Текст книги "Червоний"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3

Зі знімка на мене дивився хлопець, чи то пак – молодик у піджаку, вдягненому на світлу сорочку так, щоб комір лежав трохи поверх піджачного – за модою десятирічної давнини.

Навіть з фото помітно, що чоловік старанно голився і взагалі стежив за собою. Він не всміхався, тонкі губи стиснув щільно. Загалом у ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужнє – як на порівняно молодий вік. Фото зробили по груди, та навіть так у поставі вгадувалася сила, і не лише фізична: чоловік був худорлявим, та попри це – помітно міцним, збитим; трошки примружені очі, що дивилися прямісінько на мене, підказували – у цю мить чоловік перебуває у стані стиснутої пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина має зуб, поруч не стояти.

На фронті я зустрічав чимало таких людей. Переважно вони служили у фронтовій розвідці, ходили через лінію фронту і робили вигляд або й справді не боялися ані чорта, ані грому, ані кулі. Якщо такий чоловік – друг, то про таких у військах говорили: з ним можна йти в розвідку. Коли ж він воює проти тебе... Про наслідки не хотілося думати.

– Хочеш – почитаєш потім сам, – сказав Калязін. – Коротку довідку можу дати. Народився тут, на Волині, причому знаєш коли? У листопаді сімнадцятого року, в жовтні за старим стилем. Буквально за день-два після того як у Ленінграді... тобто, Петрограді тоді ще, більшовики скинули буржуїв і проголосили нашу владу. До ОУН влився у віці вісімнадцяти років. Відразу став бойовиком, чинив теракти проти польської влади протягом тридцять шостого – тридцять сьомого років. Оголошений у розшук як особливо небезпечний терорист-націоналіст. У тридцять сьомому, як бачиш, його взяли, засадили до «Бригідок». Це тюрма така у Львові. Відсидів там з півроку, потім утік під час слідчого експерименту.

– Утік? – навіть розуміючи, що полковник розповідає мені про ворога, я не втримався: втеча з тюрми або полону завжди викликала в мене повагу.

– Так точно, – кивнув Калязін. – До осені тридцять дев’ятого був на нелегальному становищі. За різними даними, переховувався в Чехії, Німеччині, навіть один час відсиджувався у далеких родичів під Вінницею.

– На радянській території?

– І я про це. Але, кажу ж тобі, сам я його не допитував, а інформації про той період – нуль, хіба ось папірчики з донесеннями агентури, – він кивнув на папку. – Потім, коли сюди прийшли наші, Червоним зацікавився НКВД.

– Знову тероризм?

– Підпільна підривна діяльність. Антирадянська агітація та пропаганда. І чого їм треба – польській кабалі кінець, Україну їхню, – тут полковник осікся, скоса глянув на мене, швидко виправився, – вашу Україну об’єднали, живіть собі щасливо... Є підозра, що такі, як Данило Червоний, готували ґрунт для вторгнення німців. Он як фашистів тут зустрічали, хлібом-сіллю, казав же...

Тут я знову не витримав – кашлянув:

– Я довідку наводив, товаришу полковник. У нас, на Чернігівщині, деякі села теж виносили німецьким солдатам хліб та сіль на рушниках.

– Це, Михайле, означає одне: ворогів радянської влади всюди вистачає! – відрубав Калязін. – Не роби загальних висновків. У вас там, у твоєму Чернігові, хіба бандерівці? Просто собі люди. У когось влада рідню розкуркулила, у когось – родич ворог народу, товариш Сталін навіть статтю писав про перегини на місцях. Там окремі випадки, товаришу лейтенант. Тут – загальні настрої. Добре, – він знову закурив. – Закінчімо з Червоним. Так от, восени сорок першого його бачили у Львові, там націоналісти намагалися проголосити свою державу, тільки Гітлер не дав. Потім, із сорок другого, Данило Червоний знову береться за зброю і відтоді з рук її не випускає. Відомості про той період його діяльності отримали тільки тепер, коли у НКВД розкололи його колишніх спільників – вони ще називають себе побратимами, – Калязін відкинувся на спинку стільця і глибоко затягнувся. – Націоналісти чинили опір німцям, з якими нібито посварилися. Це було б непогано, але вони так само вступали в збройні конфлікти з нашими партизанськими групами, що діяли тут у лісах та підпорядковувалися тим-таки чекістам.

