Текст книги "Червоний"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Зрозуміло, що підводу в Пилипчука я вибив, «стрибків» на суботник мобілізував, а коли дрова під моїм пильним наглядом розвантажили, ще й спробував провести з директором школу невеличку виховну п’ятихвилинку. Той виявився непробивним: заявив, що учнів знімають на суспільно-корисні роботи не лише з уроків російської мови та літератури. Він, наприклад, викладає математику, йому теж не дуже подобається, коли втручаються в навчальний процес, ось тільки ніякої «політики», як сказав сам директор, в цьому нема: дітей насамперед слід привчати до колективної праці, без розуміння цього ані математика не знадобиться, ані література не піде на користь.

Я вже почув краєм вуха: в школі навпаки нема вчителя з української мови, і це директор легко пояснив. Учителька є, але двоє її братів – в УПА, молодша сестра – зв’язкова, заарештована й засуджена, а сама вчителька за німців була членом місцевого осередку «Просвіти», а це націоналістична організація. Я змушений був погодитися: вчителька з такою біографією справді не має права викладати в радянській школі, а українську мову тут, по селах, і без вчителів знають. Через те вчительку російської, таку молоду й активну, тут особливо цінують. Отже, в тому, що замість її уроків діти збирають жолуді чи відпрацьовують із батьками в колгоспі, не варто шукати особливих змов. Словом, цей дядько під кінець розмови видався мені не таким уже й гадом, як я собі уявляв. При нагоді вирішив розвіяти даремні сумніви Лізі. Зрештою вона тут така сама нова людина, як і я, хіба приїхала на місяць раніше за мене. І ось він, шанс: візьму та й запропоную їй освоюватися тут разом, двом новачкам завжди спокійніше та веселіше.

Загалом, про що б я не думав того дня, все так чи інакше поверталося до вчительки Лізи й обдумування можливостей познайомитися з нею ближче. Почасти це було викликане тим, що місцеві дівчата й молодиці дивилися на мене, зайду, скоса, якщо не сказати – вороже, а мені, нормальному здоровому мужикові, хотілося жіночої уваги. А почасти – тим, що в Лізі я побачив споріднену душу.

Ну і, звісно ж, її великі очі та довга, мов у казкових царівен, коса не лишали мені вибору...

Своїх гуртківців Ліза Воронова зібрала в клубі на шосту вечора, коли вже поволі сутеніло. Хоча вчителька старалася загнати до залу і глядачів, поки що тут нікого, крім мене, не було. Діти, двоє хлопців-підлітків та шестеро дівчаток років десяти-одинадцяти, кидали на мою форму хто підозрілі, хто відверто боязкі погляди. Тому я всівся якомога далі, настільки далеко, наскільки дозволяв невеличкий зал, нашвидкуруч перероблений, як виявилося, із місцевої церкви ще до війни, коли священика з родиною вислали кудись до Сибіру за зв’язок із ОУН. Взагалі-то я навіть припустити не міг, що тут колись молилися Богу – найменших ознак культової споруди це приміщення благополучно, як на мене, позбавили... ну, хіба що сцену могли б змайструвати не так кривувато, зі свого місця я навіть неозброєним оком помітив невеличкий перекіс.

Ліза дуже переймалася тим, що вперше після кількох тижнів роботи виводить своїх вихованців на справжній кін, і, не звертаючи на мою присутність жодної уваги, щось пояснювала учням, котрих згуртувала навколо себе. Коли ж вона нарешті сіла в перший ряд, дівчатка та один підліток, всі без винятку в вишитих сорочках, стали так, як звеліла вчителька – вглиб сцени. Один хлопець лишився спереду, завмер камінчиком, чекаючи команди, а коли Ліза махнула рукою, гукнувши: «Давай!», ступив ще на півкроку вперед і монотонно заговорив, дивлячись кудись перед собою:

– Нова радість стала, яка не бувала...

– Стоп! – зупинила його Ліза. – Манюк! Я радості не чую і не бачу! Ти радіти повинен, ти про радість говориш, а сам як на похороні чи голодний. Ти голодний, Коля?

– Є голодніші, – буркнув у відповідь хлопець. – Тато казали, ми мусимо іншу Україну годувати...

