликати Андрія до канцелярії.

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки! А що там, пане Андрію, скажете?

– Я приїхав по єгомостя, щоб тата висповідали та й закомунікували[23]23
  Запричащали.


[Закрыть].

– Та тепер?

– Авжеж тепер. Тато хочуть конче сповідатися…

– Таж я зараз маю їхати на вечірню!

– Е, прошу єгомостя, до вечірні ще далеко… буде ще час…

– А чому ви не привезли тата нині до церкви?

– Не можна було… Вони ядушливі… могла б їм така недобра погода зашкодити.

– А чейже тато не такі дуже слабі… Приїдьте завтра!

Андрій, що перед жінкою не знав, на котру ногу стати, тут почув себе шляхтичем і не гадав так скоро уступити.

– Тато слабі та й годі, і я приїхав по єгомостя нині. А на те ми ксьондзу платимо, щоб людей сповідав при потребі та й робив свою річ…

Священик почервонів на таку гостру мову шляхтича, але опанував собою…

– До завтра можете заждати… чейже не буде пізно!

– Я хочу нині і вже! Мені сюди їхати нелегко. А коли єгомость не хочуть, то я поїду до польського, але, бігме, що біскуп буде про те знати!

Хоч священикові дуже не хотілося їхати й покидати гостей, що того дня до нього заїхали, – та що було діяти?

Священик зібрався, послав до паламаря, щоб відкрив церкву та забрав святі дари. Паламар сів коло Андрія з ліхтарнею і дзвінком. По дорозі люди відступали набік, знімали шапки, клякали й хрестилися. Коні зміркували, що вже вертають додому, і йшли жваво.

Приїхали на подвір'я. Андрій виніс із хати стілець, щоб священикові було ліпше злазити зі святим дарами. Паламар пішов із дзвінком і ліхтарнею попереду і відчинив двері.

Поки Андрій привіз священика, Ганна надягла на старого чисту сорочку, застелила білу постіль, стіл накрила чистим покривалом і попрятала[24]24
  Прибрала.


[Закрыть] в хаті, підмела наново. Вона хотіла показатись перед усіма, а особливо перед священиком, доброю господинею.

Коли священик увійшов до хати, всі приклякнули. Кожне плакало. А вже Олюнька не могла й отямитися. Клякала коло постелі, держалася обіруч побічниці та плакала судорожно й голосно.

Священик казав усім вийти з хати й остався з Луцем…

Коли Луць запричащався, почув якусь полегшу. Лице його прояснилося й набрало живішої окраски.

– Єгомость! – каже до священика, цілуючи його руку. – У мене ще одна просьба до вас!

Священик поважав Луця, бо це був найпобожніший його парафіянин з цілого Закуття, тямив про церкву й не одну дорогу річ справив для неї.

– Що ж такого? Говоріть!

– Я лишаю внучку Олюньку, оту сироту, що тут плакала за мною. Прошу вас, єгомость, поглядайте й ви деколи за нею, щоб їй кривди не було та щоб її по-божому виховали. Нині світ такий зрадливий…

– Ну, добре. Обіцяю вам.

– А ще одно. Вона добре вчиться в школі. Прошу єгомостя, купіть її молитовник. Я не знаю, скільки він коштує, але ось тут даю єгомостеві ринського.

– Такий малий молитовник ринського не коштує.

– То купіть трохи більший, нехай дитина має з чого молитися богу…

– Добре, добре, куплю, і ви ще тих молитов послухаєте, як вам дитина прочитає…

– Хіба з тамтого світу почую її молитву, – відповів Луць, – мені вже, єгомость, виходу нема… ноги вже попухли…

– Та чому ви не послали за доктором? Ви ж чоловік заможний.

– На старість нема ні доктора, ні ліку, – каже Луць, хитаючи головою. – Я жив такий вік без доктора, та й тепер він мені ні на що, бо чоловік усе колись мусить померти, коли богу подобається…

На таку аргументацію не було що казати.

Священик відчинив двері й покликав до хати всіх. Почалося «єлопомазаннє», при чім священик вимовляв повагом молитви. Всі збилися коло мисника в кутку і хлипали. Андрій у товаристві жінки втратив зовсім свою бундючну шляхетську вдачу. Він переступав з ноги на ногу і ковтав сльози та прикушував губу, аби не показати, що плаче.

По відправі того сумного обряду священик попрощався з Луцем і зараз поїхав просто до церкви на вечірню.

Старий Луць заснув смачно. Всім здавалося, що старому, може, ще полегшає і він видужає.

Старий спав до вечора. Пробудився відтак, напився води, прикликав до себе Андрія й казав попросити до себе Шевка.

– Треба, – каже, – і про вас щось подумати! Мені вже тепер нікого не треба, хіба чотири дошки та землі трошки.