– Воювали на два фронти? – уточнив я.

– Можна і так сказати. А ще про поляків не забувай, з ними бандерівці теж у контрах. Отже, фактично воювали вони на три фронти. Аби я ще знав, за яким чортом вони ось так воювали, фактично проти всіх... Ну, а з осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА – так званої Української повстанської армії. Для простоти – ті ж бандерівці, – Калязін прокашлявся. – Цікаво, що влітку сорок третього для ліквідації банди Червоного відрядили спеціальний каральний полк СС. Командир, тоді він проходив під псевдо Дужий, втратив майже всіх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило і не встиг застрелитись, як у них там заведено. Німці відправили його в концтабір, але дорогою Червоний втік.

– Знову втік?

Це мені, чесно кажучи, вже подобалось. Своїм відчуттям я мав просте пояснення: коли хочеш перемогти ворога, поважай його.

– Не сидиться йому, – кивнув Калязін. – Знайшов своїх, і з осені сорок третього не дає нікому спокою. Бачте, жодна влада їх, – жовтий від тютюну палець полковника тицьнув на листівку, – не влаштовує. Специфіка діяльності Червоного: він має летючу групу, по-їхньому кажучи, – боївку, кількість залежить від обставин... Тобто може зібрати довкола себе до півсотні бійців, а може обійтися десятком. На даний момент, за оперативними даними, саме боївка Остапа, тобто Данила Червоного, контролює територію, прилеглу до Олики, Ківерців, Луцька. Між іншим, ще така обставина: він не місцевий, тут його мало хто знає в обличчя і може впізнати. Тим не менше, він для тутешнього населення – герой. Так навіть краще: знаєш, ніби є така собі людина з легенди... мать його так, – він знову помовчав. – Ну, завтра, значить, покажу тобі все це на карті, з місцевістю ознайомишся у процесі. Бо наше з тобою завдання на найближчі дні – ось ці прокламації.

Я відсунув теку з матеріалами на Червоного, знову взяв листівку.

– Що з ними треба робити?

– Вже нічого, – Калязін розвів руками. – Основна, я б сказав, бойова задача бандерівців і зокрема Червоного: збройний опір становленню радянською влади. Але сутички відбуваються переважно між бандитами та частинами НКВД, армійськими підрозділами, місцевими групами самооборони. Тут ми як міліція навряд чи зможемо діяти ефективно, та й не треба, це я тобі кажу – енкаведисти завжди напоготові. Наше завдання – виявляти можливі контакти місцевого населення з бандерівцями. Бо, крім того, що стріляють наших, вони ще й ведуть потужну агітаційну роботу. Залякують тих, хто хоче вступати до колгоспів, тероризують керівництво сільських та селищних рад, фактично забороняють місцевим їхати працювати на Донбас, а там тепер дуже потрібні робочі руки, бо промисловість відбудовується. Погрожують спеціалістам, котрих переводять на роботу сюди. Особливо страждають агітатори, але це зрозуміло. І ще вчителі.

– А вчителі чим не догодили?

– У них це називається совєтизацією, – промовив Калязін. – Розумієш? Я теж не дуже. Як би це точніше... Ну, впровадження в життя наших, радянських цінностей, політики партії, уряду – таке все. А ще атеїзм. У ширшому значенні – антирелігійне виховання. Тут їх, бач, учили Богу молитися, а тепер вчителі кажуть: не будьте, мовляв, рабами Божими. Звісно, уроки російської мови їм не подобаються, взагалі викладання російською. Де ж їм інакших узяти, коли вчителі – наші, з Росії? – він знову помовчав. – І ще один момент... Не знаю, як сказати, тобі це може в роботі знадобитися...

– Що саме?

– Розумієш... Не всі вчителі, деякі... Навіть не деякі – багато хто... Але не всі гамузом... Словом, співпрацюють із органами, так це назвемо. Міліція, чекісти, без різниці. Але без цього, вибач, ніяк, все ж таки вчителі – інтелігенція.

