Текст книги "Олюнька"
Автор книги: Андрій Чайковський
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
III
Корчма на Ячменівці стояла окремо в західній стороні села. До неї заходила лише шляхта, а хлопи, навіть проїжджі, та мандрівні торговці-міняльники минали її як лихого, щоб не здибати якого нетверезого шляхтича, – а то була б халепа!
Та хоч та корчма звалася шляхетською, не різнилася нічим від інших галицьких корчем. Така сама обідрана, замазана, шибки повибивані і позаліплювані папером, довкола неї калюжі та вонюче болото. І всередині не була інша. Перша кімната без помосту, з витоптаною ямою на середині і брудними лавками довкола. В однім кутку шинквас, цебто перегородка з дерев'яною решіткою, за котрою стояли різної міри пляшки з грубого білого скла та бляшані, від старості й неохайства почорнілі мірки. Стояв тут і стілець, на котрім, мов на престолі, засідали старий бородатий Янкель або його жінка, розпатлана Рифка. Навпроти шинквасу – довгий дубовий стіл і кілька крісел теслярської роботи. Друга кімната, так званий ванькир, хіба тим була ліпша, що тут було повно всякої всячини, що нікуди й обернутися. Стояв тут стіл лакований, призначений для шабасу або для знатніших гостей, кілька помальованих крісел, ліжко, вистелене подушками в строкатих наволочках майже під саму стелю, і шафа з усякими книгами та святковою одежею. На шафі стояв капелюх Янкеля у бляшаній коробці, кілька мосяжних ліхтарів і скринька з ритуальними приладдями, тобто зі смертною сорочкою і заповідями. Друга шафа була замкнена. Під стіною, навпроти ліжка, стояв банкбетель – лавка, котру можна розсунути і спати на ній, як у ліжку. В самім кутику, навпроти однісінького вікна, стояло кілька бочок з горілкою й гараком.
Янкель був знаним орендарем; він був душею закуттянської шляхти, знав з кожним до ладу дійти, знав, як до кого заговорити, знав, хто чого потребує. За те любила його шляхта і звала шляхетським жидом. Тож коли раз Янкель не заплатив оренди і пан викинув його з корчми, заворушилася вся шляхта, як бджоли у вулику. Новому орендареві дошкулила своїми шляхетськими збитками так досадно, що він сам утік з корчми. Дідич не міг цьому зарадити – раз, тому що боявся звернути неласку шляхти проти себе, а друге, що двір був далеко від корчми, на другому кінці села, тож не міг кожного разу боронити нового корчмаря.
Не знати, чому шляхта так любила Янкеля і не могла обійтися без нього, – досить, що лиш Янкель, один Янкель, міг бути на Ячменівці. Янко не різнився нічим від інших орендарів, а шляхту привертав собі тим, що ніколи не зрадив, що діялося в корчмі, та й умів віддати честь шляхетським клейнодам, незважаючи на те, чи властитель їх був у капоті і пасових чоботях, чи босий і в полотнянці. Янкель був нецікавий, маломовний, а коли він сидів за шинквасом і курив свою глиняну шемницьку люльку на цибуху з кишкою, то щоб у корчмі укладалася навіть змова на його довгу бороду, з котрої мала би зробитися щітка до чесання поросят, не відізвався б ні словом і не перебив би такої злющої бесіди. Він мав ангельську терпеливість. Раз лише, як оповідає закуттянська хроніка, терпеливість Янкелева перебрала міру, і він розсердився.
Було це на різдво. Шляхта-парубки пішли колядувати до Янкеля. Заспівали одну-другу пісню (але не коляду), а вкінці став один «віншувати» ламаною польською мовою. Янкелеві сподобалося те дуже, та став наливати з барилки в квартову пляшку «шабасівки» для колядників у міру компліментів «віншування».
– Дай боже, панє Янкель, щоби ви мали сто палаців!
– Дай боже, дай боже! – каже корчмар.
– У кожнім палаці щоби було сто покоїв!
– Дай боже, дай боже!
– А в кожнім покою сто єдвабних ліжок!
– Дай боже, дай боже! – і доливає Янкель пляшку мало що не повну.