– А з твоїм татом, Манюк, буде окрема розмова! І говоритиму з ним не я, а ось товариш міліціонер! – Ліза кивнула в мій бік. – Вас, діти, політика цікавити не мусить, ви повинні вчитися, із радістю, Колю Манюк! Із радістю! Нумо ще раз, тільки правильно!

Я розумів, про що говорить Ліза. Ще вчора говорив із черговим агітатором після його виступу на користь зміцнення колгоспних господарств. Коли його запитали, чи правда, що за Збручем в Україні знову голод, тому тутешні колгоспи мусять здавати продукти для Сходу, агітатор поцікавився: «Товаришу, ви грамотний? Ви передплачуєте газети? А які? “Вільний шлях” та “Правду”? Дуже добре, а в газетах написано, що хтось десь у нашій країні голодує? Не написано? Чи ви вважаєте, що радянські газети брешуть? Ось я вам і відповів: читайте газету, там все написано! І більше передплачуйте!» Потім, коли вже всі розійшлися, агітатор, пригостивши мене і Пилипчука «Біломором», бурчав: «Бач, заговорили... Листівки вони оунівські читають, не інакше... Народній владі їм шкода, своїм братам-українцям шматка хліба не дадуть, а бандерівців у лісах годують».

– Нова радість стала, – тим часом знову почав Коля Манюк, тепер уже промовляючи слова бадьоріше. – Яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога та Божеє Рождество...

– Манюк! – знову зупинила його Ліза. – Так зване Божеє Рождество. Скільки тобі говорити! Бога нема, тому народитися він не міг! Саме про це писали великі гуманісти, чиї твори стали класикою російської літератури! Ми ж це з вами вчили! Нумо, Колю, ще раз!

Хлопчина покірно зітхнув.

– Нова радість стала, яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога і так зване Божеє Рождество. Тепер ми говоримо так, згадуючи той славний день, коли радянська влада, виконуючи мудрий наказ друга всіх народів, великого вождя товариша Сталіна, з’єднала український народ, звільнила нашу землю від панівної влади буржуазної Польщі. Тому ці осінні дні вже ніколи не будуть для нас похмурими, і ми гордо славимо наш народ-переможець, наш край та нашого дорогого товариша Сталіна. Завдяки йому ми маємо те, чого не мали раніше: світлі клуби, – тут Коля Манюк завчено витягнув руки перед собою, – зали-читальні, школу, де можемо вільно вчитися, аби потім засту... – він затнувся. – Застусо ...застосувати ці знання на благо та процвітання нашої батьківщини – Радянської України, сестри в великій родині народів-братів!

Перевівши дух, він глянув зі сцени на Лізу.

– Наразі добре, – милостиво кивнула вчителька. – Можеш поки перепочити. Повтори ще раз весь текст про себе. Ще раз пройдемося.

Манюк, як мені здалося, надто швидко зістрибнув зі сцени та, прокрокувавши через зал, вийшов на вулицю. Мені навіть пояснювати не треба нічого: цей Коля вже просився у «яструбки», на підтвердження своєї дорослості при мені закурив самокрутку, але таких вояків у «стрибках» і без нього вистачало. Хай підросте, прийде за рік, якщо ці загони самооборони не розженуть... Ну, ще дожити треба. А тепер Коля побіг подалі від вчительських очей перекурити після нервового стресу.

Тим часом решта учасників розташувалися на сцені півколом. Ліза, звіряючись із папірчиком, махнула рукою. Дівчинка, що стояла в центрі, ступила три кроки вперед, витягнула голову і дзвінко, аж луна пішла під стелю колишньої церкви, прочитала:

До радвлади ми прийшли

під час революції!

Хай живе товариш Сталін —

творець Конституції!

Відчитавши, вона стояла на місці. Та ще коли вона промовляла останні рядки, з лівого краю півкола вийшла вперед інша дівчинка, щоб, як тільки перша читиця замовкне, перехопити ініціативу та продовжити:

– А я Сталіна люблю!

Я йому листа пошлю!

Новина у нас настала —

навіки біда пропала!

