Текст книги "Червоний"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Не знаю, що ви шукаєте. – Господар далі опирався.

Я зціпив зуби. Не озираючись, гукнув:

– Ружицький!

– Слухаю, товаришу лейтенант! – «Стрибок» вмить опинився поруч.

– Бував тут, у цій хаті?

«Стрибок» засопів, переступив з ноги на ногу.

– Відповідай, коли запитують! – знову рявкнув я.

– Це хрещений мій... Бував...

– То, де твій хрещений картоплю тримає, знаєш?

– Онде, в льосі...

– А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав, – приречено зітхнув Онищук. – Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти – тут і ляжу, у своєму дворі.

Трикутний, викладений цеглою дашок льоху височів біля хати, за сараєм. Я рішуче попрямував туди. Побачив колодку на дверях і, збивши її трьома ударами приклада, розчахнув міцні дерев’яні двері.

Звідти війнуло сумішшю запахів сирої землі, недавно копаної картоплі та мишачого лайна. Униз вели муровані сходи, сходинок було п’ять – і я опинився біля зваленої між дощок, що відгороджували кут, картоплі. Що ще було в льосі – мене тоді не обходило, не по харчі сюди прийшов. Я нахилився, для чогось помацав картоплини, а тоді, ставши на коліна, загріб їх до себе і вивалив із саморобного ящика.

Видно, я тієї ночі дуже хотів знайти потаємний сховок, бо вдача посміхнулася мені дуже скоро. У купі картоплі рука наштовхнулася на якусь дошку і пальці намацали щось на зразок клямки. За мить я вже розгрібав на дні ящика замаскований картоплею вхід. Дотепер порпався в темряві, але, коли переконався, що пошуки не марні, підвівся з колін, підійшов до крайньої сходинки, крикнув у темряву:

– Ружицький, світла сюди!

«Яструбок» зараз скочив униз, тримаючи напоготові невідомо де роздобутий ліхтарик. Світла той давав небагато, та мені вистачило, аби розворошити картопляну купу, рвонути догори замасковану ляду і побачити темний квадрат ходу, що вів донизу, вглиб криївки.

Чим далі йшло, тим більше я розумів, яка це дурість – припертися сюди самому. Та відступати не хотілося. Наставивши дуло на чорний отвір, набрав у легені чим більше повітря і не крикнув – видихнув у підземелля:

– Увага! Говорить лейтенант міліції Михайло Середа! Двір оточений, опиратися безглуздо! Пропоную здатися! Життя гарантую! Ні – кидаю гранату!

Не було в мене гранати. Але й іншого виходу не було: тепер уже пост тут не виставиш, чекаючи мовчки, поки наспіють чекісти. Кров кипіла, бажання покарати хоч когось за наглу смерть молодої вчительки рвалося назовні. Коли у відповідь нічого не почув, я повторив наказ ще раз, а потім узяв у Ружицького ліхтарик та, не думаючи довго, поставив ноги на верхню щаблину саморобної драбини і стрибнув униз.

Готувався до всього – льох виявився не глибшим за два метри, та не надто просторим, і за інших обставин тут, у закритому просторі, шансів вийти з сутички живим чи бодай неушкодженим зовсім не було. Проте, ледь мої підошви торкнулися дощок підлоги, я кинувся до стіни, хоча поки не зустрів жодного опору. Більше того: тут, у замкненому просторі, здається, не було людей.

Я виставив руку з ліхтариком перед собою і пройшовся променем по стінах, вихопивши з темряви лише порожні двоярусні нари – і все, більше нікого й нічого. Хоча чому: біля нижніх нар щось біліло, я ступив туди, нахилився, лівою рукою, яка стискала ліхтарика, підхопив той предмет. Ага, тут таки хтось був – з вимощеної дошками підлоги я підняв шматок саморобного бинта, вимащеного кров’ю.

Досі не можу пояснити, що саме змусило мене посвітити під ноги, а потім – простукати дошки під ногами. У правому куті підземелля почув під собою порожнечу, став на коліна, але підчепити дошки не було чим. Я скинув кашкета, витер тильним боком лівої руки спітніле чоло, підійшов до ляди і, підвівши голову, крикнув:

– Ружицький! Тягни сюди лопату!

