Текст книги "Клуб Боягузів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Глава 13
Повітряна погоня

– Назад! Стояти! – закричав мільйонер, чимдуж рвонувшись навперейми до машини.

Викрадач, уздрівши розгніваного дорослого чоловіка, сильніше притиснув полонянку. Мабуть, він застосував якійсь спеціальний прийомчик: дівчина раптово обм'якла, перестала борсатися, повисла в нього на руках. Молодик спритно заштовхав дівчину на заднє сидіння, так само спритно скочив за кермо. Коцюба навіть не біг – летів, і ось-ось мусив наблизитися до викрадача. Хлопці не встигали за ним і безнадійно відстали, їх уже перегнав банкірів охоронець, який на ходу виймав пістолет з-під піджака. І все ж викрадач мав невеличку перевагу в часі. Нею він скористався повною мірою.

Роман Коцюба не добіг до синьої «Шкоди» лише якихось десяти метрів, коли машина рвонула з місця, здійнявши куряву з прибережного – піску, і, не розбираючи дороги, помчала геть. Мільйонер на швидкості втратив рівновагу, впав на коліна, навіть проїхався ними по піску. Охоронець підняв руку з пістолетом догори, пальнув у повітря – бабах! На втікача це не подіяло.

– Назад! Швидко! – закричав Коцюба тепер уже охоронцеві, скочив на рівні ноги і помчав назад, туди, де на нього чекав вертоліт. Витягши вільною рукою з кишені піджака маленький передавач, охоронець на бігу заговорив у нього, уривчасто даючи розпорядження.

Денис і Максим, не змовляючись, побігли за ним і тепер уже старалися не відставати. В Черненка це виходило – спортсмен прекрасно бігав стометрівки і кроси. Білану доводилося важче: взявши надто різкий для себе старт, він почав задихатися. Липкий піт тік по всьому тілу, в очах темніло. Та він мужньо тримав темп і здивувався, коли зрозумів, що йому разом з усіма вдалося добігти до залізної бабки.

Лопаті вже крутилися. Охоронці скочили на борт, за ними застрибнув Коцюба, а за банкіром – Черненко. Пілот крикнув: «Куди!», та бос жестом дав зрозуміти – все в порядку. Навіть простягнув руку захеканому Максимові, допомагаючи залізти. Лопаті закрутилися сильніше. Вертоліт відірвався від землі, трошки завалився на бік, розвертаючись, і полетів у тому ж напрямку, куди тікала синя «Шкода».

Переслідувачі дуже швидко помітили втікача. Його машина виїхала на головну сільську вулицю і тепер мчала, гудком розлякуючи курей та людей з дороги, у напрямку траси. Коцюба щось прокричав пілоту, той кивнув і почав потроху знижуватися. Нарешті він вирівняв залізну бабку так, аби вона зависла просто над машиною. Дуже низько опускатися було не можна – запросто зачепить стовпи, не кажучи вже про дахи будинків. І все ж вертоліт тримався достатньо низько, аби втікач зрозумів – його спроби відірватися марні.

Не зрозумів. Промчавши до протилежної околиці села, викрадач скерував «Шкоду» на ґрунтову дорогу і спробував прорватися до лісосмуги, що маячила попереду. Зрозумівши його маневр, пілот пролетів трошки уперед, тоді розвернувся, дав над машиною величеньке коло, а тоді почав поволі спускатися ще нижче. Тепер уже – перед машиною, метрів за сто. Цим він давав зрозуміти – шлях відрізано, не втечеш.

І викрадач зрозумів це – знову вирулив на ґрунтову дорогу, повів машину просто до шосе. Та раптом, коли вертоліт знову завис над ним, зробив ще один хитрий маневр – вивернувши авто праворуч, помчав до лісосмуги. Поки вертоліт розвертався, втікач виграв кілька секунд, якими скористався несподіваним чином: різко загальмував. Максим і Денис навіть не встигли подумати про те, що зараз молодик вийде з піднятими догори руками, як задні дверцята відчинилися. З салону викотилася Клава. Не встигла вона звестися на ноги, як викрадач знову рвонув з місця.

– Сідай! Сідай! – закричав Коцюба.

– Втече ж, гадюка! – крикнув у відповідь пілот.

– Хай тікає! Сідай!

Хлопці зрозуміли – він відмовився від переслідування. Чого, власне, і домагався викрадач. Зрозумівши свій програш, він вирішив позбавитися полонянки. І все точно прорахував: вертоліт припинив гнатися за ним.

Пілот ще трошки покружляв над Клавою, шукаючи поруч більш-менш зручну для приземлення місцину. Охоронці з видимим жалем дивилися, як усе далі тікає викрадач. А Коцюба несподівано скуйовдив волосся спочатку на Максимовій, потім – на Денисовій голові.

Уже за кілька хвилин мільйонер притискав до грудей свою врятовану прийомну доньку.

Глава 14
Засоби безпеки

Нормальним дядьком виявився Роман Васильович Коцюба. Дарма, що банкір та мільйонер.

Така подія, як вертольотна погоня над селом і в його околицях, непоміченою лишитися просто не могла. Дільничний інспектор міліції на велосипеді, а з ним – мало не половина Зозулястого нагодилися дуже швидко. Коцюба назвався. Дільничний, вусатий пузань у форменій сорочці з погонами старшого лейтенанта, взяв під козирок. Дітвора обступила залізну бабку. Дорослі, переважно бабці та місцеві кумасі, обступили банкіра та його команду. Тутешні Денисові приятелі штурхали його: нічого собі – не встиг приїхати, не встиг навіть друзям показатися, як відразу злочинців на вертольоті ганяє. Баба Галя взагалі заявила вголос, що її онук – герой, його – київський товариш – теж герой, і вона не відпустить врятовану дівчину та її тата без своїх вареників.

Охоронці відмовилися, лишилися разом із пілотом біля гелікоптера. Решту цікавих від хати та баби Галі насилу порозганяв дільничний. Досить того, що всю компанію і так вели через село, наче кінозірок. Сам страж порядку не відмовився від вареників, і баба Галя посадила його за стіл, який він власноруч виніс із хати надвір.

Клава сказала, що втомилася за ці два дні. Коцюба з розумінням поставився до її стану і попросив поки що покласти дівчину кудись у хату. Вона примостилася в кімнатці, призначеній для Дениса й Максима, і зачинила за собою двері.

Здавалося – все закінчилось добре. Дільничного дуже цікавило, чи докладе шановний пан Коцюба всіх зусиль до того, аби знайти викрадача. Той, насилу дожовуючи десятий вареник, відповів:

– Мого впливу вистачить, аби підняти на вуха всю київську міліцію. Тільки далі що? Ось ви працюєте в органах, мусите знати – заява про спробу викрадення сама по собі нічого не означає. Звернули увагу на номери тієї машини? – запитав він у хлопців, котрі сиділи навпроти нього.

– Ні, – відповів Максим.

– Навіть уваги не звернули, – признався Денис.

– Бачте, я так само. Кого шукати? Молодика в темних окулярах? Синій автомобіль марки «Шкода»? Знаєте, скільки молодих людей без особливих прикмет їздить на синіх машинах такої популярної марки? Отож. Скажімо, Клава упізнає місце, де її тримали вчорашньої ночі. Вона ж наче казала – це покинута хата на якійсь сільській околиці неподалік від Пирятина. Що це вашим колегам із міліції дасть? Теж нічого. Ні, я інакше зроблю – вживу своїх заходів безпеки. Бо дивіться – за неповну добу, тобто, – він глянув на годинник, – із шостої години вчорашнього дня Клаву намагалися викрасти тричі! – Коцюба виставив три пальці. – Така затятість може щось означати, скажу я вам.

– Багато просили викупу? – дільничний потягнувся за черговим вареником.

– Не в грошах справа. Або не лише в грошах, – відмахнувся банкір. – Подзвонили, попросили не ставити до відома міліцію, суму назвали. На жаль, усе це – звична справа. Викрадач вимагав не таку вже й захмарну суму, і я готовий був заплатити. Потім усе одно вжив би власних заходів безпеки, бо спроба могла повторитися. Клавдія – складна дівчинка.

– Усі вони у цьому віці складні, – філософськи зауважив дільничний, вмочуючи вареник у сметану.

– Балувані, – додала баба Галя. – Телевізора забагато.

– Я б теж списав це на перехідний вік, – погодився Коцюба. – А телевізором вона в мене, до речі, не зловживає. Більше за комп'ютером сидить. Все в шахи з ним грає. Знаєте, – пожвавився він, – навіть виграє іноді.

– Ну, дівку, ой, звиняйте, – виправився дільничний, – дівчину, особливо в такому віці, не так часто за шахами побачиш. Я ту гру зовсім не розумію і не розумів ніколи.

– У Клави з математикою та логічним мисленням все гаразд, – гордо мовив мільйонер. – Хочеться, аби пішла з часом по фінансовій лінії.

– Ну, а що ви там про засоби безпеки говорили? – дільничний підклав собі густої сметанки.

– Відправлю вчитися за кордон, – банкір ляснув долонею по столу. – До останнього не хотів. Знаєте, я патріот. Не думаю, що розумних дітей треба негайно з України вивозити. Той, у кого клепка є, освіту і тут здобуде. Варто за кордон виїхати – все, назад дороги не буде. Самі не захочуть. Інший світ, престиж, можливості інші... Хто ж тоді тут, в Україні, працювати лишиться? Намагався Клаві це пояснити, а вона все на подруг та друзів киває: та в Англії, той в Німеччині, одного взагалі в Австралію занесло. Батько її рідний, художник Король – і той в Америку перебрався. Хочу, кричить, і все. Пояснюю, що патріотом треба бути, що не всім же тікати з дому, особливо – в такому віці. Ні, кортить їй бути, як усі.

– Але ж бачите – тут не зовсім безпечно, – зітхнув дільничний.

– Тепер бачу. Отже, будемо виряджати Клаву за кордон. Її подружка з осені саме в коледж збирається, до Англії, ось разом і поїдуть.

Максим штовхнув Дениса в бік. Коли той повернув голову, мовчки кивнув у бік хати. Дорослі захопилися розмовою, тема виховання дітей, їхнього навчання та безпеки цікавила навіть бабу Галю. Тому всім уже було не до героїв дня.

Ніхто не звернув уваги, коли вони піднялися з-за столу і зникли в хаті.

Глава 15
Шах і мат

Білан навіть не постукав, як належить культурній людині, котра заходить у кімнату до дівчини. І не відчинив двері – сильно штовхнув їх. Черненко ще ніколи не бачив приятеля таким розлюченим. Навіть Клава відчула ці хвилі люті: рвучко підвелася і сіла на ліжку.

– Зачини двері, – не повертаючись, звелів Максим. Іншим разом Денис почав би гарикатися, з'ясовуючи, чого всякі тут командують. Але тепер щось підказало йому – чіпати приятеля краще не слід. Причинив двері і сперся на них спиною, чекаючи, що ж буде далі.

– Ви чого? – в запитанні Клави звучала неприхована тривога.

– Нічого, – процідив Максим крізь зуби. – Просто я дуже не люблю, коли мене тримають за ідіота. Пробачити це можу, перетерпіти теж. Але – не люблю. Та ще більше не терплю, коли разом зі мною ідіотами роблять купу нормальних людей. У тому числі – рідного батька. Він же давно в Америці, правда?

– Що з того? – тепер у голосі Клави чувся виклик.

– Нічого особливого. Крім того, що викрадач не міг діяти від його імені чи прикриватися ним, переводячи на Короля всі стрілки. Перше – твій вітчим у нормальних стосунках із твоїм батьком, навіть картини його для офісу купує. Друге – за океаном художник Король, очевидно, не бідує, отже, банкір Коцюба ніколи не повірить у те, що викрадачем доньки є її рідний батько. З цього випливає: викрадач, ким би він не був, просто не міг використовувати фігуру Короля як димову завісу для твого вітчима. Отже, ти не могла чути, як твій викрадач вимагає гроші в мільйонера від імені твого тата. Значить, ти збрехала. Для чого?

– Справді, для чого їй це? – запитав здивовано Денис. – Без того все закручено.

– Мовчиш? – Білан далі дивився на Клаву, потім повернувся до Черненка. – Для того, аби заплутати цю історію ще більше. Так у ній буде менше бажання розібратися. Бо всі бачать очевидне – на Клаву полюють. Причому затято. В неї навіть свідки є, ми з тобою, – він знову повернувся до дівчини. – Ти ж цього домагалася, скажи?

– Нічого я тобі не скажу! – Клава не говорила – випльовувала слова.

– І не треба. Я сам тобі скажу, як усе було. Очевидних доказів у мене нема, це правда. Я лише здогадуюсь по те, що в тебе весь час був при собі мобільний телефон. Інакше як твій партнер на синій «Шкоді» так швидко дізнавався, де ти є і де треба розігрувати черговий акт вистави? Хто він такий і чому взявся тобі допомогти, я теж не знаю і навряд чи дізнаюся. Та припускаю – хтось із звільнених працівників твого вітчима, який хотів йому просто насолити. Телефон ти викинула, і можеш списати цю втрату на партнера. Але я недарма помітив, як схожі ці ігрища на складну шахову комбінацію. Ти ж граєш в шахи, та ще й дуже добре.

– Ну-ну, – Клава спробувала посміхнутися Денисові, ніби закликаючи його в свідки Максимової дурості. Та Черненко не зреагував, потроху починаючи розуміти хід думок свого приятеля.

– Гну, – огризнувся Максим. – Ти хочеш будь-що поїхати за кордон на навчання. Твій вітчим має можливості відправити тебе, як твоїх друзів та подружок виряджають з України їхні багаті батьки. Але в нього свої погляди на все це. Він не розуміє, чому здібні діти повинні вчитися десь інде, тільки не тут. Ти не розумієш, чому всі їдуть до престижних закордонних коледжів, а тобі доводиться лишатися тут. Тому починаєш гру. З попередньою домовленістю із партнером ти зникаєш з дому. Він дзвонить Коцюбі і вимагає викупу. Причому цілком осудну суму, він не жадібний. Шах. Потім ти, сьогодні зранку імітуєш, втечу. А твій партнер імітує переслідування. Ще шах. На цьому етапі тобі потрібні свідки, і ти їх знаходиш. Але ось біда – будь-хто, дорослий чи підліток, в цій ситуації відразу захоче тебе врятувати, дзвонити в міліцію і батькам. Проте міліція вам не потрібна, а Коцюбу ставити до відома ще зарано: твої благородні рятівники мусять у повній мірі відчути небезпеку, в якій ти опинилася. Аби потім було що в фарбах та подробицях розповісти мільйонерові. Тому вигадана зворушлива історія про ваші родинні проблеми: рідний батько конфліктує з вітчимом, викрадач цим користується, аби прикрити себе, а ти не хочеш неприємностей для рідного тата, нещасного художника. Поки тебе терзають сумніви, викрадач, мов фантом, з'являється тут і намагається знову вкрасти жертву. Іще шах, тепер уже – нам із Черненком. Тоді ти приймаєш рішення будь-що повернутися додому, але береш нас у свідки. А з нас, у свою чергу, береш чесне слово, що ми не будемо піднімати в розмові з вітчимом ваші складні родинні проблеми. Яких насправді не існує – ти їх вигадала. Ну а фінальний акорд – третя спроба викрадення і погоня. Шах, вітчим здався, ти поїдеш за кордон.

– Не з вами ж, придурками та невдахами, в цій країні жити! – вирвалося в Клави, в її очах тепер світилася неприхована ненависть. – А те, що ти тут зараз молов, ніхто ніколи не доведе!

– Бачив? – Білан знову закликав Черненка в свідки.

– Гадюка! – той стиснув кулаки. – Я ж тебе...

– Що ти мене? – тепер Клава глузувала. – Наб'єш? З дівчатами битимешся, чемпіоне?

– Не хочеться навіть бабратися, – буркнув Денис.

– Битися не битися, але це нічого не змінить. Клавка права, – сказав Максим, далі дивлячись на Дениса. – Доказів у нас катма. Те, що ми з нею шахісти і можемо мислити однаково, ще нічого не означає. Мобільного її ми не знайдемо. Але все одно, – він знову повернуся до дівчини, – ми хто завгодно, навіть невдахи, якщо хочеш. Тільки не придурки. Знаєш, чому? Бо номер синьої «Шкоди» твого партнера я все ж роздивився. Встиг. У мене як у шахіста чудова пам'ять на цифри.

Клава змінилася на лиці. Денис здивовано роззявив рота. Максим став у позу переможця.

– Я нікому нічого поки що не сказав. Нагоди не було. Тим більше, я не точно пам'ятаю одну цифру. Але що таке цифра? Будуть підставляти від нуля до дев'яти – вирахують. А разом з нею – і твого напарника. Сказати, як далі партія повернеться? Тобі мат, королево! – витримавши потрібну в таких випадках паузу, Білан закінчив: – Спробуй лиш виїхати за кордон – і я скажу твоєму чудовому вітчиму, що побачив уві сні номер синьої «Шкоди». Ти мусиш перехотіти залишати країну, якій потрібні здібні учні. А скажеш ти це вітчиму тут, зараз, і не пізніше як за півгодини. Все, готуй патріотичну промову!

На цій ноті Максим Білан, а за ним – Денис Черненко вийшли, залишивши Клаву Король наодинці зі своїм програшем.

– Ну ти молоток, чувак! – Денис не приховував свого захвату. – Класно ти її! Ось так мене розвести! Не вийде, ха-ха! Слухай, а коли ти встиг номери змалювати?

– А я їх і не встиг змалювати, – посміхнувся Максим.

– Оп-па! Отже...

– Нехай вона думає, що це правда. Я брешу так само, як вона. І мою брехню теж неможливо довести. Та поки вона вірить, що її тримають на гачку, свого не доб'ється. Хіба це не перемога?

м. Київ,

липень 2008 р.