Текст книги "Олюнька"

Автор книги: Андрій Чайковський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Довго розбирав Луць цю справу на всі боки, вкінці вирішив піти одної неділі до Шевка. Шевко привітав щиро старого Луця та попросив його на другий бік – до «ізби»[16]16
  Світлиці.


[Закрыть].

– Я до вас, пане Якуб'є, прийшов з просьбою, – почав старий, – та знаю, що ви добрий чоловік і не відкажете мені. То, бачите, діло сиротинське, й мені дуже лежить на серці. Я гадаю за мою внуку, Олюньку. Моя невістка трохи прикра і, правду сказавши, таки недобра жінка. Поки я ще жию, не дам дитині кривди зробити, але я вже над гробом, а мій син – от, бодай не казати, скаче коло неї, як песик. Легко, отже, вгадати, що буде по моїй смерті. Ганні конче треба когось, кого б боялася, а хто б за дитиною уймався[17]17
  Обставав.


[Закрыть]. До того були б ви, сусіде, найліпші. Ви, даруйте за слово, таки громадський опікун. Не дав бог своїх дітей, то маєте, нівроку, опікунств багато… може, вам щe й то одно не затяжить. От зробіть мені ласку, а бог вам заплатить!

– Ба, та бо то, видите, панє Лукашу, Андрій їй вуйко й мав більше право до опікунства, ніж я – чоловік чужий. Треба би вам поїхати до суду і все сказати, як воно і чому Андрій не має бути опікуном…

– Ей, бо ні, я не так гадаю. Воно б так і треба, але з того вийшли б великі неприємності для мого сина, а мені його таки жаль, бо він хоч дурень, а все ж моя дитина. Я гадав би, щоб у суді було, як є, але щоб Ганна знала, що хтось її пильнує, і щоб було кому на неї деколи посварити. Я тут розглядаюся між сусідами, – та хто ж це потрафить, та й хто схоче лізти під Ганнин язик? Хіба ви одні. Вас респектують, і вона буде вас боятися.

– Та коли так лише, то добре. Я вам обіцяю… Чому ні? З тим великого клопоту не буде.

– Давайте мені на теє слово!

– Даю вам слово.

– Але шляхетське слово!

– Так єсть, шляхетське слово! – каже Шевко і подав старому руку.

– Я тепер цілком за Олюньку спокійний, хоч би мене й зараз пан біг до себе покликав, – каже Луць. – Тепер би я вам, сусіде, хотів сказати, як би то дальше повести Олюньку. Вона тепер має тринадцять літ, ходить до школи і дуже добре вчиться, має двадцять моргів грунту власного, а ще дістане п'ять від мене, то вже щось значить. Привчиться трохи, а дівчина буде колись ладна. Може б, удалось їй вийти за вокомана або до міста… все воно щось більше значить.

– Фе! Сусіде, як можна таке говорити? Гадаєте, що вокоман щось таке, за чим варто розбиватися? От служить нині в того пана й мусить його труби слухати, а завтра вже на вулиці. Та й такий вокоман не буде вам на селі господарити на таких моргах. Йому схочеться зараз бути паном – звичайно, лагуминець. Такий привик до питльованого хліба, разового їсти не схоче, а на двадцяти п'яти моргах годі питльованцями сипати. Так само й до міста! Хто вже вродився на селі, нехай же там і живе. Інша річ, як нема з чого на селі жити. Але ваша Олюнька, як піде за порядного шляхтича, буде панею-шляхтянкою на ціле село, а в місті згубиться, й ніхто на неї не подивиться. Вже то буде моя голова в тім, щоб їй вишукати порядного шляхтича, але лише шляхтича, як я або ви, – хлібороба, а не якогось там сурдутовця-вокомана. Що ж він має? Хіба нагайку… Того, що дівчина ходить до школи, воно добре. Але я не радив би дуже її вчити. Нехай знав прочитати молитву, та й буде з неї, а великої філософії не раджу її вчити, бо відвикне від того, до чого її бог сотворив…

– Та ви, може, й добре говорите, сусіде, – замітив Луць, – але я все гадав би, що таки, даймо на то, вокоман трохи делікатніший від нашого брата-шляхтича та й, може, інакше обходився б з нею. Дістав би яку добру службу у грабйого[18]18
  Графа.


