Текст книги "140 децибелів тиші"

Автор книги: Андрій Бачинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Розділ 12
Світ не без добрих людей

Зморений полудневою спекою, Сергій куняв на задньому сидінні татового «Ланоса». Тато барабанив пальцями по керму, мама по телефону сперечалася з подругою, а шестирічна Іринка, молодша Сергієва сестра, вовтузилася й корчила усім смішні гримаси.

– Ну скільки можна чекати? – нервував тато. – Вже десять хвилин стоїмо на переїзді! Де той поїзд?!

Раптом авто струсонуло. Сергій розплющив очі – й побачив поїзд. Але той чомусь не їхав повз шлагбаум, а мчав просто на їхню машину! З-під його коліс на всі боки розліталися іскри. Натужний рев гудка і пронизливий скрегіт гальм паралізували хлопця.

Він сіпнувся, намагаючись затулитися від залізного страховидла, і... впав на землю.

«Знову цей сон! Невже він ніколи не покине мене?!» – подумав, потираючи забите коліно. Хлопець підвівся й роззирнувся. Він стояв посеред зачинених яток на продуктовому ринку. У голові паморочилося, у роті був присмак якоїсь гидоти, але пам’ять потрохи повертала його до подій напередодні...

...Сергій намагався втекти якнайдалі від остогидлого йому підвалу і бандита на прізвисько Санька-Глухар. З останніх сил добіг до великого театру в середмісті. На площі перед ним було людно. «Сьогодні ж вихідний! – осяяло Сергія. – Це добре. Якщо Глухар і прийде сюди, у натовпі він мене не помітить». Хлопець подивився на фонтан посеред площі і відчув, що страшенно хоче пити й їсти. Навколо світилися вивіски кав’ярень, піцерій та барів, запрошуючи на смачну вечерю. Але Сергій тільки ковтав слину. Грошей не було. Якоїсь миті він уже хотів було підійти до чоловіка, у якого із задньої кишені джинсів визирав кінчик гаманця. «А гаманець тугенький, там, напевне, не одна сотня, – розмірковував, ледве стримуючись від спокуси. – А якщо там аж тисяча, я зможу і до Яринки добратися, і в Одесу з нею поїхати... Удень ми б купалися в морі, а вечорами виступали на концертному майданчику перед людьми: я грав би на фортепіано, а вона танцювала б. Нам би платили. Так ми й жили б собі удвох...»

Сергієві мрії обірвав малюк, що катався навколо фонтану на машинці з електродвигуном. Він втаранився у Сергія. До нього одразу ж підбіг батько і почав кричати, але чомусь не на свого сина, а на Сергія:

– Е, пацан! Ти глухий, чи що?! Не чуєш, що тобі сигналять? Не бачиш, що тут діти катаються?! Ану вали звідси, не заважай!

Сергій навіть не намагався зрозуміти, про що кричав батько малюка. Хлопець очима шукав у натовпі чоловіка з гаманцем у задній кишені джинсів, але той щез. Сергій подумав, що так воно, напевне, і краще. Сумовито подивився на двері піцерії, ковтнув води з фонтану і подався геть. Обійшов театр і побрів уздовж довгого паркана. Потім переліз через загорожу і опинився на території продуктового ринку. Той уже був зачинений, але на прилавках і на землі валялися рештки різних продуктів. Сергій почав жадібно хапати їх і їсти, не переймаючись чистотою, аби лише втамувати голод.

Раптом хтось ухопив хлопця за руку. Він із жахом подумав, що це Глухар так швидко вистежив його, і мало не знепритомнів з переляку. Але, на щастя, то був лише місцевий п’яничка, який теж щовечора приходив на ринок, щоб поживитися. Він дістав із кишені пляшку мутної рідини.

– Д-д-давай в-вип’емо, – промимрив невиразно.

Сергій захитав головою, але п’яничка продовжував умовляти, заїкаючись:

– Ну ти шо, не хочеш випити зі мною? Я с-с-ставлю! С-с-сьодні таке с-свято, а ти не хочеш в-випити? Ну давай, на х-халяву!

Хлопець ще ніколи не вживав спиртного, а тим більше смердючої самогонки, від якої аж дух спирало. Але цього разу, втішений, що не потрапив до рук Саньки-Глухаря, він погодився зробити ковточок.