Поки вона читала, відділилася від гурту ще одна дівчинка, тепер з правого краю півкола, але ця не підійшла, а підбігла, вірніше – подріботіла: так хотіла швидше стати поруч, вийти на перший план і прочитати:

Ми з подружкою працюєм,

Клопоту немає.

Ми упевнені в житті —

за нас Сталін дбає

⁴

!

На цьому мізансцена завершилася, і Ліза не стрималася – заплескала в долоні. Зі свого місця я помітив: дівчатка старалися більше, ніж Коля Манюк, бо, напевне, їм усе це подобалося. Нарешті я зрозумів, точніше відчув усю, як то кажуть, стратегію молоденької, але затятої вчительки: правильніше славити владу і товариша Сталіна в національному одязі. А що – хай усі бачать, знають та розуміють: радянська влада поважає національні традиції і не лише буржуазні націоналісти, а й звичайні радянські школярі хай вдягають вишиті сорочки. І на партзбори варто ходити в вишиванках! Я б навіть таке правило ввів: тоді бандерівцям не буде чим крити, а з часом повиростають ці діти і зовсім не розділятимуть владу робітників і селян та її ворогів за тим, що її вороги, націоналісти, вдягають сорочки, а комуністи – ні. От ще б порадити Лізі, нехай дівчатка вдягнуть на свої вишиваночки червоні піонерські галстуки...

Раптом двері розчахнулися і всередину вбігла перелякана дівчина. Я розвернувся на шум усім корпусом, глянув на неї – і нічого більше не треба, без того видно: ззовні щось погане відбувається. Дівчина – здається, донька ланкової, щось кричала, та я не дослухався – кинувся у двір, виймаючи пістолет. Уже на ґанку почув із лівого боку, за рогом, приглушені крики, стогін та звуки ударів, рвонув туди – і налетів на невеличкий парубочий гурт.

Вони стали невеличким тісним колом і, притиснувши когось до стіни, мовчки, завзято лупили.

Сутінки вже опустилися на село, світла з вікна не вистачало, аби я міг когось упізнати. Тому схопив за плече найближчого, рвонув до себе, але той виявився несподівано пружним, легко вивільнився, крикнув:

– Тікаймо! Москаль! – і зграйка порснула врізнобіч, швидко зливаючись із темрявою, розчиняючись у ній.

Не стримавшись, я пальнув у повітря і гукнув:

– Ану стояти! – Та без особливої надії на те, що хтось із них підкориться.

Тоді, не ховаючи зброю, повернувся до щойно відбитої жертви, яка лежала долілиць, перевернув, розгледівши того, кого й сподівався побачити: Колю Манюка. Він стогнав, по-дитячому шморгав носом, та, зрозумівши, хто над ним схилився, відсторонив мене кволим рухом, підвівся сам, спочатку сів, потім став, спираючись об стіну.

– Хто? – коротко запитав я, наперед знаючи – відповіді не буде.

Манюк промовчав, лише обтер бруд на закривавленому обличчі.

– За що? – запитав я знову, хоча й здогадувався.

– За батьківщину, – пробурчав Манюк, спльовуючи кров, тоді додав: – За Сталіна.

– Усе зрозуміло з тобою.

Із клубу вибігла дівчина, стривожилася, кинулася до побитого, зиркнувши на мене, і навіть у темряві я побачив блиск її очей. Поки вона витирала Колі Манюку писок, з ґанку спустилася, майже збігла стривожена Ліза; вона навіть не накинула пальто. А з вулиці, захекавшись, уже наспівали троє озброєних гвинтівками «яструбків».

– Знаєте, хто його? – я показав їм на жертву.

– А хто завгодно! – поквапом, ніби випереджаючи інші відповіді, промовив той, що був старшим групи, Славко Ружицький. – Може, навіть не з нашого села! Так надійніше, вони давно домовилися...

– Хто вони? – я насилу стримався, щоб не схопити цього вояку за грудки та як слід не струсонути. – Не треба мені тут казок! І без вивертів! Ходите гуртом, зброю вам видали, а однаково боїтеся! Та йдіть до біса, помічники, комсомольці-добровольці, вашу матір!