– Яку лопату? – почулося над головою.

– Або не лопату! Залізяку гостру, штик – що хочеш!

Щойно я це сказав, як знизу вдарила довга автоматна черга.

Якби я не відійшов від того місця, що затуляло ще один хід донизу, кулі точно мене б дістали. А так я просто відстрибнув до стіни, стукнувся плечем, присів навпочіпки, жбурнув ліхтар убік та пальнув у відповідь, хоча розумів: у того чи тих, хто засів унизу, позиція, попри всю безнадійність ситуації, поки що виграшна. Але добре хоча б те, що ніхто не втік – отже, іншого виходу з криївки нема.

Потягнулися секунди. У тісному темному підземеллі пахло порохом, землею, потом. Тяжко дихаючи, я чекав, що знизу знову почнуть стріляти. Та нічого не траплялося, і я, знову набравши в легені повітря, повторив наказ:

– Припинити вогонь! Опір марний! Двір оточено, кидайте зброю! Гарантую життя!

У відповідь знову огризнувся автомат.

Цього разу черга була коротшою, і я навіть вирішив не витрачати дурно патрони. Не знаю, чи надовго внизу вистачить боєприпасів, та точно зрозуміло: хоч з-під землі й огризаються, криївка виявилася пасткою. Викурити звідти когось не так уже й складно. Ніби відповідаючи на моє запитання, як діяти далі, над головою почувся голос Ружицького:

– Товаришу лейтенант!

Але відразу його перекрикнув інший:

– Говорить старший лейтенант МГБ Собінов! Що там у тебе, дільничний?

– Поки не знаю! – голосно відповів я, відчувши полегшення: – Але кусаються, тварюки!

– Нічого, це не надовго! Звичне діло!

Щойно Собінов промовив це, як знизу один за одним гримнули три чи чотири – не до підрахунків було, – одиночних, по звуку – револьверних постріли. Не стримавшись, я розрядив у дошки залишки диска. Уже не чекаючи спеціального наказу, вниз до мене спустилися один за одним троє бійців, у темряві я не розрізняв ані лиць, ані позначок на погонах. Лише почув десь поруч наказ Собінова:

– Лізь нагору, Середа! Ти своє діло вже зробив, тепер ми!

Сперечатися розхотілося. Справді, з порожнім диском мені тут робити нема чого. Тому, проштовхнувшись до драбини, вибрався нагору, побачив полуторку біля паркану, солдатів у дворі, вже зв’язаного Онищука на землі, підійшов до свого мотоцикла, обперся на коляску, закурив.

З цього місця й побачив, як енкаведисти витягнули з криївки того, хто там ховався.

Він був один. Поранений. Випустив спочатку весь магазин «шмайсера», потім – розрядив у дошки револьвер.

Останню кулю бандерівець пустив собі в голову.

12

Відчуття перемоги в мене не було. Ні тієї ночі, коли бійці витягнули труп того, кого я вважав бандитом. Ані коли бандерівського посіпаку, закривавленого Миколу Онищука, побитого просто в його дворі, закинули в кузов та повезли в район. Ані пізніше, коли несподівано побачив Данила Червоного і все в моїй голові заплуталося остаточно.

Під ранок тієї довгої ночі ми всі лишилися там, звідки й почали, не наблизившись до Червоного навіть на трошки. Заарештований Онищук уперто мовчав. Насправді він міг собі це дозволити: поки він зустрічав нас серед ночі у дворі, його жінка, швидко зібравши двох дітей, десятирічного хлопчика та восьмирічну дівчинку, втекла через вікно з тильного боку хати, а отже, за свою родину він не боявся.

Напевне, такі дії від самого початку були продуманими, ніхто ні з ким не сперечався, жінка рятувала дітей, попрощавшись із чоловіком, якого – знала напевне – більше не побачить. Перебравши на себе командування, старший лейтенант Собінов звелів вічно переляканому Пилипчукові скласти список ймовірних бандерівських допомагачів. Той обмовився: «Ви як собі хочете, пане-товаришу, тільки тут півсела таких!» На що Собінов категорично відповів: ну, коли так, тоді візьмемо навмання десяток заручників – як не Онищук, то хтось інший розколеться. А ні – то всіх у тюрму, потім – по етапу на Колиму, беремо ще десяток, бажано – жінок з дітьми. Чи жінок, чиї діти лишаться самі: так більше ефекту.