Біля відкритого майданчика літньої кав’ярні п’яничка підібрав дві склянки і наповнив їх. Одну подав Сергієві. Хлопець затулив носа, щоб не чути неприємного запаху, і випив залпом. Закусити вже не було чим. Сергій поморщився від огиди, а за хвилину йому взагалі стало зле. У голові паморочилося, нудило... П’яничка щось белькотів собі під ніс, пропонував Сергієві випити ще, але хлопець, важко підвівшись і спотикаючись, рушив углиб ринку в пошуках туалету Не знайшовши його ніде, виблював просто посеред дороги, тоді влігся на дерев’яний стіл, що стояв біля зачиненої ятки і заснув.

Очунявши, Сергій роззирнувся навколо в пошуках їжі. Але, крім гнилих помідорів та огризків яблук, нічого не побачив. Вибрався з ринку і знову пішов до фонтана перед оперним театром. Після вчорашнього його «палило» – страшенно хотілося пити.

Щойно Сергій зробив кілька ковтків, його знову знудило. Він заліз у фонтан і почав лити воду собі на голову. Трохи попустило...

Було ще досить рано, порожніми вулицями Львова ходили тільки двірники й бродячі собаки. Сергій теж як ніколи сильно почувався покинутим і нікому не потрібним бродяжкою. Розплакався і поплівся за одним із псів. Той вивів хлопця до катедри на розі площі Ринок.

Сергій услід за собакою пройшов повз катедру і завмер від несподіванки. Просто посеред площі стояло... фортепіано. Сергій не вірив своїм очам! «Напевне, я досі ще не відійшов від тої самогонки і в мене глюки», – подумав він. Та все ж наблизився до фортепіано і обережно простягнув до нього руку. Інструмент був старий і занедбаний, лак у багатьох місцях потріскався. Хлопець замружив очі і ніжно провів пальцями по деці, відчуваючи кожен горбик і шпарку. Перед фортепіано стояв розхитаний дерев’яний стілець. Сергій сів на нього і відкрив кришку. Якийсь час не наважувався торкнутися клавіш, боявся, що як тільки торкнеться, марево одразу ж зникне... Але ні!..

Сергій почав грати мелодію, під яку танцювала Яринка. Йому не вірилося, що це було лише три місяці тому. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Не чуючи звуку, Сергій грав усе голосніше й голосніше, аж поки його не зупинив чийсь дотик. Цього разу хлопець не злякався. Мабуть, через те, що дотик був легким. Сергій облишив клавіші, повернувся. Позаду стояв високий худорлявий чоловік у спортивному костюмі. Лисуватий. На повідку він тримав маленьку кумедну таксу, яка вперто намагалася вирватися і кинутися на голубів, що воркотіли неподалік.

Чоловік укотре смикнув за повідець, заспокоюючи собаку, і звернувся до Сергія:

– Юначе, ви чудово виконуєте Гріга. Я вражений вашою майстерністю. Але зараз лише пів на сьому. Люди ще сплять.

Мова в нього була чітка й виразна. Сергій зрозумів його і знітився.

– Ну-ну, не хвилюйтеся, – заспокоїв його чоловік. – Зрештою, це фортепіано для того тут і виставили, щоб будь-хто міг підійти і пограти, порадувати себе й оточуючих. Та й, щиро кажучи, хороша музика під вікнами – це краще, ніж горлання п’яної компанії. До речі, дозвольте поцікавитися, що ви робите тут у такий ранній час?

Сергій показав на свої вуха і рот, відтак похитав головою, пояснюючи, що глухонімий.

– Не зрозумів вас, юначе. Витлумачте мені, будь ласка, що ви намагаєтеся показати?

Сергій знову повторив жест.

– Хочете сказати, що нічого не чуєте і не говорите?

Хлопець ствердно кивнув.

– Але ж це нонсенс! Ви щойно грали на фортепіано, і то як грали! До того ж не якийсь там «собачий вальс»! Насміхаєтеся з мене?

Сергій стривожено замахав руками і почав показувати, ніби пише на папері.

– Хочете щось написати? Щось розповісти мені?

Сергій знову кивнув і молитовно склав руки перед грудьми.

– Річ у тім, що я лише вивів собаку погуляти і не маю з собою ані ручки, ні блокнота. Але я живу он у тому будинку. Якщо ваша ласка, можемо піднятися до мене, там є письмове приладдя. Ви мені усе поясните, а заодно поп’єте чаю з тістечками. Бо маю таку підозру, що ви ще не снідали. Я правий? Ну то ходімо швидше. Я вже заінтригований.