Поруч стояла Ліза, та в цю мить мені було не до того, аби стежити за язиком. Я вже знав, що частина «стрибків» записалася до загону самооборони, щоб звести з кимось персональні рахунки, ще частина – аби не чіпали батьків, бо влада вважала їх неблагонадійними, решта – ті, хто не довоював та хотів здобути хай малесеньку, але владу над односельцями. Надії на це «військо» в мене, фронтовика, не було жодної, та й покійний Задура попереджав – це потішні солдати, у критичний момент можуть кинути гвинтівки та розбігтися по дворах. І при першій-ліпшій нагоді мало хто з них не скаже: «Мене примусили!»

– Ти хто йому? – коротко запитав дівчину, котра панькалася коло Манюка.

– Так... – Вона або не знала, що треба сказати, або, швидше за все, не хотіла говорити з чужаком зайвий раз.

Ох і важко ж із ними!

– Добре, коли так... Ви, – я знову глянув на «яструбків», – проведіть свого товариша додому. Ружицький, візьмеш ще одного, залишишся біля хати патрулювати. Налагодь зміну, чатувати до ранку. Зараз пізно, потім сам розберуся... І з вами також...

– Ми тут до чого! – щиро обурився Ружицький, хоча у голосі прозвучали плаксиві нотки.

– Ото ж і погано, що ні до чого! З вами все, виконуйте! – І я розвернувся до Лізи: – Все гаразд, Єлизавето Олексіївно, можете продовжувати!

– Та де там гаразд, і ви самі це бачите! – вирвалося в неї. – Я теж бачу, ось у чому вся справа й біда!

Поки ми говорили, на звук пострілу та шум до клубу підтягнулися всі, хто гуляв неподалік. Зібрався невеликий гурт. Облич я досі не міг роздивитися, та відчував: всі, хто наспів сюди, тихцем радіють безсиллю молодої російської вчительки, очевидній безпорадності нового дільничного, тож підтримає мене хіба миршавий «пан-товариш» Пилипчук; а його підтримка насправді може тільки зашкодити справі зміцнення влади. Та ще мо’ з десяток дорослих чоловіків, але переважно це місцеві ледарі, без власного доведеного до ладу господарства і без чесно зароблених трудоднів. Таких я бачив усюди: їм не залежить, яка тепер влада, аби їх не чіпали та годували час від часу – типова біднота, яку можна озброїти, але у критичній ситуації вони не захистять тебе, якщо щось загрожуватиме їхньому власному життю.

Хай там як, саме з них переважно складався актив Ямок. Отже, завтра, хоч то й неділя, я мав намір зібрати весь цей актив у селищній раді, котра досі вважається й опорним пунктом місцевої міліції. Пилипчук, яким би він не був, усіх збере. А я поговорю з ними, спробую прочистити їм мізки, треба буде – подзвоню в район, хай присилають МГБ. Ну, налякаю – адже цього місцеві бояться як вогню. Для них чекісти ще страшніші за бандерівців.

То, може, й удасться налагодити на ввіреній мені території нормальну самооборону.

9

Захоплений цими планами, я ділився ними з учителькою-москвичкою, поки проводжав її того темного вечора до хати Ставнюків, куди Лізу Воронову поставили квартирувати.

Звісно, свою першу велику репетицію вона згорнула, пообіцявши наступного разу все довести до кінця. Може, вона хотіла поговорити зі мною про щось інше, але слова всю дорогу лилися з мене без упину, вона слухала, кивала, навіть потакувала, і лише коли дійшли до її оселі, запитала раптом, без жодного стосунку до вже сказаного мною:

– А ви читаєте, Михайле?

– Тобто? – не зрозумів я такого повороту.

– Ну, книги ви читаєте? Книжки? Літературу?

– Російську?

– Хоча б російську... Можна і просто художню, знаєте, белетристику.

Я тоді не знав, що це слово означає, тому вирішив краще промовчати. Мабуть, Ліза сприйняла мою гру в мовчанку по-своєму.

– Нам треба більше говорити, Михайле. Спілкуватися. Ми можемо обговорити якусь книгу, буде тема для спільної цікавої розмови.

– Вибачте, Лізо... Я натяк зрозумів...

– Без жодних натяків, Михайле. – Я не побачив, але відчув, як вона всміхнулася в темряві. – Люди мусять читати, тоді буде менше зла, нетерпимості... Це я знаю, мене тато вчив. Книга – знання, а від знань людина тільки добрішає...