– До чого тут...

– До того! Мислездатні люди, опора влади. Очі та вуха, спостерігають, слухають... Висновки роблять... Так, усе, годі про це. Поки що в загальних рисах усе зрозуміло?

– Так точно, товаришу полковник.

– Ну, значить, молодця. Швидко розберешся в суті... якщо не вб’ють раніше...

Тоді я не второпав, жартував мій командир чи говорив серйозно. Ми зустрілися після довгої розлуки, трошки випили, і все сприймалося інакше, як звичайна розмова між давніми друзями, попри різницю в віці та різну кількість зірочок на погонах. Я навіть уявити собі не міг, як близько він був до істини і що незабаром втраплю в ситуацію, де моє життя важитиме менше, ніж на фронті, коли женеш полуторку під кулями та мінами.

– Отже, – підсумував Калязін. – Невеличку партію таких от листівок, а конкретно – двадцять вісім штук, ми вилучили під час обшуку в одного місцевого жителя. Його потрусили в МГБ, і він зізнався – отримав ці листівки від мешканця села Журавки, це кілометрів за сім від Олики. За його словами, чоловік підійшов до нього на місцевому базарі, передав пакунок і сказав роздати всім письменним. Про те, що дядько прийшов із Журавки, дізнався, знову ж таки, з його слів, випадково. Каже, патруль на базарі саме перевіряв документи, той чоловік говорив із патрульними, а затриманий чув. Але, по-перше, документи могли бути фальшиві. А по-друге, до Журавської сільради приписані ще кілька довколишніх сіл та хуторів, бо там організована сільськогосподарська артіль імені товариша Кагановича. І наше з тобою завдання – по можливості виявити, хто розповсюджує листівки серед селян. Адже насправді слід із лісу веде, тобто від того самого Червоного.

– Виявимо? Якщо в них кругова порука...

– А ти не думай про це. Завдання таке: разом із дільничним обійти хату за хатою, двір за двором, всюди показувати листівки, ставити стандартні запитання. Що це дасть у перспективі – поки не знаю. Але треба дати зрозуміти бандитам та їхнім допомагачам: не вони все контролюють з лісів, а ми – радянська влада – на місцях. Хтось обов’язково видасть себе. І тут уже агентура триматиме вуха вгору: наші теж роботу ведуть із населенням будь здоров, майор Доброхотов Лев Наумович свою справу знає.

– Це хто такий?

– Начальник управління МГБ у Волинській області. Тільки навряд чи ти з ним зустрінешся, та й не треба тобі, Михайле... Ну, по ходу п’єси завтра сам утягнешся. Зі мною поїдеш, нам людей саме для таких заходів не вистачає. Поки ходімо спати.

4

Мій перший ранок на новому місці служби виявився не по-осінньому теплим.

Ніби не відбувалося тут, у цих краях, залитих мирним вересневим сонцем, нічого з того, про що вчора до глупої ночі розповідав Калязін. Ночував я тут, у міліцейській управі, у кабінеті начальника міліції, на вузькому шкіряному дивані з високою прямокутною спинкою. Калязін обіцяв, що протягом доби поставить мене на квартиру, але я не надто переживав із цього приводу: речей – чемодан та фронтовий «сидір», ніхто ніде не чекає, а дах над головою служива людина завжди собі знайде.

Полковник уже чекав на мене біля «віліса». За кермом сидів хлопчина в солдатській гімнастерці, який, побачивши мене, вистрибнув з машини, виструнчився і козирнув. Я відповів, кинувши руку до кашкета, а сам відчув нестримне бажання сісти на його місце – так скучив за кермом. Калязін курив біля машини; він потиснув мені руку і запитав по-діловому, ніби не було вчора ніяких відвертих розмов:

– Нормально спав?

– Навіть виспався, товаришу полковник.

– Це добре. Не надійся, що далі зможеш висипатися, – він усміхнувся краєчком губ, глянув на годинник: – Ну, і де цей ПОЦ, мать його за ногу?

– Який поц? – Я не зрозумів, кого це полковник Калязін, аж ніяк не одесит³, так обзиває. – Чому поц?

