Текст книги "Клуб Боягузів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Глава 9
«Ціп-ціп-ціп!»

Не змовляючись, усі троє порачкували до дверей горища.

Обережно визирнули надвір і побачили: найгірші передчуття їх не обдурили. Біля хати баби Галі зупинився синій легковик, який кілька годин тому їхав назирці за їхньою машиною до Пирятина. З нього неквапом вийшов той самий молодик у темних окулярах, який робив вигляд, що на пирятинському базарі його цікавить що завгодно, крім автівки, яка підвозила Клаву Король.

Молодик зняв окуляри. В нього виявилося звичайне, нічим не характерне обличчя. Якби не переслідування, при наступній зустрічі ані Максим, ані Денис не впізнали б його напевне. Кинувши окуляри через прочинене вікно в «Шкоду» на водійське сидіння, звичайний молодик для чогось пригладив правицею коротко стрижене волосся, підійшов до хвіртки і голосно крикнув:

– Стук-стук! Господарі! Хто вдома?

– Він женеться за тобою? – для більшої певності перепитав Максим Клаву.

– Він, – так само пошепки відповіла дівчина. – Коли сіли в машину, він простягнув мені плетену шапочку і звелів надіти, натягнувши до підборіддя. Куди ми їхали – поняття не маю. Коли приїхали, завів у якусь хату. Там дозволив зняти шапку, а далі наказав зняти весь одяг.

– Весь? – у Дениса перехопило подих: він уявив, як Клава роздягається перед своїм викрадачем, не знаючи, на які капості той справді здатен.

– Не зовсім догола, – ядуче кинула дівчина. – Та все одно він думав – у такому вигляді я не втечу – донька художника і пасербиця банкіра все ж таки. Тому і не зв'язував. Коли він заснув, я обшарила кімнату, де мене тримали, знайшла оцей секонд-генд і чкурнула через вікно. Далі ви знаєте.

Тим часом, не дочекавшись відповіді, молодик зробив три кроки назад, розбігся, підстрибнув, схопився за край паркану, спритно підтягнувся і зістрибнув уже в дворі.

– Технічно, – не стримався Черненко. – Видно, професіонал, спортсмен.

– Чого твоя бабуся пса не тримає? – буркнув Максим.

– Є один, але толку від нього...

На підтвердження цих слів звідкілясь із-за курника вискочив песик-дворняга, породу якого навіть найповажніші вчені з усього світу не визначили б чітко. Песик загавкав на чужинця. Та це був швидше дружній гавкіт, бажання гратися, підтверджене вимахуванням закрученого в кільце хвоста, прикрашеного на кінці реп'яхом.

Не побачивши в собаці серйозного ворога, незваний гість почмокав йому губами і показав рукою в бік саду. Песик, гавкнувши ще кілька разів, погнав у своїх справах. Примруживши очі від сонячних променів, молодик оглянув подвір'я.

– Чого б тут вовкодава не завести? – мрійливо прошепотів Максим.

– Він би тебе першого і закусав, – огризнувся Денис. – Пора б знати, що таке собаки і чого від них можна чекати.

Білан промовчав. З Черненком важко було не погодитися: два місяці тому вони обоє ледве вибралися з лігва бродячих псів.

Тим часом молодик приставив долоню ребром до лоба, накривши очі «козирком», і знову обвів поглядом подвір'я, тепер уже уважніше. Повз нього пробігла заклопотана своїм життям курка. Не стримавшись, молодик спробував копнути її. Не влучив, та все одно схарапудив: та розкудкудакалася і здійняла лемент. Проте дуже швидко заспокоїлася, забігла в сад і зникла між кущами.

– Клавочко, дівчинко моя, – солодким голосом покликав викрадач. – Куди ж ти від мене заховалася, курчатко? До курочок? Вилазь, досить бігати. Де ти там? Ціп-ціп-ціп!

Клава закусила губу.

– Ціп-ціп-ціп! – повторив молодик, а тоді впевнено рушив до драбини, яка вела на горище. – Все одно знайду, ціпочко! Вилазь краще сама, поки дядя не розізлився.

Навіть у такій ситуації Максим зловив себе на думці: переслідувач не просто вистежив їх, не просто приїхав за точною адресою, а й навіть на сто відсотків упевнений, що втікачка заховалася саме тут, на горищі. У цьому відчувалося щось містичне: молодик ніби винюшив Клаву. І тепер рухався за покликом носа.