Я зітхнув.

– Не те, щоб особливо... У сенсі, читав... Війна...

– А в школі? – Не дочекавшись цілком очікуваної відповіді, Ліза намацала мою руку в темряві, м’яко стисла її: – Заходьте до мене.

– Тепер? – вирвалося в мене.

– Завтра. У мене є книги, я доберу вам щось. І ми зможемо про це говорити. Повірте, Михайле, про книги набагато цікавіше та приємніше говорити, ніж...

Вона раптом замовкла. Я прекрасно розумів, що Ліза хотіла сказати. А ще розумів: ось так просто ми не можемо сьогодні розійтися. Тому міцно обійняв її за стан, пригорнув до себе. Ліза не пручалася, сама притислася до моїх грудей на якусь коротку, але блаженну мить, не забрала губи, коли я знайшов їх своїми...

Поцілунок вийшов коротким. Учителька відсторонилася так само стрімко, як притислася, скоромовкою проказала: «Завтра, до завтра!» Рипнула хвіртка, і її чоботи застукали по двору. Дочекавшись, поки Лізу впустять до хати і двері за нею зачиняться, я постояв ще трохи, перекурив, збираючи до купи думки й відчуття, а докуривши, втоптав недопалок у землю, розвернувся і пішов до себе. Коли чую щось подібне до фрази «на крилах полетів», то знаю – не перебільшення, таке справді буває.

По дорозі зайшов до Пилипчука. Домовився, щоб він завтра зібрав актив. З ним і повечеряв, і випив. Горілки й самому хотілося, від неї тоді думалося краще. Уже дійшовши-таки до свого тапчана, довгенько не міг вкластися, хоча там особливо й не вмостишся. А коли нарешті заснув – подумав спочатку, що сниться: мені уві сні після фронту часто ввижалися постріли.

Але ні – розплющив очі, рвучко сів, а постріли не припинилися. Десь віддалік бахкали та бахкали – ці звуки ні з чим іншим сплутати я не міг.

Особливо збиратися не треба: спав я здебільшого одягнений, навіть у чоботах, хіба ремені знімав. Пістолет тримав біля руки, а виданий мені автомат ППШ⁵ – під тапчаном. Я підхопив пістолет однією рукою, автомат – іншою, закинув його на плече, вже дорогою пристебнув кобуру, насунув кашкета. Примостивши ППШ в коляску, осідлав мотоцикл, увімкнув фари, і мій мотоцикл із ревінням помчав через усе село туди, звідки, як мені здалося, чулися постріли. їдучи, зловив себе на думці: а мчуся я туди, звідки прийшов, коли провів учительку...

Недобрі передчуття охопили мене. Стиснув зуби, натиснув на газ, ризикуючи перевернутися в темряві на ґрунтовій сільській дорозі. Перед собою побачив вогняні сполохи і зрозумів – рухаюся в правильному напрямку, та зовсім не зрадів: адже справді горіло щось у дворі Ставнюків. Ревіння мого мотоцикла змішалося з лементом напіводягнених людей, котрі повибігали з довколишніх хат. Від ставнюківського плоту мені навперейми кинулася постать із гвинтівкою напереваги – Ружицький, командир «стрибків». Рухався він так різко, що я мало не збив хлопця, вчасно вивернувши кермо, але протаранив і завалив переднім колесом сусідський дерев’яний паркан. Пістолет я не займав, схопивши автомат, вистрибнув з сідала, відштовхнув «яструбка», котрий намагався щось сказати, підняв дуло вгору, полоснув короткою чергою, відганяючи натовп і торуючи собі в такий спосіб шлях до місця пригоди.

З першого погляду зрозумів, що сталося – принаймні, спочатку думав, що зрозумів. Вогонь охопив не хату, палала копиця сіна, полум’я загрожувало перекинутися на клуню, та господарі, старі Ставнюки, дід у самих кальсонах та баба в білій полотняній сорочці, ніби й не дуже переймалися гасінням пожежі. Стара Ставнючка, як називали її в селі, сиділа на землі, обхопивши руками голову, хиталася з боку в бік та голосно стогнала. Дід Ставнюк, який воював іще в Першу світову та відморозив там пальці на правій нозі, стояв над нею, розгублено дивлячись то на вогонь, то в бік криниці. Там вовтузилися кілька «яструбків», загороджуючи собою щось страшніше за пожежу.