– А на кожнім ліжку щоб ви сто років перележали на холеру! – гукнув хтось із гурту.
– Бодай тебе дідько взяв! – а пляшка Янкелеві ледве з рук не випала спересердя. Сплюнув поза себе і сховав пляшку до шафи.
Це була єдина пригода, що вивела Янкеля з терпеливості. Поза тим був він усе тихий, спокійний, як до потреби: сумний або веселий. Говорив лиш тоді, коли йому було треба або як мусив на питання відповідати.
Як сказано, до цеї корчми, крім шляхти, не заходив ніхто більше. Тут відбувалися всі важливі справи громадські, тут судилися спори сусідські. Такі справи вигравав найчастіше Янкель, бо шляхта мирилася горілкою або гараком.
Крім гостей, котрі не поминули ніякої нагоди, щоби вступити до Янкеля, а в неділі і свята то таки вмисне йшли на Ячменівку, мав Янкель і таких, що від нього майже не виходили. Такими були Асафат Базів та Петро Криворучкий, тому так називаний, що від роду на одній руці не мав ні одного пальця. Оба були шляхтичі, оба бездомні, нероби, а жили дурничками. Судиться, бувало, яка справа в корчмі – вони робили службу возних трибуналу давніших судів Речі Посполитої.
Іноді засуджено когось на різки – вони й тут виконували болючу функцію. При тім напилися з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала їх найматися на який день робити до заможного шляхтича.
В пору, як починається це оповідання, вони несли службу холерників, а корчму на Ячменівці зробили собі рятунковою станцією.
Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильні як ведмеді.
Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де б Асафат і Петро не мали вступу. Всюди їх радо приймали, тим радіше що Асафат грав у сільській капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може, й побоювалися тих двох приятелів, бо обидва були славні розбийголови, а хоч нікого не зачіпали, та не дали дути собі в кашу.
Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.
– Гей, Янкель! Горілки! – гукнули з порога.
Той налляв. Випили по чарці.
– За двоє два! – каже Асафат.
Випили знов.
– Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже… ого! – і махнув рукою.
– Але? – питає шинкар. – А коли?
– Господь їх знає… зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно ми вивезли.
Янкель лиш головою покрутив.
У тій хвилі ввійшов до корчми Стефан Ясів.
– Дзінь добрий! А ще нема нікого?
– Є ми… та й ви прийшли, то вже й усі.
– Я не те хотів сказати… Андрій Лукашів запросив усіх на почесне… буде нас тут більше.
Асафат глянув на Петра й усміхнувся. Петро й собі моргнув, та й Янкелеві щось ніби усмішка під носом пробігла.
– Певно! – відзивається Петро. – Добре поживився… має звідки платити.
– Та що говорити, панє Пєтше! Де ж би? Таж то сирітське.
– Ага! В сироти два животи, – каже Петро.
– Сироту де зловиш, то бий! – доповідає Асафат.
Всі засміялися гуртом.
Тим часом шляхта почала сходитися по двоє, по троє до корчми. Кожний вітав присутніх своїм «дзінь добрий», кланявся кашкетом і сідав коло стола.
Надійшов префект. Усі повставали на привітання, поклонилися чемно і запросили його на почесне місце.
Вкінці надійшов і Андрій. Він був якийсь не свій – не знати, чи згризений смертю своїх швагрів, чи втішений тим, що йому дісталося.
– Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана[6]6
Економа.
[Закрыть], не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустріч.
– А мене беріть за мандатора[7]7
Суддю.
[Закрыть]! – каже Петро.
Усі засміялися.
– Жартуйте здорові, а мені в голові морочиться, що з тим усім робити?
– Відступіть мені – каже Асафат, – я буду господарити і дитину няньчити.
– Ви ґаздували б, як коза в капусті,– каже котрийсь шляхтич. – А худоба у вас є?
– У нього худоба за коміром аж пішки ходить, – каже другий.
Асафат насупився як міх, оглянувся, хто це з нього кепкує.
Андрій налякався, щоб не було сварки, і заговорив про інше.
– То ж то бо й біда, що худоби бракує…
– Що балакаєте, Єнджею? Таж у небіжчика Лукаша худоби доволі…
– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.