У дитинстві батьки наказували Сергієві, щоб він ніколи нікуди не йшов з незнайомими чоловіками, як би лагідно вони його не припрошували і що би не обіцяли. Але зараз йому не було чого втрачати: голодний і нещасний – що з нього такого візьмеш, кого йому боятися після кількамісячного спілкування з Санькою-Глухарем?

Сергій подався за незнайомцем у під’їзд і піднявся сходами на другий поверх. Лише такса не хотіла йти і пручалася, невдоволена, що їй не дали поганятися за голубами.

Господар квартири відрекомендувався. Його звали Вадим Андрійович, а песика – Альфа. Вадим Андрійович викладав в університеті, був професором права. Сергій уперше в житті потрапив до такого помешкання. Високі стелі, картини на стінах, старовинний різьблений сервант, а посеред вітальні – великий обідній стіл з темного дерева і дванадцять крісел з масивними спинками.

Перш ніж вислухати Сергія, Вадим Андрійович поставив на газ чайник, а малого провів до ванни. Після ночі на продуктовому ринку одежа хлопця пахла, м’яко кажучи, не найкраще. Чоловік звелів Сергієві закинути весь одяг у пральну машину, подав йому з шафи білий банний халат і показав, як набирати у ванну воду. А сам подався у вітальню і схопив слухавку домашнього телефону, набрав номер.

Коли абонент на іншому кінці лінії нарешті відповів, Вадим Андрійович радісно вигукнув:

– Толю, привіт! Тут така справа... Потрібна твоя допомога, негайно! У мене зараз один хлопчина сидить, я сам не впораюся. Забіжи до мене на годинку! Дякую.

Незабаром у квартирі задзвонив домофон. Вадим Андрійович натиснув кнопку замка вхідних дверей.

– Слухай, Вадиме, скажи толком, що сталося? Чому такий поспіх? – запитав гість, тільки-но переступивши поріг.

– Проходь на кухню, зараз усе поясню.

Сергій довго відмокав і хлюпався у ванній. Востаннє він нормально мився ще в інтернаті. Уже й забув, що таке справжній шампунь. У підвалі в Саньки-Глухара милися і прали звичайним господарським милом. Ніжачись у воді, Сергій спостерігав, як у барабані пральної машинки перевертається його одяг і думав: «Я ціле літо відходив в одних джинсах і футболці. Увечері поправ – вранці одягнув. А що би було далі, коли осінь настане? Звідки хлопці беруть одяг? Щось не віриться, що Глухар їм купує светри і куртки. Напевне, теж змушені красти.

Боже, як добре, що я втік від нього. Хоч і без грошей... Але ж Ромчика шкода. А що, як Санька здумає на ньому відігратися замість мене?..»

Сергієві аж похололо на серці, коли подумав, що може чекати на бідолашного Ромчика... Аж ось двері до ванної кімнати прочинилися, Вадим Андрійович зазирнув досередини і помахав рукою, щоб привернути до себе увагу. Коли хлопець нарешті помітив його, промовив:

– Час до столу. На нас чекає іще один гість. Сподіваюся, він відчутно полегшить наше спілкування.

Чоловік зник за дверима, Сергій виліз із ванни й почав похапцем витиратися новеньким махровим рушником.

Підкотивши задовгі рукави та підібгавши поли халата, малий увійшов до кухні.

– А от і наш водолаз! Давайте знайомитися. Це Сергій, мій гість. А це – мій колишній студент, а тепер адвокат, Анатолій. Він теж має проблеми зі слухом. Проте чудово спілкується як звичайною мовою, так і жестами. Тож обійдемося без записок. Толя буде перекладачем. А тепер, юначе, розкажіть нам, будь ласка, про себе. І не забувайте про чай із тістечками, поки не вистиг.

Сергій був дуже голодний, але йому здалося, що буде неввічливо примушувати поважних людей чекати, поки він їсть. Тому він одразу взявся розповідати...

Вадим Андрійович задумливо ходив навколо стола і гриз дужку окулярів, що свідчило про його максимальну зосередженість. Дослухавши Сергієву розповідь, професор провів його у вітальню і запитав:

– Спати не хочеш? Тоді вмикай телевізор, а ми з Анатолієм Олексійовичем помізкуємо, як допомогти вам з Яринкою, добре?

Сергій кивнув. Вадим Андрійович повернувся у кухню.