– Назад! Розійтися! – гаркнув я, і хлопці, впізнавши дільничного з голосу, вмить розступилися, залишивши щось біле на краю криничного зрубу.

Знаючи, що можу там побачити, й водночас боячись цього, я опустив автомат дулом донизу. Подолав останні метри, вже не чуючи ані криків, ані стогонів: усі звуки раптом умерли для мене. І коли осяяне вогняними блисками тіло посунулося вниз, на землю, я кинувся підхопити його, щоб не дати впасти.

Так, сидячи на голій землі, я тримав у обіймах мокре тіло Лізи Воронової.

10

«Стрибки» дістали її, поки я їхав. Один обмотався віжками та поліз у криницю. Уже потім, від Калязіна, по телефону, крізь тріск перешкод, я дізнався: від пострілу в живіт вчителька не померла – захлинулася водою, коли її кинули на дно колодязя. Це сказали в районній лікарні, коли зробили розтин. А ще, прокашлявшись, Калязін сказав: якщо мене це цікавить, Ліза Воронова виявилася незайманою. Що ще? Ага, двадцять два роки, за паспортом...

Тільки це було потім, після того, як труп вчительки завантажили в кузов полуторки та повезли в район разом із затриманим мною тієї ночі спільником бандерівців. А тоді я сидів на землі у відблисках заграви, тримаючи худеньке мертве тіло на колінах, і мені хотілося кричати, громити все підряд, стріляти в усе довкола без винятку.

Бо це неправильно, це зовсім неправильно – коли ось так, серед ночі, в мирний час озброєні люди вриваються до хати, витягають звідти молоду дівчину, ще зовсім дівчинку, намотавши на руку її розплетене довге волосся, вбивають, кидають тіло на дно колодязя. І все відбувається не в мертвій пустелі, довкола живуть люди, ніхто з них не вибіг, не втрутився, всі чекали, поки вбивці зроблять свою чорну справу та підуть до лісу, щоб заховатися там знов у свої глибокі нори.

До мене ніхто не ризикував наближатися, і правильно робили – в ту мить я готовий був випустити чергу з ППШ в кожного, хто ступить до мене бодай один крок. Сіно за спиною палахкотіло. Обережно вклавши тіло Лізи на землю, я звівся на рівні ноги, підхопив автомат, виставив дуло перед собою, почув голосний дружний зойк селян, підніс ствол догори і таки не стримався – натиснув на гашетку, випустивши в темне зоряне небо люту коротку чергу. Тоді повернувся, обмацав поглядом стихлий натовп цікавих, рявкнув:

– Чого стоїмо, суки! Вогонь гасіть! Ружицький, твою мать, сюди!

З ночі зараз же вибіг командир «стрибків» і завмер навпроти мене. У мене майнула думка: та він чекає, що я його отут і розстріляю. Скреготнувши зубами, кивнув Ружицькому на тіло:

– Шукайте брезент чи що там, накрийте її! Підводу знайдіть, де хочете! Довезете до контори, тільки обережно, глядіть! Пилипчука буди, хай в район дзвонить, у енкаведе! Виконуй!

Навіть не намагаючись сперечатися, Ружицький поправив гвинтівку на плечі і, тримаючи її за ремінь, щоб не сповзла, погнав передавати мій наказ своїм «стрибкам». Тим часом люди вже сновигали довкола копиці з відрами, гасити довелося ще й клуню, бо вогонь устиг лизнути її крівлю. Та з цим народ упоратися міг. А мені край треба було поговорити зі старими Ставнюками.

Обоє, хоч і були дуже налякані, змогли розказати, що трапилося. Нічого нового я не почув, бо від самого початку підозрював: без Данила Червоного тут не обійшлося. Справді, вночі постукали у вікно, спочатку – тихенько, але майже відразу – сильніше. Вимагали відчинити, бо хату запалять, і Ставнюк підкорився. Нікого з тих, хто вломився до хати, господарі не знали й не бачили раніше. Одного, з вигляду старшого, інші називали «друже Остап». Далі все відбулося стрімко: схопили перелякану «пані професорку», «Остап» коротко запитав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» – і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. – «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» – крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти.

