Текст книги "140 децибелів тиші"

Автор книги: Андрій Бачинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Двоє підлітків одразу ж дременули через кущі. Ватажок не поспішав утікати, лише поволі задкував до гущавини, спересердя спльовував і примовляв упівголоса:

– Ну, ти мені, падла, ще попадешся. Без залізяки. От тоді...

Коли хлопець зник за деревами, Сергійко підбіг до тата і обійняв його.

– Звідки ти взявся?! Ти ж на роботі залишився!

– Та відпустили раніше. Оце поспішав, якраз тебе наздогнати хотів. Наче відчував...

– А я так злякався, що вони мені руки покалічать, і я не зможу більше грати!..

Тато скуйовдив синові волосся, промовляючи з гордістю:

– Ні, ти молодцем тримався, не скиглив.

– Ти теж молодець! Умить розшугав їх! Я й не думав, що ти такий Рембо в мене.

Батько посміхнувся і додав загадково:

– Думаєш, я в дитинстві тільки на кларнеті грав? Доводилося часом і постояти за себе...

Сергій прокинувся від штурхана під бік. Розплющив очі і побачив Андрія, свого сусіда по кімнаті.

– Вставай, сніданок вже скоро, – намагався пояснити той.

«Сон... Це був тільки сон... Тата більше немає, і ніхто ніколи вже не примчить, щоб порятувати мене», – гірко зітхнув Сергій і важко піднявся з ліжка...

Розділ 5
Яринка

Минув місяць. Вітьок у школі не з’являвся, напевне, мав якісь проблеми вдома. Сергія це тішило, бо від самої лише згадки про Вітька в нього підкошувалися коліна.

Зате щоденні заняття з Миколою Павловичем не минали марно. Сергій потроху опановував мову жестів, але користувався нею неохоче. Був замкнутим і ні з ким не хотів спілкуватися.

Програма спецшколи нічим не відрізнялася від програми звичайної середньої школи. Хіба що була адаптована до потреб глухих дітей. Вони навіть іноземні мови вивчали. Коли на одному з уроків Сергій запитав Миколу Павловича, навіщо вчити іноземну, той пояснив:

– Розумієш, жестова мова не універсальна. У кожній країні вона інша, буває, що в одній країні їх кілька. А ще – глухонімий з Англії не зрозуміє глухонімого з США. У них різні жести, хоча і там, і там розмовляють англійською. Зате глухонімий американець чудово порозуміється з глухонімим французом, бо їхні жестові мови дуже подібні!

– Але я не їду за кордон, – заперечив Сергій.

Вчитель усміхнувся.

– А якщо ти станеш великим артистом і тебе запросять на гастролі в іншу країну?

Сергій у відповідь тільки скривився і махнув рукою...

Основні жести, потрібні для спілкування в буденному житті, Сергій засвоїв швидко. Особливо ті, що вказували рух, дію чи напрям, а емоції – сум, радість, здивування тощо – можна було просто «зобразити» на обличчі. Повторювати вивчене допомагали тематичні таблиці з малюнками, які висіли в класах, коридорах, в їдальні, а також у кімнаті над його ліжком.

Крім жестової мови, в якій кожен рух означав якесь слово чи дію, Сергій постійно вправлявся в роботі з дактилем, де одна комбінація пальців означав одну літеру. Не всі слова можна показати жестами, зокрема імена чи якісь терміни. Тоді доводиться «говорити» літерами. Деякі з них легкі й зрозумілі. Наприклад, знак літери «О» нагадує популярний жест «окей» з американських фільмів. «Г» теж легко запам’ятати – такий собі гачок з великого та вказівного пальців, яким часто показують пістолет. Чимало літер у дактилі схожі на звичайні: «Л» – опущені вниз і розкриті два пальці, «М» – так само, тільки розкритих пальців уже три. А три стиснуті докупи пальці означають «Т». Якщо ж їх підняти догори, вийде «Ш». Інші ж літери треба наче малювати пальцями у повітрі, приміром, завиток «Д» чи зиґзаґ «З». А є й такі, які у дактилі взагалі не подібні на свої зображення. Так, «А» показують стиснутими пальцями в кулак, «В» – розкритою долонею.