Калязін здивовано глипнув на мене, швидко все зрозумів і реготнув.

– Отак! Ти бач, а мені на думку не спадали такі аналогії! Тут місцеві бюрократи придумали таку скорочену назву начальству з області – представник обласного центру, він же – ПОЦ. І я тобі скажу: цей Сичевський – справді поц рідкісний. Але без нього не можна, бо листівка як-не-як – політична диверсія, ось і присилають людину з обкому.

Представник обласного центру Казимир Сичевський, товстий лисий коротун в окулярах, який на додачу до всього ще й гаркавив та пітнів, таки нагодився за п’ятнадцять хвилин, по черзі тицьнув кожному, крім солдата за кермом, м’яку пухкеньку правицю, пересів у машину Калязіна, і ми нарешті рушили. Спочатку начальство про щось мляво перемовлялося, та скоро Сичевський із Калязіним за обопільною і, мабуть, давньою згодою вирішили – формальності залагоджені і далі без особливої потреби говорити їм нема про що. Так мовчки дісталися до Журавки, де вже чекали голова сільради, парторг, ще кілька чоловіків, напевне, так само представники місцевого начальства, і міліціонери в формі. Ще біля входу до сільради, у дворі, мій погляд зачепився за два німецьких трофейних мотоцикли з колясками – справжні БМВ. Знаючи, що дільничним на місцях тепер видають німецькі трофеї, щоб вони могли пересуватися від села до села, я визначив для себе колег як сільських дільничних і щиро пошкодував, що я не на їхньому місці: кому-кому, а мені Калязін напевне видряпав би такого залізного коня.

Про що тоді говорили – вже не згадаю, але ті розмови не важливі для моєї історії, бо жодним чином не вплинули на неї. Згадки варте тільки те, що там я познайомився з молодшим лейтенантом Василем Задурою – дільничним уповноваженим із Ямок, сусіднього села, яке входило до журавської ради і відповідно теж перебувало у сфері наших інтересів.

Задура відразу мені сподобався, до того ж виявилося, ми воювали майже поруч; слово за слово – домовилися під вечір добре посидіти в нього в хаті. Правда, тут не до діла втрутився Сичевський. Чим зайвий раз підтвердив, що він не тільки казенна персона, представник обласного центру, а таки справжній поц: розкричався при всіх – мовляв, міліціонери постійно п’яні, не контролюють ситуацію на місцях, тому й з’являються листівки злочинного націоналістичного змісту.

І тут дільничний Вася Задура вмить довів, що я в ньому та його людських якостях не помилився. Не чекаючи, поки начальник міліції відреагує на цю тираду, навіть десь підсвідомо розуміючи – Калязін не дуже й хоче демонструвати правильну з огляду обкому партії реакцію, він дослухав жирного Сичевського до кінця, а тоді спокійно, дивлячись навіть не на нього, а кудись йому через плече, за вікно, промовив, хоча й досить голосно:

– Заткав би ти халяву, щуряка тиловий.

Так і сказав. Як ляпас відважив по пухких щоках, дзвінкий і пекучий. Причому не в морду засандалив – саме ляпас, і навіть не долонею, а такою, знаєте, тонкою лайковою рукавицею, як у царських офіцерів – у кіно я бачив. Сичевський здригнувся, потім стрепенувся, підскочив, мов півень, що здуру застрибнув на розпечену плиту, витягнув, як міг, коротку шию, закрутив нею, шукаючи свідків негідного вчинку міліціонера і підтримки. Та, видно, не дуже тут люблять або всіх представників обласних центрів, або саме цього гладуна, бо присутні усі разом відвернулися, раптово переключивши увагу на якісь свої, поза сумнівом, нагальні справи.

– Ви що собі дозволяєте! – тим не менше, вискнув Сичевський і відразу ж повернувся всією жирною тушею до Калязіна: – Товаришу Калязін, як себе поводять ваші підлеглі!

– Мої підлеглі, товаришу Сичевський, бандитів ловлять, – холодно відповів начальник міліції. – І діло своє, між іншим, добре знають.

– Але хіба ви не чули? Не робіть вигляд, що нічого не відбулося, товаришу Калязін! Майте на увазі – я складу рапорт, і про вашу злочинну бездіяльність та потурання антирадянським вихваткам теж!