[Закрыть], одного або другого, та й було б їй добре…

– Го-го! А я бачив таких делікатних вокоманів, що пражили своїх жінок нагайкою, як хлопа на панщині. То, сусіде, ніколи не вгадаєте, який хто буде. Вже скоріше про шляхтича вгадаєте. От росте межи нами змаленьку та й бачимо який, а такий зайда підлеститься до дівчини, а потім ціле життя неволя й біда. То, кажу вам, сусіде, нема як шляхтич на своїм загоні! Хоч тепер хочуть нас зрівняти з хлопами, до війська нас беруть, але все-таки що шляхтич, то не хлоп! Ніхто йому не сміє сказати: «Уступися, посунься!..» А в шкіру як б'ють, то на дивані… Але шляхтич мусить бути правдивий і тямити те, що він шляхтич, що його батьки заледве королеві кланялися та що воювати вміли…

– Та воно, сусіде, правду кажучи, ще час про те говорити… таж то ще дитина…

– Ну певно, що так, але я все своє кажу, що в мене порядний шляхтич більше вартий, як ціла сотка тих нагайкевичів-вокоманів, з котрих майже кожний злодій, обкрадає свого пана…

– Нехай і так, бог вам заплатить за те, як обороните сироту при потребі. Дякую вам за добре слово. Бувайте здоровенькі!

Луць вийшов від Шевка заспокоєний. Він знав, що ніхто не оборонить його внучки так, як Шевко.

VII

По смерті Костя Полошинського відчула Костиха, що таки багато втратила, Кость заробляв річно стільки, що було чим заплатити податок, усіх поодягати та ще й дещо справити до хати. Тепер треба було обмежитися своїм господарством, а воно було невеличке. Трапився ще один неврожайний рік, розіллявся Дністер, і до хати Костихи стала заглядати нужда. У тій біді вдалася Костиха на пораду до свого родича Шевка.

– Біда, панє брацє,– каже Костиха. – На обійсті лиш одна корова, нічим того поля обробити, ні угноїти, а тут три роти годувати і три спини одягати… Не знаю, як перебути цей передновок.

– У мене рада готова, не знаю лише, чи ти пристанеш на неї. Дай Дмитра до мене на службу. Зле йому не буде. Я буду платити, як іншим парубкам, та й поле поможу обробити. У мене, слава богу, три плуги… дасться ради всьому.

– А бодай же я не дочекала свою дитину в наймити давати! – закричала Костиха.

– Коли так, то можете пухнути з голоду. Я зі своїм не накидаюся. Ти, сеструню, гадала, що як скривишся перед Шевком, то він тобі дасть ключ від комори? 0 ні! В мене не так. Я готов помогти, але хто хоче працювати так, як я працював, доки чого доробився. Я хотів з Дмитра зробити господаря, привчити його до роботи, бо той бабин син нічого не знає і при тобі не навчиться. За той час обробляв би я ваше поле, а з заробітків, може б, дечого докупилося. Оженив би його добре, як час прийде… Ну, але як ні, то ні. Тримай його при собі, припни до запаски, але задурно я не дам і макового зерна!

Костиха відійшла ні з чим; шкода, що така упевнена була у помочі багатого родича. Порада Шевка, щоб Дмитро йшов на службу, була для неї несподіваною й неможливою.

«А не діждеш ти, багачу проклятий, щоби моя дитина в тебе служила! Сам має стільки, що з рота вилазить, а мені не дасть, каже, макового зерна. А я скоріше піду жебрати, ніж дам своїй дитині по службах валятися…»

Коли Костиха розповідала синові розмову з Шевком і сердилася на скупого багача, Дмитро махнув рукою та й каже:

– Е, мамо, ви самі не знаєте, чого хочете. Вуйко добре говорить. Або його наймитам зле? Вбираються добре, їсти мають що, а я тут таки справді спухну з голоду. Таж не в чужого буду. А може, потрапимо так піддобритися, що вуйко мене за свого прийме?..

– Поки мого життя – не буде того! – каже Костиха.

– Е, чому би ні? Добре, що вуйко сам таке нагадав. А що би ви, мамо, сказали на те, якби я так колись сидів на вуйковім? Га?

Костисі дуже сподобалася така гадка. Вона знала, що Дмитрусь розумний хлопець, то може йому й удатися, а за таке варто кілька літ послужити. Зараз таки другої днини Дмитро пішов до Шевка.