Далі просто на їхніх очах той, кого називали Остапом, вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати – і хату спалимо, – пообіцяв «Остап». – Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли. Більше в Ямках тієї ночі бандерівців ніхто не бачив. Хоча... навіть якби бачили, навряд чи сказали б, така моя стійка думка.

Але та ніч ще не закінчилася для мене. Примчавши на мотоциклі до селищної ради та переконавшись, що переляканий Пилипчук таки додзвонився до Олики і взвод МГБ уже вирушив, сам, крутнувши ручку на апараті, попросив з’єднати мене з Калязіним, щоб доповісти особисто. Його, виявляється, вже розбудили, та сюди він не збирався – без мене справ по самі вуха, сказав крутитися самому. Кинувши важку ебонітову трубку на важіль, я вигнав із кімнати всіх, включно з селищним головою, зачинив за собою двері. Дуже хотілося напитися, та чудово розумів – треба триматися, бо ситуація напружена до краю. Тому просто сів на свій топчан, кинув автомат під ноги, сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, заплющив очі та завмер.

Скільки так сидів – не пам’ятаю. Про що думав – теж. Та з заціпеніння вивів звук розбитого скла за спиною.

Дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку. Проте нічого не відбулося: розбита шибка зяяла чорною дірою, а на підлозі посеред кімнати лежало щось, зовсім не схоже на гранату чи інший вибуховий пристрій. Скоса зиркаючи на розбиту шибу, я підповз, помацав обережно, відчув, як шелеснуло під пучками пальців: каменюка, загорнута в папір.

Про всяк випадок я відповз до стіни – якщо хтось намірився стріляти у вікно, то краще про всяк випадок вийти з лінії вогню. Та щось підказувало: каменем у шибу на сьогодні справа й обмежиться. Перемістившись у відносно безпечне місце, я сів, спершись спиною об стіну, правою рукою досі притримував автомат, лівою – розгорнув папірець, підніс до очей.

Це був нерівно відірваний шматок сірого обгорткового паперу. Перше, що спало на думку: тут, у селі, в магазині такого нема, я точно знаю – продавчиня, п’ятдесятирічна Галя, замотує товар у шматки газети, та й ту намагається економити, вимагаючи, аби приходили зі своєю, як вона бурчала, «замоткою». «Ай-яй-яй, неакуратно, хлопці... Я ж легко дізнаюся, хто з селян був недавно в райцентрі, бо туди рідко сільські люди за покупками вибираються, а папір не затяганий, свіженький, якщо, звісно, можна так визначити звичайну магазинну обгортку. Добре, це потім, ще буде час.

Коли прочитав написане – відразу забув про бажання гратися в нишпорок-розбійників. Бо ця інформація не мала значення. Дотепер стоять перед очима старанно виведені друковані літери:

В ОНИЩУКІВ КРИЇВКА ПІД БУЛЬБОЮ.

ТАМ ПОРАНЕНИЙ Є.

Зрозуміло: не кожен ось так запросто прийде до дільничного та здасть криївку. Чомусь здалося: якби не трагічні події останніх днів, навряд чи хто навіть у такий спосіб наважився б попередити мене, ворога, про те, що такі собі Онищуки переховують у криївці пораненого бандерівця. Що таке криївка – мене вже просвітили, хоча до цього часу жодної не бачив на власні очі. Ну, а бульба – так тут картоплю називають.

Отже, наспів час побачити, хто й що у них там під картоплею.

А далі два й два самі складалися: менш ніж тиждень тому була стрілянина під Манівцями, з боку бандерівців є поранені, і це, поза всяким сумнівом, група Червоного. Скільки від Манівців до Ямок? Кілометрів сім, не більше, це якщо навпростець, а вони тільки так і ходять. От я і прикинув, цілком реально, що Онищуки переховують у себе пораненого бійця з боївки Остапа – Данила Червоного.

А отже, у мене є шанс особисто взяти його.