– Інакше, Середа, цю фашистську сволоту не подушити, – пояснив Собінов, коли ми рано снідали, як водиться, в Пилипчуковій хаті. – Усі вони тут вороги, тільки одні по лісах, інші – по своїх хатах сидять. Не хочеш, аби сичали, погано дивилися чи стріляли в спину, – випали довкола себе все й усіх. Мені тутешнього вже – во! – Він тернув себе долонею по горлу.

Я міг би заперечити: мені за той короткий час, що прослужив тут, здавалося навпаки – земля горить у нас під ногами. І легше було вибити німців із Києва, Кенігсберга чи Варшави, аніж бандерівців – із тутешніх лісів. Розумів я й без старшого лейтенанта МГБ Собінова, чому так: місцеве населення поки проти радянської влади, тому й підтримує бандитів. Отже, агітатори працюють погано, і, мабуть, треба посилювати саме таку роботу, а не хапати мирне населення в заручники, особливо жінок та дітей.

Проте тоді Собінову я не заперечував: усі доводи перекреслював витягнутий із криниці труп Лізи Воронової. Вона приїхала сюди вчити дітей, і за це її вбили. Коли так, тоді, можливо, Собінов каже діло. А МГБ в цілому обрав та тримає єдину правильну лінію: кров за кров, смерть за смерть. На жаль, це війна, у якій ми теж мусимо перемогти. Німців у Берліні, в їхньому лігві задавили, невже тут обламаємо зуби...

Але Собінову не вдалося проявити активність цілком. Справді, протягом дня енкаведисти, «стрибки» та я разом із ними перетрусили Ямки, здається, від краю до краю, вздовж і поперек. Результат – виявили в двох хатах порожні криївки, хазяїв заарештували, прихопили ще кількох підозрілих, тут уже «яструбки» постаралися, та й сам селищний голова доклався. Ось тільки саме ці відомості я піддавав сумнівам: Пилипчука в селі не любили, «яструбків» теж не жалували й не надто визнавали за бодай невеличку владу, тож вони могли сповна користатися нагодою і зводити під шумок облави власні рахунки.

Менше з тим, довести справу до кінця Собінову не дали: під вечір надійшло повідомлення – бандерівці відбили заарештованих заручників у Паньках – ще одному з довколишніх сіл. Там також організували облаву, затриманих вантажили в дві машини. Ось на цю саму колону на шляху до райцентру вони й налетіли. Тепер готувалася масштабна облава, бо люди таки масово повтікали, хто куди, а на все це в МГБ не вистачало сил. Тому взвод Собінова терміново зняли з Ямок та перекинули ближче до Паньків.

Я ж отримав наказ забезпечити належну охорону затриманих бандерівських допомагачів, і для цього в мене нікого, крім «стрибків», не було. їх навряд чи можна вважати належною та надійною охороною, проте викручуватися якось треба, тож комсомольців Ружицького в повному складі я кинув на варту. Лише після цього відчув щось схоже на полегшення: нарешті можна хоч трошки відпочити та поновити сили, адже за весь час, відколи виїхав на вбивство вчительки, не присів ані трошки, якщо не вважати короткої перекуски в домі голови. Коли тебе не тримають ноги, ти не боєць, а мені треба триматися та ще тримати ситуацію в кулаці, навіть дуже потрібно. Тому, повернувшись до свого так званого опорного пункту з тапчаном, спочатку присів, тоді – приліг, за звичкою, не роздягаючись, навіть не скидаючи чобіт.

Заснув, здається, ще в русі.

А прокинувся ніби відразу – ось тільки заплющив очі, як тут же розплющив, стривожений стороннім чужим звуком. Стукали у вікно – тобто в шматок фанери, яким затулили дірку в розбитій шибі.