– А що там, Дмитре, може, прийшов просити мене за свата?

– Е, жартуйте собі, вуйку, здорові, а я прийшов в інтересі, в тім, що ви вчора з мамою говорили.

Дмитро стояв коло порога, м'яв шапку в руках і дивився в землю, хіба часом глипнув спідлоба на вуйка.

– Та чи одно я говорив, а люди не хотіли слухати? – сказав Шевко. – Що ж будемо більше про те говорити? Твоя мати й чути не хоче, щоб її пестій служив, а я іншої ради не знаю.

– Не дивуйтеся мамі! Вони хотіли б найліпше, та чогось того не розуміють, що я дома не висиджу нічого. Я, знов, міркую, що ліпше заробити у свого, ніж іти до двора під вокоманову нагайку. А як не стане хліба, то таки треба піти…

– Видно, Дмитре, що ти розумніший від матері, але ти ще не маєш літ, мусиш так робити, як вона каже.

– Та вже й мама годяться на те, щоб я пішов до вуйка на службу. Воно так найліпше. Я ще жодної роботи не знаю, я й коло коней не був ніколи, – який же з мене господар буде?

– Певно, на запічку не навчишся нічого. Ну, добре! Іди, заклич маму та згодимося таки зараз.

Дмитро своєю бесідою прихилив до себе вуйка цілком.

– Видко, що в нього чиста шляхетська кров! – сказав Шевко до жінки. – Будуть з нього люди, як буде добре вестися…

Дмитро прибіг до хати.

– Мамуню, ходіть до вуйка, кличе. Тільки не проговоріться де з чим забагато. Я його, либонь, уже геть піддобрив для себе.

Костиха накинула на плечі хустину й пішла до Шевка.

– Ну і що ж, сестро? Дасте Дмитра до мене? Він каже, що дасте.

– Певно, що дам. Боженьку мій, сліди ваші буду цілувати, брацє мій солодкий! Вчора здавалося мені інакше, але вночі, як розважила все добре, побачила я, що ви добре радите. Що ж буде дома робити, як нема що їсти!

– А що ж хочете на рік? – спитав Шевко.

– Що ваша ласка… Як я сміла би годитися?

– Я вашої ласки не потребую й задарма нічого не хочу. Дмитрові заплачу так, як бере в мене молодший парубок, а крім того, оброблю ґрунтець та звезу хліб, бо самі не дасте собі ради.

Умова була корисна. Шевко тримав двох парубків, дві дівки й погонича-хлопця, а Дмитро мав прибути шостий. У Шевка було дванадцятеро коней, шість корів і вісім штук ялівника – одним словом, помітне господарство.

Умову прибили, і Шевко послав за могоричем. Дмитро став у свого вуйка Шевка за наймита. Він відпровадив маму до перелазу й каже до неї стиха:

– Мамуню, не майте навіть надії, щоб я вам коли бодай шматок хліба дав без відомості вуйка… Я вуйка знаю – він дуже скупий, а око має, як яструб… Якби що зміркував, вилетів би я, як з фузії[19]19
  Рушниці.


[Закрыть], а тоді все пропало!

Костиха аж здивувалася, що її Дмитро такий розумний.

– Ото головонька! – каже. – Не бійся, дитино, не буду тебе ніколи ні про що просити.

Дмитро, оставшись у вуйка, взявся щиро до праці, а що був хлопець сильний і розумний, то швидко вивчився господарської роботи. Крім свого господарства, мав Шевко другий інтерес, на котрім заробляв немалі гроші. Він наймав у сусіднім селі в дідича величезні сіножаті над Дністром за половину сіна й отави, то значить: обробляв усе своїм коштом і половину сіна звозив дідичеві, а другу брав собі. Одну частину того сіна продавав ліверантам[20]20
  Заготовлювачам.


[Закрыть] для війська, а решту згодовував коням. Скуповував по ярмарках восени хлопські збідовані коні, годував добре через зиму сіном і вівсом, навесні повивозив ними весь гній на поле, а відтак виводив підпасених і вигладжених на ярмарок. На тім інтересі Шевко ніколи не тратив. Він заробляв, звичайно, вдвоє стільки на конях, що вартий був овес та сіно, і крім того, мав іще стільки гною, щоб угноїти п'ятдесят моргів поля. Она не продавав ніколи скоріше, аж по нових сінокосах. На тім також добре виходило. Трапився деколи сльотний рік, що сіно не вдалося зібрати, а він не тільки мав чим вигодувати худобу, як звичайно, але ще решту добре продав.