– Покрав?! – чудувалися Асафат і Петро, котрі ще того не знали.
Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів був такий злющий собака, що не дав нікому чужому на обійстя приступити.
– Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми її випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро Ясів. – Пан префект таки добре настрашився…
– Гм… настрашився не настрашився – але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?
Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.
– За ваше здоров'я, пане префекцє! – промовив Андрій, зняв шапку і, тримаючи чарку в руці, поклонився префектові.– Дай боже довгий вік прожити – віват!
Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:
– Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку, – віват!
І знов понеслося по корчмі грімке «віват».
Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.
Янкелиха поклала на стіл кілька шабасових гуглів[8]8
Булок.
[Закрыть], миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеї мішанини понакладала на тарілки і порозставляла на столі. Префектові дісталася найкраща тарілка.
Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску і, відгортаючи лівою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язиків, задоволених смачною їдою. Хто скоріше упорався, запивав горілкою.
Як уже всі скінчили їду, поставила Рифка горнець кип'ячої води й кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з пляшки, від чого вода набирала червоної окраски. Кому було води забагато, зливав зі склянки таки на поміст. Не стало склянок для всіх, тож дехто здіймав горня з полиці, а дехто таки мусив ждати, аж старший гість вип'є. Вимити склянку, з котрої пив попередник, уважається обидою його так само, як обидою було б обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичеві дасть покурити.
– Оце добре проти холери! – перервав мовчанку один з гостей. – Вода гаряча, гарак добрий… все те розігріє кишки – та й трохи безпечніше…
– Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро, – каже Петро і глядить з усмішкою на Андрія.
– Авжеж, – підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. – Петро і Асафат, либонь, попухли би з голоду, якби не возили мерців…
– Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антоні, не наших мерців! – каже Асафат.
– Вже ж то ми не заробимо на холері стільки, як ваш швагер Єнджей.
– Мовчіть! – крикнув Андрій, а відтак додав плаксивим голосом: – Ах, я би віддав і свій маєток, аби лиш Лукашів охоронити від того нещастя…
– Бодай так пси траву пасли, як це правда! Ваша Ганя обдерла б вам чуба аж до потилиці, якби ви хоч одно стебло дали кому з обійстя!
Всі зареготали.
Андрій розсердився ще гірше, що люди знають, як жінка ним вередує.
– Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розіб'ю!
Асафат, випивши за трьох, не гадав не попробувати своїх кулаків.
– Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лукашева донька покуштує її…
– Мовчи, волоцюго, бо…
– Ого! Вважай, щоб я не виволік тебе, як твого швагра…
Андрій не втерпів, ухопив склянку й замахнувся на Асафата. Однак саме тоді схопив хтось його за руки, і склянка впала на землю. Андрій кинувся з кулаками на свого противника, але інші не допустили до бійки.
Префект, що був зайнятий до цієї пори поважною розмовою з сусідом, вмішався тепер до суперечки.
– Гм… панове, заспокойтеся, я забороняю…
Ще не договорив, коли вбіг до корчми хлопчина, зняв шапку перед шляхтою, а до орендарки щось пошептав стиха. Орендарка приступила до стола і сказала голосно:
– Дмитро Яців помер!
– Дмитро?.. Господи! А то мете! – Всі стали хреститися, а Асафат і Петро пішли, щоб сповнити свій обов'язок.
Настала прикра тиша. Кожний роздумував, мабуть, над тим, чи годиться в такий небезпечний час справляти такі бучі. Почали прощатися з Андрієм, дякували йому за гостину й виходили з корчми.
IV
Від того часу минуло вісім літ.
Було це одного майового поранку, ще за годину перед сходом сонця. День був зимний, як часто-густо бувають у нас весняні поранки. Ціле Закуття ще спало, ніде не видно було ні життя, ні руху.
Ворота Андрійового обійстя отворилися, а з них почали виходити одна за одною чотири корови і декілька телят. За худібкою вийшла дівчина, може, дев'яти літ, боса, в одній сорочині й тоненькій крамській спідниці, підперезана крайкою. На розкуйовдженій голові мала драну хустину, зав'язану на шляхетський лад під бородою, а в руці прутик, щоб заганяти худобу. На плечах несла верету[9]9
Рядно.