Не змовляючись, трійця порачкувала назад, углиб горища.

– Ціп-ціп-ціп! – почулося знизу, зовсім зблизька. – Я йду шукати, курочко! Скільки тут сходинок? Одна. – рип. – Друга. – рип. – Третя. – рип.

Денис Черненко оговтався першим. Він рішуче посунув до ходу, об який спиралися краї драбини. Навіть не таївся – ішов, голосно тупаючи ногами.

– Ага! – переможно закричали знизу. – Моя куріпочка таки вирішила перестати гратися в хованки? Сама злізеш, чи може, допомогти?

Денис уже стояв на краю горища, дивлячись на незваного гостя згори вниз. Той саме подолав половину шляху.

– Добрий день, – з незвичною для себе чемністю привітався Черненко. – Кого ви тут шукаєте?

– Здоров, хлопче, – реготнув молодик. – Все нормально, а я вже думав – помилився, не туди лізу. Я ж тебе знаю. Це ж тебе я в Пирятині бачив?

– Ви не помилилися, – спокійно відповів Денис. – Лізете ви справді не туди. Не треба сюди лізти.

– Такий молодий, а такий ранній, – незваний гість підняв ногу, аби переміститися на щаблину вище. – Гукни мені Клаву, і розійдемося миром.

– Але в іншому ви помилилися, – Денис говорив так, ніби не чув молодика. – Ви мене не знаєте. Ще не знаєте. І так само ще не бачили.

Рвучко присівши, хлопець хвицьнув ногою, намагаючись влучити в писок викрадачеві. Не влучив – обличчя виявилося не так близько, як хотілося. Та молодик все одно сіпнувся, не чекаючи такої рішучої атаки. На драбині, правда, втримався, простягнув руку, хапав повітря, намагаючись зловити напасника за ногу.

– Ну, ти, цуцику! Зараз за цю ратицю я тебе звідти витягну. І буде в мене повний комплект: курочка і півник.

– Назад! – попередив Денис.

– Невже? – вишкірився викрадач, піднявшись ще на один щабель. – І що далі буде?

– А ось що! – почув Черненко позад себе. Озирнутися і глянути, що задумав Білан, він не встиг. Просто на голову молодику птахом полетіла стара порошна ватяна ковдра. Коли бути точним – клапоть ковдри: хтось колись невідомо для чого розірвав її на дві нерівних частини. Саме більшу частину, оброблену до того ж за кілька років мишами, підтягнув і скинув згори Максим.

Клапоть упав незваному гостеві на голову.

Махнувши однією рукою, аби скинути порошну та смердючу шмату, він ледь не втратив рівновагу. Не змовляючись, Денис і Максим допомогли йому: схопилися руками за краї драбини і з усіх сил штовхнули.

Молодик із криком полетів на землю. На голову, заплутану ковдрою, впала драбина.

– Що там коїться? – почувся звідкілясь збоку, з сусіднього двору, стривожений голос сусідки. – Галю, кого там до тебе чорти принесли?

Молодик з несподіваною швидкістю звівся на ноги, скинувши нарешті гидотну шмату, двома стрибками досяг паркану і майстерно подолав його, перескочивши назад таким самим способом.

– Це я, тьотю Любо, Дениско! – голосно крикнув Черненко. – Ми тут гралися на горищі і драбину скинули! Може, подасте?

Синя машина швидко забиралася геть. Першу атаку було відбито.

Глава 10
Шукай серед своїх

Сусідка тьотя Люба побурчала, та все ж драбину на місце притулила.

Коли все довкола, включно з курми та собаками, стихло і заспокоїлося, Максим і Денис в один голос заявили: тут утікачка лишатися більше не може.

– Або ну його все і гукаємо міліцію, або треба ховатися десь у іншому місці, – категорично сказав Черненко. – Це зараз баби Галі і малих нема. А як він повернеться, та ще, не дай Боже, не сам... Ти знаєш, скільки їх там у цій справі?

– Скільки б не було, Денис правий, – погодився Білан. – Від чужих ти вже не сховалася. А від своїх тим більше довго ховатися не зможеш. До речі, цікаво – як цей тип нас усе ж розшукав? Може, розкажеш про нього більше? Хто він, як його звати, як узагалі все це сталося, ну, з викраденням. Ти ж наче доросла. Знаєш про те, що з незнайомцями краще не балакати на вулицях...

