Текст книги "Клуб Боягузів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Глава 5
Порятунок у багажнику

Максима Білана мов обухом по голові стукнули.

Враз йому здалося: базарний гамір стих. Довкола нема ні людей, ні машин. Суцільна тиша і пустка. А в ній – лише вони вдвох, і світ зупинився. Від цього стало моторошно, незатишно, і Максим мерзлякувато повів плечима.

– Ти що верзеш?

– Нічого я не верзу, – тепер Денис заговорив швидко. – її хотіли викрасти, але вона втекла. Скористалася тим, що під ранок лопух-вартовий заснув, і втекла. Тому і під машину кинулася: в неї іншого виходу не було. Не могла чекати, поки хтось зупиниться на трасі й підбере дівчисько. За нею женуться, я сам бачив. Нашу машину пасуть.

– Що? – перепитав Максим.

– Стежать за нами, «що»! – Денис знову сторожко глянув через плече. – Бачиш он ту синю «Шкоду»? Тільки не відразу обертайся, поволі.

Білан, як було сказано, обернувся не рвучко, а зробив вигляд, ніби зашнуровує кросівок. А тоді глянув з-під руки назад і справді побачив синю машину. Молодик у темних окулярах прогулювався поруч з нею, час від часу зиркаючи в їхній бік.

– Ти не звернув увагу, а Клава мені по дорозі сказала – це на неї полюють. Тепер треба, аби той мисливець думав: вона десь тут, у Пирятині, щезла. А вона тим часом поїде з нами.

– Отже, вона не тутешня?

– Звичайно, ні! Так вона все відразу і сказала!

– Чому? – навіть якщо Максим і готовий був повірити в історію з викраденням і втечею, він точно не бачив у поведінці дівчини елементарної логіки: – Ми – не викрадачі. Тато – доросла людина, до того ж має певні зв'язки в різних колах. Хіба по ньому не видно, що не босяк? Чому вона, якщо потрапила в халепу, тут же не сказала йому правду? Він би щось придумав. Як мінімум подзвонив би її батькам.

– Я сам цього не розумію, віриш? – промовив Черненко. – Але за нами стежать, і це – факт. Клава перелякана, і не помітити цього не можна. Вона чомусь не хоче, аби твій старий починав якусь справу з міліцією чи її батьками. Сказала – пізніше пояснить, а поки що її треба вивезти з Пирятина непомітно.

– Куди вивезти?

– Куди – не головне. Головне – звідки, – сказав Денис. – Думаю, спочатку треба цю справу зробити. А потім Клава нам сама все пояснить. Від нас же вона тепер нікуди не дінеться.

Максим швидко думав.

Часу на аналіз ситуації, судячи з усього, не лишалося. Черненко – не такий простий хлопець, як може здатися на перший погляд. І в одному він правий: головне – влізти в історію зсередини і дати подіям розвиватися незалежно від власних бажань. Так його навчив уже чималий досвід спільних пригод. А Максим відчував нутром: зараз знову починається якась чергова пригода. Тільки цього разу – чи не найбільш серйозна з усіх, які їм доводилося переживати.

Навіть привид у темному підвалі чи нечиста сила, з якою довелося вступити в двобій у нічному карпатському лісі, здавалися, порівняно із спробою викрасти людину, дитячими забавами. Чим вони, зрештою, і виявлялися.

– Хутко думай, бо зараз тортик твій прийде! – підсмикнув його Денис.

– Давай хоч про тортики не будемо! – шикнув Максим. – Задовбав уже своїми тортиками за всю дорогу! Буйвола свого їстимеш, придурку!

– Сьогодні, Білане, твій день, – Черненко знову озирнувся на молодика в окулярах, який старанно дивився в інший бік. – Придурка я тобі прощаю, але тільки одного.

– Ой, як страшно! Я зараз плакати буду!

– Потім поплачеш, обіцяю, – сказав Денис. – А зараз діяти треба, причому – бігом, бо батько твій он уже щось, нарешті, купує. Бери ключі, відчиняй багажник.

Зрозумівши план приятеля, Максим оцінив його простоту. Заодно погодився: якщо цю історію вони хочуть вигребти вдвох, без сторонньої допомоги, зволікати далі не можна.

Молодик у чорних окулярах раптом напружився, зробив мисливську стійку і почав мацати поглядом базарний майдан, когось вишукуючи. Потім неквапом рушив уперед, видивляючись перед собою, і тепер був до хлопців спиною. Робити щось – то тільки зараз.