– Ось це не вийде! – Калязін далі поводив себе досить стримано. – У радянської влади тут ворог один – українські буржуазні націоналісти. З якими ведеться активна боротьба. Ви мене, русака, на якому проби ніде ставити, хочете записати у бандерівці?

– Дільничний уповноважений назвав мене... Ви самі чули, як назвав, – гнув своє Сичевський.

– А ви що, служили на фронті, товаришу представник обласного центру? – посунув на нього Калязін, і мені здалося – Сичевський став якось менший на зріст, навіть здувся трошки під поглядом полковника. – Можете писати доповідні, папір у нас не таке терпів. А я напишу, що ви своїми непрофесійними діями перешкоджали боротьбі радянських міліціонерів з українськими буржуазними націоналістами. То як, поборемося, чий папірчик сильніший?

Не чекаючи відповіді, Калязін жестом звелів Задурі йти за ним, залишив кабінет голови. І я пішов за ними – однаково мені тут не було чого робити.

На вулиці полковник видобув із кишені галіфе пачку «Казбеку», дав нам закурити, затягнувся сам, а тоді промовив, дивлячись, так само як дільничний Задура, кудись повз оточуючих.

– Я тебе розумію, Васю. Тільки сука він. Я про Сичевського. Ось щойно зрозумів, яку ідею підкинув: тепер будь готовий, що будеш у нього рано чи пізно допомагачем бандерівців і особистим другом чи не самого Остапа... Ти ж місцевий, правильно?

– Тутешній, із сусіднього району, – відповів Задура. – У червону армію добровольцем пішов.

– Ну ось, а ти вже скоро рік як дільничний тут, а бандерівці тебе не вбили. Чим не привід для такого ось Сичевського написати, що до лав червоної армії ти записався, виконуючи завдання головного проводу ОУН? Дивись, із вогнем граєш.

– Чи вперше! Не таких бачив.

– Таких, як Сичевський, ще не бачив. Добре, мужики, Журавку є кому відпрацьовувати. Дуй, Задура, на свою ділянку, ось даю тобі Середу в підмогу. – Він якусь хвилину подумав, ніби зважуючи «за» та «проти», тоді сказав: – Ну його к хрінам, разом поїдемо. ПОЦ за нами не попреться, хай сільрада з ними валандається. Заразом перевірю оперативний стан на місцях. То як, Васю, запрошуєш до Ямок?

Звичайно, Задура запрошував начальство. А я навіть і не сумнівався, що Калязін поїхав із нами, аби триматися подалі від жирного Сичевського. На фронті схожі ситуації сотні разів виникали: припреться з тилу якийсь гладкий штабіст, особливо якщо він ще й політпрацівник, бойовому офіцерові з таким заводитися – собі дорожче. Краще або мовчати й слухати, або, якщо втомився слухати і набридло мовчати, знайти собі важливі справи, залишити штабних із начальством.

І ще, я тут повторюся, мене страшенно бісили особісти. Прищавий лейтенантик із особливого відділу НКВД запросто міг зіпсувати життя будь-якому командиру, хай хоч у того бойові заслуги, поранення, подяки та нагороди.

Словом, не злякався Калязін цього жирного представника обласного центру – за себе хвилювався, за свою нестриманість. Стуконе Сичевський куди треба – все, змінять мені начальника міліції... А в таких умовах треба ще бандерівських недобитків ловити.

Ми збиралися їхати, коли трапилася ще одна невеличка пригода, яка невдовзі переверне все моє тодішнє життя. Тільки я про це ще не знав – просто звернув увагу на молоду жінку, зовсім ще дівчинку, в легенькому сірому пальті з опущеним коміром і так само сіренькому, під колір пальта, береті. На ногах в неї взуті зовсім не жіночого крою кирзові чоботи, але тут я нічого іншого не чекав: навіть у містах тоді складно зустріти восени жінку в черевичках або туфлях на високих підборах. Поки ми були заняті своїми справами та розмовами, вона тихенько стояла біля входу до будинку сільради, чогось терпляче чекала, і, ніби відчувши, що мій погляд зачепився за неї, теж глянула на мене, навіть ступила кілька кроків уперед.