Годинник показував початок третьої ночі. Швидко підрахував: взвод МГБ буде тут щонайменше за півгодини. Часу обмаль. А з іншого боку – вагон, це якщо швидко діяти. Тягнути гуму після того, що сталося, я не збирався.

Підхопившись на ноги та взявши автомат, я швидко вийшов у ніч. У дворі сільради товклися троє. Підійшовши ближче, розгледів Ружицького з іще одним «стрибком» – охороняли підводу, на якій лежало накрите брезенгом Лізине тіло, та Пилипчука, цей, схоже, не знав куди себе подіти. Побачивши мене, всі троє виструнчилися, ніби дільничний міліціонер тут був головним начальством. Закинувши автомат на плече, я підійшов до мотоцикла, гукнув:

– Нічого не чули?

– Коли? – щиро озвався селищний голова.

– І нікого не бачили, – його здивування я проігнорував, а сам не питав нічого більше – лише констатував факт: навіть якби вони чули дзенькіт скла та бачили, хто засвітив туди каменем, навряд чи зізналися б мені. – Добре, Ружицький – у люльку, ви, товаришу голова – за мною, на сідало. Ти, – кивнув «яструбкові», – тут залишаєшся, чекаєш підкріплення. Усе зрозумів?

Звісно, ніхто не сперечався. Командир «стрибків» слухняно поліз у мотоциклетну коляску, а Пилипчук боязко примостив свій худий зад за мною, на шкіряному сидінні мотоцикла, навіть обхопив мене за талію руками. Зціпивши зуби, я крутонув ногою педаль, запускаючи мотор, і рвонув уперед, розсікаючи фарами темряву.

11

Поки їхали, нікому нічого не пояснював.

До потрібної хати дісталися менш ніж за десять хвилин, і тут мене теж ніхто ні про що не питав: Пилипчук сам, без особливого запрошення, штовхнув хвіртку, та зупинився, не наважуючись іти далі, бо шалено гавкав хазяйський собака, піднятий ревом мотору. На ґанок уже вийшов, кутаючись у тілогрійку, сам господар – Микола Онищук, місцевий конюх, й озвався голосно:

– Кого чорти принесли?

– А ви всіх так зустрічаєте, громадянине Онищук, чи тільки представників радянської влади? – гаркнув я.

– Забери собаку, Миколо, – голосно промовив Пилипчук.

– Ти, чи що, Юхимовичу? Що таке, чую, гамір по селу...

– Кажеш, тільки чув?

– Чув. Такі часи, товаришу дільничний, спиш сторожко.

– Так. Що ж ти чув, га, Онищук?

– Кажу ж – гамір.

– І нічого більше не знаєш?

– Нічого. Своя сім’я, товаришу дільничний, нічого мені не треба.

– Ага, ось ми прийшли розказати! – я відсторонив Пилипчука, виставив дуло автомата перед собою. – Нумо! Забирай собаку, веди!

– Куди вас маю вести?

– Не ліпи мені тут горбатого, Онищук! Показуй, кого ховаєш! Добровільне видавання тобі зарахується. Інакше або з гостями своїми дорогими поїдеш у район, куди повезуть, або поряд з ними, сука, ляжеш!

Не знаю, що тоді подіяло на господаря: мій крик чи мій автомат, але він, нічого не питаючи більше, спустився з ґанку, як був, босий, відтягнув пса до буди, обмотав мотузок довкола вбитого для пса кілка. Та на собаку не цитьнув, і це мене зайвий раз переконало – не збрехав автор записки, ой, не збрехав. Бандит, якого тут ховають під землею, мусить почути псячі брехи та вибратися через передбачений вихід. Ось коли пошкодував, що не дочекався солдатів: відразу оточили б територію, бо хід викопали навряд чи довгий, далеко не втече.

– Показуй! – я рішуче ступив до Онищука, красномовно наставляючи автомат.

– Не знаю, про що ви говорите, товаришу дільничний, – той говорив до мене, але дивився на Пилипчука. – Нема мені чого показувати. Жінка, дітей двійко, та ви ж бачили, коли по хатах ходили.

– Не задурюй мені голову, падло! І зуби не заговорюй! Якщо потягнеш ще трохи – дочекаєшся солдатів, Онищук, ох дочекаєшся. А як вони шукають... ну, сам знаєш.