Текст книги "140 децибелів тиші"

Автор книги: Андрій Бачинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Ну а найталановитіші вихованці Саньки-Глухаря «працювали» щипачами, займалися кишеньковим злодійством. Ці заробляли для Глухаря найбільше. Хоча часом і попадалися на гарячому. То пасажир надто чутливий трапиться – відчув чужу руку в кишені. То якась пильна жіночка помітить, як лезо розрізає чиюсь сумочку, і зніме лемент. Коли хлопців ловили, то здавали у відділок на залізничному вокзалі. Тоді вже Санька йшов до давнього знайомця прапорщика Кокудака і визволяв своїх. Не безкоштовно, авжеж. Невдахам, правда, потім було непереливки. Глухар карав їх – тримав на голодному пайку і зачиняв на якийсь час у темному вологому і холодному підвалі, де не було ані ліжка, ані навіть табуретки. Казав, що завдяки такому покаранню, наступного разу хлопці будуть обережнішими і спритнішими...

Сергій теж одного разу мало не впіймався. Якось у переповненому в час пік вагоні він помітив, що в одного з пасажирів у задній кишені з-під бушлата стирчить гаманець. Хлопець тихенько прилаштувався за спиною чоловіка. Тільки-но зібрався акуратно витягнути гаманець, як хтось схопив його за плече. Сергій відсмикнув руку й швидко обернувся.

– О-о-о! Давній знайомець! Привіт, малий!

Перед Сергієм стояв і весело посміхався той самий рибалка, через якого Сергій колись помилково сів у поїзд і потрапив до Львова. Чоловік, у якого Сергій збирався поцупити гаманець, теж повернувся. Він виявився тим другим рибалкою, який тоді найбільше захищав Сергія і навіть збирався заплатити замість нього за проїзд. Він теж поплескав Сергія по плечу й радісно вигукнув:

– О, яка зустріч! Як ти? Мабуть, дісталося тобі тоді від тих аспидів контролерів?

Сергієві стало зле. Щоки запашіли від сорому. Хотілося провалитися крізь землю. На щастя, поїзд зупинився на якійсь станції і Сергій швидко вискочив на перон. Він тікав чимдалі від вокзалу і увесь час думав: «Як, як так сталося?! Цей чоловік захищав мене, допомагав, хвилювався. А я? Я мало не обікрав його! Я злодій!»

Довго блукав вуличками незнайомого містечка. До Львова повернувся останньою електричкою, майже опівночі. Санька-Глухар уже було подумав, що хлопця схопили і закрили у якомусь відділку міліції. Щоб заспокоїти Глухаря, Сергієві довелося відбріхуватися. У його голові визрів план...

Розділ 10
Ромчик

Серед дітей, з якими Сергій ділив тепер дах над головою, не всі були глухими. Деякі мали нормальний слух, але Сергій розумів, що в порівнянні з ними він абсолютно здоровий і даремно нарікає на свою долю. Найбільше з-поміж усіх вирізнявся Ромчик, Сергіїв одноліток. У нього від народження не було рук. Батьки відмовилися від нього ще в пологовому будинку. У сиротинці безпомічну дитину виходили, а в чотири роки віддали в дитячий будинок-інтернат для дітей з фізичними вадами. З часом Ромчик навчився обходитися лише за допомогою ніг. Він носив штани на спеціальній шлейці, і міг зняти їх, потягнувши за шлейку зубами. Ложкою користувався, затиснувши її пальцями правої ноги. Тільки в школу відмовлявся ходити. Усі спроби навчитися писати, тримаючи олівець зубами, закінчувалися невдачею. У кожного з його однокласників була якась вада, але без обох рук був лише Ромчик.

Одного разу хтось подарував інтернату квитки на виставу у львівському цирку. Винаймати автобус до Львова було надто дорого, тому дітей повезли поїздом. Супроводжували їх двоє вихователів і медсестра, на випадок, якщо комусь стане погано.