Тепер нас розділяли з десяток метрів, але навіть із цієї відстані я побачив, які величезні в неї очі. Нічого більше не існувало навкруги – тільки ці очиська, круглі та глибокі; вони мов магнітом притягувати мене до цієї дівчини. І закортіло мені раптом пірнути в цю безодню, бо ніколи не бачив нічого подібного: очі, правильні риси обличчя, ямочка на підборідді, ще – коса: товстезна, руса, акуратно заплетена, з багрово-червоною стрічкою, вона вибивалася з-під краю берета, дівчина легеньким рухом перекинула її через плече, і коса впала на груди, опуклість яких не приховувало навіть погано скроєне, як я тепер тільки помітив – перешите з жіночої шинелі пальто. Коли ж вона заговорила, невідривно дивлячись на мене своїми очиськами, у голосі я почув легеньку хрипуватість – або це від природи в неї так, або курить багато, або застуджена – всяке може бути.

– Здрастуйте, товаришу, – сказала вона російською, і слух різонула надто правильна, дзвінка, поставлена вимова. – Мені до вас сказали підійти.

– До мене? – я навіть ткнув себе пальцем у груди для певності.

– Це ж ви їдете до Ямок?

– Ми, – погодився я. – Чим можу допомогти?

– То мені ж до Ямок і треба, дуже-дуже терміново! – тепер вона зачастила, у голосі з’явилися благальні нотки. – Там діти в школі чекають.

– У Ямках? – перепитав я, відчувши себе чомусь повним дурнем.

– У Ямках, у Ямках! – дівчина закивала. – Я тут із самого ранку, наш селищний голова дров на школу не виписує, киває на це начальство. – І вона кивнула в бік сільради. – Директор наш мені каже: ви, Єлизавето Олексіївно, мерзнете – ви й вибивайте дрова! Можна подумати, тільки я мерзну! А діти ж їхні хіба ні? Донька директора, між іншим, теж до школи ходить, менша... Старша вже поїхала вчитися у Луцьк...

– Неподобство, – кивнув я, аби якось підтримати розмову. – То ви, Єлизавето Олексіївно...

– Ой, та що ви – просто Ліза!

– Мене Михайлом звати, – я мимоволі виструнчився, швидше з піжонства, а не тому що хотів показати себе таким собі служакою. – Лейтенант Михайло Середа, від учорашнього дня служу тут, у міліції, у районній...

– Дуже приємно. – І ця відповідь видалася мені не виявом ввічливості – дівчині справді було приємно познайомитися з новою людиною.

– То ви, Лізо, вчителька? Який предмет?

– Російська мова, – через коротку паузу додала для чогось: – І література.

Зрозуміло тепер, чому вона так красиво говорить – навчена.

– Після університету відразу, – говорила тим часом Ліза, ніби звітуючи мені. – Московській університет, філологічний. Коли університет повернувся з евакуації, з Ашхабада, відразу на другий курс пішла.

– На другий? – насправді це мені ні про що не говорило, та я зіграв здивування, аби продовжити розмову.

– Ага! Навіть самій тепер згадати... не страшно, дивно якось. Тато – професор, дома книжок купа, сама вчилася, пройшла програму першого курсу. Працювала на заводі, на оборонному – і вчилася. – Й одразу, ніби щось згадавши, додала: – Я москвичка, за розподілом. Хоча я сама була не проти, ви не думайте: мама в евакуації померла, тато в сорок першому пішов ополченцем, коли німці підходили до Москви,.його бомбою, прямо в окопі... – Ліза говорила про це спокійно, видно, що вже давно пережила всі втрати і навчилася жити далі. – Тут житло обіцяли окреме, але поки на квартиру поставили. Люди тут нічого, хороші, залякані тільки. На всіх дивляться, мов на ворогів... Але ж дітей вчити треба, як вони не розуміють...

Може, вчителька Ліза ще щось розказала б, та підійшов, порипуючи начищеними до блиску хромовими чоботами, Калязін.

– Зараз поїдемо, Михайле.