До такого-то господарства увійшов Дмитро. Взявся до ціпа, до коней, до різака, а крім того, пряв вечорами прядиво, що Шевкова давала всій челяді. Хто скоріше віддав свою пайку, міг відтак робити що хотів. Дмитро, звичайно, був перший, що віддавав своє прядиво.

Вуйко був дуже задоволений Дмитром, ніколи його не сварив, а навпаки, ставив його іншим за приклад.

– Видно, що в ньому добра шляхетська кров! – повторяв заодно, як осталися обоє з жінкою.

Прийшла весна, а з нею інша робота. Дмитро по кількох вуйкових лекціях навчився орати й сіяти.

Коли земля зазеленіла, почали люди виганяти коні на нічліг. Це починався новий період для парубків – то була, звичайно, тільки парубоцька робота. Діти пасли худобу за дня, парубки коней – вночі.

А ті нічліги були для парубків повні поезії та приманливості. Вони умовлялися ще за дня, в котру сторону поїдуть, а як смерклося, вечеряв кожний скоріше, брав сінник і кожух, сідав на коня і спішив на визначене місце. Тоді починався в селі рух, перегукування, свисти та співи. Коли вже всі зібралися, їхали цілою ватагою на визначене місце на нічліг. Дехто брав з собою пса.

Приїхавши на пасовище, парубки путали коней, розкладали вогонь з сухого бадилля, хворосту і торфових купинок, котрих понад Дністром багато. Коли вже вогонь палахкотів, найстарший з парубків призначав по двох тримати варту. Варта змінювалася більш-менш через дві години, але, розуміється, навгад, бо годинників у них не було. Парубки сиділи при вогні, лежали на сінниках, курили люльки й розповідали собі всячину – страховину і смішне, заводили пісень, боролися, пробуючи свою силу, й показували різні штуки, поки не зачав один за другим засинати. Оставалося двоє вартових; тим невільно було спати. Варта була тут дуже потрібна. Правда, не треба було боятися, що коні попутані далеко розійдуться, але сюди забігали вовки й заходили злодії – конокради, котрих було чого боятися. Тут був для вовків і конокрадів дуже вигідний терен, було де сховатися. Парубки-сторожі брали в руки грубі палиці або залізні вила, сірники і скручений та смолою облитий віхоть соломи. Так озброєні, ходили довкола коней, що паслися.

З такими нічліжниками ішов і Дмитро та ще другий парубок Шевка.

Ніч була темна й холодна, а хоч зорі блимали на небі, то таки небагато було від них світла. У повітрі був великий гамір. Це нічні птахи розпочали свої співи. Тут пітьпілітькала перепелиця, там деркав деркач, а там десь далеко, в болоті, погукував гук. Мимо хаосу тонів зливався весь цей гамір в одну гармонійну цілість.

На Дмитра випала черга нести варту до півночі, то значить тоді, як косарі стануть на півнеба. Дмитро не привик був іще спати надворі в таку холодну пору. Він натягав на себе кожушину, корчився, але таки його морозило, і він не міг заснути. Аж як заліз у сінник з сіном і накрився кожухом, заснув трохи.

Коли його збудили на варту, він узяв від свого попередника палицю й солому та став скоро ходити коло коней, щоб так зігрітися.

Нараз спостеріг Дмитро, що одна пара коней відійшла чогось задалеко, над самий берег Дністра, і тут трохи задовго стояла, не рухаючись з місця. Йому видалося це підозрілим, тож сіпнув товариша за рукав, присів до землі і став йому показувати рукою те, що сам спостеріг. Обидва порадилися й хильцем поза бадилля побігли до Дністра, трохи далі від того місця, де стояли коні. Берег Дністра був тут стрімкий. Вони спустилися вниз і стали тихесенько, щоб не робити шелесту, ступати вперед, не доторкаючись верболозів, що росли нижче. Зрівнявшися з кіньми, вони присіли під берегом, затаїли подих і стали пильно наслухувати. Виразно почули пиляння заліза напилком. Парубок, що був з Дмитром, висунув обережно голову над берег, зараз сховався назад і прошептав Дмитрові на вухо:

– Злодій!