До вистави залишалося ще більше години. Тому під цирком вихователі дозволили дітям погуляти у скверику. Ромчику закортіло в туалет. Він завжди хотів почуватися самостійним і намагався не просити зайвий раз про допомогу. Він просто завернув у тихий провулок, де б його ніхто не помітив, через кам’яну арку пройшов у глухий квадратний двір, став під деревом і почав зубами стягувати з плеча шлейку штанів. І в ту ж мить відчув, як хтось спіймав його за комір. Спершу подумав, що то свої вислідили його. Озирнувся, але побачив чужого чоловіка. Той запитав суворо:

– Ти що робиш? Хочеш мій двір на гадючник перетворити?

Його голос звучав якось дивно, повільно й скрипуче. Ромчик сіпнувся, вириваючись з рук незнайомця, і кинувся до арки. Але перечепився через коріння дерева і впав. Ще змалку Ромчик часто падав, адже без обох рук дуже важко балансувати. А підвестися без рук було ще важче. Та все ж з часом він навчився і безболісно падати, і швидко підводитися. Проте у дворі біля львівського цирку страх скував його м’язи. Ромчик перекочувався з боку на бік, а підвестися не міг. Незнайомець, шкутильгаючи, підійшов до нього і допоміг стати на ноги.

– Не бійся, малий, – сказав він уже м’якше. – Я тебе не ображу. Я тобі допоможу. Хочеш морозива?

Ромчикові хотілося не морозива. Йому хотілося з усіх сил кричати й кликати допомогу, але страх паралізував не тільки м’язи, але й голос. Незнайомець міцно стиснув плече хлопчика і повів кудись глухими дворами. Чоловік не збрехав – дійсно пригостив морозивом, але потім привів не назад до цирку, а в якийсь підвал, де було ще кілька дітей.

З підвалу Ромчика не випускали більше місяця. Його портрети на стендах «їх розшукує міліція» з часом заклеїли портретами інших зниклих безвісті людей, а портрети на зупинках і стовпах розтріпав вітер. Пошуки припинили як безнадійні, і шум навколо історії зі зниклою дитиною-інвалідом із сиротинця швидко стих, тим більше, що той дитбудинок знаходився взагалі в іншій області, за дві сотні кілометрів від Львова. Коли після місячного сидіння в темному підвалі Ромчик уперше вийшов на вулицю, то був блідим, мов смерть. Хтось із хлопців аж присвиснув і зауважив:

– Ого! Та тебе можна у фільмі про вампірів знімати!

Глухар почав обережно залучати Ромчика до «бізнесу». Його разом із іншими дітьми, які мали очевидні фізичні вади, мікроавтобус щоранку привозив на залізничний вокзал. Безногих розсаджували в місцях найбільшого скупчення людей: біля каси автостанції на площі перед вокзалом, на зупинках трамваїв і маршруток, біля виїзду з автостоянки і на пероні. Тих, хто міг ходити, садили у приміські поїзди, примушуючи просити у вагонах милостиню. Вони мали виставляти на показ свої вади, щоб розчулені пасажири давали їм побільше грошей. У вагонах також «працювали» кишенькові злодії, які приглядали за малими каліками, щоб їх хто не образив, чи щоб самі чого не накоїли (ага, той самий подвійний контроль).

Ромчик поволі змирився зі своєю долею. Зрештою, у підвалі Санька йому жилося не гірше, ніж у дитячому будинку, а може, навіть веселіше. Особливо, коли хтось із пацанів приносив клей або ацетон і влаштовував «нюхальний кайф». Після короткої ейфорії неминуче наступала розплата – нудота, блювання, головний біль і ломота в кістках, але відмовитися від звички було вже надто важко.

Даючи перші настанови Сергієві, Санька-Глухар особливо наполягав на тому, щоб хлопець не смів разом з іншими нюхати клей.

– Знаю, що вони роблять коли мене нема, – сказав він хлопцеві з гіркотою. – Я проти, щоб вони нюхали клей, різали маківки і припалювали ацетоном. Але від цього вони пруться. У них від того крила ростуть. Ну і як тут заборониш, якщо в них і так щастя мало? Ну так, потім це все боком вилізе, але тепер – хай кайфують. Хоч мені на них не начхати. Всім начхати, а мені – ні. Зі мною їм добре. Я їм хоч так допомагаю.