Стукали обережно, але наполегливо, і чомусь саме цей стукіт видався мені навіть безпечнішим за кинуту в вікно гранату. Перша думка – це прийшов тихцем той, хто минулої ночі попередив про криївку, і тепер хоче розкрити себе та дати якусь нову інформацію. Потім сяйнуло: пастка. Я підійду до вікна, і мене розстріляють знадвору. Та відразу ж відкинув цю думку – нікому нічого не заважало кинути мені через вікно гранату, навіть не одну. Ні, що б це не було і хто б це не стукав, навряд чи тепер моє життя під загрозою.

Підвівся, підхопив з підлоги пістолет. Обережно, тримаючись під стіною, наблизився до вікна. Визирнув. Побачив лише темряву – нікого, жодного людського контуру. Припинився і стукіт. Обсмикнувши для чогось формений кітель та поправивши ремінь, я скрадаючись вийшов з будинку і прислухався. Устиг мазнути поглядом по годиннику – початок першої ночі. Отже, мені вдалося міцно проспати понад чотири години. Я відчував себе на диво відпочилим. Прислухавшись, не почув нічого, тому виставив перед собою руку з пістолетом, повільно обійшов будинок, наблизився до потрібного вікна.

Клаптик білого паперу, застромлений в щілину між рамою та фанеркою, побачив відразу. Його і прилаштували з наміром, аби послання кинулося мені в очі. Роззирнувшись, простягнув руку, взяв папірчик. Це був вузенький паперовий прямокутник, складений навпіл упоперек. Розгорнувши, побачив якийсь напис, та прочитати зміг, лише коли повернувся до себе й засвітив гасову лампу.

Там друкованими літерами було написано:

ВИХОДЬ НА РОЗМОВУ. ПРИХОДЬ ЗА ГОДИНУ.

ЧЕКАЙ ЗА ОКОЛИЦЕЮ БІЛЯ ЛІСУ. БУДЬ САМ.

Чесно кажучи, в мене тоді навіть на думці не було взяти когось із собою чи взагалі комусь про цю пригоду розказати. По-перше, в Ямках не було жодної людини, вартої довіри для такої справи, а дзвонити Калязіну, аби порадитись, не вважав за потрібне. Ну ось як це видається з боку: фронтовик, бойовий офіцер, міліцейський оперативник узгоджує свої кроки по телефону з начальством... По-друге, я зважив на прохання прийти самому. Це означало: той, хто кличе на зустріч у такий спосіб, так само нікому не довіряє. Нарешті, нема умови приходити без зброї. Отже, мене ніхто не хоче позбавити якихось переваг.

Зрештою, після всього, що сталося в Ямках цими днями і чому я був свідком, лякатися чи поводити себе, мов боягуз Пилипчук, хотілося менш за все. Тому, вирішивши йти, куди кличуть, обійшов пости, наказав «стрибкам» не спати, тримати вуха сторчака, а тоді, перевіривши зброю, рушив у темряві пішки через усе село.

Проминувши крайню хату з темними, як і скрізь, вікнами, звернув із битого шляху на стежку. За якихось півсотні метрів починався ліс, я примостився під першим ліпшим деревом, закурив, сам дивуючись власному спокою, приготувався чекати.

Вони вийшли з ночі, коли я докурював другу цигарку. Підійшли тихо, з’явилися відразу обабіч. Почув наближення надто пізно, лапнув пістолет. З темряви промовили:

– Не треба, пане офіцер.

Підвівшись, я побачив – мене обступили троє. У темряві не бачив їхніх облич, та відчував: незнайомці насторожені, але не надто вороже налаштовані. Швидше, в голосі того, хто говорив зі мною, лунала якась незрозуміла мені цікавість.

– Хто ви? – я запитав, аби не мовчати, бо прекрасно розумів, із ким маю справу.

Уперше за останній час заговорив не російською, а українською – не такою, як там, на Волині, інакшою, до якої звик тут, у нас. Але чомусь перейшов на неї, хоча навіть до тутешніх селян говорив по-російськи, бо саме так і повинні, на моє переконання, звертатися до людей представники влади.

– То не так важливо, пане офіцер, – відказав той самий голос. – Важливіше, що ти таки прийшов сам.

– Звідки знаєте?

– Не тримай нас за вар’ятів, москалю, – мовив інший голос, який видався мені чомусь знайомим. – Ми тут давно, весь час, поки ти сидів та смалив. Якби привів кого – побачили б.