[Закрыть]. Дівча було заспане, кліпало очима і дрижало від холоду. В лівій руці держало кусник чорного хліба й одну цибулю та впихало за пазуху.
Це була Олюнька. Хоч то була дев'ятилітня дитина, хоч осталося для неї гарне майно по родичах, вуйна не давала їй спокою, й вона мусила робити бодай те, що могла зробити – пасти худобу.
Дитина ступала обережно покаліченими, потрісканими, як варений рак, червоними ноженятами по примерзлім болоті, підганяючи перед собою телята, що якось не мали охоти виходити з теплої стайні на пашу.
За Олюнькою ступав підтюпцем, задерши хвіст угору, вірний її товариш – старий Лиско, пес, що ще її батькові вірно служив, а тепер ні на крок не відступав від дитини своїх колишніх добродіїв.
Як лише Андрій перевіз усе рухоме добро Лукашів на своє обійстя, поплентався за ним і Лиско, а хоч Ганна не хотіла його ніяк прийняти до хати, відмовляючись, що годі їй ще й собак чужих годувати, то старий Луць таки оперся, й Лиско зажив на обійсті Андрія. Та гірка була його година! Скільки то побоїв довелося йому дістати від Ганни! Все зносив псисько з геройською терпеливістю. Поскавулів, але обійстя не покинув. За те Лиско хотів бодай тим відслужитися, що вірно стеріг хати й добра Андріїв. Найбільше любив він малу Олюньку й ніколи від неї не відступав. Немов порівнюючи своє сирітство з Олюньчиним, він був її сторожем, пестуном і товаришем забав. На його сухих і кудлатих ребрах не раз Олюнька положила голівку й виспалася добре. Коло нього, учепившись рученятами його патлатої шерсті, вчилася ставити перші кроки, а не раз, коли збиточні сільські хлопці докучали їй чим-небудь, псисько наїжував шерсть, вискалював зуби й гарчав злобно, поки збиточники не повтікали. А господарям служив вірно. Одного разу, вернувши з Андрієм з нічлігу, почав слідити за злодієм, що вночі вивів корову Андріїв. Лиско доти бігав, нюхав і скавулів, поки не завів Андрія до близького ліска, де знайшли зв'язану корову під корчами. Від того часу Лиско заслужив собі ласку Андріїхи, діставав щодня теплої страви, шматок хліба, а деколи й ложку молока.
До сходу сонця було ще геть далеко, щойно пробудилися жайворонки, а все інше спало. На сході небо червоніло чимраз більше.
Олюнька вигнала свій товар на опуст і ждала тут, поки інші діти не позганяють свого.
Опуст – це було пасовисько між Закуттям і хлопською громадою, нижче церкви.
Олюнька сіла під корчем, підгорнула змерзлі ноженята під себе, рученята поховала за пазуху, загорнулася веретою і сидячи вдивлялася в зачервоніле поза горою небо.
Ранок був дуже холодний, вся дрібненька травиця була вкрита білим інеєм, що блищав, мов розсипане срібло, і ждав, коли прийде тепле сонечко та красу його злиже.
Довгий час не було видно нікого: мабуть, родичі жалували своїх дітей відправляти на таку студінь.
Олюнька притулилася до кудлатого Лиска і грілася його теплом. Він лежав тихенько, лиш час від часу піднімав голову і розглядав, чи не грозить яка небезпека Олюньці.
На сході небо червоніло щораз більше, а вкінці показалося сонце в цілій своїй величавості. Зараз прокинулися пташки і стали вітати його своїм щебетом. Від Закуття відізвалося мукання корів і перегукування пастухів, далі показалося стадо товару й громадка сільських дітей. Кожне з дітей несло з собою що потрібно, не забули й полуденку, що складався звичайно з шматка хліба й сиру або масла.