– Цікава історія, – промовив він, прикриваючи за собою двері. – Неординарна. У моїй практиці такого випадку ще не траплялося.

– А мене вона не особливо здивувала, професоре. Серед львівських адвокатів лише я досконало володію жестовою мовою, тому до всіх справ, пов’язаних із глухонімими, залучають мене. І повірте, таких історій, як із цим хлопчаком, немало. Мені теж у спеціалізованому інтернаті довелося рости. Так от, з мого випуску тільки я отримав вищу освіту і став юристом. Решта або торгують на базарі, або різноробочими на будовах працюють. А троє вже померло. В одного нирки відмовили, в іншого печінка розклалася, третій замерз узимку на морозі біля ставка в парку. Але реальна причина смерті у всіх одна – алкоголь. Хоча, пам’ятаю, у школі вони цілком нормально вчилися і поводилися... Але ж нашій державі і здорових дітей нема куди приткнути. А з неповносправними геть біда. Кидають їм, мов подачку, ту пенсію нещасну – і живи собі як знаєш. Та ж ці люди не хочуть просто лежати і животи чухати! їм хочеться жити, творити, бути потрібними комусь ще, крім самих себе. Розумієте?

– Спокійно, Толю, спокійно. Не хвилюйся так, я ж не заперечую. Кажу тільки, що в моїй практиці такого ще не було.

– Та бо ви рафінований інтелігент, пане професоре. Часто в театри ходите, у музеї, на виставки. А скажіть, чи бачили хоча б в одному з тих закладів пандус – заїзд для інвалідних візочків? Можете навіть не напружувати пам’ять, не бачили. Бо вони хіба біля аптек трапляються. І то такі, що позабиватися на них можна. А передач чи фільмів із субтитрами для глухих на ТБ багато? Отож бо. Вони ж навіть у церкві почуваються чужими, бо не чують молебню, а щоб посповідатися, пишуть записки священику. Той їх читає і рве потім. І сказати у відповідь чи порадити щось теж не може, бо більшість глухих погано читає з губ. Нікому в нашій державі неповносправні не потрібні. Ні дорослі, ні діти. Байдужість оточуючих – ось що примушує їх об’єднуватися навколо різних Глухарів та Вітьків!

– Добре, Толю, не заводься. Давай краще допоможемо конкретно одному нещасному хлопчаку і одній нещасній дівчинці. Що можна для них зробити? До тебе часто звертаються глухонімі, ти захищаєш їх у судах, тож порадь щось.

– Передусім, треба забути про Саньку-Глухаря. Проти нього ми безсилі, він частина системи. Посадиш у тюрму – його нішу відразу займе інший. Викуриш з підвалу – він перейде на горище. Звільниш дітей і відправиш в інтернат – через місяць повтікають і знову повернуться до нього. А щодо Сергія, то варто негайно сповістити адміністрацію інтернату, що він знайшовся.

Якби Сергій почув його слова, то вже накивав би п’ятами з цієї квартири. Але він сидів на килимі у вітальні і бавився з таксою.

– Ще раз наполягаю, Вадиме Андрійовичу, давайте подзвонимо в інтернат. Треба діяти згідно з буквою закону.

– Толю, заспокойся. Не можна так. Малого вже три місяці розшукують, нічого не станеться, якщо ще до завтра почекають. За той час можна щось придумати. Скористайся своїми каналам, дізнайся про ситуацію з дівчинкою.

– Але ж це інша область! Знаєте скільки часу треба, щоб ту бюрократичну машину запустити?

– Тоді тим більше, нічого даремно теревенити. Давай, діставай свій записник і дзвони. А я теж декого потривожу зі старих знайомих.

Поки чоловіки телефонували, дізнавалися і вирішували, Сергій заснув на килимі у вітальні. Вадим Андрійович переніс його на диван і вкрив пледом. Малому снилося море...

Вони з Яринкою бігали по піщаному пляжу і копали смугастого кольорового м’яча. Такса Альфа увесь час намагалася його дістати з води, але боялася намокнути. Лише гарчала і гавкала на хвилі, коли ті з шипінням розбивалися біля її лап об берег і розбризкували навколо солоні краплі. Сонце, море, пісок – усе було таким м’яким і теплим. Втомлені діти вляглися посеред пляжу й засмагали, розкинувши руки, мов пташині крила. Альфі набридло лякати своїм гавкотом хвилі. Вона теж вляглася біля Сергія і почала лизати йому щоку...