– Бачу, Остап таки в тобі не помилився, – сказав перший, котрий підійшов до мене майже впритул, і я міг роздивитися обриси лиця з вусами. – Ходімо, він чекає.

– Хто? – Я тоді справді не відразу зрозумів.

– Остап, – повторив вусань. – Зброю можеш поки не здавати. Раз не привів нікого й не злякався, тобі можна довіряти.

– Це Червоний так сказав?

– Такого не знаємо, – була відповідь.

– Хай так. Інакше запитаю: Остап так сказав?

– Може, й Остап, – спокійно підтвердив вусань. – Нумо, пане офіцер, ходи за нами. Тут недалеко. Тільки стій поки ось так...

Зайшовши мені за спину, накинув пов’язку на лице, затуляючи очі, щільно притиснув, зав’язав.

– Отепер усе. Гайда.

І я рушив між дерев, взятий трьома бандерівцями в півкільце.

13

Чи довго ми йшли, тепер не згадаю. Та й тоді не надто контролював час. Може – годину, може – більше, може – трошки менше. Усю дорогу мовчали: я не намагався заговорити, здогадуючись, що саме для розмови мене й ведуть, а мої супутники чи конвоїри не мали бажання зі мною розмовляти.

Спочатку ми рухалися поміж дерев, і я залишив спроби хоч якось визначити зворотний шлях. За якийсь час дорога повернула до яру, ми спустилися, пройшли його дном та нарешті зупинилися. Далі вусань спокійно сказав мені здати зброю, і я підкорився – зрештою, нічого іншого й не залишалося. Тоді пов’язку з очей зняли, а коли я звик до темряви, розгледів: мої супутники вже стояли на краю прямокутної ями, знизу якої линуло тьмяне світло.

– Прошу пана офіцера, – мене кивком запросили спускатися першим, і я поліз донизу, ступаючи по щаблях міцно збитої драбини.

Тут було так само неглибоко, як і в тій криївці, яку я виявив учора, – не більше від двох із половиною метрів, приблизно півтора людських зросту. Землянкою мене, фронтовика, важко здивувати. Проте, опинившись всередині, я зрозумів: це справжній бункер, зроблений старанно, дбайливо та призначений для тривалого перебування. Солдати на фронті ніколи не розглядали землянку як постійне житло. Хоч під час відступу, хоч у наступі, ми сприймали землянки як тимчасовий дах над головою, який можна за першої ж нагоди швиденько залишити. А тут усе зроблено добротно й на совість. Відразу побачив це, щойно очі звикли до тьмяного світла каганця, хоча, попри такий дбайливий хазяйській підхід, я однаково почувався, наче в могилі, тільки заживо похованим: стеля, оббита грубими дошками, чим далі, тим більше опускалася, як я прикинув, щоб вода добре спадала.

Стіни були так само обшиті, тільки вже не дошками, а брусом. Уздовж них – дерев’яні лежанки, накриті плащ-наметами. По стінах на цвяхах – верхній одяг: я розгледів шинелі німецького та польського зразка, бушлати, тілогрійки, поруч висіла зброя: кинулися в очі наші, радянські автомати, переважно ППШ та ППД, а ще – два «дегтярі»⁶ в кутку. Усе це, включно з нашою зброєю – точно трофейне. І мені навіть не хотілося думати, як ці трофеї потрапили до бандерівського сховку.

Нижче вішака побачив два великих відра. Обидва накриті дошками, але те, що прилаштоване ближче до стіни, я визначив як помийне. Сам бункер тягнувся завдовжки метри на чотири, завширшки – приблизно на три, але це й без того не надто широке підземелля здавалося ще тіснішим, бо тут були люди. На око я визначив: десятка півтора мужчин, усі мовчазні, стримані та помітно організовані: не товклися один на одному, один не заважає іншим, кожен на своєму місці. З моєю появою нічого не змінилося, люди у криївці розступилися, даючи мені дорогу вглиб, де біля стіни стояв збитий, очевидно, зі снарядних ящиків стіл. А з-за нього назустріч мені підвівся чоловік, котрого зблизька я, незважаючи на тьмяне світло, відразу впізнав.