– Ось, товаришу полковник, вчителька російської мови з Ямок. Єлизавета... гм... Ліза її звати. Проситься підкинути до робочого місця, – і чомусь додав: – Урок у неї.

– Урок – це добре, – промовив Калязін. – Учителька – ще краще. Російська мова – взагалі прекрасно. Радянська влада тут, лейтенанте, назавжди. А російська мова – мова міжнаціонального спілкування і радянської влади. Товариш Сталін говорив, не чув?

– Чув, – збрехав я. – Обов’язково чув.

– То сідайте, Лізо, он у ту машину, – полковник показав на наш «віліс». – Бо вже рушаємо, час не терпить.

Радісно кивнувши, дівчина порухом плечей перекинула косу за спину, і тільки тепер я звернув увагу на старенький, потертий, але досить ще представницького вигляду портфель, який Ліза стискала в худенькій правиці. Знову перехопивши мій погляд, вона коротко пояснила:

– Таких тепер не роблять. Від тата лишився, професорський, пам’ять.

5

Той день проминув швидко, нема про що особливо згадати. По дорозі ми з Лізою говорили про якісь неважливі речі, вона ввічливо підтримувала розмову – та й годі. До Ямок від Журавки – кілометрів десять, не більше, ми висадили вчительку біля школи, вона махнула рукою на прощання, подякувала і пообіцяла – ми ще зустрінемося. Аби ж я тільки знав тоді, за яких обставин станеться ця наша зустріч...

Побачивши, що дільничний привіз із собою ще кількох людей у формі, один із яких до всього – начальник районної міліції, селищний голова, плюгавенький дядько Назар Пилипчук, який постійно вставляв, де треба й де не треба, фразу «пане-товаришу», спочатку помітно перелякався, потім – просто на наших очах заспокоївся, випнув миршаві груди колесом, обсмикнув на собі піджак. Близько години Калязін проводив бесіду з ним і з нагально скликаним селищним активом, а потім голова особисто пройшовся з нами від хати до хати.

Ось тільки користі від цього не було: місцеві люди переважно або зиркали на нас спідлоба, відповідаючи короткими рубаними фразами, зводячи все до «не знаю, не бачив, не чув, не читав», або навпаки – зустрічали, розкривши обійми, намагалися посадити «панів начальників» за стіл. Тільки кого-кого, а мене точно не обдуриш: губи всміхаються, руки метуть на стіл полумиски та чарки, а очі геть без усміху; насторожені, чіпкі, відразу видно – показна гостинність, а за нею ховаються і страх, і ненависть.

Завдяки Пилипчукові ми в кількох хатах все ж таки дозволили собі трохи присісти. Він ще дорогою пояснив: сам знає, де точно можна, де до представників влади справді ставляться нормально і де таке ставлення варто закріпити. Урятували фронтовий гарт та певний оперативний досвід: до кінця дня вдалося і почастуватися кілька разів, і налагодити певні контакти з тими, кого Пилипчук вважав перевіреними та надійними, і при цьому не дозволити собі зайвого. До того ж Василь Задура запросив до себе і, як попередив, жінка вже поралася біля печі, не зайти – образа смертельна, то чого б не зайти, раз мужик хороший.

Єдине, що лишалося, – зрозуміти, чи повернемося назад, до Олики, проти ночі. Тут сам Калязін ухвалив рішення: залишаємося ночувати. Тільки у Задури нема де, бо хата невелика, дітей двоє, стара мати. Утім, і це питання селищний голова взявся вирішити: солдата-водія покладе спати до себе, там, у дворі, можна було залишити і «віліс», а нас із «паном-товаришем» полковником прилаштував на нічліг до вдови, чия хата стояла майже на краю Ямок. Полковник ще напівжартома запитав, чи не пустять люди поголос про вдову, в якої ночує двоє москалів, на що Пилипчук, так само напівжартома, відповів: так у неї місця багато, в неї часто гості ночують, поголос давно вже йде, тому чуткою більше, пліткою менше...