Та найважче було Сергієві не запам’ятати ті всі літери, а навчитися швидко підставляти їх одну за одною. Він плутався, збивався і від того дуже нервував. Микола Павлович заспокоював його, мовляв, все добре, потрібно лише частіше спілкуватися з іншими дітьми, щоб «набивати руку». Тим більше, пальці в хлопця були гнучкі й спритні. Сергієві, щоправда, здавалося, що грати на піаніно значно легше, ніж плести в повітрі мережива з отих дивних знаків. А сприймати мову тих дітей, які мало не з народження спілкувалися дактилем, було для нього справжньою мукою! їхні пальці мерехтіли, мов крильця метеликів, Сергій встигав ловити лише перші літери і постійно губив зміст розмови. Тому й намагався уникати товариства однолітків. Йому більше подобалося залишатися наодинці, занурившись у спогади про минуле, наповнене шумом вулиці, гуркотом машин, співом птахів, звуками музики і голосами рідних...

Одного листопадового дня Сергій прогулювався після уроків у саду, згрібаючи ногами сухе листя. Він ще пам’ятав його шурхіт, пригадав собі, як любила збирати жовті й червоні кленові листочки маленька Іринка... Від сумних спогадів Сергія відволікло старе червоне авто «Жигулі», що заїхало на територію інтернату. З машини вийшов поважний літній чоловік і маленька білява дівчинка, яка міцно притискала до грудей рудого ведмедика. Наче боялася, що хтось відбере його в неї. Дівчинка з-під лоба роззиралася довкола і морщила чоло. Сергієві мимоволі згадалося, як він сам нещодавно вперше потрапив на територію школи.

«Напевне, у неї теж батьки загинули», – з сумом подумав хлопець.

Насправді, в Яринки (так звали дівчинку), загинула тільки мама. Чотири роки тому...

Яринчині батьки жили в далекому карпатському селі. Мама була домогосподаркою, тато постійної роботи не мав, їздив на сезонні заробітки – будівельником. Через кілька місяців після народження Яринки виявилося, що дівчинка глуха. Батько з горя запив. Часом пропивав усе до копійки, і якщо грошей у хаті більше не було, кидався з кулаками на маму. А коли перелякана Яринка починала плакати, то перепадало і їй. Спокій у хаті був лише тоді, коли тато їхав з дому.

Якось, повернувшись із чергових заробітків, він пішов навідати своїх друзів, з якими полюбляв чаркувати. Повернувся аж після півночі. Яринка вже спала.

– І де тебе знову носило? – дорікнула йому мама. – Ти й так місяцями пропадаєш!

– Рот закрий, дурна бабо! – огризнувся чоловік. – Я з друзями був! Не розумієш, що таке друзі?!

– Друзі?! Знову друзі?! Ти проміняв сім’ю на друзів! Ну ще би лиш я, але дитина чим винна? Вона й без того нещасна, а ще й тата нігди не бачить!

– Що ти мелеш?! Он він я – перед тобою!

– Ага, хитаєшся, як бадилля на вітрі. Навіть не пам’ятаєш, що сьогодні Яринці три роки. Який ти тато в біса, га, скажи? Ну скажи?! Та щоб тебе краще!..

– Ти кого клянеш і к бісу посилаєш?! Ти!.. Та я тебе!..

Від тих вересків Яринка прокинулась і розплакалася. Мама взялася її заспокоювати, але батько з криком: «Куди?! Я з тобою ше не закінчив!», – схопив жінку за руку і щосили вдарив кулаком в обличчя. Падаючи, вона вдарилася головою об чавунний кут кухонної печі... Більше не встала. А добрий тато дістав із серванта пляшку горілки та й пішов до іншої кімнати квасити...

Зранку в гості завітала бабуся, татова мама. Вона жила в сусідньому селі й приїхала до внучки на уродини. А застала невістку, що лежала на підлозі в засохлій калюжі крові, і заплакану дитину біля неї. Яринка усю ніч сиділа біля мами, гладила її холодну руку і благала прокинутися. П’яний тато голосно хропів на ліжку... Старенька померла на другий день після похорону невістки: серце не витримало сорому й горя.

Яринчиного батька засудили на сім років позбавлення волі. Дівчинку направили в сиротинець, де вона й прожила останні чотири роки. Директор опікувався нею, інколи забирав додому, намагався навчити її говорити, але марно.

Вихованці сиротинця знущалися з Яринки, дражнили і били її, знаючи, що та не зможе нікому поскаржитися. Може, заздрили і ображались за те, що директор ставився до дівчинки трішки краще, ніж до інших. А може, це була звичайна дитяча жорстокість. Та хай там як, а за весь час перебування в сиротинці, Яринка жодного разу ні на що не поскаржилася і ніхто ніколи не бачив сліз в її очах. Зрештою, як і посмішки на обличчі...

Нещодавно Яринці виповнилося сім років і її скерували на навчання до спеціалізованої школи. Так вона опинилася в одному інтернаті із Сергієм.

Розділ 6
А музика вічна!

Наближався Новий рік. У актовому залі все ще тривав ремонт, коштів на його завершення бракувало. Тому дирекція вирішила новорічну ялинку цього року не ставити і святкового ранку не влаштовувати. Та й для чого? Все одно батьки забирали дітей на зимові канікули додому. В інтернаті залишалося лише двоє вихованців – шестикласник Сергій і першокласниця Яринка. Їх не було кому забирати...

Тридцять першого грудня в інтернаті чергував Микола Павлович. Він би залюбки запросив Сергія з Яринкою до себе додому, але там його власні вже дорослі діти готували новорічну вечірку для своїх друзів. Зрештою, він тому й зголосився на чергування – щоб не заважати молоді.

Та все ж Микола Павлович вирішив влаштувати вихованцям святковий сюрприз. Поки усі роз’їхалися на канікули, Яринку тимчасово перевели у хлопчачий корпус і поселили в сусідню з Сергієм кімнату. О дев’ятій вечора, коли малі вже готувалися до сну, завуч попросив їх накинути верхній одяг і пройти разом з ним.

На вулиці вже було темно, тільки крізь вікно актового залу пробивалося тьмяне світло. Завуч відчинив двері, запросив Сергія з Яринкою увійти. Посеред залу, сяючи різнокольоровими вогнями, красувалася справжня ялинка. Поряд стояв стіл, вкритий білою скатертиною. А на столі – великий шоколадний торт, навколо якого розмістилися тарелі з мандаринами, яблуками, цукерками і тістечками.

– Ну що ж, дорогі мої гості, запрошую вас трошки посвяткувати! – урочисто промовив Микола Павлович, і легенько підштовхнув дітей уперед.

Сергій з Яринкою обережно сіли скраєчку. Вчитель увімкнув телевізор, знайшов канал, по якому крутили якийсь новорічний мультфільм, і відкоркував дволітрову пляшку «Кока-Коли».

– Це у нас замість шампанського, – весело сказав він, наливаючи шипучий напій у склянки. – Ну ж бо! Пригощайтеся! Не соромтеся!

Діти почувалися ніяково. Яринці мимоволі пригадався директор сиротинця, у котрого вона щороку гостювала на свята, а Сергій згадав маму, тата і маленьку сестричку, яка завжди з таким нетерпінням чекала приходу святого Миколая. Кожного разу Іринка обіцяла, що не засне цілу ніч. Мріяла дочекатися сивобородого чарівника і побачити, як той влітає на оленячій упряжці у прочинене вікно й кладе подарунки їй під подушку. Не дочекалася...

Відганяючи сумні спогади, Сергій почав розглядати актовий зал. У куті біля сцени помітив фортепіано.

У грудях защеміло... Він підвівся, підійшов до запиленого інструмента й обережно підняв кришку. Микола Павлович зацікавлено спостерігав за ним.

Сергій підтягнув до фортепіано крісло, сів і боязко торкнувся пальцями клавіш. Потім заплющив очі і... почав грати! Мелодія відлунювала в порожньому залі, заповнюючи собою увесь простір. Сергій виконував вальс Шопена, який готував до конкурсу в Польщі. Хлопець боявся розплющити очі і продовжував грати наосліп. Не чув музики, але відчував, що пальці все пам’ятають і не схиблять.

Раптом Яринка, яка доти сиділа спиною до фортепіано і ні на що не звертала уваги, напружилася. Повернулася, поволі підійшла до інструмента і притулилася вухом до задньої деки. Потім розпростерла руки і притиснулася до фортепіано усім тілом. Її очі засяяли якимось дивним блиском, а на губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Заворожений Микола Павлович не вірив своїм очам.

– Це неймовірно, – шепотів він. – Це неймовірно! Вона усміхається. Вона чує!

Сергій дограв вальс і розплющив очі. Яринка оббігла фортепіано, схопила Сергія за руки і почала бити його пальцями по клавішах, примушуючи знову грати. Хлопець здивовано подивився на неї, але послухався і заграв. Спершу повільно й тихо, потім все голосніше й голосніше. Яринка ствердно закивала і знову всім тілом притислася до фортепіано, вслуховуючись у ритмічні вібрації.

Цього разу Сергієві пальці вже не були такими точними і деколи брали фальшиві ноти, але для маленької дівчинки це все одно було найдивовижніше і найприємніше переживання за останні роки...

Сергій прокинувся пізно. У кімнаті він був сам, нікому було його штурхати й підганяти на сніданок чи до школи на заняття. Згадався сон, який він бачив уночі.

Ялинка сяяла різнобарвними вогнями гірлянд. Тріо музик, що складалося з фортепіано, скрипки та кларнета, тобто Сергійка, мами й тата, бадьоро виконувало популярну різдвяну пісеньку, а маленька Іринка весело стрибала навколо ялинки і підспівувала: «Джингл белз, джингл белз, джингл ол зе вей!»

Потім був опівнічний бій годинника, салюти, пісні... Іринка заснула, скрутившись калачиком на дивані біля Сергійка. Він витримав ненабагато довше і теж заснув, не додивившись новорічну кінокомедію. Тільки тато з мамою просиділи до пізньої ночі. Поки привітали по телефону і скайпу всіх друзів та знайомих, поки передивилися всі святкові програми... Нарешті, під ранок, помучені полягали спати, бажаючи одне одному щасливого Нового року...

Сергієві стислося серце. Він знову почувався самотнім і покинутим. Але не довго. Його смуток умить розвіяло спогадом про вчорашній вечір, про запилене фортепіано, що радісно ожило під його пальцями, і про маленьку Яринку, яка так збентежено-щасливо вслухалася в його музику.

«Мене ще ніхто ніколи так гарно не слухав», – задоволено подумав Сергій, і вперше після аварії на його обличчі засяяла щаслива усмішка...

Розділ 7
Нерозлучні друзі

Хоча шкільні канікули тривали два тижні, працівники школи-інтернату мали лише один вихідний. Другого січня о дев’ятій ранку Микола Павлович уже сидів у приймальні директора.

Василь Степанович приїхав чверть на десяту.

– Миколо, тебе що, з хати вигнали? – здивовано запитав він.

– Василю Степановичу, у нас тут таке!

– Що сталося? Щось із дітьми? Чому одразу не подзвонив мені на мобільний?!

– Та ні, заспокойтеся, тут інше. Зараз розкажу, давайте все по черзі.

Микола Павлович сів за стіл навпроти і почав розповідати про Сергія з Яринкою. Директор мовчки вислухав, відтак прочинив вікно і запалив цигарку.

– Цікаво, – зауважив він, – а що записано в результатах досліджень, з якими дівчинка поступила до нас?

– Василю Степановичу, я вас прошу! Які там результати? Ви думаєте, її хтось колись ретельно обстежував?

У нас же на цілу область один нормальний апарат, і той ледве дихає. А в районах слух у дітей досі перевіряють дідівськими методами. Скажіть, хто буде нещасну дитину з сиротинця возити за сто п’ятдесят кілометрів в обласний центр, щоб перевірити, чи вона дійсно абсолютно глуха, чи все ж вловлює якісь частоти?

– Що правда, то правда... Але нічого, ми це виправимо. Я передзвоню в Київ, попрошу поставити Ярину на чергу на обстеження в медичний інститут. У них там хороше обладнання, та й фахівці відповідні. А поки що сам поспостерігай за нею.

– А як з малим бути? Бачили б ви, як він ожив, коли сів за піаніно й почав грати! Дивно, після аварії слух пропав, а рефлекс у пальцях досі зберігся...

Василь Степанович розвів руками.

– Загадки природи людського мозку, Коль. Чим довше живу, чим більше вникаю, тим більше розумію, що ні-і-ічого ми в цьому не тямимо.

– Шкода, хлопець направду талановитим музикантом міг би стати...

Директор зачинив вікно, сів за стіл і промовив:

– А знаєш що? Знайди мені завгоспа, я попрошу його до завершення канікул розчистити актовий зал. З тим ремонтом ще невідомо скільки затягнеться, а дітям нема де вчитися ритміці й танцям. Відновимо заняття! І Сергій хай приходить, хай займається. Щоб навики не втрачати. Якщо ноти йому треба, чи що, то ти вже сам якось. Може, якраз щось вийде з хлопця. Зрештою, Бетховен теж колись оглух, але і музику продовжував писати, і оркестром диригував!

Канікули закінчилися, діти повернулися в інтернат, і школа знову стала шумною та веселою. Це тільки так здається, що якщо в школі навчаються глухі діти, то там абсолютна тиша. Насправді ж навпаки – там дуже гамірно! Діти бігають, товчуться, кричать, перекидають стільці і парти. Але самі не чують цього, тож їм здається, що вони чемні й тихі. Молоді вчителі, які тільки-но приходять працювати в таку школу, довго звикають до тієї «абсолютної тиші»!

Сергій приходив пограти на фортепіано після обіду, коли дітей у школі вже не було. Шум і галас йому не заважав, звісно ж. Але заважав... Яринці. Дівчинка теж приходила разом із Сергієм. Умощувалася позаду фортепіано, притискалася до деки, заплющувала очі й ловила вібрації, народжені ударами фортепіанних молоточків об струни. Але це їй вдавалося лише тоді, коли в школі була цілковита тиша.

Яринку записали на обстеження в Києві аж на червень. А тим часом Микола Павлович намагався сам працювати з нею. Одягав дівчинці навушники і вмикав різну музику. При максимальному підсиленні Яринка відчувала лише низькі частоти важкого року. Але вони були настільки неприємні й дражливі, що вона зривала з голови навушники. Здається, її мозок був налаштований сприймати тільки фортепіанну музику в Сергієвому виконанні. Тому вона так уперто ходила з ним до актового залу.

Сергій теж щодня з нетерпінням чекав на зустріч зі своєю відданою слухачкою. Її увага й щире захоплення важили для нього більше, ніж перемога у будь-якому міжнародному конкурсі. Яринка навіть зовні чимось нагадувала йому меншу сестру Іринку, яка теж любила сидіти й слухати музику, притулившись головою до піаніно.

Інколи Сергій ловив себе на думці, що образи Іринки й батьків починають потроху розпливатися і ніби зникають з пам’яті. Тільки в його вічному кошмарі їхні обличчя залишалися чіткими та яскравими. Але там вони були не щасливі, а сповнені жаху й болю.

Якось непомітно Сергій із Яринкою стали нерозлучними друзями. Їм обом важко давалося спілкування з іншими дітьми. Яринка не розмовляла, майже не знала жестів, навіть читати не вміла. Микола Павлович дуже старався, щоб надолужити згаяний час, проте успіхи були невеликі. Зате з Сергієм Яринка знаходила спільну мову без слів. Вони розумілися на якомусь підсвідомому рівні. Могли годинами разом гуляти інтернатівським парком, ганяти м’яча на стадіоні, розглядати журнали, комікси, дивитися фільми і грати на комп’ютері.

Після канікул у школі відновили уроки танців. Учителька на повну потужність вмикала музику і вчила дітей виконувати ритмічні рухи в такт. Дехто з учнів чув музику завдяки слуховому апарату, інші просто вловлювали ритмічну вібрацію, що передавалася від динаміків через дерев’яну підлогу.

А ще Микола Павлович організував... хор! Насправді діти не співали, а лише під музику переповідали тексти пісень мовою жестів. Учитель хотів, аби хору акомпанував Сергій, але той відмовлявся. Вперто й затято. Його музику слухала Яринка, і цього було достатньо.

Віктор у школі більше не з’являвся. Куди він щез, не знав ніхто. Та одного недільного дня вони з Сергієм таки зустрілися.

Після нещодавньої відлиги землю прихопив морозець. Падав сніг. Сергій проводжав Яринку з актового залу до дівчачого спального корпусу. Вів її за руку, щоб не послизнулася. Яринка йшла і дуже смішно висувала з рота язик, ловлячи ним пухкі сніжинки, що повільно падали з неба. А Сергій думав про те, як минулої зими катався на санках з Іринкою і вона робила точнісінько так само – мама тоді ще сварила її, хвилювалася, що застудиться... Тому і не помітив, як біля рогу спального корпусу їх оточили три тіні. Зненацька хлопця підняли й штовхнули на землю. Отямившись, він побачив над собою вдоволену Вітькову пику, від якої тхнуло перегаром.

– Де бабки? – запитав той. – Ти мені должен. Я прийти брати свої гроші.

Сергій перелякано озирнувся. Один із Вітькових поплічників тримав Яринку, затуливши їй рота рукою, а інший пильнував біля входу в спальний корпус, щоб часом не вийшла чергова вихователька. Вітьок схопив Сергія за підборіддя і повернув до себе, щоб той міг бачити його і читати по губах.

– Ти должен борг три місяці. Давай бабки.

Сергій провів пальцями зігнутої долоні біля горла, що значило відмову. У відповідь Вітьок ударив Сергія розкритою долонею по голові. Не для того, щоб зробити боляче, а щоб остаточно залякати.

– Зараз ти приносиш триста гривень за себе і малу. Вона лишиться тут. Якщо не приносиш гроші, я її бити. Якщо ти приводиш вихователя, я її вбивати. Все, йди.

Він потягнув Сергія за рукав куртки, допомагаючи підвестися, і штовхнув у напрямку хлопчачого корпусу. Сергій, не озираючись, побіг. Послизнувся на льоду, впав, швидко підвівся і побіг далі...

У спальні Андрія з Володькою не було, вони ганяли на лижах навколо стадіону, де ще не розтанув сніг. Сергій кинувся до їхніх речей шукати кишенькові гроші, які хлопцям щотижня давали батьки. Знайшов лише сто гривень. Де взяти решту? Своїх грошей Сергій не мав. Позичити не було в кого...

Хлопець бігав по сусідніх кімнатах і гарячково копирсався в кишенях чужих штанів, портфелях, шухлядах і шафках. Але ще не всі діти повернулися після вихідних до інтернату, тож більшість шафок були порожні. У Сергія від страху аж трусилися руки: не дочекавшись грошей, Вітьок міг побити, а то й покалічити маленьку Яринку...

Заклопотаний пошуками, Сергій не помітив, як у кімнату ввійшов директор інтернату. Василь Степанович часто навідувався на роботу в неділю. На вихідних йому легше працювалося, бо ніхто не телефонував і не тривожив по дрібницях. Він саме, за звичкою, курив у своєму кабінеті біля прочиненого вікна, коли повз нього стрімголов промчався Сергій. Помітивши хлопця, директор загасив цигарку, одягнув пальто і рушив до корпусу. Переступивши поріг кімнати, він побачив Сергія, який нишпорив у кишенях чужої куртки. Василь Степанович насупився і схопив Сергія за руку.

– Якби мені хтось сказав, що ти злодюжка, я би перший плюнув йому в обличчя, – розчаровано сказав директор. – Ти прикро вразив мене, хлопче.

Сергій хотів пояснити, що він робить і чому, але не зміг показати жодного жесту. Поряд на столі лежав пенал і папка з зошитами. Сергій розгорнув верхній зошит, схопив олівець і почав швидко писати: «Біля дівч корп пяний віктор з бандитами схопив яринку вимагав гроші і хоче вбити».

Василь Степанович прочитав записку, перевів погляд на Сергія і вигукнув:

– Треба було зразу до мене йти!

Вибіг у коридор і по внутрішньому телефону подзвонив у дівчачий корпус. Слухавку взяла вихователька, яка разом з дітьми дивилася телевізор у кімнаті відпочинку.

– Маріє Михайлівно, зачиніть двері і не випускайте нікого з корпусу. Викликайте міліцію! Скажіть, розбійний напад! Я вже мчу до вас!

Директор роззирнувся навколо в пошуках чогось важкого. Схопив лопату, якою розчищали сніг, і вибіг на вулицю. Сергій рвонув за ним, але директор умить зупинив його:

– А ти куди? Сиди тут! Ані кроку зі спальні, ясно?!

Сергій повернувся в кімнату, сів на ліжко і почав нервово гризти нігті. Покрутившись кімнатою хвилини зо дві, вийшов у коридор, зняв з пожежного щита вогнегасник і помчав услід за директором.

На вулиці вже сутеніло, але біля дівчачого корпусу подвір’я освітлювали вуличні ліхтарі. Сергій здалека помітив, що один з Вітькових посіпак досі тримає Яринку, а інший намагається здолати Василя Степановича. Вітьок ударом ноги вибив у директора з рук лопату і навіть зумів повалити чоловіка в сніг.

Кілька років тому Сергієві вже доводилося користуватися вогнегасником. Одного разу він зі своїм другом вирішив сконструювати ракетну установку. У якомусь фільмі діти побачили, як дядько всідається на вогнегасник, смикає важіль, злітає вгору й кілька метрів мчить понад землею, мов реактивний літак. Тож на перерві хлопці притягли в клас вогнегасник, один усівся на нього, а інший щосили потягнув за важіль. Сопло було розвернуте вбік, тому вогнегасник почало крутити й кидати по підлозі, мов феєрверк.

На щастя, обійшлося переляком, без травм. Навіть збитків особливих не було, хіба що зіпсутий вогнегасник. Тато тоді навіть не сварив Сергія, тільки влаштував йому майстер-клас із користування засобами пожежогасіння. Так, про всяк випадок. Знав би Сергій тоді, як саме той урок придасться йому колись у житті...

Сергій оббіг корпус навколо і непомітно підкрався до рогу будинку, за яким Вітьок із товаришем шарфом в’язали директорові руки. Поставив вогнегасник на землю, вперся у нього ногами, виставив сопло за ріг будинку, висмикнув запобіжне кільце і рвонув важіль угору. Струмінь газу вирвався з червоного балона і вмить накрив нападників. З несподіванки вони відпустили Василя Степановича й зірвалися на ноги. Директор скористався їхньою розгубленістю, підвівся і кількома влучними ударами відправив одного в нокаут, а іншому скрутив руки за спину. Вітьок спробував вирватися, але директор міцно тримав його. Третій бандит, той, що тримав Яринку, вирішив не випробовувати долю – відпустив малу й кинувся утікати. Переліз через паркан і побіг дорогою кудись у бік центру міста. І саме вчасно: на територію школи-інтернату в’їжджала міліцейська машина.

Цього разу Вітьок не втік від правосуддя. Виявляється, міліція вже розшукувала його за підозрою в пограбуванні. Він переховувався в когось зі своїх спільників. А одного суботнього вечора напився з друзями і вирішив запропонувати їм «сходити на діло»:

– До школи давно не ходити. Там бабло є.

– Де? Хто тобі його дасть? Училки?

– Не, не училки. Малі. У неділю з дому приїжжають, мають бабло.

– А якщо нас схапають?

– Училок нема, тільки чергові.

– То повалили! Бабки будуть!

Але ця вилазка стала для Вітька останньою. Доказів було більше ніж достатньо. І свідки були. Тепер навіть мамині зв’язки в прокуратурі йому не допоможуть.

До суду викликали Василя Степановича, Сергія Петрину та Миколу Павловича як офіційного сурдоперекладача. Яринку за свідка не взяли – надто мала.

Після оголошення вироку Вітьок повернувся до Сергія, тицьнув у нього пальцем і різко вдарив кулаком правої руки по відкритій долоні лівої, пояснюючи: «Я тебе уб’ю»...

Вітька відправили в колонію, але, як виявилося, Сергієві та Яринці від того аж ніяк не полегшало.