– Хоч ти не повчай! – відмахнулася Клава. – Все справді серйозніше, ніж ви тут думаєте. Розумієте... словом, я черговий раз посварилася з вітчимом. Сказала – більше він мене не побачить.

– У вічі сказала?

– По телефону. Він мене почав знову під себе виховувати, а я цього не люблю. Вже зараз не згадаю, з чого саме все почалося... Тинялася Києвом, ноги занесли на набережну. Стою, дивлюся на кораблики. Коли цей тип підходить: «Що, сестричко, поганий день видався? В мене теж подібна фігня». Простий такий, мені саме треба з кимось було поговорити. Знаєте, він же мене вмовив повернутися! Годину базікали – і вмовив, гад такий! Каже, сідай у машину, довезу. А потім, коли я помітила, що не туди їдемо, розігнався і каже: «Стрибай, або сиди тихо!» І я злякалася.

– Мусив же він якось назватися? – не вгавав Максим.

– Господи, ну, Федя, Вася, Коля, Шрек, Людина-павук – яка різниця? Навряд чи ім'я справжнє, погодься, розумнику!

– Тоді підбиваємо перші підсумки. Телефонував твоєму вітчиму від імені твого тата цей Федя-Вася при тобі? – Клава кивнула. – З мобільного? – Клава похитала головою. – З автомата? – Кивок. – Брав тебе з собою, аби чула? – Знову кивок. – Виходить, той, хто всю цю партію затіяв, насправді неабияк обізнаний із внутрішніми проблемами вашої родини. Зокрема, знає про те, що між тобою і, як ти його називаєш, паном Коцюбою нема згоди. Навіть спільної мови нема. А коли вже зовсім ближче до теми: хтось знав, що саме вчора ти завіялася з дому і блукала набережною! Поки що я бачу дві причини твого викрадення: просто скачати викуп із твого Коцюби чи скачати викуп плюс кинути величезну тінь на Короля. В будь-якому випадку той, хто придумав цю шахову комбінацію, – свій. Я б сказав, член сім'ї.

– Не може бути, – вперто стояла на своєму Клава.

– Додайте сюди слуг, – вставив Денис. – У багатих людей, банкірів, точно є слуги. Хіба не так?

– Помічники і працівники, – Клаву помітно дратувала ця тема. – Водій, секретарка, хатня робітниця, ще мамин водій – вітчим виділив їй персонального, вона ж у нього в центральному офісі працює. Теж начальство, причому – серйозне.

– Та ви всі серйозні люди! – відмахнувся Черненко.

Клава несподівано ляснула в долоні.

– Так, хлопці, з мене досить!

– Чого досить? – не зрозумів Білан.

– Усього! Ви пхаєте носи в наші родинні справи, лізете не в своє діло, починаєте тут моїх родичів обсмоктувати... А ми лише кілька годин знайомі.

– Е, хвилинку! – перебив її Денис. – Не забувай, нова знайомо, що це ми тобі допомагаємо. А тридцять хвилин тому взагалі врятували. Так що я вважаю – нормально, коли в такій ситуації рятівники цікавляться проблемами порятованого.

– Аби докопатися до суті і зрозуміти... – підхопив Білан, та Клава знову ляснула в долоні.

– Ось чого не треба тут, так це вашого бажання докопатися до суті! Ми самі розберемося. Дякую за допомогу, звичайно, пан Коцюба вас не забуде...

– Та ну, мільйон грошей подарує, – реготнув Черненко.

– Не перебивай, кажу! Все, я знаю, як нам усім бути, аби все розв'язати. Весь цей заплутаний вузол. Не так важливо, як цьому Феді-Васі, чи хто він там справді, вдалося вистежити вас і вирахувати мене. Важливіше інше: тепер ви двоє бачили викрадача. Ви розкажете моєму вітчиму все самі. Особливо – про напад, відбитий щойно. Дивіться: цей гад телефонував від імені мого тата. Але мій тато не знав, що я саме вчора саме в такий-то час погаркаюся з вітчимом. Хто нацькував на мене викрадача, нехай уже на місці розбирається пан Коцюба. Якщо захоче, звичайно, шукати зрадника серед своїх. Ви просто підтвердите мої слова.

– Тобто? – не зрозумів Денис.