Максим смикнув передні дверцята машини з боку пасажира, ліг животом на сидіння, простягнув руку, намацав ключі на брелоку. Р-раз – і вони вже в нього. Рухаючись так само швидко та зграбно, Білан ковзнув до багажника, застромив у замок потрібний ключ, повернув. Кришка багажника трошки підскочила вгору.

Денис зробив якісь умовний жест рукою. Клава виринула перед ними несподівано, ніби виросла з-під землі. Що-що, а втекти від когось при бажанні вона може, – мимоволі зробив висновок Максим.

Кинувши швидкий і, як йому здалося, вдячний погляд, Клава Король сама підняла кришку багажника. І завмерла, дивлячись на Максимові сумки. Не змовляючись, хлопці миттю посунули їх у надра багажника, звільнивши місце. Свій наплічник Денис уже тягнув на себе, та Максим зупинив його. Все стало зрозуміло без слів: тато запитає, як рюкзак опинився в салоні, і доведеться признаватися, що відкривали багажник. Можна, звичайно, придумати причину, чому наплічник потрібен Черненкові саме тепер. Але хлопці вже й без того мали таємницю. Тому Денис лише затрамбував рюкзак до сумок, і він цілком нормально туди вмістився.

Клава не залізла – закотилася всередину. Денис швидко закрив багажник, навіть з усієї сили натиснув зверху, ніби хотів упевнитися – не відчиниться. Потім повернув Максиму ключі, той застромив їх назад і встиг закрити дверцята майже одночасно з появою Білана-старшого. Він приніс два мішечки, у яких добродушні тітоньки старанно запакували йому теплу гречку з домашніми котлетами, два смажених карасики, потужну порцію оселедця під шубою і в окрему торбинку – шматок домашнього торту з кремом, якого вистачало не на двох, а навіть на трьох людей.

– Перекусимо – і в путь, – сказав Білан-старший, розкладаючи наїдки зверху на багажнику.

Максим раптом подумав: Клава, яка там зараз ховається і над головою в якої почнуть їсти, навряд чи встигла щось перехопити. Язик засвербів – так хотілося розказати все батькові. Та погляд наткнувся на молодика в темних окулярах, котрий саме повернувся до своєї машини і знову втупився в них. Признаватися розхотілося.

Розхотілося і їсти. Але, аби не виникло зайвих запитань, хлопці старанно втиснули в себе пирятинські гостинці. Дівчині в багажнику треба терпіти ще хвилин сорок – звідси до села Зозулястого, кінцевої мети їхньої подорожі, рукою подати.

Глава 6
Тортик із кремом стає в пригоді

Усю дорогу Максим крадькома позирав у дзеркальце заднього виду.

Заодно зауважив – Денис на задньому сидінні так само крутився, зиркаючи позад себе. Та скидалося на те, що хлопці таки обдурили переслідувача: синій автомобіль марки «Шкода» їх більше не переслідував. Половина справи зроблена.

Крім того, Максим дуже переймався станом дівчини в багажнику. Але заспокоював себе, дійшовши згоди з власною совістю у трьох пунктах. Перший – їхати справді не так далеко. Другий – невідомо, що встигла пережити Клава Король за цей час, а тому подорожувати в багажнику машини тих, хто тебе рятує, набагато комфортніше, ніж у салоні автомобіля того, хто тебе викрав. Третій – іншого варіанту для порятунку просто не було, вона знала, на що йшла, а отже – морально готова до дискомфорту.

А з комфортом справді виникли проблеми. Коли машина їхала трасою, було ще нічого. Але після повороту на село Зозулясте вони поїхали ґрунтовою дорогою. Вона хоч і була добряче накатана, все одно авто підстрибувало на горбочках. Добре хоч Білан-старший скинув швидкість, шкодуючи машину. Максим сподівався, що Клаву не дуже труситиме. Тепер він навіть радів, що дівчина нічого не встигла поїсти: її могло розтрусити і знудити, а це не дуже добре в її ситуації.

Одначе думай-не-думай, все одно переживаннями, навіть дуже щирими, нічого не змінити. Тим більше, виникла інша досить серйозна проблема. Щойно вони в'їхали в село Зозулясте, як у Максимовій голові раптом замуляла думка: Клава мусить якось вибратися з багажника так само непомітно, як залізла туди. Адже відчиняти його доведеться татові, і можна лише уявити, що почнеться. Ні, втікачка у безпеці. Якщо все пояснити, Білан-старший зрозуміє і навіть допоможе. Але якщо Клава сама не хоче приймати допомоги дорослого чоловіка, значить, у неї є на те причини.

Останнім часом Максим Білан зрозумів: якщо в когось є дивні уподобання і переконання, це зовсім не означає, що вони неправильні чи хибні. У кожному окремому випадку людина покладається насамперед на власний внутрішній голос. Він у результаті стає найліпшим порадником. Отже, Клаві її внутрішній голос дав таку пораду – таїтися від усіх.

Рішення прийшло, як завжди буває у безнадійних ситуаціях, дуже швидко і здавалося єдиним правильним. Хоча й передбачало певну клоунаду. Але якщо Денис вдався до клоунади для того, аби отримати змогу сховати втікачку в багажник, то Максим зробить такий самий хід, аби її з багажника непомітно звільнити.

Машина зупинилася біля хвіртки невеличкого ошатного будинку Черненкової бабусі. Назустріч гостям уже квапилася усміхнена господиня, не стара ще бойового вигляду жіночка з картатою хусткою на голові, та Максим, схопившись за живіт, буквально викотився з салону, стогнучи:

– Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!

– Ти чого, сину? – Білан-старший стурбовано поспішив до нього.

Максим присів, скрючився і зробив страшні очі:

– Нічого-о-о! Це я щось таке з'їв... а-а-ах! Зараз вибухну!

Денисова бабуся тут же заквоктала над ним.

– От же ж біда! Мо', в Пирятині перекусювали, га?

– Торти-и-ик! – простогнав Максим, подумки вибачаючись перед тими, хто робив справді смачний тортик і кого тепер почнуть проклинати.

– Це все твої штучки, Дениску! – бабуся насварилася на онука пальцем.

– До чого тут я? – Черненко, видно, зрозумівши маневр приятеля, активно почав йому підігравати. – Всі їли тортики, і нічого! То в нього шлунок такий!

– У всіх у вас, городських, такі шлунки, – пробурчала бабця, потрусила Максима за плече: – З кремом тортик?

– Ага-а-а...

– Нічого, пройде, – діловито сказала вона. – Хто в таку спеку на трасі тортики з кремом їсть? Давайте, – звернулася вона до Білана-старшого, – ведіть його до хати. Я відвар спеціальний приготувала, ніби знала.

– Та мені не в ха-ату-у-у... – далі стогнав Максим.

Денис зареготав.

– А ти чого? – гримнула на нього бабця. – Сам же винен, підбив друга. Твій шлунок, слава Богу, я вже вилікувала відварами. У вас, київських, всі шлунки погані. І друга твого полікую. В мене всі відвар п'ють, так що сачкувати не вийде. Ведіть його за хату з того боку, ближче до городу. Там знайдете потрібне місце. Потім – на процедури! – і бабця вдавано суворо зсунула брови.

Білан-старший швидко повів сина в показаному напрямку. Бабуся поквапилася до хати по знаменитий відвар. Біля хвіртки вже товклися менші братик та сестричка Дениса, та він шугнув їх – за бабою йдіть. Вони послухалися і щезли.

Тепер біля машини нікого не було. Скільки в нього реального часу на все, Денис не уявляв. Тому почав рухатися, мов на пришвидшеному зображенні в кіно: миттю вихопив ключі з замка запалення, відчинив багажник, допоміг Клаві вибратися звідти. Дівчина притулилася до машини – незручна подорож таки втомила її.

– Не стій! – поквапив Черненко. – Швидко в сад, але не через цю хвіртку – забіжи ззаду, там маленька є. Ховайся за кущ малини і дивись, коли всі в хату зайдуть. Чуєш мене?

Клава кивнула.

– Розумієш?

– Не дурна, – несподівано огризнулася вона, і відразу зрозуміла свою помилку: – Вибач, просто я... Все це так відразу... Карусель якась...

– Нічого, вигребемо. Отже, коли всі зайдуть, біжи через сад за хату. Там біля стіни драбина стоїть, вона веде на горище. Залазь, там повинні бути якісь старі ковдри чи тілогрійки. Сховайся там і чекай, ми прийдемо.

– А як туди хтось полізе?

– Баба моя на горище нечасто лазить. Вперед, часу немає!