Глухар говорив з таким пафосом, високо задерши підборіддя, наче й справді вірив у свою місію спасителя нещасних дітей. А може, просто виправдовувався перед Сергієм. Але хлопець не відчував жалю до злодія. Він прекрасно розумів, що той дбає не про щастя і радість дітей, а про те, як наповнити за їхній рахунок свої кишені. Інакше не забирав би в них щовечора все до копійки і не утримував у брудному підвалі, де вони й без клею з ацетоном могли підхопити якусь болячку і захворіти. Зрештою, Глухарю навіть вигідно було, щоб діти мали хворобливий вигляд. Тоді люди їх ще більше жаліють і грошей дають більше. А ще Сергій був переконаний, що ті люди не набагато кращі за бандита Санька-Глухаря, адже ніхто з них не зупиняє дітей, не запитує, де їхні батьки, звідки вони, чому самі ходять по вагонах і просять милостиню. Лише похапцем всунуть у простягнуту руку гривню чи дві і відводять погляд. Ніби відкуповуються грошима, щоб ті каліки швидше пройшли і не псували своїм видом гармонію навколишнього світу. Ну, хіба ще подумки попросять Бога, щоб така біда оминула їх та їхні родини. А через дві хвилини вже й забувають про нещасних...

Але, звичайно ж, нічого з цього Сергій Глухарю не казав. Він просто дивився на нього і вдавав, ніби уважно слухав.

– Ти не такий, як вони, – продовжував тим часом Санька. – Тебе чекає велике майбутнє. Коли я починав, мені ніхто не помагав. А я допоможу тобі. Колись я передам тобі свою справу. Хочеш?

Сергій ствердно кивнув, а сам подумав: «Та кому потрібна твоя справа – брудний підвал і два десятки калік? От зароблю біля тебе тисячу гривень і втечу». Та вже за мить Сергій спіймав себе на думці, що й сам нічим не кращий від свого наставника, адже заробити ту тисячу він збирався нечесним шляхом. Проте інакшого способу вибратися зі Львова і знайти Яринку Сергій поки що не бачив.

Розділ 11
Життя вокзальне

Щоранку в час пік Сергій разом з помічниками Глухаря виходив «на діло». Спостерігав, як вони знаходять у натовпі свою майбутню жертву, як відсікають її від інших людей, затуляючи своїми тілами, відволікають, а відтак щипач непомітно розрізав лезом сумочку і витягає звідти гаманець. Потім були практичні заняття на кмітливість, спостережливість і спритність. А коли ввечері в підвал поверталися інші діти, Сергій тренувався на них. Підходив до когось і намагався спочатку щось непомітно покласти їм у кишеню, а через деякий час так само непомітно вийняти. Найважче було обманути глухих дітей. Вони здатні були відчувати найменші коливання повітря і «слухати» шкірою. За відсутності слуху в них дуже загострюються інші відчуття.

Через два тижні практики Сергію довірили самостійно когось «пощипати». Це було біля залізничних кас у приміщенні центрального вокзалу, де Санька-Глухар колись уперше продемонстрував йому своє вміння. Курортний сезон був у розпалі, у чергах товклися сотні бажаючих придбати жаданий квиток на поїзд. Вимотані багатогодинним очікуванням, люди про щось сперечалися, а на хлопчака, що прилаштувався біля огрядної жіночки у білому сарафані з великою валізою і сумочкою на плечі, ніхто не звертав уваги. Сергіеве серце калатало й рвалося назовні від хвилювання. Він не сумнівався у своїй спритності, але боявся, що його видадуть очі. Йому було невимовно соромно. Він увесь час відводив погляд кудись убік, щоб часом не зустрітися очима з жінкою, яку збирався обікрасти. Коли гаманець опинився в його руці, він важко, мов на ватних ногах, відійшов убік і передав здобич напарнику. Той миттю зник у натовпі. Другий напарник підхопив Сергія під руку і допоміг вийти на свіже повітря.

– Усе, розслабся, – жестами показав він, – ти наш. Молоток!

Сергій обхопив голову руками, намагаючись заспокоїти кров, що бухкала у скронях. Він мав би тішитися, бо щойно заробив свої перші гроші, але в такт з приливами крові голову розривала одна єдина думка: «Я злодій! Я злодій! Я злодій!»

Саме так, він нічим не ліпший від Саньки-Глухаря. Його місце в тюрмі, звідки нещодавно випустили Яринчиного батька. Значить і від нього він теж нічим не ліпший. То яке він тепер має право рятувати від нього Яринку?..

Напарник потягнув майже непритомного Сергія до туалету, нахилив над умивальником і відкрив кран. Сергій сіпнувся, намагаючись вирватися, але міцні руки продовжували тримати його під холодним струменем.

Увечері Санька-Глухар знову пригощав Сергія у своїй улюбленій вареничній – з нагоди вдалого дебюту. Малий уже оклигав від шоку і наминав за обидві щоки. Меню хлопців у підвалі складалося здебільшого з макаронів, каш, хліба і чаю. Інколи перепадало і смачненьке, якщо хтось із пасажирів замість грошей подавав у простягнуту жебрацьку руку печиво, цукерки чи фрукти. Санька-Глухар щовечора забирав тільки гроші, продукти залишав малим. Мовляв, хай зацінять його безмежну доброту...

Ще через кілька тижнів практичних занять Сергій став повноцінним членом банди кишенькових злодіїв. Він навчився безпомилково вирізняти в натовпі «лоха», якого можна «пощипати» і з легкістю обчищав його кишені. Щовечора після здачі виручки Глухар задоволено плескав його по плечі і обіцяв, що частину грошей відкладав на Сергіїв особистий депозитний рахунок у банку. Бо там на гроші ще й відсотки капають. Сергій, звичайно ж, не вірив у ці байки, хоча інші мешканці підвалу довіряли ватажкові беззастережно. Він усіх «годував» історіями про їхні особисті рахунки в банку і про свою батьківську любов. Діти не помічали, що насправді він їх не любить, а просто використовує. Та й не могли цього помітити, адже, на відміну від Сергія, у більшості з них ніколи не було нормальних родин, вони навіть не уявляли, як це – коли тебе люблять.

Крім Сергія, лише один мешканець підвалу не поділяв загального захоплення ватажком банди. Це був Ромчик. Йому ще не стерлося з пам’яті, як Глухар обманом затягнув його в цей смердючий підвал і примусив займатися жебрацтвом.

Сергій помічав, що Ромчик не плазує перед Глухарем, а роботу виконує лише з безвиході. У підвалі була своя дідівщина. Молодші прибирали за старшими, прали білизну, варили їжу, мили посуд. За це старші пригощали їх тютюном і вчили, як правильно кайфувати під кульком з ацетоном чи клеєм. Оскільки в Ромчика не було рук, його не примушували до роботи, але тютюном інколи ділилися.

Одного разу Ромчик попросив Сергія, який лежав без діла на дощатому настилі, запалити йому самокрутку. Сергій не любив цигаркового диму, але відірвав смужку від старої газети, насипав на неї тютюну з Ромкового кулька, наслинив кінчик паперу й акуратно склеїв. Відтак прикурив самокрутку і передав товаришу. Той блаженно затягнувся. Інші діти, тим часом, дивилися по телевізору якийсь черговий бойовик, не звертаючи на курця уваги. Сергій тицьнув пальцем Романові в груди і склав руки долонями догори, подібно до розкритої книги. Потім поводив управо-вліво головою, ніби читаючи.

– Питаєш, чи я вмію читати? – перепитав той.

Сергій ствердно кивнув.

– Та трохи вмію, але по складах. Я в школу майже не ходив.

Сергій узяв олівець та газету, від якої щойно відірвав смужку для самокрутки, і написав на полях: «Мені тут не подобається. Тобі теж. Давай втечемо разом». Ромчик прочитав записку, здивовано глянув на Сергія і запитав:

– Ти нормальний? Куди тікати? Ти глухонімий, я безрукий, що нам де робити? За що жити будемо?

«Ти зможеш повернутися у свій інтернат. А я поїду до своєї сестрички Яринки», – знову написав Сергій.

– А кому я потрібен у тому інтернаті? Думаєш, після того як я пропав, вони шукали мене, бо переживали?

Ага, чорта з два! Шукали, бо боялися, що їх посадять у тюрму за халатність. Може й посадили. Я не знаю, мені по барабану. Мені тут не подобається, але де буде краще? Куди я піду після інтернату? Батьки відмовилися, квартири своєї немає, пенсії по інвалідності вистачить хіба на ліжко у нічліжці. Тож дорога одна – сидіти десь на перехресті і просити милостиню. І боятися, щоб якийсь алкаш не вкрав її, бо я ж навіть не зможу схопити гада і натовкти йому пику! То нащо рипатися? А ти тікай, як хочеш. Я тебе не здам Глухарю.

«Сам я не справлюся. Мені потрібна допомога».

– Для чого? Можеш хоч зараз йти. Глухар нікого не тримає. Він же знає, що ніхто сам не піде звідси, бо там нагорі люди такі ж брехливі і байдужі до нас, калік! Глухар злий, але хоч не байдужий! Розумієш?!

Хоча Сергій і не чув Романа, але зрозумів, що той зірвався на крик. Мешканці підвалу миттю зібралися навколо хлопців. Подумали, назріває бійка. Хтось навіть почав підбурювати:

– Давай, безрукий, вріж йому! Ногою в табло, як Джекі Чан!

Але видовища ніхто не дочекався. Сергій провів правою долонею над лівою, показуючи, що просить вибачення, і порвав свої записки на дрібні клаптики. Потім виліз на другий ярус і відвернувся до стіни. Усі розійшлися по своїх місцях. Ромчик підійшов до Сергія і тицьнув його головою в бік. Коли той повернувся, промовив тихо:

– І ти вибач. Я зірвався. Дістало все. Ти просив про якусь допомогу.

Сергій стулив три пальці і потер їх один об один.

– Гроші? – здивувався Ромчик. – А звідки в мене гроші? Я ж усе віддаю Глухарю, так само як і ти.

Сергій зіскочив на землю, знов узяв олівець і почав писати на газетних полях. «Давай заникаем гроші, коли будем працювати в парі».

Сергій дочекався, поки товариш дочитав і швидко порвав записку. Ромчик задумався. Потім схилив голову вбік і почухав плечем за вухом. Важко позіхнув і врешті промовив:

– Страшно. Як тільки Глухар пронюхав, він нас заб’є і скине вночі на рейки під поїзд. Старші розповідали, він уже робив так з тими, хто пробував тіхушнічати. Але ідея прикольна. Якщо не нагліти і никати не всі бабки, то може щось і вийде з того. Знаєш, а давай попробуємо!

Він весело підморгнув Сергієві і притулився до нього правим плечем, вдаючи рукостискання.

«Працювати» в парі Сергієві й Ромчику випало лише через два дні. Але день придався, як казали хлопці, не фартовий. То було якесь державне свято, люди на роботу не їхали, тож не було в кого ані просити милостиню, ані обчищати кишені. На двох зібрали лише п’ятдесят гривень. За таку виручку Санька-Глухар міг ще й добряче висварити, мовляв, погано старалися, пацани.

Біля виходу з вокзалу Сергій помітив міліціонера – того, що колись фактично продав його Глухарю. Прапорщик Кокудак стояв біля цигаркового кіоску й сперечався з якоюсь товстелезною жінкою з гачкуватим носом. Сергій зупинився, не наважуючись йти далі. З першого дня свого перебування у Львові він відчував страх перед цим міліціонером і завжди намагався уникати зустрічі з ним. Ромчик здивовано поглянув на друга і запитав:

– Ти чого? Кокудака злякався? Не бійся, він не страшний і наших не чіпає. Йому Глухар регулярно відстьогує за це. От його жінка – то справжня відьма! Кажуть, вона десь з Полтави, а там усі відьми, я точно знаю, колись у кіно бачив. Там така сама була – криклива розтелепа, з гачкуватим носом і злими очима. Навіть не пробуй потягнути в неї з прилавка цигарку – такий галас здійме, що аж голуби з площі вшиються, не те, що люди. Йдемо, не бійся їх. Вовків боятися – в ліс не ходити! А це навіть не вовки, а так – шакали, що звикли падаллю харчуватися. Я сам ніколи шакалів вживу не бачив, але Санька завжди цих двох так називав.

Сергій посміхнувся. Йому сімейство Кокудаків скоріше нагадувало двох вгодованих носорогів, а не вічно голодних сухоребрих шакалів.

Хлопці поверталися до своєї нічліжки повз Привокзальний ринок.

– Зайдемо, хоч по морозиву з’їмо, піднімемо собі настрій, – запропонував Ромчик.

Біля входу на ринок хлопці помітили невеликий натовп. Чоловіки зібралися навколо чогось і дивилися униз. Час від часу щось вигукували, то тішилися, то обурювалися. Хтось розмахував руками, хтось плював спересердя і йшов геть. Хлопцям стало цікаво. Вони підійшли і проштовхалися всередину натовпу.

На бордюрі сидів молодик, перед яким на порожньому ящику з-під фруктів лежав квадратний лист картону. Чоловік вправно пересував по ньому три білі склянки. Під однією з них була маленька пластикова кулька.

Будь-хто з натовпу міг виграти гроші, вгадавши, під якою саме склянкою лежить та кулька.

– А-а-а, наперсточники, а я думав, щось цікаве, – розчаровано сказав Роман. – Ідемо звідси!

Але Сергій похитав головою – він не хотів іти. Його дивувало, чому люди не можуть вгадати і щоразу програють гроші.

– Перестань, куди ти рипаєшся? – смикнув його Ромчик. – Пішли!

У ту ж мить наперсточник саме зупинив шалений танець на картоні і Сергій упевнено тицьнув пальцем в середню склянку.

– Хочеш зіграти, малий? – посміхнувся чоловік.

Сергій кивнув.

– Давай, але гра платна. Ставка п’ятдесят гривень. Програєш – гроші мені. Виграєш – я верну тобі твої і додам ще п’ятдесят своїх. Канає?

Сергій поліз до кишені по гроші, але Ромчик закричав на нього:

– Що ти робиш, ідіоте? Глухар приб’є нас, якщо ми без грошей вернемося!

Сергій не звертав на друга уваги і впевнено відрахував п’ятдесят гривень.

Наперсточник підняв середню склянку. Під нею дійсно виявилася кулька. Натовп вдоволено загомонів. Чоловік поклав на картонку біля Сергієвих грошей свої, але накрив їх рукою і запитав:

– А хочеш ще раз спробувати? Бачу, ти малий шустрий.

Сергій погодився. Якби Ромчик мав руки, то давно б уже відтягнув друга подалі від шахраїв. А так мусив лише приречено спостерігати, як Сергій продовжує втягуватися у небезпечну гру.

Увесь минулий рік Сергій щоденно вивчав дактиль – оту саму жестову мову і читання з губ. Його зір загострився, він легко помічав навіть найдрібніші рухи пальців та рук. Тому легко відслідковував усі маневри наперсточника і безпомилково раз за разом вгадував, де кулька. Натовп гудів, підтримуючи щасливчика. Наперсточник програв уже двісті гривень. Хтось із його помічників непомітно схопив Ромчика і витягнув його з натовпу.

– Малі, ви хто такі? Шо за фігня? Ви шо, по рогах захотіли? Ану бистро шепнув своєму фраєрку, шоб він програв усі бабки назад. І валіть звідси, поки руки не повідривав! Хотя нє, руки тобі вже хтось відірвав... Видно, пхав уже свого носа, куди не нада. Карочє, мухою давай!

Переляканий Ромчик знову «просочився» в натовп і почав щосили штовхати Сергія коліном, але той захопився грою і тільки відмахувався. Тоді Ромчик усім тілом наліг на друга і разом із ним упав на землю. Ящик перекинувся, склянки покотилися в різні боки. Люди в натовпі подумали, що то хтось із шахраїв штовхнув малого навмисно, щоб він більше не вигравав. Якийсь чоловік гнівно закричав:

– Ах ти ж гад! – і накинувся на наперсточника. А тому на допомогу підбігли його помічники. Зчинилася бійка. Усе змішалося в купу. Сергій ледве виповз з-під тієї купи і допоміг підвестися Ромчику, який безпомічно борсався поряд. Про гроші хлопці вже не думали: їм треба було чимшвидше тікати, поки не перепало від шахраїв...

Увечері Санька-Глухар був дуже незадоволений. Мало грошей принесли усі, але Сергій з Романом не принесли взагалі жодної копійки. Крім того, у них був подертий одяг, синці і подряпини на тілі. Хлопці переконували ватажка, що їм дісталася порожня електричка і не було в кого ані просити, ані красти. Ромчик виправдовувався за двох:

– Та такий дурний день! Такий день! Одна непруха! Ні людей, ні бабок! А ще я з дурі послизнувся на бруківці біля вокзалу. Серий хотів підтримати мене, але теж не втримався і гепнувся! Побився об каміння! Ну от непруха і все! Дурдом якийсь!

Ромчик намагався бути якомога переконливішим, але досвідчений бандит одразу запідозрив брехню. Бачив, що хлопці щось приховують, але бояться розповісти. Тому вирішив допитати кожного окремо. Спочатку вивів надвір Ромчика. Випитував довго, але той уперто стояв на своєму. Тоді Глухар відпустив його і звелів привести Сергія. Коли Сергій вийшов, він узяв хлопця за руку, прошкутильгав до лавки посеред двору, посадив на неї малого, а сам сів навпроти.

– Ти знаєш, як я відношуся до тебе, – сказав він. – На тебе в мене великі надії. Я віддаю тобі багато сил і знань. А кому багато дається, з того і питають. Я вже все знаю, безрукий здав. Але хочу переконатися, що ти чесний зі мною, тому давай, розказуй свою версію.

У Сергія від страху похололи руки.

«Невже Роман справді розколовся? І про наперстки, і про те, що я підмовляв його забрати усі гроші і втекти».

Сергій з жахом думав, що робити – падати на коліна й просити вибачення? А якщо Глухар обманює, що тоді?

Далі твердо стояти на своєму і переконувати, що нічого не трапилося? Голова розколювалася від сумнівів, а бандит продовжував свердлити хлопця своїм пронизливим поглядом.

Сергієві чомусь згадалася давньогрецька легенда про Гордіїв вузол, котрий ніхто не міг розв’язати, а цар Олександр Македонський просто взяв і розрубав мечем. Коли Сергіїв батько хотів підбадьорити когось, то часто повторював: «Якщо не можеш вирішити якусь проблему, то не заглиблюйся у неї, бо вона виїсть твій мозок. Краще розрубай її мечем, як Олександр Македонський, і все. І нема проблеми».

Сергій сприйняв цей спогад як знак, як допомогу від тата, який спостерігав за ним звідкілясь із того світу і намагався підказати синові, як вчинити.

Сергій вирішив більше нічого не вигадувати, а «рубати вузол». З усієї сили штовхнув Саньку-Глухаря і кинувся тікати. Бандит від несподіванки упав з лавки. Бігти за Сергієм не було сенсу: він, кульгавий, ніколи не наздогнав би хлопця. Та й для чого?

– Ну-ну, – проскреготів Глухар, важко підводячись із землі. – Побачимо, як ти протягнеш хоч день у великому місті. Завтра ж приповзеш просити вибачення. Тоді я й підшкварю твою задницю. А не приповзеш – усіх кентів, усіх ментів на ноги підніму, а знайду тебе і здеру шкіру з живого, щоб іншим не хотілося. Бач, зарвалися гівнюки...