Андрій узяв шапку й пішов у село за Шевком.

– Добрий вечір! – поздоровався з Шевком, увійшовши в хату.

– Дай боже й вам! – відповів Шевко. – Просимо, будьте гістьми й сідайте. Що там доброго чувати?

– Та де там доброго… От тато вмирають…

– Е, ще так але не буде. Старим людям усе здається, що вмирають, як лише що-небудь заболить.

– З ними таки щось зле. Нині сповідалися.

– Га, що ж робити? Та бо ж і вік… дай боже й нам усім стільки прожити… І старий, правду сказати, не хворів ніколи…

– Тато просили вас, пане Якуб'є, до себе нині.

– Ну, то треба піти, годі хворому такої послуги відмовити.

Шевко встав з лави, надягнув кожух, узяв палицю й шапку, й обидва вийшли на вулицю. Надворі було темно, хоч око виколи, а під ногами страшенне болото. Йшли обидва попід плоти, опираючись одною рукою на палиці, а другою чіплялися плота.

У хаті Андрія світилася маленька нафтова лампочка коло вікна на кілочку. Було тихо як у могилі, лише деколи старий Луць покашлював.

– Добрий вечір! – сказав Шевко, увійшовши в хату. – Як ся маєте, пане Лукашу? Що то ви виробляєте? Вмирати захотіли? От вам би ще оженитися. Я маю для вас таку теплу вдовичку, як грубка…

– Жартуйте здорові, пане Якуб'є, а мені в далеку дорогу пора, – каже Луць, покашлюючи. – Чую, що мені виходу не буде… вже й ноги пухнуть… і дихати не можу…

– Чи одному то не лиш ноги попухли, але й цілий спух, як колода, а ще вихворівся і був здоровий…

– О, в мене так не буде…

Луць говорив з такою повагою, з такою певністю про свій близький кінець, що Шевко втратив цілком охоту до жартів і споважнів.

Настала прикра мовчанка. Старий Луць дихав тяжко, в грудях йому клекотіло, як у горшку. Всі стояли тихо, лиш Олюнька, держачи дідуся за руку, закрила собі лице другою рукою та стиха плакала.

Нарешті старий Луць відкашлянув і каже:

– Треба мені, сусіде, якийсь порядок зробити, щоб по моїй смерті не було сварок і гарканини…

Шевко здогадався, що старий хоче робити заповіт. Він шепнув Андрієві, щоб прикликав ще префекта й писаря. Андрій узяв шапку й хотів вийти, та старий затримав його:

– Куди ти, Андрусю, хочеш іти? Почекай, те, що хочу зробити, й тебе буде обходити…

– Я гадав би, – відзивається Шевко, – що добре було б закликати ще префекта й писаря. Ви, певно, пане Лукашу, хочете робити тестамент[25]25
  Заповіт.


[Закрыть]…

– А нащо тут тестаментів? – протестував Луць. – Або то я маю такі маєтки чи що? От послухайте ви, пане Якуб'є, щоб знали та й припильнували моєї останньої волі. В мене не багато мізерії набралося, бо, як знаєте, не було з чого. Грунт розділив я між дітьми, а собі лишив стільки от, щоб не зовсім бути на ласці дітей… Не треба тут ні префектів, ні писарів. Як більше свідків, то більша мішанина: один буде одно тямиш, а другий інше, і потому не знати, кому вірити…

От подай мені, Андрію, мою скриньку з-під постелі та дайте трохи світла, бо не бачу.

Поки Андрій витаскав невеличку скриньку з-під постелі й поставив коло старого на лавці, Луць сів на постелі і зняв із шиї ключик, що висів на шнурочку. Тим ключиком відкрив він скриньку і став там шукати.

– О, тут є 50 ринських, – каже Луць, виймаючи невеликий звиток, – то буде на похорон і для ксьондза, як там згодитеся… Тут, знов, є ЗО срібних, то за те поставите на моїм гробі хрест який… Тут є сотка, то буде для Олюньки на весілля. – Старий при згадці про Олюньчине весілля зітхнув тяжко й похитав головою; йому, либонь, того найбільше було жаль на цім світі, що не зможе своєї внучки під вінець поблагословити… – Весілля для неї не робіть коштовного… що то варто? Ліпше купити їй що… яку корову чи щось інше, то більший буде пожиток… Усі речі, одежину нехай забере Андрій… та й п'ять моргів поля, а других п'ять піде Олюньці. Більше не лишаю нічого, бо нічого не маю… Працюйте так, як я працював, то доробитеся… Ага! В тебе, Ганно, Олюньчині коралі, що я для неї купив… Не забудь же віддати їй, як буде час… Чуєте, пане Якуб'є, за тії коралі? – сказав, звертаючись до Шевка. – Але я б вам, дітоньки, лишив одну добру раду; вона ліпша, як гроші, коли її хто слухає, бо вона притягає благословення боже… Я порадив би вам, щоби ви більше любилися, а менше сварилися. Ти, Ганно, маєш гострий язик, ти окульбачила свого чоловіка, як сліпу кобилу; а то зле, дуже зле, бо чоловік має бути голова, а жінка його підпора, поміч. Лиши йому трохи волі! Таж він чоловік добрий, роботящий, не п'є і в карти не грає,– то чого ж водиш його все на пояску? А що найважніше, аби ти мені по-людяному обходилася з Олюнькою, бо тебе з могили проклинати буду… тям собі! – І старий погрозив їй пальцем.