Дмитро затиснув ліпше шапку на голову й поправив на собі ремінь. У ньому заграла молода кров, а що був сильний, то хотів попробувати своєї сили.

– Ану, Степане, разом! Візьмемо його…

– А як штрикне ножем? – каже Степан. – Може б закликати інших?

– Поки закличеш інших, злодій пропиляє путо, сяде на коня, та й усе пропало!

– То може б його лише наполохати… може б пішов до чорта!

– О ні, я його не пущу! Він прийшов би ще другий раз, а як попаде раз у наші руки, то йому відхочеться красти. Помагай мені, Степане, а якось то буде…

Слова ті шептали на вухо. Відтак обидва одночасно видряпалися на берег і в одну мить стали над конокрадом.

– А що ти тут ворожиш, свату? – крикнув Дмитро. Він був схвильований, серце билося сильно, кров так гуляла в ньому, що аж у горлі давило.

Злодій обернув голову в той бік, та як побачив над собою двох людей, зірвався на ноги, вхопив залізні вила в руки і став в оборонній позиції.

– Як тобі життя миле, утікай, бо вб'ю! – каже до парубків. Степанові видався цей хлоп велетнем, то й перелякався його постави й хотів утікати. Та Дмитро як оком змигнути прискочив як кіт до злодія і схопив його сильно впоперек. Злодій не міг ще отямитися від такого нападу, якого не сподівався, – тим більше, що вночі не міг пізнати, з ким має справу. Тепер, як побачив, що це молодий хлопець, заскреготав зубами з люті, схопив одною рукою Дмитра за горло, а другою бив кулаком по голові. Вила випали йому з рук. Дмитро притиснув бородою руку злодія до своїх грудей, і злодій не міг його гаразд піймати за горло… Степан, як побачив, в якій небезпеці Дмитро, прискочив ззаду до злодія, вхопив його за карк і вп'ялився всіма пальцями йому в шию. Злодій копав позад себе ногами, але Степан не зважав на те – повис злодієві на шиї, заліз йому на плечі і, як тигр, душив так довго, аж конокрадові заперло дух… Той без пам'яті повалився на землю.

– Степане, давай мотуза або ременя! – просичав Дмитро.

Степан розперезався, а поки злодій прийшов до пам'яті, мав уже руки позад себе так цупко зв'язані, що не міг ними поворухнути.

Тепер оба зітхнули з утоми і стали кликати товаришів.

– Гоп-гоп! Сюди, хлопці, сюди! Конокрад є, го-гоп!

При ватрі зчинився галас. Усі посхоплювалися зі сну, кожний брав у руки що попало, й бігли всі туди, звідки доходив голос. Злодій лежав нібито спокійно, але йому вдалося стягнути ремінь з одної руки, а в тій хвилі, коли всі прибігли, мав уже обі руки вільні і став на ноги. Однак уже те було трохи запізно. Парубки кинулися гуртом на злодія і, хоч він оборонявся руками, ногами й зубами, перемогли його та зв'язали посторонками.

– А то, пташечко, попалась ти в клітку, – каже Левонко. – Побачимо, чи гарно вмієш співати…

За тим словом приклякнув коло злодія, закрутив собі коло пальця його довгий вус і потягнув так сильно, що злодій запишав, як скажений.

– Ану, хлопці, вгадайте, яка птиця? Шпак чи жайворонок? Гадайте вголос!

– Шпак, шпак! – закричали парубки.

– Ей, не вгадали! – каже Левонко і знов закрутив вуса.

Злодій знову зачав пищати з болю.

– Ви знаєте, хлопці, що то є! То є такий соловей, що кобилу душить… Всі зареготали.

– Тепер його до вогню! – скомандував Левонко. – Нехай зогріється, бідняка… Ніч така зимна, а він, певно, не спав цеї ночі…

Поки закричали всі на злодія «вставай!» – кожний добряче ударив його чим мав.

Злодій ледве підвівся на ноги. Два парубки взяли його під руки й серед насмішок та штовханців привели до ватри. Тут докинули бадилля. Полум'я спалахнуло і освітило цілу постать злодія. Був це хлописько височенний, плечистий, з довгим волоссям і довгими вусами. Він був без шапки, в старій кожушині й у високих угнівських чоботях.

– Ви всі не знаєте, що то за птиця, й ти, Левонку, не вгадав… Таж це Шумило з Топорівців! – каже один із парубків, приглядаючись до злодія.

– То ж бігме Шумило! – закричали всі парубки. – А ти, сусіде, чого сюди зайшов до наших коней? Чекай, небоже, справимо тобі весілля…

– Насамперед треба його порядно випарити, щоб пам'ятав шляхетську руку… Нуте! На диван з ним! – каже Левонко. – Кожний дасть йому по палиці, а Дмитро і Степан – по дві, бо вони найбільше потрудилися.

В одну мить Шумило лежав на землі. Він навіть не боронився, бо знав, що сам нічого не вдіє, а ще більше роздражнить хлопців. Екзекуція була виконана бездоганно.

– Ба, хлопці, а ми ще не знаємо, до чиїх коней він брався… Ану-но, Дмитре, побіжи подивися і позбирай там його начиння… А візьми світло з собою.

Дмитро побіг щосили над Дністер, на те місце, де здибали злодія. За ним пішов Степан. Переконалися, що коні, коло котрих Шумило господарював, були таки Шевкові. Хлопці засвітили смолоскип і знайшли в траві напилок і залізні вила. Забрали «начиння», як казав Левонко, та принесли до вогню.

– Ану, зревізуймо його тепер! Може, ще що знайдемо… Перетрясли Шумилові кишені і стягнули з нього чоботи. За халявою був ще один напилок і два ключі – один такий, яким селяни замикають кінські пута, а другий від хатнього замка.

– От зараз пізнати доброго майстра! – каже Левонко. – Він не піде позичати ключів у сусіда…

З кишені вийняли тютюн з капшуком, люльку і трохи грошей з калиткою.

Шумило пішов на хитрощі.

– От, паничі,– каже, – що вам з того прийде, що будете мене тримати… Ліпше заберіть собі все, що знайшли, а мене пустіть… я бігме не доторкнуся більше до ваших коней!

Тільки докінчив, а Левонко врізав злодія по лиці так, що той трохи не впав на землю.

– А ти, злодюго, хочеш шляхетських дітей підкупити своїми злодійськими крейцерами?

– Та певно, що то мало, – каже Шумило, – але в мене є гроші, бігме є! Дам багато, дуже багато, лише пустіть мене…

– Він таки справді хоче шляхту підкупити… Ану, хлопці, покажіть йому, як шляхта платить!

Парубки кинулись на злодія і стали бити куди попало.

Почало світати. Коні посходилися докупи й стояли дрімаючи, з позвішуваними головами. Деякі лежали. Левонко командував:

– Дмитре! Розпутай тих коней, що мали йти на ярмарок… Злодієві треба конче зробити параду…

Привели коней. Шумила посадили на коня. Він мав руки зв'язані, а ноги зв'язали йому посторонком попід живіт коневі. Коня, як і Шумила, уквітчали різним хабаззям, на шию поклали злодієві залізне путо, котре він пиляв уночі, за комір кожуха встромили його залізні вила і втикнули на них віхоть соломи. Усе те робилося за наказом Левонка, котрого всі згідно слухали, а він знав безліч різних збитків і вигадок. На дальшу команду Левонка два парубки стали по обидва боки Шумила, а третій їхав ззаду з буком у руках. Коли вже все було готове, Левонко сів на свого коня і скомандував:

– Марш!

Ціле товариство зі співами і криками рушило з місця.

Вже добре було розвиднілося, коли нічліжники вертали до села. Народ ворушився. Всі зглядалися на це чудовище, а Левонко спереду розказував усім, якого пташка вдалось їм цієї ночі зловити коло коней. У селі пороз'їздилися хлопці кожний на своє обійстя, лишень Левонко і сторожні парубки відправили Шумила аж до корчми на Ячменівці. Один з хлопців почвалав на коні по префекта й асесорів.

Коло корчми почали товпитися люди, бо ж то трапилося щось незвичайне. Старий Янкель, хоч не цікавий з природи, виглянув крізь вікно, а як побачив, що діється, вийшов-таки на поріг.

– А ви звідки взяли такого гамана? – питає.

– Та от, хотів собі позичити пару коней, але не вдалася йому штука, – каже Левонко.

Зійшлася громадська старшина з префектом на чолі.

Шумило аж затрясся, як побачив ячменівську корчму. Він знав, що знаходяться в самій середині шляхетського гнізда; знав, що не знайдеться тут ні одного чоловіка, котрий би хотів промовити за нього хоч би слово. Хіба би трапився який жандарм та врятував з рук шляхти. Він думав про кримінал як про дошку свого рятунку і рад був якнайскорше туди дістатися, щоб йому не поламали ребер, як уже не одному його товаришеві по ремеслу зробили в тій корчмі шляхтичі.

Наш сільський народ за найбільшого свого ворога вважає палія та конокрада. І один, і другий може хлібороба довести до жебрацької торби. Звідси така завзята ненависть і жадоба помсти проти одного і другого.

Украсти в хлібороба пару коней навесні під роботу – значить позбавити його три рази стільки, що ті коні варті. Вже цілий рік піде йому як з Петрового дня. Треба наймати плуг та борону, а що кожний тримає лише стільки робочої худоби, скільки йому треба, тож і не дасть другому, доки свого не обробить. З того спізнений засів зі всіма своїми наслідками. Хто хотів би купити коні навесні, заплатить за них удвоє,– та коби ще свої гроші, а то треба позичити в Янкеля на великий процент!..

Селяни, бувало, робили собі самі справу з такими людьми, не ждучи кримінального процесу. Діялося те ще за старої нашої карної процедури, де треба було доставити формальний доказ із приписаного числа свідків, бо переконання судді не мало ніякої сили, – інакше, ніж тепер. Тому-то багато ноторичних злодіїв виходили з рук суду по кілька разів безкарно завдяки своїй спритності і робили людям далі пакості та мстилися тим, що їх подали до суду. Отже, люди давали злодієві добре «почесне», щоб більше не кортіло його до села, хоч би його опісля в суді з «браку доказів» пустили. Шляхта не була менш люта, як хлопи, а коли спіймали злодія на хлопсько-шляхетській території, тоді поступали зовсім солідарно.

Префект казав зсадити Шумила з коня і завести до корчми. При тім не обійшлося без штовханців, котрих старшина нібито не бачила. Префект сів поважно на крісло і зробив зі злодієм короткий протокол. Писар написав письмо до суду, замовили форшпан і варту, а префект дав наказ одному асесорові, щоб доставив злодія до криміналу.

Видавши ті розпорядження, префект зі старшиною пішли додому, асесор, що мав їхати до міста, пішов поснідати, поліцай пішов за форшпаном – і так порозходилися всі урядники громадські, залишивши в корчмі злодія з цілим натовпом народу.

Всі вони дуже добре розуміли, хоч ніхто слова не говорив про те, що мають робити. Насамперед парубки, що привели злодія, доставили його до корчми, а не до громадського уряду, бо там під повагою права не випадало його бити. Від так префект знав, що на його очах ніхто не наважиться ударити злодія, тож, розпорядившись як слід, забрався з корчми. Так само асесор і поліцай знайшли собі діло, щоб вийти. Вкінці і Янкель, знаючи, яка буде робота, пошварготав щось з Рифкою і пішов у поле, а Рифка й собі пішла до городу. Так осталися лиш ті, що треба.

– Ну, починаймо! – каже один.

Зачинили двері, розв'язали злодієві руки, зняли путо з шиї і прикували ним ноги до ковбиці. Відтак здерли з нього кожух і обернули його плечима на середину корчми. Кожух кинули за шинквас та взялися до приладженої для них горілки. Кожний випив чарку на погибель злодіям і бив палицею по плечах Шумила. Ті побої йшли чергою, черга повторялася. Плечі злодія покривалися синіми пасмугами, а далі стала показуватися кров крізь сорочку. Тепер розпочалася друга операція. Зняли з Шумила чоботи і били в підошви так, що не було вже здорового місця. Наближалася ще одна операція, що рівнялася тортурам, а тут не раз практикувалася. Знімали зі злодія сорочку й вішали його вниз головою, прив'язуючи ноги мотузком до сволока, а відтак сікли різками місце коло місця. Шумило зразу кричав і ревів, але побачивши, що то все марно, закусив губи та стогнав з болю. Вже ладилися до тої останньої роботи, вже зв'язали Шумилові ноги, а один шляхтич став на стілець і засилював мотуз на сволок, коли хтось загримав кулаками в двері й гукнув крізь шпару:

– Шандар!

На це слово всі покинули свою роботу, вбрали злодія в сорочку, відкрили двері, а самі чимдуж до ванькира та й через відчинене вікно повискакували один за одним до городу та попід плоти нишком побігли над Дністер у лози.

До корчми наближався патрулюючий жандарм. Він ішов поволі, не здогадуючись, що діється в корчмі. Один хлопець, що вартував перед корчмою, побачив його й дав шляхті знати. Той самий хлопець ішов тепер сміливо проти жандарма.

– Дзінь добрий, пане шандар! Кажуть, що цеї ночі зловили конокрада за рікою, як брався до коней.

– А де ж він? – питає жандарм.

– Мав бути в корчмі… Його тут рано привезли, а пан префект замовили форшпан, щоб відправити до криміналу.

– А є хто в корчмі, пильнує його хто?

– Не знаю, прошу пана… Я тепер туди надійшов… Іду за ріку капусту садити… Мамуня вже давно пішли, а я поснідав та й собі йду.

У тій хвилі затарахкотів віз. Шляхтич поганяв, а ззаду сидів асесор з поліцаєм. Жандарм підождав на фіру. Оба сільські урядники позлазили.

– Повеземо злодія до міста, пане шандар! – каже асесор.

– Я вже чув… А де ж той злодій?

– Має бути в корчмі… чейже не втік… варту поставили.

Отворили двері і аж відскочили з переляку. На землі лежав півживий чоловік, цілий покривавлений, босі ноги так цупко зв'язані, що мотуз аж уївся в тіло.

– Хто його так справив? – питає жандарм. Асесор розвів руки та й каже:

– Я тут не був… Не знаю.

– А кого ж ви на варті поставили?

– Та кого? Людей! Не знаю, котрі тут були.

– Ви будете відповідати за цього чоловіка!

– Я? Або я тут був чи що? Мені пан префект казав відправити його до криміналу, я пішов за фірою та на снідання, а що ж мені до того, що за той час тут діялося? Я відповідав би, якби злодій утік.

Не було що більше говорити… Жандарм торкнув Шумила ногою, але той лиш застогнав тяженько. На наказ жандарма розв'язали йому ноги і стали зливати його водою. Жандарм подав йому горілки. Він зачав йойкати і стогнати.

– А то тобі, небоже, дали почесне, попам'ятаєш? – каже жандарм.

– Ах, паноньку, сам бог вас надніс, бо були б душу з мене вигнали! – простогнав Шумило.

Асесор з поліцаєм стояли коло печі та посміхалися.

– Е, що то, прощу пана, така бійка? Подряпали трохи… Тут не так б'ють таких псубратів. От у Конюшках так збили одного, що ребра йому поламали, а в Кореличах три дні били, а в Кирманові то таки на смерть забили такого собаку-конокрада… Що то така бійка?..

– То ви таке похваляєте? – підхопив жандарм.

– А що я маю хвалити або ганити? Мені що до того? Я не бив… Вибили та й годі! Не займай чужого, то і тебе ніхто не зачепить…

Жандарм нахилився до Шумила.

– Хто тебе бив?

Bсі, всі били… хто був, то бив.

– А знаєш їх?

– Ні.

– А цей бив? – питає жандарм, показуючи на асесора.

– Та певно, що бив, бо всі били.

– Не бреши, злодію, бо тепер виб'ю! – крикнув асесор. – Пан префект посвідчить, що як ми виходили, то злодій був іще цілий.

– Значить, вибили та й пропало… Го-го! Розумна шляхта! – Каже жандарм.

– Ходіть, панє шандар! – Каже асесор.

– Зараз, тільки спишу дещо…

Асесор подав жандармові готове письмо з урядовою печаткою.

– Там є і свідки записані, і все готове!

– Коли так, то вам уже не треба їхати, – сказав жандарм.

– Слава богу! – Утішився асесор. – Нині день робочий…

Жандарм не довіряв злодієві й наклав йому ланцюжки на руки. Асесор і поліцай помогли висадити його на фіру. Надійшов і Янкель. Він також не знав, що тут діялося… Змилувався над Шумилом і дав йому порцію горілки та шматок хліба.

Жандарм сів коло Шумила, а шляхтич затяв коні. Асесор і поліцай вернули ще до корчми.

– А де тамті?

– В ванькирі вікно відчинене, – каже Янкель.

– А то гарно справилися! – похвалив поліцай.

– Ну, а від чого ж вони шляхта? – Додав Янкель. – Якби то були хлопи зробили, всіх би їх жандарм половив на гарячому вчинку…