Хоча польська служба безпеки фотографувала Данила Червоного десять років тому і з того часу він напевне змінився, вираз на обличчі лишився той самий. Як і кілька тижнів тому на знімку, так і тепер, я бачив перед собою мужчину-воїна. Це кидалося в очі: такого чоловіка важко уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Не міг він бути і шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу. Якби я побачив Червоного в піджаку та в краватці, перше, що зробив би – порадив негайно перевдягнутися, бо сам на себе він може бути схожий тільки у військовій формі. Ось так, як тепер: мундир німецького покрою, одягнений на легкий плетений светр, портупея, заправлені в добротні офіцерські чоботи галіфе. На манжеті рукава я розгледів дві світлі горизонтальні нашивки – мабуть, це в них щось на зразок військових погонів. Поруч на столі лежала гостроверха шапка з припасованим спереду тризубцем.

Тоді я вже мав уявлення про те, звідки в бандерівців одяг: по селах та містах таємно працювали маленькі шевські майстерні, котрі виконували замовлення УПА, обшиваючи їх мундирами, светрами, шкарпетками, онучами та білизною. Калязін обмовився – за роботу платять радянськими грошима, котрі бандерівці добувають, організовуючи напади на поштові відділення та ощадкаси. «Це ж людські зарплати», – нагадав тоді полковник.

Лоб – широкий та відкритий. Профіль – ніби карбований, губи тонкі, на носі – невеличка горбинка: так я машинально фіксував собі його прикмети. Коротко стрижене чорне волосся сильно побила сивина, і це робило тридцятирічного чоловіка старшим щонайменше на п’ять років. Форма облягає щільно, під нею вгадується м’язисте треноване тіло.

– Остап, – він простягнув руку.

Я машинально потиснув її, тієї ж миті усвідомивши – щойно привітався з убивцею вчительки Лізи. Тож ледве стримав гнів, котрий так і рвався назовні. Подумки вирішив: як би не повернулася наша розмова, за першої ж нагоди кинуся вперед, вчеплюся в горло – хай буде, що буде.

– Середа. Тільки з’ясуємо відразу: я знаю, що ти Данило Червоний. Тому відгукуйся на справжнє прізвище, мені так зручніше.

– Називай, як хочеш, ти гість. – Він повів плечима.

– Говорити сам на сам будемо чи при свідках?

– Відразу ти так – при свідках... Мені ховатися від своїх нема чого. Ось лиш хлопці саме збиралися подихати, розім’ятися, до річки сходити. Тут річка недалеко, – Червоний говорив рівним голосом, зовсім, здається, позбавленим жодних емоцій. – Помитися треба, тут сидіти – зовсім засмердиш.

– Вода вже холодна, – промовив я, аби щось сказати.

– Холодна, – погодився Червоний – далі називатиму його так. – Тільки тут хвороб насправді більше, ніж у проточній воді. Там, у протоці, змивається.

– Чого ж тоді ви тут сидите, мов щури? – вирвалося в мене.

Не озирнувся, почувши тривожні для себе звуки за спиною. На це Червоний зробив якийсь жест рукою, і всі, хто був у бункері, по одному вилізли назовні. Тепер ми залишилися самі. Судячи з того, що в підземелля тягнуло свіжим осіннім повітрям, вхід лишили відчиненим.

– Щури, кажеш... – Червоний пройшовся бункером, розминаючись та пригинаючи голову, бо в цьому місці стеля опускалася й сягала йому маківки. – А ви, як по землі ходите, – наче собаки цепні? Так?

– Ми – це хто?

– Ви, українці, старанно служите тим, хто нищить наш народ. Ось ти ж українець. Не москаль, не поляк, не жид. Звідки сам?

– Чернігів.

– З самого міста?

– Можна і так сказати. Батьки перебралися з села, коли я ще малим був.

– Чому твоє місто тепер під комуняками та москалями, а ти нічого не робиш, пане Середа? – запитав Червоний.

Мені здалося – відповідь йому саме тепер потрібна менш за все. Бо зловив себе на думці: що б я не відповів, на все він матиме свої залізні аргументи. І кожне моє слово він поверне так, що я помиляюся, якщо не взагалі – виявлюсь дурнем. Натомість видушив із себе:

– Я тобі не пан, громадянине Червоний.