Сергій прокинувся від лоскоту. Такса залізла до нього на диван і лизала йому щоку. У Сергія було дивне відчуття: вперше йому снилися не рідні і не спогади з минулого, а його Яринка. «Мабуть, це добрий знак, – подумав хлопець. – Тепер я точно її знайду, і ми поїдемо удвох на море!»

У кімнату зайшов Вадим Андрійович.

– Ну що, сонько, прокинувся? Тоді вставай, вмивайся і одягайся. Твій одяг у ванній на пральній машинці.

Сухий і попрасований. Сьогодні ти маєш виглядати презентабельно, бо в нас будуть гості.

Сергій узув домашні капці і поплентався до ванної. Такса подріботіла за ним.

До обіду зібралися гості. Дорослі поважні чоловіки, викладачі університету, і молодь, студенти. Анатолій прийшов найпізніше. Відкликав професора вбік, і щось швидко розповів йому.

Вадим Андрійович жив у цій квартирі змалку – вона була справжнім родовим гніздом і дісталася йому ще від діда, знаного за часів Польщі львівського адвоката. Дружини і дітей Вадим Андрійович не мав, але самотнім не почувався ніколи. У нього завжди збиралися колеги, студенти, друзі, з якими він любив обговорити політичні й культурні новини, а то й просто попліткувати. Цей чоловік завжди був привітним господарем, і от зараз запросив Сергія до громади й відрекомендував присутнім:

– Знайомтеся, друзі. Це мій почесний гість. Сергій. На жаль, у нього проблеми зі слухом. Він читає з губ, але говорити не може. Анатолій Олексійович допоможе нашому спілкуванню.

Гості загомоніли. Усім було цікаво, що то за хлопчина. Професор коротко розповів його історію. І хоча компанія зібралася тут зовсім з іншого приводу, розмова зосередилася навколо Сергія та проблем людей із вадами слуху.

– Я от нещодавно мав проблеми із зубами, – зауважив один з гостей, – то зубний технік, що робив протези, теж глухонімий. Тобто при бажанні можна якось влаштуватися...

– Так, – підтвердив Анатолій, – є медучилища, де глухих вчать на зубних техніків. І в інститутах деяких є кафедри, де навчають людей з вадами слуху. І УТОГ працює.

– УТОГ – це що таке? – запитав хтось із присутніх.

– Товариство глухих. Така державна організація. Їм виділяють якісь копійки з бюджету, то вони намагаються і санаторії утримувати, і помагати своїм. Навіть театр свій мають.

– Театр?!

– Так, театр міміки й жесту. У Києві. «Райдуга» називається. Там професійні актори грають.

– Теж глухонімі?

– Ну так, а які ж?

– Невже? То не все так погано. Значить, пристосуватися в житті можна, тільки треба хотіти!

– Але це поодинокі випадки, – заперечив адвокат. – Ну, пощастило мені, ну ще десятьом, сотням. Але ж глухих десятки тисяч. І вони безпорадні.

– Це правда, – зауважив ще один гість, поважний сивий бородань. Теж професор з університету. – В Америці, наприклад, глухий може вчитися в будь-якому університеті. Спеціально для нього виділяють сурдоперекладача. І влаштуватися на роботу потім не проблема. Не те що в нас...

Сергій не встигав слідкувати за розмовою дорослих. Йому стало нудно, і він пішов до іншої кімнати, бавитися з Альфою.

Під вечір гості розійшлися, залишився лише Анатолій. Професор запропонував йому ще чаю. Хотів покликати і Сергія. Але той уже спав, тримаючи в обіймах таксу...

Коли Сергій уранці прокинувся, у квартирі нікого не було – господар вигулював собаку. Хлопець подався на кухню й увімкнув газ під чайником. На столі стояв телефон і записник у шкіряній палітурці, розкритий на сторінці з нагадуваннями. Поки вода не закипіла, Сергій суто з цікавості почав розглядати записник. Почерк у професора був дрібний, а всі слова він записував скорочено – по кілька літер. Сергій звернув увагу на останній запис: «Подзв. інтерн, щоб забр. С.». «Подзвонити в інтернат, щоб забрали Сергія», – миттю розшифрував він і зі злості жбурнув записник об стіну. Від образи й розчарування хлопець мало не заплакав.