У дільничного посиділи добре, на той час Калязін навіть дозволив собі та іншим забути, що він – товариш полковник, цю його манеру я ще з фронту пам’ятаю. Спочатку селищний голова, без якого вечеря не обійшлася, намагався в нашу розмову вставити свої п’ять копійок. Потім зрозумів: краще тихенько сидіти й озиватися, коли просять. Бо нема про що говорити плюгавому плоскостопому дядькові, котрий у сорок першому втік із рідного села разом із червоною армією, а повернувся за нею в сорок четвертому, весь цей час просидівши через свої болячки, справжні чи вигадані – то вже на совісті лікарів – по тилах. І сиділи б ми ще, бо давно так не вечерялося в гарній компанії, та сам Калязін, глянувши на годинника, сказав: усе, мужики, завтра підйом ранній, ще не всю роботу тут, у Ямках, провели, треба ще зібрати селищний актив та вставити все, що ще не вставлено. Від цієї обіцянки Пилипчук якось скоцюрбився: видно, недуже йому подобалося, коли приїжджали з району та вставляли все, що треба, туди, куди слід. Та нічого не поробиш – така його доля.

Коли розходилися – не втримався я, обійнявся з Василем Задурою. Так уже мені сподобався цей мужик, фронтовик, який не боїться косих поглядів, вбирається в міліцейську форму, служить Радянському Союзу і, як може, охороняє односельців від лісових бандитів. На відміну від них, дільничний не ховався і, як мені здалося, нікого особливо не боявся. Мовляв, я в себе вдома, у своїй хаті, а вони хай як хочуть... Домовилися, що прийдемо снідати, Задура навіть сам викликався проводити нас до вдови Килини, аби попередити її: гостям дорогим на ранок лише молока, а снідати для них уже готується. На це Калязін відповів – сам проконтролює, теж обійняв дільничного, правда, не так міцно, як я, – пам’ятав про субординацію навіть у такому стані.

А вже за годину, коли вдова поклала нам на підлозі дві великі перини, дві подушки та вибиті ковдри й залишила відпочивати, я переконався: мій колишній командир і теперішній начальник багато про що пам’ятає. Бо щойно я задрімав, віддавши тіло подушці з периною, як мене розбудив поштовх у бік. Спав я в одязі, зняв лише портупею та чоботи, а пістолет поклав поряд, тому й вхопив його, ще не продерши очей. Хотів запитати, що сталося, та раптом шорстка долоня затулила мені рота. У ніс вдарив запах тютюну, змішаного з потом, а просто у вухо я почув шепіт:

– Тихо. Мовчи, ні звуку. Роби, як я.

Відразу впізнавши голос Калязіна, я не розумів, що відбувається. Та, звичний до виконання наказів, у тьмі кромішній намотав онучі, взув чоботи й приладнав портупею. Схоже, полковник поряд робив те саме.

– Тихо, – повторив він із темряви. – Обережно рушай за мною.

Його тінь ковзнула до вікна, я посунув за ним, та мене зупинив шепіт:

– Постіль!

У першу мить не зрозумів, до чого тут постіль, та потім второпав; рвучко розвернувся, швидко розправив свою ковдру так, наче під нею хтось лежить, і знову повернувся до вікна. Калязін обережно прочинив його, вужем виповз назовні, обійшов хату кругом і порачкував через двір до копиці сіна під дерев’яним дашком, що тримався на чотирьох міцних жердинах. Я порачкував слідом, аж от Калязін підхопив легеньку драбину біля копиці, обійшов стіжок з тилу, приставив драбину, спритно заліз нагору, під дах. Мить – і я вже був біля нього.

– Скинь, – почув я новий наказ і, зрозумівши, про що мова, зіштовхнув ногою драбину на землю. Тільки тепер, примостившись біля Калязіна та чуючи його важке, змішане з духом випитого самогону, дихання, запитав:

– Що сталося?

– А ти хочеш, щоб щось сталося? – з нотками роздратування в голосі перепитав полковник. – Усе село знає, хто в цій хаті ночує. Хочеш жити – ніколи не спи в тутешніх хатах, особливо якщо господаря не знаєш.

– Усе так серйозно?

– А ти як думав? Розслабився зовсім, бачу, – просичав із темряви Калязін. – Так от, лейтенанте: тепер нуль двадцять. Три години тобі на сон, потім мене зміниш на три години. Завдання зрозумів?