– Або я їй яку кривду роблю? – відізвалася Ганна. – Та що тато вигадують?..

– Ну, ну! Я знаю, що говорю, і ціле Закуття добре те знає. Не тягни мене за язик та до гріха не доводь по святій сповіді… Це вже вас прошу, панє Якуб'є, не дайте сироті кривди зробити, а якби ви що побачили не так, то знайте: до суду та й іншого опікуна! А тепер нате всю ту мою мізерію та й ви усім заорудуйте…

Ганна обидилася тим, що старий не дає грошей синові, лиш чужому.

– А то раз! Або то Андрій малолітній чи що?

– Він ще гірший, як малолітній… Я певно б йому те віддав, якби він мав іншу жінку… Ти, Ганно, не сердься, але ти сама в тому винна… ми всі те знаємо…

Шевко взяв гроші, порахував при всіх і сховав у кишеню.

– Я маю надію, – сказав, – що ті гроші я вам ще верну та й могорич вип'ємо, як видужаєте.

– Хоч би я й видужав, то таки їх не рушу. Вони вже давно в мене на те призначені… Хто знає, чи ще зложив би…

Шевко збирався відходити. Луць стиснув йому на прощання руку.

– Навідайте мене, коли ласка, ще завтра!

– Добре, з охотою прийду… може, вам за той час полегшає та й веселіше побалакаємо. Доброї вам ночі!

Олюнька підбігла й поцілувала Шевка в руку. Вона бачила в ньому чоловіка, що мав їй у майбутньому заступити дорогого дідуся. Ганна посвітила гостеві через поріг.

По відході Шевка старий ліг на постелі, зімкнув очі і став засинати. Віддих його був тяжкий і в грудях заодно кипіло й клекотіло…

Була вже пізня ніч. Десь на дереві близько хати обізвалася сова – путь-путь!

Старий розкрив очі і прокинувся.

– Вже мене кличе, о!

Слабі люди мають звичайно дуже гострий слух.

Усім пішов мороз поза плечі. Старий дрімав далі. Здавалося, що цілком заснув. Обидвоє Андрії довго ще ждали, хоч їх діти вже позасинали. Олюнька, зморена плачем і смутком, притулила голівку до спинки ліжка й так заснула, де сиділа. Андрій вийшов до стайні, оглянув худобу, підкинув сіна й вернувся тихо до хати, замкнувши двері на засув. Нарешті полягали всі. Андрій на лаві прикрився кожухом, Ганна полізла на піч. Світла не гасили, лампочка блимала на своїм місці.

Старий Луць поворухнувся кілька разів, але заснув знов. Другої днини повставали всі пізніше, ніж звичайно. По сніданні пішли кожне до своєї роботи. Андрій молотив жито в стодолі. Ганна, упоравшись з кухнею, сіла прясти з дітьми й Олюнькою. Олюнька щохвилі забувала веретено в руках і поглядала на дідуся, що, не рухаючись, лежав навзнак.

По обіді став дехто з сусідів навідуватися до старого. Вся шляхта любила його, тож коли розійшлася вістка, що старий умирає, кожне хотіло бачити його востаннє.

Так було до вечора. Вечором по роботі зійшлася повна хата людей. Старий озивався мало, хоч ні разу не втрачав пам'яті. Він пізнавав кожного і подавав дрижачу руку на привітання.

Коли смерклося, старий став непокоїтися. Він розкидав руками, скидав із себе накриття, розхристував сорочку на грудях. Настала агонія.

Олюнька, проковтуючи сльози, що спливали їй до рота, питала кілька разів, заглядаючи до Луця:

– Подати вам, дідусю, чого? Може, молока нап'єтеся? Старий не відповів нічого. Він дивився скляними очима в стелю. В хаті настала мертва тиша.

Надійшов Шевко. Він наблизився до Луця, щоб з ним привітатися. Луць вдивлявся довго в нього, але вже його не пізнав.

Шевко приглянувся до Луця уважно й махнув рукою. Відтак обернувся до Ганни й шепнув:

– Засвітіть громнічну!

Значило це таку свічку, що її посвячують на стрітення. Ганна відкрила скриню, вийняла грубу воскову свічку, пообліплювану хрестиками з позолоченого, вже почорнілого паперу. Засвітила. Шевко взяв свічку, встромив її в руки вмираючому і став говорити вголос:

– Помилуй мя, боже, по великій милості твоїй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…

Шляхта, що була в хаті, клякала і шепотіла й собі молитву.

Недужий тримав дрижачу свічку в руці, дивився в стелю й дихав тяжко. Віддих став прориватися. В горлі харчало.

Олюнька як побачила, що дідусь умирав не вдержала плачу й заридала.

Умираючий поворухнувся на постелі. Гарячий розтоплений віск капнув йому на руку. Але він не чув болю.

Шевко подивився на Олюньку й сказав стиха:

– Цить, дитино, не завдавай бідній душі муки…

Олюнька заткала собі ротик руками й силувано хотіла придушити плач. Недужий дихнув іще раз глибоко й перестав…

Шевко поклав руку на груди Луця – серце вже не билося. Він вийняв свічку з руки покійника і клякнув коло постелі.

– Отпусти йому, господи, всякое прогрішніє, вольноє і невольноє… Молімся, браття!

Настала гробова тиша.

Навіть Олюнька перестала плакати. Вона вся задубіла від горя. В очах їй потемніло, в вухах задзвеніло, не знала, що з нею діється.

– Праведна була душа! – промовив Шевко, встаючи з землі, і перехрестився.

– Легку мав смерть! – каже другий. – Дай боже й нам усім таку!

– Та й ладний вік прожив! – каже третій. – От покійний дід лише два роки був від Луця старший.

Луць лежав непорушно з відкритими очима.

– Єнджею! – сказав Шевко. – Зімкніть татові очі; це ваша робота, бо ви син…

Андрій, хлипаючи, приблизився до мерця і старався прикрити повіками очі.

Тепер Олюнька схопилася з запічка, припала з криком до ніг старого:

– Ох, мій дідусеньку солоденький! Мій добрий! Та на кого ж і на що мене, сироту, лишаєте? Візьміть і мене з собою, візьміть! Мені не треба жити без вас! Там буду з вами і з мамою, котрої я не знала… Мій голубе, без вас не хочу тут лишатися!..

Олюньчине ридання зворушило всіх. Андрій і Ганна стали плакати вголос, діти й собі, а за ними і шляхта обтирала сльози грубими мозолистими руками.

– Досить того, – сказав Шевко, – живий про живе гадає! Ану, панове, побіжіть хто за старою Полюнькою, щоб тіло обмила…

Шляхта почала розходитися.

Прийшла стара заспана Полюнька. Принесла води в цебрику. Дехто став допомагати. Зняли мерця з постелі, роздягнули, обмили, вбрали в чисту білизну. Андрій виніс з комори святкову капоту старого й чоботи. Поставили серед хати стіл, накрили білим простирадлом, поклали подушки й положили Луця на стіл.

Хтось із шляхти поїхав Андрієвими кіньми за паламарем і привіз із церкви ліхтарі, свічки та хрест.

Коло Луця було все зроблено. Якийсь письменний шляхтич приніс молитовник і стали співати: «Пам'ятайте, християни…»

Принесли й горілки. Ганна поставила на лаві буханець свіжого хліба й солі.

– Ходи, дитино, до нас спати! – звернувся Шевко до Олюньки.

Олюнька й слухати не хотіла.

– Ану послухай мене, дитино! Покійний дідусь казав у всьому слухати мене… правда?

Згадка про дідусеві заповіти заспокоїла її. Вона, хлипаючи, накинула на себе хустину. Шевко взяв її за руку, й обоє пішли.

Шевко ввів заплакану Олюньку до хати. Шевкова здогадалася, що сталося. Стала Олюньку голубити й потішати:

– Не плач, серце, то ні на що тобі не здасться, а даремно очі виплачеш… Ну, роздягнися та сідай коло мене… ну, так! Таж усі люди вмирати мусять!.. Ніщо не поможе. А дідусь твій, слава богу, такий ладний вік прожив, і чесно, ніхто на нього марного слова сказати не посміє, лишив добру пам'ять по собі. Дай боже і нам усім так!

Олюнька не відзивалася ні словом. Сіла на лаві, де її посадили, й дивилася навпроти себе в землю… Час від часу схлипувала судорожно, як то в дітей буває по великім плачі. Шевкова давала їй їсти, але вона не доторкнулася до страви. Тим часом наймичка постелила Олюньці у ванькирі. Лягли спати.

Вночі пробудилася Шевкова. Олюнька плакала крізь сон.

– Олюнько! Олюнько! Пробудися, моя дитино! Тобі щось страшне сниться…