«Зрадник! Зрадник! Зрадник! – крутилося в голові. – Я повірив, що вони хочуть мені допомогти. А насправді збираються здати назад в інтернат. Їм наплювати і на мене, і на Яринку. Зрадники! Знову зрадники!!!»

Чайник уже кипів, свисток мало не лускав, але Сергій цього, звісно ж, не чув. Чаю йому вже не хотілося...

Сергій відчинив вхідні двері, та на мить затримався... і знову зачинив. Біля вішака в коридорі стояв великий професорський портфель з двома застібками. Хлопець зазирнув усередину. У боковій кишеньці лежав гаманець. У гаманці було п’ятсот гривень різними купюрами. Сергій витягнув одну, завагався і відтак забрав усі. Цих грошей йому мало вистачити, щоб доїхати до Яринчиного села, а потім ще й разом дістатися до Одеси.

Він повернувся на кухню, підняв з підлоги записник, видер з нього листок і написав: «Вибачте. Я взяв у вас 500 гри. Я не злодій. Але мушу знайти Яринку. Обіцяю колись усе віддати. Сергій». Тоді вийшов з квартири у коридор, перехилився через перила і поглянув униз, чи не повертається професор з прогулянки. Швидко збіг на перший поверх і визирнув на вулицю. Там нікого не було. Сергій вискочив з під’їзду і помчав у бік оперного театру.

Біля театру зупинялися маршрутки, якими можна було добратися і до залізничного, і до автобусного вокзалу. Їхати приміським поїздом було дешевше і безпечніше. Але Сергій не наважився повертатися на залізничний вокзал, у лігво Саньки-Глухаря. Тому поїхав на автовокзал.

Маршрутка до Івано-Франківська якраз здавала заднім ходом від платформи, коли Сергій підбіг і з силою почав бити кулаками по дверях.

– Чого лупиш, дурню?! – закричав водій, зупиняючи автобус і відчиняючи двері.

Захеканий Сергій заскочив у салон і простягнув йому п’ятдесят гривень. Водій щось пробурчав невдоволено, але взяв гроші й знову зачинив двері. Сергій прилаштувався біля вікна в кінці салону. Навпроти нього малюк смачно наминав шоколадку. У Сергія забурчало в животі: зранку він так і не поїв. Повернувся до вікна, щоб не спокушатися смаколиком, і спробував відволіктися думками про те, що незабаром побачить свою Яринку...

Вадим Андрійович повернувся з прогулянки о сьомій і застав двері до квартири незамкненими. Насторожився і на мить відступив убік, але такса, не розуміючи його намірів, забігла додому й одразу помчала до ванни, де господар після кожної прогулянки мив їй лапи. Професор обережно увійшов за таксою. «Якби тут був хтось сторонній, собака неодмінно загавкав би», – припустив він і рушив до вітальні. Хлопця ніде не було. Може, його таки вистежили бандити з Привокзальної?

– О Боже, що ж вони з ним зроблять? Треба негайно дзвонити в міліцію! – чоловік кинувся на кухню до телефону.

Уже схопився за слухавку і раптом помітив на столі аркушик, списаний дитячим почерком. Вадим Андрійович одягнув окуляри і прочитав. Задзвонив телефон.

– Вітання, пане професоре! – пролунав у трубці бадьорий голос Анатолія. – Як почувається ваш підопічний?

– Толю, він зник.

– Як зник? Коли?

– Щойно, поки я вигулював Альфу.

– А він не обікрав вас? Перевірте, чи все на місці.

– Та ні, тут інше. Малий, вочевидь, зрозумів, що ми хотіли повернути його до інтернату, і втік.

– Без грошей далеко не втече. Треба подати в міліцію орієнтування на нього.

– Гроші якраз у нього є. Взяв п’ятсот гривень з мого гаманця.

– То все ж обікрав! От і вір після того волоцюгам!

– Та чорт із ними, з тими грішми! – нетерпляче вигукнув професор. – Міліцію в будь-якому разі треба повідомити, особливо на залізниці. Бо якщо хлопець вирішив добиратися до Франківська поїздами, то може знову потрапити до того Саньки-Глухаря. Тоді йому точно кінець. А у тебе щось дуже нагальне було до мене?

– Та ні, Вадиме Андрійовичу. Я про ту дівчинку, Яринку, інформацію зібрав. Але ви спочатку поговоріть із міліцією про Сергія, а я невдовзі до вас під’їду і розповім усе докладно.