Між усіма пастухами був найстарший як віком, так і розумом, досвідом та дотепом Левко, або, як його радше звали, Левонко. Був це хлопчисько сімнадцяти літ, а нероба на ціле село. Зате ж не було такого доброго пастуха в цілім селі. Його товар – пара старих коней, дві корови та три ялівки – був усе найліпше випасений; в нього вовк ніколи не вхопив телятка, ані польовий не займав зі шкоди. В усіх пригодах умів він собі порадити і виплисти наверх там, де інші потопали. Левко був отаманом між громадкою шляхетських пастушків. Усі слухали його не зі страху, але задля штук і жартів, котрими умів усіх забавити. Більше ні до чого не був він здатний, тож, як лише сніг згинув, Левонко був на пасовиську аж до другого снігу. Інші шляхтичі були з того дуже раді, бо з Левонком могли сміливо пускати своїх дітей навіть у такі небезпечні місця, як за канал, де кожної хвилі можна було боятися як не злодія, то вовка. Через зиму Левко не брався до роботи, вилежувався на печі в просі або в ячмені, а деколи вистругував з дощок і прутиків забавки на літо.
От і тепер за всіма пастухами надійшов і Левонко. Став поміж дітворою і спитав:
– А що? Вже всі?
– Всі! – гукнули діти.
– Ну, то в дорогу! – закомандував.
Дітвора розбіглася зганяти товар докупи. Зчинився гамір, крик, перегукування, а за хвилю череда, справлена на дорогу, пустилася повагом дальше. Левко видряпався на свою шкапу і їхав позаду дітей, котрих було п'ятнадцятеро, віком від дев'яти до п'ятнадцяти літ.
Сонце за той час піднялося вже настільки вгору, що своїми променями розморозило болото й калюжі та зігнало зимну росу з травиці. Вся природа оживилася, жайворонок аж заходився від співу, а діти й собі гуторили та співали.
Дорога, котрою гонили закуттянську череду, вела попри двірський лан та широчезне пасовисько. Воно було ще тоді спільне для громади шляхетської, рустикальної і двора. Але поки що в тій порі пасли худобу ще на сіножатях і торішніх стернях, тож трава на тім пасовиську була ще свіжа, нестоптана.
Зо дві години марширували наші знайомі, поки дійшли на призначене їм пасовисько. Перейшли міст на Дністрі, минули місце, зване жидівською толокою, й опинилися за каналом під греблею. Тут була не дуже вигідна та безпечна позиція для пастухів. З одного боку цісарська гребля (а як стражник запише і подасть, то буде велика біда), з другого, знов, боку стережися кущів, що розсілися поміж сіножаті вздовж зо дві милі: як туди зайде худобина, ледве чи її відшукаєш.
Днина вибралася дуже погідна й тепла. Левонко завів забаву. Діти бавилися охоче й весело. Й Олюньчине личко роз'яснилося. Вона забула свої злидні, недоспану ніч, поранені ноженята, бігала з іншими і сміялася весело.
Товарина розійшлася по сіножаті шукати поживи, а одна Костева корова не сподобала собі чомусь того місця і наблизилася аж до верболозів. Левко побачив це здалека і покликав:
– Дмитре! Твоя Красуля пішла вовкам на снідання. А йди ж заверни, бо пропаде!
Дмитро Костів – то був чепурний п'ятнадцятилітній хлопець. Вій щойно розігнався розірвати ланцюг, і дуже йому не хотілося переривати забаву.
– Ану заверніть там котре мою Красу! – наказав він.
– А сам – не ласка? – відгукнули діти.
– Олюнько! Біжи ж! А скоро!
Олюнька не хотіла бути попихачем. Вона покрутила голівкою, здвигнула плечима й не послухала. Дмитро розлютився дуже, особливо на Олюньку. Вона була наймолодша з цілого товариства, до того ж сирота, отже, повинна слухати.
Дмитро почервонів як буряк, затиснув кулаки і прискочив до Олюньки:
– Підеш чи ні? Ти… знайдо зателепана! Олюнька зблідла, але не зрушила з місця.
Дмитро підніс кулаки і вже мав спустити їх на голову Олюньки, та в тії хвилі загарчав люто Лиско і вхопив його ззаду за ногу. Дмитро закричав несамовито, схопив патик і погнався за Лиском. Олюнька зітхнула. Всі діти стали сміятися.
В тій хвилі надійшов від жидівської толоки якийсь хлопський парубчак. Він бачив цілу сцену і не втерпів, щоб не насміятися з «макогона».
– А во-во, як макогін пса б'є… ха-ха-ха! Добрий буде з тебе мига[10]10
Лупіг.
[Закрыть]!..
Дмитро залишив пса, побіг за хлопом. Тепер його позиція змінилася: всі діти стали в його обороні.
Неприятель зразу не налякався Дмитрового костура; він обернув батіг «старшим» кінцем і дожидав нападу. Але коли побачив, що ціла громада шляхетських пастухів рушила за ним, він давай утікати. Хлопець біг просто до верболозів і тут пристав. З лозів повилазили хлопські парубчаки, котрих молода шляхта зразу й не бачила. Тепер, коли вона надто до них наблизилася, вони кинулися на неї.
– А макогони прокляті! А чорти рогаті! – (дехто з шляхетських хлопців мав на голові рогатівку). – А до Варшави марш!
Шляхетські діти кинулися навтікача, поки не добилися до греблі. Гребля була стрімка й дуже пригожа на оборонну позицію. Розум підказував, що найліпше задовольнитися обороною. Команду взяв Левонко. Він, побачивши, що діється, вирубав з верби кілька коликів, роздав хлопцям і всі стали відбиватися. Тут хлопи не могли їм нічого зробити. Хотіли взяти шляхтичів приступом, але це не вдалося, і молода шляхта, набивши кілька гудзів на хлопських головах, відігнала їх.
Та хлопи приступили до облоги. Становище шляхти було дійсно прикре. Сонце стояло вже ополудні, товарина розбіглася бозна-куди, а тут ані рушитися з місця. Вони піддалися б, якби не тямили, що хлопи не пустять їх з цілою шкірою. Кілька шляхтичів пішли тихцем до Дністра, назбирали камінців і стали кидати ними до хлопів. Ті не мали такої амуніції і відстрілювалися хіба тим, що їм шляхтичі кинули. Але цей маневр не поправив долі шляхетської дітвори. Хлопи стояли, правда, в належнім віддаленні, але не гадали уступати.
Левонкові спало на добру гадку. Зловив за греблею тихцем якусь коняку, перебрався через канал і погнав щосили в село до префекта. Префект послав по війта, сіли обидва на віз і поїхали робити справу. Така інтервенція причинилася до примусового миру. Війт почастував кількох хлопів палицею з-під своєї юрисдикції, й вони відступили від облоги.
Коли діти позганяли товар, що порозходився по корчах, сонце вже було низько. Погнали худобу в село.
Та Дмитро не міг забути Олюньчиного непослуху й болю, якого йому завдав її псисько. Він почав ворохобити інших хлопців, що, мовляв, уся історія з хлопами вийшла через Олюньку. Товариші не любили Дмитра, називали його маминим сином, тож і не слухали його підмови. Тоді Дмитро рішився сам довести до кінця не скінчену рано справу. Він почав Олюньку ганьбити останніми словами та обкладати кулаками. Олюнька, призвичаєна до биття змаленьку, втікала від напасника, але не закричала ані не заплакала.
Інші хлопці стали в обороні Олюньки. Перший Левонко під'їхав до нього на своїй шкапі і шарнув його батогом по плечах. Пещений Дмитро не стерпів удару, він став плакати і кричати на весь голос. Левонко ще поправив. Дмитра взяла злість. Схопив прут та став ним цвікати то Левонка, то його коня.
Левонко не задумувався довго, зліз із коня, схопив Дмитра за комір і випарив бучиськом скільки міг.
– Та ти, ледаре, будеш сироту бити? Я тобі покажу, чим то пахне!
Тут знов мусили вмішатися інші хлопці, щоб визволити Дмитра з рук Левонка.
– Чекай, чекай, я тебе запізву до префекта! – погрожував Дмитро.
– Ще тобі мало, бабин сину? Я тобі такого префекта завдам, що й рідна мама тебе не впізнає!
Дмитро замовк, боявся, щоб Левонка гірше не розсердити та щоб він не взявся бити.