– Мене викрали. Викрав невідомий мені тип. Ви дасте його прикмети, я теж його опишу. Ви скажете про напад, я підтверджу – було. Таким чином, Коцюба навіть думати про Короля забуде. І я додому повернуся, і на тата ніхто бочку не котитиме. Нормально?

Білан почухав потилицю, глянув на Черненка. Той знизав плечима.

– Заплутано воно в тебе все... – протягнув Максим.

– Коли вже порівнювати з шахами, то тут вийде нічия, – зауважила Клава.

– У шахах нічиєї як такої не буває. Трапляється патова ситуація, коли супернику неможливо оголосити шах і мат. Можна лише шахувати до безкінечності, а він ходитиме туди-сюди з клітинки на клітинку. Боюся, тут виникає подібна історія. Або, ще краще, партія відкладається. Отже, якщо твій вітчим там у себе не вирахує супротивника, тебе можуть викрасти ще раз.

– Дзузьки! – впевнено заявила Клава, навіть переможно посміхнулася: – Якщо зараз вдасться вивести з-під підозри мого батька, вітчим зробить наступний хід – і мене вже точно ніхто не дістане! Згодні?

Трошки подумавши і не знайшовши поки що суперечностей та невизначених моментів, Максим кивнув.

– У мене є мобільник. Тато залишив для зв'язку. Зараз принесу, ти набереш.

– Краще навіть не так, – гойднула головою Клава. – Хто знає, вернеться пощипаний викрадач із підмогою, чи ні? Місцевий тут, як я розумію, Денис?

– Можна сказати й так, – погодився Черненко.

– Тому заховайте мене десь в іншому місці. А потім самі дзвоніть панові Коцюбі, все розкажіть, хай мене забирає. Якщо погодилися бути свідками, то давайте вже доведемо все до кінця. Слово честі, – мовила вона, вловивши вагання в очах Білана, – подзвоніть банкірові, і за дві, максимум три години мене тут вже не буде.

Максим глянув на приятеля.

– Де ми можемо її переховати на три години?

– За селом, нижче по течії річки, старий сарайчик є. Колись там пристань була, – згадав Денис. – У сарайчику ніхто особливо не товчеться. Там нема нічого, дах і стіни. Годиться?

– Мабуть, – промовила Клава. – Все одно вибирати нема з чого. І, думаю, ви самі розумієте – до вашого знаменитого сарайчика треба пробиратися городами.

Глава 11
Дивна сімейка

Так і зробили.

Обережно, наче контрабандисти, пробралися вони городами на край села. Добре хоч не довелося далеко пхатися: баба Галя жила ближче до околиці. Вийшли просто до піщаного берегу річки. Там ще гралася дітвора, а далі, в холодку, засідали тітоньки й бабусі. Довелося оминати ще і їх, скрадаючись прибережними кущами. Один раз налетіли на козу, вона мекнула, і всі троє принишкли: все, зараз рогата худобина їх викаже. Нічого, обійшлося. На козяче мекання ніхто уваги не звертав.

Нарешті попереду визирнув омріяний сарайчик. Справді, переконався Максим, розвалюха: старі дошки стін на чесному слові тримаються на стовпах, дах – взагалі умовний, там навіть усерйоз від дощу не сховаєшся. Правда, дощу не було і не збиралося. Спека лише трошки спадала ближче до води. Словом, затишку ніякого, зате ніхто вже точно не зміг простежити маршрут трійці змовників.

Від кущів до сарайчика – відкритий берег. Денис рвонув по незахищеній місцевості, пробіг половину дороги, кинувся на траву животом, принишк. За мить зробив другий, фінальний ривок, і вже махав їм з укриття.

– Так усім обов'язково робити? – поцікавилася Клава.

– Давай, дій, як чемпіон, – Максим легенько ляснув її по спині.

Клава вирішила не падати, а просто перебігти по берегу. Білан теж вирішив не викаблучуватися, не бачив у цьому особливого смислу. Це Черненка захопила гра в рейнджерів. Його самого поки що цікавила інша гра. Точніше, йому дуже кортіло дізнатися, чому довкола спроби викрадення нерідної доньки київського мільйонера все надто складно закрутилося.

Мабуть, таки треба поставити цьому панові Коцюбі при зустрічі кілька запитань.

– Усе гаразд, можете мене тут залишати, – сказала Клава, прилаштувавшись у кутку, підклавши уламок фанери, знайдений на втоптаній земляній підлозі. – Ага, ще одне: взагалі нічого не кажіть вітчиму про мого батька. Ви не знаєте наших сімейних розкладів, так буде краще. Мене викрали, я втекла, ви допомогли, мене переслідували, ви надали притулок, на нас напали, ви відбилися і подзвонили. Більше нічого, добре? Решту питань я сама вже якось залагоджу.

– Нехай, – втомлено знизав плечима Білан. – Усі ці сімейні таємниці і дивацтва багатих мені під кінець дня ось де вже сидять, – він чиркнув себе ребром долоні по горлу.

– А мені отут, – Черненко поплескав себе по потилиці. – Тільки знаєш, чувак, давай все одно з нього якусь копійку преміальну скачаємо. Самі просити не будемо, – поспішив він запевнити приятеля, – та якщо даватиме – чого не брати?

– Побачимо, – зітхнув Максим. – Гаразд, Клавко, диктуй номер.

Дівчина назвала потрібний порядок цифр. Максим приставив слухавку до вуха. На тому боці відгукнулися вже після другого сигналу.

– Слухаю! Хто це? – вигукнув різкий чоловічий голос.

Максим мало не впустив трубку – так голосно говорив його співбесідник. Здавалося, він своїм голосом штовхає слухавку зсередини, і Білан готовий був повірити – таке можливо.

– Ну? Знову мовчимо? – квапив голос.

– Я... гм... Мені потрібен пан Коцюба. Роман, – чомусь додав Максим. – Вибачте, по-батькові не знаю.

– Васильович, – почулося у відповідь. – То хто це?

– Мене звуть Максим Білан. А зі мною ще Денис Черненко, – для чогось додав він, а потім не втримався від ще більшої дурниці: – Ми тут у одному селі. Воно Зозулясте... Називається так.

Нічого дивного в тому, що він розгубився. За своїх тринадцять з половиною років Максим Білан ще жодного разу не розмовляв зі справжнім мільйонером.

– Слухай, що там відбувається? Це такі жарти у вас? Яке зозулясте село?

– Я дзвоню на прохання Клави Король, – чомусь у хлопця не повернувся язик назвати її ні пасербицею, ні дочкою.

– Де вона? – від крику Максимове праве вухо, до якого він притиснув слухавку, на мить заглухло: – Що з нею? Жива?

– Якщо просила подзвонити – значить жива, – тепер Білан нарешті взяв себе в руки. – По телефону не хочеться, ми все пояснимо при зустрічі.

– Де вона? В сенсі, де ви всі?

– Кажу ж – село називається Зозулясте. Полтавська область, Хорольський район...

– Зрозуміло. Там якесь поле є?

– Поле? – Максим знизав плечима, глянув на Дениса: – Тут десь поле є?

– Для чого йому? – здивувався Черненко. – За селом оно велике поле, по той бік річки...

– Узагалі, я не місцевий. Ось товариш біля мене стоїть і каже – поле є. Поля кругом є, – для чогось бовкнув він.

– Розберуся. За годину будьте на тому вашому полі. Телефон не загубіть, партизани.

Слухавка запікала. Білан подивився на неї, покрутив у руках, замислено натиснув відбій. Тоді глянув на Клаву.

– Твоєму банкіру для чогось знадобилося поле.

На якусь мить у очах Клави блиснули вогники, після чого обличчя набуло звичного вже їм похмурого і одночасно стурбованого вигляду.

– О, це на нього схоже. Як я почула, це десь тут поруч?

– Тут, але не поруч, – поправив її Черненко.

– І він звелів вам там бути? То біжіть. А я тут почекаю. Забагато честі – в обійми йому кидатися.

Максимові вже починав уриватися терпець. Помітивши це, Денис схопив його за лікоть, мало не силою виштовхав із сарайчика. Клава тим часом зручніше вмостилася на фанерці, сперлася на благенькі дошки, примружила очі й приготувалася чекати. Таким чином вона показала свою цілковиту байдужість до всього, що відбувається не лише довкола неї, а й з її вини.

Хлопці якійсь час крокували мовчки. Потім Максим рвучко зупинився, лунко стукнув кулаком правої руки по розчепіреній долоні лівої.

– Слово честі, хай вони самі між собою розбираються! Знайомий з дівчиною десь приблизно з десятої ранку, а так дістала, наче років сім за однієї партою просиділи. І пересісти не можна, блін!

– Я теж згоден – дивна сімейка, – кивнув Денис. – Якщо в кожного з нас свої таргани, то в Клавки цієї та всіх її родичів цих тарганів ніколи не труїли. Слухай, як та історія називається, ну, про пацана? Його ще двоє дурників у багатого татуся вкрали і потім він їх так задовбав – доплатили, аби назад повернути?

– «Вождь червоношкірих», – промовив Білан. – Написав це оповідання письменник О'Генрі років сто тому. Думаєш, подібний випадок? Ні, там не знали, кого викрадають. А тут знали. І хотіли викрасти саме Клавку. Справді, не хочеться влазити в чуже життя. Викрали, втекла, врятувалася, передамо з рук у руки – і до побачення!

Більше приятелі не розмовляли. Вийшовши до широкого, зарослого зеленим трав'яним килимом поля, вони сіли просто на траву і мовчки думали кожен про своє, насолоджуючись вітерцем. Сиділи так, аж поки в кишені Максима не озвався телефон.

А майже відразу після цього десь у далині, в небі, почувся дивний звук. Наче хтось вентилятор увімкнув.

Глава 12
Залізна бабка

Денис озирнувся на звук. Максим відповів на дзвінок.

– Алло! Не чую!

Він справді не чув – у слухавці торохкотіло і гуло. Крізь гуркіт уривками проривалося:

– ...А...И...Сць...Уд...

– Не чую! Не чую! – голосно, на все поле, волав у трубку Білан.

Черненко штовхнув приятеля ліктем у бік. Той озирнувся, далі тримаючи слухавку біля вуха, і теж побачив те, на що його товариш дивився кілька хвилин. Навіть не дивився – витріщався, роззявивши рота.

Його можна зрозуміти. По телевізору Максим теж бачив вертольоти. Але щоб ось так, за кількасот метрів від себе... Вертоліт, величезна пузата залізна бабка, наближався швидко, в процесі наближення знижуючись. За якусь мить бабка зависла в них над головами. Вітер, піднятий вертолітним гвинтом, куйовдив волосся, шмагав по очах, шумів у вухах, напинав на спинах та животах футболки. Максим опустив руку з телефоном, підняв голову. У прочинених дверях вертолітної кабіни стояв якийсь чоловік і теж тримав у руці щось схоже на мобільник. Він махав їм рукою, і Черненко зрозумів цей жест першим – потяг Білана подалі, даючи залізній бабці можливість приземлитися.

Так ось для чого Роману Коцюбі знадобилося поле. Отак, значить, пересуваються від Києва до села Зозулясте на Полтавщині справжні мільйонери. Нічого не скажеш – красиво. Це можна побачити один раз у житті.

Колеса гелікоптера ще не торкнулися землі, а Роман Коцюба уже стрибав із кабіни. Піджак він тут же зняв і кинув на траву. Краватку стягнув із шиї на ходу й запхав у кишеню штанів. Лишився в білій сорочці, комір якої розстебнув, обриваючи ґудзики. Слідом за ним вистрибнули двоє чоловіків які, незважаючи на спеку, все ж не ризикнули скинути свої костюми чи принаймні піджаки. Один нахилився, підхопивши піджак банкіра, другий поспішив за ним.

Охорона, зрозумів Максим. Усі мільйонери мають власні гелікоптери і охоронців. Краєм ока він помітив: Денис дивиться на всю цю картинку зачудовано, розкривши рота.

Жестом звелівши охоронцеві лишатися на місці, Роман Коцюба, безпомилково вгадавши, хто говорив із ним по телефону, міцно схопив Білана за плечі:

– Де Клава? – він кричав, пересилюючи гудіння і шум. – Чому її тут нема?

– Вона не схотіла йти! – так само крикнув Максим. – Лишилася тут, недалеко! В надійному місці! Безпечному! Все розкажемо по дорозі!

Коцюба навіть не запитав, де це – просто швидко пішов, а тоді навіть побіг уперед. Причому вибрав він той напрямок, який треба, хоча довкола було поле. Хлопці поспішили за ним, та незабаром зрозуміли: наздогнати його не так просто, як здається.

Зате обоє встигли роздивитися Клавиного вітчима. Він виявився не кремезним здорованем із модельною зачіскою, якими вважав мільйонерів Денис Черненко. І зовсім не кругленьким лисим дядечком із коротенькими, схожими на сардельки пальцями на руках, як чомусь уявлялися банкіри Максимові Білану. Нормальний, навіть симпатичний чоловік із м'якими рисами обличчя, акуратно пострижений, та не прилизаний. Не брутальна скупа жаба, але й не велетень-атлет – звичайний дядько, навіть спортивний – он як дременув.

Пробігши метрів триста, мільйонер знову перейшов на хід, озирнувся, кивком голови закликаючи хлопців наздоганяти його. Тим часом вертоліт уже зупинився, лопаті поволі припиняли крутитися, і один охоронець лишився біля залізної бабки разом із пілотом. Другий, хоча, очевидно, міг не лише наздогнати, а й перегнати боса та обох хлопців, не поспішав цього робити. Як і не поспішав скидати піджак.

– У нього там пістолет? – не стримався Денис.

– Мабуть, – знизав плечима мільйонер. – Газовий, не бойовий. Я не люблю, коли мій працівник носить із собою зброю з бойовими патронами. То що там із Клавою? – тут же поміняв він тему. – Давайте коротко, без зайвої лірики: що, хто, де, коли.

– Хто – невідомо, – обережно відповів Білан.

І остаточно зрозумів: вони мають справу зі справді дивною сімейкою. Тому краще їхні проблеми їм і залишити. А розказати тільки те, що бачили самі. Так і зробив: чітко і коротко розповів про ранкову пригоду на трасі, про стеження в Пирятині, про подорож у багажнику, переховування на горищі, напад і нову схованку. Черненко не втручався: він уже давно визнав приятеля ліпшим за себе оповідачем. Слухаючи історію, мільйонер час від часу промовляв: «Угу, ага, гм», а коли Максим закінчив – клацнув язиком, ніби підбиваючи баланс:

– Та-а-ак, в голові не вкладається... Добре, з усім цим якось розгребемося. Головне, хлопчики, що Клаві з вами пощастило.

– На нашому місці так вчинив би кожен, – скромно промовив Максим почуту десь фразу.

– Не певен. Знаю я багатьох, хто, почувши, що в біді донька багатої людини, запросив би купу грошей, аби її з біди визволити.

– Нам грошей не треба! – поспішно вигукнув Білан, глянув на Черненка. Той, у свою чергу, пропалив його нищівним поглядом і не стримався:

– До речі, Клава казала – не ваша вона дочка.

Це було відвертим порушенням табу на втручання в чужі приватні справи. Тепер настала Максимова черга пропікати приятеля лютим поглядом. Але Денис або навмисне це бовкнув, або справді не до кінця зрозумів прохання дівчини.

– Це вона так вважає. Причому – давно, – спокійно відповів мільйонер, не збавляючи темпу ходи. – Я не люблю говорити на подібні теми, коли чесно, – Максим з докором глипнув на Дениса. – А вона чомусь постійно на цьому факті наголошує. Хоча я ставлюся до Клави, як до рідної, і дуже люблю її. У вашому віці, – Коцюба глянув на хлопців, – ви всі такі... прикрі та категоричні.

– Вона ще казала, ніби її, – Денис усе ж вчасно проковтнув слово «справжній», – ну, її тато – художник.

– Художник, – погодився Коцюба. – Досить непоганий. Я ніколи не забороняв їм бачитись, до речі. Тут Клава мені нічим не може дорікнути. Тепер цей художник у Америці, десь роки півтора як переїхав. У мене в офісі, між іншим, його роботи є, ми підтримуємо мистецтво...

– В Америці? – перепитав Максим. – Півтора року, кажете? А...

Думки стрімко мішалися в голові. Він сам точно не знав, яку з них хоче зловити, втримати, і які з них потім збирати до купи. Тому промовчав, збираючись із думками.

Тим часом вони вийшли до річки. Пройти через кущі – і Коцюба зустрінеться з Клавою. Саме в цю мить Максим Білан нарешті зрозумів, що хоче запитати в банкіра.

Та раптом усі троє почули розпачливий дівочий крик. Банкір рвонув на цей крик, не розбираючи дороги. Хлопці ломанулися за ним, і від побаченого всі потрібні думки повилітали з Максимової голови остаточно.

Просто в них на очах знайомий уже молодик волочив від сараю до синьої «Шкоди» Клаву. Дівчина відбивалася, пручалася і кричала. Та викрадач був сильнішим і тримав міцно.