Текст книги "140 децибелів тиші"
Автор книги: Андрій Бачинський
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)
Розділ 15
Знову разом
Минув місяць. Після літніх канікул життя у школі-інтернаті потроху входило у звичну колію. Новачки пристосовувалися до розпорядку життя і навчання, а «старожили», як могли, допомагали їм. Про Вітька, який минулого року тероризував цілу школу, вже ніхто не згадував. У всіх на вустах, чи то пак на руках, була нова історія – про те, як завуч Микола Павлович і семикласник Сергій Петрина врятували Яринку Горак від жорстокого батька.
Вечорами після відбою хлопці у своїх спальнях засвічували екрани мобільних телефонів і в потемках усоте переповідали про те, як Горак-старший утримував дівчинку під замком у темній кімнаті. Як морив її голодом, а все пропивав. Як напав на Миколу Павловича і мало не вбив гасовою лампою. Як від вогню тої лампи загорілася хата, в якій була зачинена Яринка. П’яний Горак тоді з переляку протверезів, але, замість рятувати свою дитину, утік. Наступного дня міліція знайшла його, ледь притомного від пиятики, в одного з товаришів по чарці з сусіднього села. Тепер він знову у в’язниці.
Але найцікавіше хлопцям було переповідати про пригоди Сергія, який врятував дівчинку з вогню. Особливо популярною була історія про те, як він жив серед вокзальних злодіїв. Вона щодня обростала новими й новими неймовірними подробицями.
Сам хлопець не любив згадувати про підвал Саньки-Глухаря. І на всі прохання розповісти щось цікавеньке обходився короткими фразами-жестами. Може, саме тому хлопці й додумували собі найцікавіші деталі...
Сергія зараз набагато більше цікавило інше. У першу неділю жовтня в школі мав відбутися концерт до Дня вчителя. Вони з Яринкою збиралися показати танець, з яким так і не встигли виступили на останньому дзвонику. Але часу на підготовку було обмаль, бо і Яринка, і Сергій тільки нещодавно повернулися до навчання: діти два тижні були в Києві – в інституті отоларингології при академії наук, де проходили спеціальну діагностику. Слух у Сергія відновився практично повністю, а от говорити він так і не почав. Проте столичний лікар обнадіяв його на прощання: – Не переживай, хлопче. Якщо твій мозок зумів відновити функцію слуху, то з часом повернеться й мова!
Але Сергій не дуже й переймався. Він був щасливий, що заговорила Яринка! Після обстеження фахівці пообіцяли, що виготовлять для неї спеціальний слуховий апарат, який підсилюватиме звук і перетворюватиме його в частоти, які мозок дівчинки може сприймати. Яринка змінилася. Ожила. Вона вже не нагадувала залякане звірятко, потроху починала спілкувалася з однолітками і заводити подружок. Але щодня, як тільки випадала вільна хвилина, бігла до Сергія, і вони разом ішли до актового залу – слухати музику й танцювати...
Епілог
З нагоди Дня вчителя учні прикрасили актовий зал кольоровими кульками і оберемками квітів. Вихователі здогадувалися, що старшокласники уночі таємно позрізали їх на клумбах біля довколишніх приватних будинків, але вирішили не псувати свято.
Усі глядачі були «своїми» – батьки вихованців та працівники школи-інтернату. Не було лише завуча Миколи Павловича. Він досі лежав у лікарні і дуже шкодував, що пропустить таку важливу подію.
Учасники концерту хвилювалися. А найбільше – Сергій. Через шпаринку в завісі він помітив, що в першому ряду поряд з директором сидять його львівські знайомі – професор університету Вадим Андрійович і адвокат Анатолій Олексійович. Вони приїхали на запрошення Василя Степановича. Навіть невгамовна такса Альфа сиділа біля ніг свого господаря і на диво спокійно чекала початку концерту.
Гості приїхали ще зранку. Сидячи в кабінеті директора за чашкою кави, Вадим Андрійович повідомив про арешт Санька-Глухаря.
– Уявіть собі, – захоплено розповідав професор, – його схопили під час передачі чергового хабара тому міліціянту Кокудаку! Прапорщика давно вже підозрювали в покриванні вокзальних злодіїв. Нарешті і самого Кокудака, і Саньку-Глухаря вдалося схопити на гарячому!
– Треба визнати, – додав адвокат, – що якби не Сергій та його історія, то ще невідомо, чи діяла б прокуратура так оперативно. Коли правоохоронці завітали в той сумнозвісний підвал, то виявили, що більшість із тамтешніх бідолах глухі. Тоді на допомогу викликали мене. Так от, спілкуюся я з одним із затриманих, і підсідає до мене хлопець. Без обох рук. Називається Романом і запитує, чи знаю я щось про долю глухонімого хлопця Сергія, який теж певний час жив у підвалі, але після конфлікту з ватажком зник. Роман хвилювався, що бандит розправився з непокірним. Коли я зрозумів, що малий говорить про нашого Сергія, то усе розповів йому. Хлопчина аж підскакував від радості!
– І що... що далі буде з тими всіма дітьми? – перебив адвоката Василь Степанович.
Анатолій лише похитав головою і скрушно відповів:
– Та... насправді – нічого хорошого. Розподілять по інтернатах для неповносправних. З часом хтось не витримає, знову втече й пристане до іншої банди. Або створить власну, послуговуючись досвідом, здобутим у Глухаря. А тих, хто залишиться в інтернаті, через кілька років примусово виставлять за двері, залишивши наодинці з байдужим світом. Ну та про це вам, у принципі, теж добре відомо. Одному із сотні пощастить, якщо вдасться поступити вчитися на зубного техніка чи й навіть педагога. Хтось стане хорошим муляром-штукатуром, столяром чи монтажником і непогано зароблятиме на ремонтах квартир. Когось за державною квотою візьмуть на якусь некваліфіковану роботу. А всі інші знову підуть жебрати і спиватися під парканом від розпачу і безнадії...
– Е-е-ех, важко жити, годі вмерти, – зітхнув директор інтернату, запалюючи чергову цигарку. – Ну, досить про сумне. Допивайте каву, шановні гості, йдемо до актового залу. Негоже примушувати наших юних артистів чекати. Увесь світ ми з вами все одно не змінимо і не врятуємо.
– Маєте рацію, – кивнув професор. – Але якщо кожен із нас роззирнеться навколо і допоможе хоча б одній дитині, яка потребує підтримки, то і це вже геть не мало. Рятуючи одну дитину, ти рятуєш цілий всесвіт!
– Ви невиправний ідеаліст, Вадиме Андрійовичу, – усміхнувся адвокат, підводячись з крісла...
Яринка вперше в житті виходила на сцену, та ще й перед такою кількістю людей. Але страху не було – біля фортепіано на неї чекав Сергій. Юний піаніст сів за інструмент, поклав руки на клавіші, і музика затремтіла в повітрі, щемка і щира. Коли він крадькома глянув на Яринку, її очі світилися від щастя, точно так, як на старій фотографії, точно так, як хотів Сергій...