– Отак! – вигукнув він. – А хто? Товариш?

– Хоч би й так.

– Може, ти партійний?

– Не встиг. Тільки це нічого не змінює.

– Що б ти хотів змінити, лейтенанте Середа? – І знову я відчув себе в глухому куті, тоді як Червоний вів далі: – Гаразд, нехай ти товариш, а я – громадянин. Тільки громадянин – чого? їхнього совіцького союзу.

– Нашого, – коротко відповів я.

– Тож вашого. Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права – це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?

– Про що...

– Про те... – Червоний перервав мене, далі не підносячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. – Коли ти вірний владі, ти для них – товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш – ти громадянин. Лише громадянин! – він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. – Без прав, поза законом, вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян – дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.

– До чого тут голод?

– Бо, Михайле Середа, це влада морить українців голодом! – Я відчув, що бандерівський командир потроху заводиться. – Так само, як морила їх у тридцять третьому. Ти жив у місті, ти цього не відчув. Хоча напевне не був тоді малим. Скільки тобі років, лейтенанте?

– Ну, скажімо, двадцять сім, що це змінює?

– Знову ти нічого не хочеш змінювати! – Червоний розвів руки і легенько ляснув себе по стегнах. – Ти в Чернігові до школи ходив, так?

– Авжеж.

– Добре вчився?

– Грамотний. – І тут же вирвалося: – Не хвилюйся.

– Та я бачу, що грамотний. Тільки тебе чомусь нічого з того, про що ми говоримо, зовсім не хвилює. То ти літери знаєш, читати вмієш, писати протоколи – теж. Але це ще не означає, друже Михайло, що ти грамотний. їсти в школу мама давала?

– Ну, давала, – розмова, як на мене, йшла у якийсь дивний для мене бік. – Хліб із салом замотувала у вощений папір...

– Сало, кажеш, із хлібом... Ти тоді, напевне, записався в піонери. Було?

– Припустімо.

– І тобі, піонеру, нічого не казали про те, як українці, поки ти в місті їси хліб із салом, сотнями й тисячами пухли з голоду по селах?

Я справді чув таке від батьків. Навіть знав: від голоду померли в селі родичі майже в усіх наших сусідів. Тільки про це розповідали тихо: вважалося пропагандою. Хто поширював подібні чутки, по того приходили з НКВД.

– Говорили – неврожай, – відповів обережно. – А ще куркулі згноїли в землі хліб, щоб підірвати курс на індустріалізацію.

– Так вам і говорили?

– Саме так!

– Добре, нехай. А по довколишніх селах пантрували комсомольці з гвинтівками. їх мобілізовували та ставили в оточенні довкола кожного села. Аби жодна жива душа звідти не вибралася. Люди доходили до того, що починали їсти собі подібних. І до гріха людожерства доходило всюди, де в Україні вже ствердили червону владу.

– Брехня...

– Правда, – відчеканив Червоний. – Правда, лейтенанте. І ти, виходить, не такий уже грамотний, щоб цю правду собі сказати. А заразом – сліпий та глухий, бо нічого не хочеш бачити й чути. От скажи, чому на іншому боці України знову був страшний голод? Тільки не кажи, що нічого не чув!

Я не просто чув – я бачив це на власні очі, коли службові обов’язки вимагали виїзду з Чернігова в район. Тепер зізнаюся: намагався не дивитися на тих, хто мучився від тифу й дистрофії, і не слухати моторошних розповідей про те, як люди навесні їдять лободу, листя дерев, полюють за бродячими псами та вишукують у полях здохлих гризунів. Ось тільки з ворогом про це говорити не хотілося. Тоді лише відповів Червоному коротко:

– Засуха була велика. Запасів хліба виявилося не досить. Газети писали.