Клава Король кивнула і, ледь кульгаючи – все ж тіло затерпло, – побігла і зникла за парканом.

Глава 7
На новому місці

Далі все йшло, як мало бути. Живіт у Максима перестав боліти так само раптово, як почав. Він чесно відсидів у туалеті, час від часу доповідаючи татові про своє самопочуття. Більше, ніж п'ятнадцять хвилин він не ризикнув тягнути свою виставу і від усієї душі сподівався, що за цей час Денис впорається зі своїм завданням.

Потім, не зважаючи на те, що в Пирятині гості перекусили і ніхто, крім Максима, від цього не постраждав, господиня посадила всіх за стіл довкола величезного полумиска з варениками, звареними на пару. Поруч примостила череп'яний полумисок із густою сметаною, чим остаточно вклала на обидві лопатки Білана-старшого. Від вареників вона звільнила лише Максима: напоїла його терпким та гірким відваром і дала кілька чорних сухариків. Хоча запевнила тата – до вечора хлопець зможе їсти, як усі люди. А за десять днів вона його вже точно відгодує. Кволі спроби Білана-старшого розказати, що його син не голодує, не були почутими.

Звали хазяйку Галина Леонтіївна. Так називати себе вона категорично заборонила: це в паспорті записано, а люди паспортів не читають. Інакшого звертання, ніж баба Галя, вона не визнавала. З того, як вона через кожних три сказаних речення робила Денисові якісь зауваження, Максим зрозумів – бабуся свого онука дуже любить. І шкодував, що його власна бабуся, від якої в спадок лишилася Бабусина Хата, померла, коли він тільки йшов у перший клас.

Попивши чаю з вишневих гілочок, Білан-старший почав збиратися. Аж тепер витягнувши речі з багажника і навіть не звернувши увагу на те, що вони стоять якось інакше, він потиснув синові руку, наказав бути чемним і попросив триматися наступних десять днів. На що баба Галя сказала:

– Та вже лишайте його надовше! Чого хлопцеві ото в Києві молоко з кульків сьорбати!

Усі засміялися, і на цій радісній ноті тато поїхав назад.

Свої речі Максим заніс у невеличку кімнатку, де вміщалося лише старе широченне ліжко і два дерев'яних старомодних стільці. Білан, передбачаючи найгірше, поцікавився:

– Ми з тобою тут спати будемо? Удвох? На одному ліжку?

Черненко розвів руками.

– Звиняйте, шановний колего! Окремих номерів для вас не передбачено, – і побачивши, що до такого повороту подій Максим виявився не готовий, заспокоїв: – Насправді воно складається з двох частин. Це їх зсунули для зручності. Розсунути запросто, тільки вільного місця в цій кімнаті після того лишиться ще менше.

– Чорт з тобою, – махнув рукою Білан. – Сьогодні вже поспимо так, а далі розберемося. Де Клава?

– На горищі. Там тихо і темно.

– Погодувати б її...

– Я теж про це подумав, – кивнув Черненко. – Тільки почекай – баба Галя малих зараз до річки поведе. Там у нас діти місцеві граються і тутешні бабці язики чешуть. Тоді спокійніше буде. А зараз треба просто глянути, як вона там.

Замість того, аби вийти крізь двері, Денис прочинив вікно, яке вело в садок, спритно вистрибнув і махнув рукою Максимові. Той не забарився. І ось вони вже піднімалися східцями драбини на горище.

– Це ми! – голосно промовив він про всяк випадок, аби Клава заспокоїлася. У відповідь хлопці почули несподіване:

– Прошу, заходьте.

Запрошення прозвучало так, ніби дівчина запрошувала до себе в квартиру. Максим, незважаючи на серйозність ситуації, не стримався – гмикнув. Хлопці просунулися всередину горища. Світло проходило крізь прочинені двері та віконечко під самим дахом. Його не вистачало, та очі швидко звикли до півтемряви.

Виявляється, там зберігалися не лише старі куфайки та драні ковдри. У найбільш дальньому і темному кутку, під балдахіном із павутиння, на якому де-не-де теліпалися необережні мухи, лежала панцирна сітка від металевого ліжка. Де вона взялася, хто раніше на ньому спав і хто, зрештою, затяг це одоробло сюди, Денис не знав. Він навіть забув про існування цієї сітки, хоча регулярно лазив на горище і навіть виношував мрію переобладнати його згодом на свою літню резиденцію.

Розгрібши порошні ковдри, а потім вимостивши ними панцирну сітку, втікачка примостилася на цьому ложі й, судячи з усього, відчувала себе в безпеці. Вона навіть посунулася, даючи хлопцям можливість присісти поруч.

– Як ти тут? – запитав Денис.

– Краще за всіх, – відповіла Клава.

– Їсти хочеш? – бовкнув Максим.

– А ти як думаєш?

– У критичних ситуаціях у людей загострюється почуття голоду, – пояснив той. – Я це десь читав.

– А ти ніде не читав, як себе поводять викрадені доньки мільйонерів, коли їм вдається втекти від своїх викрадачів? – поцікавилася Клава.

Хлопці перезирнулися.

– Хто донька мільйонера? Ти?

– Не схожа? – Клава провела рукою по несвіжій білій і, як вони тепер роздивилися, завеликій для неї футболці. – А як ви думаєте, кого в нас викрадають? Дітей шкільних вчителів математики, аби дітям викрадачів не ставили поганих оцінок за чверть?

Максим підсунувся ближче.

– Знаєш, Клаво, мені здається, час нам усе розказати.

Глава 8
Королі та пішаки

Клава вмостилася зручніше, підібгавши під себе ноги.

– Знаєте, хлопці, – промовила вона, – насправді особливо розповідати нема чого.

– Отак! – вигукнув Денис. – Ми, можна сказати, зі шкіри пнемося, мізки наші аж киплять, так ми хочемо тобі допомогти. А воно бачиш як: нема чого розказати.

– Хто тебе вкрав, де і коли? – суворо поцікавився Максим.

– Якщо я скажу – це щось змінить? – уперлася Клава.

– Отже так, – рішуче сказав Білан. – Гратися в шпигунів ми тут не збираємося. Чому ти нічого не хочеш говорити – мене насправді не обходить. Його, – він кивнув на Дениса, – тим більше. Ти сидиш на горищі хати, де живе Денисова бабуся. Вона, судячи з усього, жінка незла, але ділова. Один із нас лишається з тобою. Другий гукає бабу Галю, і дуже скоро тут буде дільничний міліціонер. Хто така Клава Король і від кого вона тікає, розбиратися будуть без нас. Годиться?

Клава перевела погляд із Білана на Черненка, тоді знову подивилася на Білана.

– Не годиться. Саме тому я поміняла свої плани, коли побачила: в машині, під яку я кинулася, аби врятуватися, є не лише дорослі дяді й тьоті. Мені здалося, що з такими, як сама, я швидше знайду спільну мову, ніж із ними. Бо доросла людина, дізнавшись, хто я така і що зі мною сталося, відразу викличе міліцію. їх не переконаєш, що цього робити не можна ні під яким приводом. Один дзвінок у міліцію – і все пропало.

– Не розумію, – труснув головою Максим. – Одне діло, коли викрадачі попереджають рідних жертви: мовляв, не повідомляйте міліцію, гірше буде. І зовсім інша справа, коли викрадена людина примудрилася втекти. До речі, ми й далі не знаємо, хто на тебе полює і звідки ти втекла.

– Поки міліція нічого не знає, він у безпеці, – зітхнула Клава.

– Хто? – майже хором запитали хлопці.

– Мій батько.

– Стоп, – Денис виставив перед собою праву руку долонею вперед. – Ти казала, що твій батько – мільйонер.

– Я цього не казала, – похитала головою дівчина. – Я сказала, що донька мільйонера. А це не одне і те ж. Мене всиновив пан Руслан Коцюба. Він банкір, у нього багато мільйонів, він шість років тому одружився з моєю мамою. А мій справжній батько – Микола Король. Його завжди називали невдахою. Насправді він художник, дуже талановитий. Так кажуть, хоча я в цьому нічого не розумію. Король кілька разів намагався просто зустрітися зі мною, поговорити. Але Коцюба категорично заборонив йому це робити.

– І тому справжній батько наважився на відчайдушний вчинок – викрав тебе, – зробив висновок Максим.

– Може, він і хотів би. А я не знаю, була б я проти чи ні, – мовила Клава. – Але мене викрала зовсім інша людина. Чи люди, не знаю: я бачила тільки одного. При мені цей негідник подзвонив Коцюбі і зміненим голосом повідомив: «Я вкрав свою дочку! Тепер ти заплатиш мені за неї». Король ніколи б на таке не наважився. Взагалі ніколи б так не повівся. Але, мабуть, ті, хто справді викрав мене, чудово обізнані з проблемами нашої родини. Викрадач попередив, аби Коцюба не ставив міліцію до відома. Ще він сказав, що гроші йому потрібні, аби відкрити власну галерею. Тоді він назавжди зникне з нашого життя. Як ви думаєте, хлопці, кого почне ловити по всій країні мільйонер Коцюба після того, як дізнається, що його донька на свободі і їй уже нічого не загрожує?

Запалу мовчанку порушив Денис.

– Та-а-к, не позаздриш Королю. Ніякий він, я б сказав, не король. Слухай, а пояснити вітчиму ти нічого не можеш? Ну, сказати: не винен твій батько...

– Банкір Коцюба не повірить. Він вирішить, що я його вигороджую.

– Ти завжди його будеш вигороджувати? Що б не сталося?

– Ага, – не вагаючись відповіла Клава. – Думаю, він хороша людина. Просто вони з Коцюбою... вітчимом моїм, дуже різні. А Коцюба, як справжній банкір, не любить інакших за себе.

– Мудро. Поважаю, – сказав Черненко. Максим підвівся, почав міряти куток горища, в якому вони скупчилися, повільними кроками. Денис і Клава дивилися на нього, крутячи головами в унісон його рухам.

– Мені все це щось нагадує, – замислено промовив Білан після того, як пройшовся з кутка в куток разів десять. – І я знаю, що, – він зупинився, повернувся до них, але дивився кудись поверх їхніх голів, у маленьке прямокутне віконечко. – Шахову комбінацію. Хтось грає з банкіром у шахи.

– До чого тут шахи? – не зрозуміла Клава. – Ти хочеш сказати, мене викрав шахіст?

– Викрасти тебе міг хто завгодно. Хоч слюсар-сантехнік. За виконавця думає якась інша, серйозна голова.

– Але до чого тут шахи? – наполягала Клава.

– Ні до чого, – пояснив Денис. – Просто цей мудрагель у нас, типу, якийсь там кандидат із шахів. Коротше, грає, кажуть, добре. Не знаю, не перевіряв, бо сам не займаюся такою дурнею. Ось тільки в нашого Макса розумний лиш той, хто знає, як ходить кінь. Це така шахова фігура. Всі інші – менш розумні, нерозумні або просто дурні. Скажи?

– Не скажу, – іншим разом Білан відповів би щось на традиційні шпильки приятеля, котрий любив погарикатися. Але тепер він був надто зосереджений, аби звертати на них увагу: – Тільки в цій партії король – не головна фігура.

– Пішак? – хід думок Максима почав цікавити Клаву всерйоз.

– Я б не сказав. Якби реальному королю, тобто – твоєму вітчиму, підставляли пішака, він навряд чи повівся б на такий хід. Дивіться, що відбувається. – Білан почав загинати пальці: – Хід перший – викрадення Клави, а отже – шах королю, Роману Коцюбі. Він думає, як би вийти з ситуації. І тут супротивник розігрує гамбіт: підставляє під удар значущу фігуру, хоч офіцера, хоч туру, або взагалі ризикує королевою. Так, королевою! – вигукнув він. – Чи, якщо хочете – принцесою, майбутньою королевою, донькою Короля! Розумієте? Під удар підставлена фігура, яка щось значить в принципі. Та в цій грі вона не важлива. Бо, захопившись очевидними пошуками винуватця, тобто – твого, Клаво, справжнього тата, Коцюба, втрачає пильність. А тим часом удару йому завдадуть з іншого боку.

Денис і Клава перезирнулися.

– Можна ще ясніше? – попросив Черненко.

– Чого ж – можна. Не факт, Клаво Король, що твою втечу з полону викрадачі не передбачили. Ти ж сама бачиш: втекти – половина справи. Ти ж не можеш з'явитися до вітчима. Він наперед упевнений – ти захищатимеш свого батька. І все одно вважатиме його винним. А ти, у свою чергу, вільна лише тому, що в тебе не зв'язані руки. До речі, тебе зв'язували?

Клава відкрила рота, аби відповісти. Та раптом Денис насторожився, підняв руку і чомусь перейшов на шепіт:

– Тихо! Тихо всі!

Компанія завмерла. І в цілковитій тиші всі почули: до хати наближається якийсь автомобіль.