– Чому ж мало? Куркулів уже нема, нікому хліб гноїти, – у голосі Червоного чулася зла іронія. – Кажеш, газети читаєш... А не писали твої газети, як наші, тутешні села збивають у колгоспи, щоб потім продукти масово відправляти на Схід? Тільки, друже Михайло, ніяких голодуючих це зерно не рятувало! Все йшло туди, в Росію чи за кордон. Поки в Україні масово мерли люди, комуністи годували Польщу, Німеччину, навіть Францію⁷! І вже точно не напишуть ніколи ці ваші газети, як я особисто та мої хлопці потайки зустрічали біженців з того краю України і переправляли сюди. Бо люди тікали від голоду зі Сходу на Захід, а їх знову не пускали: хай подохнуть, де жили! А, про що з тобою говорити... товаришу, – Червоний махнув рукою.

– Правильно, – легко погодився я. – Не треба мене агітувати.

– Таких, як ти, слова не продеруть, – кивнув він. – Вас тільки наочна агітація переконає. Власне, для цього тебе сюди й привели.

Червоний хотів ще щось сказати, та я його перервав:

– Тож товариші вам не годяться. Ви всі тут – пани. То чим тобі тоді польські пани не догодили? Я читав твою справу, Червоний.

– Цікаво. Хотів би й я почитати... Що ж ти там вичитав? А, неважливо, – він знову пройшовся тісним приміщенням. – Я тобі скажу, чого там точно нема й не буде ніколи. Я, Середа, хоч за Польщі, хоч за німців, хоч за совітів кладу своє життя заради того, аби на нашій з тобою землі, лейтенанте, не було жодних окупантів. Зрозуміло сказано?

– Нехай поляки окупанти, це я ще розумію, – завівся я. – Німці – теж справедливо. Але чому ви проти радянської влади? Скільки мріяли про об’єднання України, більшовики визволили її від усіх, тепер країна в нас одна...

– ...А держави немає! – закінчив Червоний. – Слухай, з мене таки поганий агітатор чи політпрацівник. Не вмію красиво говорити. Бо ти сам мусиш зрозуміти колись очевидне: насправді ніхто Україну не визволяв! Ніхто й ніколи за останні триста років, це щонайменше! За Польщі нас саджали в тюрми й табори, коли ми хотіли своєї держави. Прийшли москалі – ми знову в тюрмах і таборах, бо Совіцькій Союз – не наша держава. Він убивав нас, мордував, морив голодом, морозив у Сибіру. Прийшли німці і на наші хліб-сіль відповіли так само тюрмами, таборами, розстрілами та шибеницями! – Тепер із бандерівського командира злетіла маска незворушності. – Та подумай тепер і сам собі дай відповідь, чому в совіцьких тюрмах і таборах, за комуністів, сидіти ліпше, ніж у польських чи німецьких. А заразом, товаришу Середа, скажи мені: чому, коли мордує та розстрілює НКВД – це благо, а коли те саме робили дефензива або гестапо – це зло.

– Державна безпека виявляє ворогів радянської влади...

– Правильно! Дефензива виявляла ворогів Пілсудського. Гестапо – ненависників Гітлера. Комуністи – тих, хто проти їхнього Сталіна! А методи, друже Михайле, однакові! Кров із нашого брата-українця вони всі випускають однаково. І нам однаково болить, хто б нас не катрупив: комуністи чи фашисти! Чому всякий, хто сюди, на нашу українську землю, приходить, не дає волю, а лише замінює іржавий колючий дріт на новенький? Де тут визволення, друже Михайле? Яке звільнення може бути, якщо конвой по периметру? Я бував на Заході, бував у Європі – останні табори там зникли, щойно американці та англійці зайняли належні їм після перемоги території. Там, де лишився контроль москалів, табори нікуди не поділися. Згоден, з мене таки справді злий агітатор. От самі факти – вони вперті. Подумай, Середа, добре подумай.

Червоний перевів дух, замовк, до нього поверталася вже звична мені незворушність. Та і я нічим не міг йому відповісти. Бо чи не вперше відчув, навіть проти своєї волі, всупереч здоровому глузду, котрий всотав зі шкільних підручників: а справді, чому наша влада, така гуманна й справедлива, раптом не може існувати без таборів, куди з року в рік пакує ворогів народу ешелонами, а вони, вороги, ніяк не переведуться...

І швидко прогнав від себе подалі ці крамольні думки. Навіть мотнув головою, наштовхнувшись на здивований погляд Данила Червоного. І запитав, аби подалі відійти від небезпечної для себе розмови: