Текст книги "Справа отамана Зеленого"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

7

Військова нарада.

Ось куди він потрапив, зрозумів нарешті Шеремет, але нічого на серці не відчув. Не зацікавила його нова вільна республіка, що її створив отаман. Хіба промайнуло якесь розчарування, та й то невелике. Два дні – дуже мало, щоб пізнати незнайому раніше людину, розібратися в її думках і намірах.

Артемові дуже не хотілося поспішати з висновками. Не любив чіпляти ярликів і робити нашвидку якісь висновки. Проте, почувши про Трипільську республіку, тут – таки прирівняв Данила Зеленого до Наполеона Бонапарта. Хоч трипільський отаман і не був курдуплем, маючи вищий за французького імператора зріст. Шеремета б не здивувало, якби отаман надумав раптом проголосити себе в рідному Трипіллі кимось на кшталт диктатора. Утвердився в цій думці, коли почув про його намір наступати на Київ. Ще не перетравивши почутого, не до кінця повіривши в серйозність слів, Артем запитав:

– Хто куди йде?

– Ми… – просто відповів Зелений, глянувши на своїх сотників. – Усіх планів тобі не скажу, бо бачу тебе вдруге. Але ти ж нікуди не подінешся, нікому нічого не розкажеш. До того ж у мене до тебе все одно буде прохання, тож знати про нашу операцію в загальних рисах ти повинен. Я так гадаю. Хтось проти, хлопці?

Заперечень не почув, переступив з ноги на ногу й повів далі:

– Червоні комісари, – якби ти розумів, усі чисто жиди, – наступають на українське село. Стискають у кулак, вичавлюють усі соки. Комунії створюють, а обіцяної землі – катма. Видали, значить, оце недавно такий документ: заборонено роздавати селянам конфіскований у сільських експлуататорів реманент. А обробляти землю чим? Велено здавати все знаряддя до комуній, а там посадять ледащо чотириоке – і воно буде селянинові за гроші чи за яку пайку видавати те все причандалля, як тепер кажуть, напрокат. Покопав лопатою – здав на склад. Зорав землю – веди назад коня, тягни плуга. Колективне господарство, колективне майно. Грабіжники, бандити, хіба ні?

– Радянська влада, – обережно нагадав Артем.

– Знов ти за рибу гроші! – роздратовано вигукнув Зелений. – Скільки казати: то не справжня радянська влада! Здавай плуга на склад, ори землю ще й плати за це живі гроші! Хіба не жид таке придумав? А ледацюгу, п'яницю непросипущого, владою називати, бо воно, плюгаве, комуніст? Ось йому! – отаман скрутив дулю. – Через те народ по губернії саджає їх на вила. Та й узагалі, вистачає по селах доброї зброї. Хлопці стріляти навчилися ще за царя, багацько нашого люду забривали в москалі. Я сам у війську служив.

– Знаю.

– Добре, що знаєш. Далі слухай. Півнів червоних пускають усім комуніям. Кругом по губернії, і не тільки київській, повстають невдоволені люди. Формують загони, проголошують маленькі республіки, обирають отаманів. Час нам об'єднатися, щоб спільно діяти. Така воєнна наука, пане докторе.

Зелений зробив паузу. Шеремет зрозумів, що отаман затягає його в розмову, тому сказав не дуже впевнено:

– Мабуть, треба.

– Бач, ось тому ми наважилися поки що почати втрьох. Ось півсотник Дорош, – кивнув на кремезного чоловіка в перетягнутій портупеєю черкесці зі зрізаним газирями, – приїхав від Ілька Струка, з Чорнобильського повіту. Жеромський Богдан, – тут дав про себе знати русявий повстанець у зеленому суконному офіцерському кітелі без відзнак, – їздив за моїм завданням на Васильківщину, говорив з отаманом Бурлакою[23]23
  Гончар Овсій Іванович (1888–1921), він же – отаман Бурлака – один із перших творців Вільного козацтва на Київщині. 1917 року організував у своїй хаті в селі Казенна Мотовилівка «Просвіту» ім. Бориса Грінченка, яку 1919 року знищили карателі. Свої дії узгоджував з отаманом Зеленим. Організатор Васильківського повстання. 1921 року був заарештований більшовиками. Вивезений до Харкова. Утік із Холодногірської тюрми. Загинув у стрілянині.


[Закрыть]. Звістки привезли добрі. Досить хлопцям поодинці гуляти. За кілька днів разом, кожен зі свого боку, будемо прориватися до Києва.

Артем закашлявся. Зелений розцінив це по – своєму.

– Що таке?

– Нічого, нічого, – Шеремет зробив поспішний жест рукою. – Просто подумав, прикинув… Крути – верти, а червоних армійців у місті більше. Нехай усіх вас разом тисяч з вісім – десять назбирається. Та й усі не підете, не зовсім же дурні, тили заголювати. Отож виставите проти більшовиків, а також проти губчека, де також чимало псів муштрованих, близько чотирьох тисяч шабель. Хіба ні?

Настала отаманова черга прокашлятися. Глянув на своїх, немов закликаючи підтримати його, а тоді промовив дещо іронічно:

– Ти б сховав поки свої клістири куди, докторе. Спершу йди козаком хоч до Жеромського, хоч до побратима Любченка. Гляди, незабаром півсотню заслужиш, а то й сотню довірять. Бач, стратег, правильно мислиш.

– Математика нехитра.

– Отож. Тільки не забувай, – отаман знову почав збиватися на патетику, ніби мітингуючи, – що ми не самі в губернії. А є ще й батько Ангел[24]24
  Ангел Євген Петрович (1897–1919 (?)) – уродженець Чернігівської губернії, випускник кадетського корпусу, поручник царської армії. 1918 року організував селянське повстання на Чернігівщині та Сумщині. Підтримував тісні стосунки з отаманом Зеленим. Оголошений радянською владою поза законом.


[Закрыть] на Чернігівщині – то не так далеко. Батько Махно[25]25
  Махно Нестор Іванович (1888–1934) – український військовий та політичний діяч, організатор революційного анархістського руху на Півдні України. У різний час укладав військові союзи з більшовиками. Військо батька Махна вирізнялося мобільністю, організованістю і, бувши зразком тодішнього військового мистецтва, вважалося непереможним. Зраджений, утративши значну частину свого війська, Махно повертає зброю проти червоних. Оголошений ворогом радянської влади, змушений був прориватися за кордон. Помер в еміграції.


[Закрыть] добре стоїть у Гуляйполі, теж своя республіка. Як піде поголос, що Данило Зелений та інші отамани взяли Київ і вигнали звідти комунію, велике повстання почнеться разом. Ось тобі, пане докторе, наш план.

Від коментарів Шеремет утримався. Лише поцікавився:

– Моя роль тут яка? Ви, отамане, довгенько, як кажуть, запрягаєте.

– Зате їду швидко! – відбрив Зелений. – Отаман Оскілко тебе знає…

– Не близько, ще раз мушу нагадати, – урвав Артем і додав: – Горілки разом не пили, говорив уже. Не довелося.

– А дарма, – прозвучало без найменшого жарту. – Усе одно, він знає, що ти – Шеремет, Артем, син Данилів, знає?

– Може згадати, – погодився той.

– У такому разі слухай. Повстанські загони – добре. Нам усім рано чи пізно буде потрібна підтримка регулярного війська. Тобто головнокомандувач усіх наших українських збройних сил, повстанських і армійських. Оскілко до такого діла може придатися, і тут мене й інші отамани підтримали. Я ж запитав… тобто просив запитати. Тому посилаю делегацію до отамана, відряджаю своїх людей. Напишу листа, посольство проситиме підтримки.

Тепер Зелений звертався до Шеремета так, ніби саме від Артемової думки залежить, чи погодиться Оскілко прийняти посольство й допомогти повітовим отаманам, чи категорично відмовить.

– Між вами й Петлюрою контри зайшли, – нагадав. – Чи все ж таки хочете через Оскілка спробувати домовитися з ним?

– Нема мені про що з ним говорити! – відрубав Зелений. – Тут інше. Дійшло до нас сюди, розвідка моя донесла, ніби сам командувач Оскілко вже хоче розійтися з паном Головним. Отут ми з командувачем спільної мови й пошукаємо. Я напишу листа, поясню: Київська губернія повстала вся. Отамани беруть Київ, а він, Оскілко, повертається й заходить туди вже головним отаманом. Далі розгортаємося по фронту – і вперед. Сил, щоб визволити Україну від комунії нас вистачить. Потім долучаться й інші отамани. Так і поженемо їх назад до Москви. Чи бодай до Харкова.

– Чому тільки до Харкова?

– Відкинемо туди, значить. А там побачимо.

Видно, що буде далі, Зелений поки не придумав. Але, слухаючи його й розуміючи навіть найближчі отаманові плани, Шеремет не міг не помітити, як захоплено, а головне, переконливо він про це все оповідав. На словах отаман уже здійснив свій перший великий військовий план, переміг усіх ворогів. Думка його не стояла на місці, галопом мчала далі. Артем подумав: от якби не треба було нічого планувати й утілювати, розмова могла б затягтися надовго. Зелений жив цим, не приховував своїх поглядів і зовсім не видавався наївним.

– Хочете, щоб поїхав до Оскілка? – здогадався Артем.

– А чого ж ні? Знайомцям простіше говорити й домовлятися. Розкажеш, як ми тут воюємо. Підтвердиш: хлопці в нас серйозні, обстріляні, готові діяти разом. Тобі повірить. Хіба ні?

Що відповісти, Шеремет уже знав, тільки – но зрозумів отаманові плани щодо себе. Та говорити не поспішав, намагаючись хоч трошки уявити собі реакцію Зеленого. Проте отаман чекав, і тягти час не було ніякої рації. Кінець кінцем Артем сказав:

– Не знаю. Ще раз нагадую: знайомство в нас поверхове. Навіть якби було й ближче… Ви мені наказуєте?

– Це прохання.

– Ви можете мені наказати виконати ваше прохання?

Зелений глянув на повстанців, ніби ті могли чимось зарадити. Звісно, всі присутні мовчали.

– От не знаю, Шеремете, – він уперше звернувся до Артема на прізвище. – Не знаю, хто ти в мене, боєць чи полонений.

– Зате ви все добре вирішили з Дзюбою, що з губчека.

– Бо він мені все пояснив про себе. І з ним мені все ясно. Від нього я почув, що той ладен порвати з минулим і стати до лав моєї армії. Більше нічого мені не треба. Як воюватиме – побачимо. Ти ж, як я розумію, хоч пішов з Оскілком, та розумом лишився з Петлюрою. А він тепер більшовик.

– Не думаю, – спокійно відказав Артем.

– Своїй розвідці я довіряю.

– Гаразд, теж повірю. Коли так, то мені нема, виходить, до кого йти, щоб пристати. Ви стоїте за радянську владу. Ваші вороги – комуністи. Згоден. Але я казав уже і знову повторю: пане отамане, я не розрізняю більшовизм і владу рад. Якщо Оскілко взяв намір відійти від Петлюри, то це ще не означає, що він укладе військову угоду з сільськими повітовими отаманами.

– Он як, – протяг Зелений. – Ну – ну. Я слухаю.

Шеремет і собі запалився, тож, не зупиняючись, повів далі:

– Отак! Скажімо, він погодиться. Хоч би тому, щоб насолити Петлюрі. Значить, він стане на бік радянської влади – ви ж її тут пропагуєте, кричите й захищаєте. Для мене це неприйнятно. Чи ж маю я право, не поділяючи ваших поглядів і, чесно кажучи, не розуміючи, як за радянську владу можна повстати й боротися з комуністами, вести з командувачем якісь переговори? А що, як Оскілко побив горшки з Петлюрою і радянська влада йому не до душі? Він же й мене, і все ваше посольство, пане отамане, візьме та заарештує. Ще й накаже розстріляти як провокаторів. Йому то дрібничка. Бачите, скільки маю причин відмовитися. Що, ви мене тепер – до стінки? Учора не добили одні, то сьогодні другі порішать?

Кажучи це, Шеремет важко дихав. Усвідомлюючи собі ризик і не знаючи межі, якої, на його думку, отаман Зелений не переступить, Артем усе одно підсвідомо боявся: що, як розстріляють? Зате виговорився… Хоч і не велика перемога – сказати, що думаєш.

– Треба ти мені… Добивати ще…

Отаман повернувся на своє місце за столом, змахнув звідти невидиму крихту і криво всміхнувся.

– Не більшовик – знаю. Петлюрівець ти, а вони мені вороги… Ти ж он не знаєш, яка буча довкола твого Головного отамана. Але можеш іти собі з миром. Куди очі бачать. Отак.

Щоб не казав ніхто: мовляв, отаман Зелений у себе в Трипіллі всіх чохом стріляє, хто не подобається.

– Не подобаюся, виходить?

– От над чим би я ще думав! Чим би голову собі сушив! Не дівка ти, щоб подобатися. Але в мене тут або бойові побратими, або жінки, діти й старі люди. Ти хто?

– Лікар. Доктор медицини.

– Та знаю! І що з того?

– У мене щонайменше одна хвора, тяжка. А в Трипіллі, у вашій республіці, з медичною допомогою сутужно.

Зелений не чекав на такий виверт або й не думав над цим. Почухав потилицю, на коротку мить обернувшись із грізного, справедливого для своїх батька отамана на звичайного селянина. Не на молодого й раннього юнака, а на доходжалого чоловіка, який раптом стикнувся з незвичною, несподіваною проблемою, що її треба чимшвидше розв'язати.

– Трудна Григоренчишина невістка?

– Зробив, що міг. Доглядати треба. Тітка сама не зможе.

– То лишишся?

– Біля Марусі хіба. Оклигає – піду. Хоч, як гнатимеш…

– Треба ти мені! Гнати ще! А лікаря в Трипіллі, правда, поки що нема. Значить, побудеш. У вас там, я чув, клятва є.

– Клятва Гіппократа, – підтвердив Шеремет.

– Лікувати ви повинні всіх, хто того потребує. Як підстрелять мене, витягнеш кулю, хай я за радянську владу, тільки без комуністів?

Напруга почала згасати. Принаймні попустило Артема. Як хотів повестися з ним отаман, так до пуття і не втямив.

– Витягну. Навіть якщо порубаного більшовика мені сюди привезеш, так само полікую. Така вже доля.

– То йди, – отаман махнув рукою. – Без тебе обійдеться моя делегація. І ще… Маємо правило одне у війську: червоних комісарів ми завжди на смерть рубаємо. Не буде чого лікувати.

8

Кілька наступних днів Шеремет ходив коло Марусі Григоренко, а заразом оговтувався сам.

Несподівано виявив у себе зламане ребро. Думав: просто шрам муляє. Загоїться й перестане. Але, щось запідозривши й роздягшись до пояса, все ж таки старанно обмацав себе і знайшов пошкоджене місце. Не помилився. Ребро як не зламане, то, напевне, тріснуло. Випросивши в Катерини довгий неширокий шмат полотна, що його вона видобула зі скрині, де лежало всяке манаття, з її ж буркотливою допомогою міцно обмотав груди, більш – менш зафіксувавши пошкоджене ребро. Принаймні тепер криво не зростеться й не трісне остаточно від різкого руху, бо можна ж і орган якийсь усередині пробити. Тільки цього ще йому бракувало!

Дія морфію минула. Порізане й зашите місце боліло. До того ж він не латав до кінця, лишивши невеличкий отвір для подальшого дренажу. Рештки гною виходили ще добу. Григоренчиха роздобула якісь трави, почала варити відвари й тицяти Артемові, щоб прикладав до надрізу. Не дуже вдаючись, що то за народна медицина, Шеремет невдовзі мусив визнати: справді помагає. Загоює, діє, як антисептик, та ще й гній почав швидше виходити.

А ще Катерина поїла невістку настоєм на міцній самогонці. Артем скуштував і закашлявся: майже чистий спирт. Хотів заборонити категорично: хворій у такому стані цього пити не можна. Проте Григоренчиха відрубала: роби, мовляв, своє діло – і, не маючи в її хаті жодних прав, Шеремет поклав собі в це не втручатися. Сподіваючись, що свекруха не має наміру наробити лиха невістці. І незабаром він зрозумів, нащо вона поїла Марусю тим настоєм: більшу частину дня хвора спала, ніби їй знімали біль сильними порошками. Отже, недуга не так дошкуляла дівчині, хоч одужувала вона помалу – малу, але цілком задовільно, як зважити на такі не дуже придатні для лікування умови. Незабаром Шеремет уже не так сильно хвилювався за пацієнтку, як попервах.

Увесь цей час Артем не виходив далі двору, допомагаючи ще й у хазяйстві. Ребро й узагалі скалічене в чрезвичайці тіло все ж давали змогу виконувати хоч і не важку, проте дуже важливу роботу, яка потребувала чоловічих рук. У село не ходив. Катерині не треба було знати про його тимчасову домовленість з отаманом, та й сам Шеремет не хотів привертати до себе зайвої уваги повстанців. Не ставши, як Дзюба, до їхніх лав, хоч – не – хоч він видавався їм чужаком. Знаючи суворість, а часом і радикальність сільських звичаїв, Артем не уявляв, що його сприйматимуть інакше. А ще міг натрапити на того ж таки Якова Дзюбу, чого Шереметові дуже не хотілося. Був певен, що не зможе стриматися, побачивши всміхнену, задоволену всім вусату пику. І неодмінно зробить щось таке, чого робити в його непевному становищі зовсім не слід.

Сидячи в хаті чи товчучись на подвір'ї, Артем не знав, що повстанський загін за кілька днів після їхньої з отаманом розмови зібрався й надвечір злагоджено вирушив на Київ. Розказала Катерина, прибігши з сутінкового трипільського майдану, весела й водночас стривожена. Проводжали хлопців усією громадою, вірили – вистачить сили, щоб зайти до міста й відрізати шляхи, якими для комісарів та інших кацапів – казала саме так – везли з повітів до Києва харчі. Переказуючи обіцянку Зеленого заморити червону комунію голодом, Григоренчиха щиро раділа. Шеремет слухав і старався собі уявити всі події.

Раптом він збагнув те, про що отаман не кричав перед людьми на майдані. Не закликав бігти на ворога, не розбираючи дороги. Навпаки, Зелений говорив і діяв спокійно, виважено. Бо наступ продумав так, щоб не просто відтяти Київ від шляхів, якими туди довозять продовольство звідти, де він мав повну владу. Тобто з Обухова. Отаман мав намір учинити диверсію. Тобто повстанці збиралися пошкодити ще й військові комунікації.

Усвідомлюючи собі, що сам далеко не військовий стратег, навіть не зовсім вояк, Артем, одначе, віддав Зеленому належне. Звісно, не Наполеон. Проте талант полководця має. Із цим народитися треба. Правда.

Цілий наступний день Трипілля жило звичним життям, а селяни, давно нікого не боячись, відверто говорили: батько отаман з побратимами взяв уже Київ, і ниньки у губернії нарешті своя, народна, селянська влада. Але того ж вечора, пізно, ще до півночі, загін повернувся.

Рушаючи з села чи йдучи назад, вояки повз Григоренчишину хату не проходили. Та все одно здалеку долинув гомін. Катерина своїм звичаєм молилася перед сном Богові. Шеремет уже навчився за цим ритуалом угадувати час. У селі зазвичай лягали раненько, значно раніше, як у Києві, де по дев'ятій вечора життя для декого тільки починалося. Тому, щойно Григоренчиха запалювала лампадку в меншій кімнаті й починала «Отче наш», можна було напевне твердити: тепер або дев'ята вечора, або тільки – но звернуло на десяту. Кінський тупіт і голосні вигуки зачулися, коли Катерина вже з годину як помолилася і вклалася спати. Вона теж стрепенулася, сіла, підхопила широку хустку, накинула на плечі – так, немов от – от треба бігти.

Артем стривожився не менше. Повернення до Трипілля повстанських сотень, які ще напередодні збиралися злагоджено разом з іншими отаманами зайти в Київ і тримати там оборону, чекаючи на основні сили, не віщувало нічого доброго. До того ж Шеремет так і не дізнався, чи вдалося Зеленому послати делегатів на Поділля, до Оскілка. І коли все ж таки вийшло, то чим скінчилися перемовини?

Звісно, тепер Артемові доводилося хіба гадати. Не знав, чи випаде найближчим часом нагода знову поговорити з отаманом. І чи стане Зелений узагалі розмовляти з ним. Хоч там як, але скорого повернення війська отаман не планував, судячи з його вранішньої промови. Якщо повстанців розбили, а ватажок живий, у того можуть змінитися плани. А може, навіть погляди.

Хтозна, раптом захоче стравити пару, шукаючи поруч зручного ворога серед чужаків…

Тому Шереметові зовсім не хотілося тепер без поважної причини потрапляти отаманові на очі. Хоч боягузом себе Артем ніколи не вважав.

Григоренчиха вже поспішила до хворої, щоб перевірити, чи міцно Маруся спить. І раптом Артем немовби прочитав її думки, зрозумівши неприховану тривогу: сотні могли повернутися, бо їх відігнали й переслідують регулярні частини червоних. Тож повстанці хочуть перегрупуватися, щоб боронити Трипілля від навали. Виходить, жінкам, дітям, хворим і старим треба думати, куди ховатися і як це все пережити. Відколи більшовики почали свою продрозверстку, села призвичаїлися до того, що будь – якої миті треба або боронитися, або рятуватися.

Він цілком відчув Катеринину тривогу. Маруся після операції ще не могла пересуватися сама. Щоб почала вставати, треба бодай три дні. Але й тоді вона не зможе вільно рухатися. Розійдуться шви – і може статися якесь лихо. Хоч досі начебто все було гаразд, проте Артем уже почав прикидати, як і куди доведеться перевозити хвору молодицю. Думки хаотично роїлися в його голові, коли це знадвору донісся цокіт копит. Вершник спинив коня. Почулися швидкі кроки – і прибулець загрюкав у двері. Григоренчиха, завжди сувора, стримана й буркотлива, враз спала з лиця, мовби відчуваючи біду, і, зиркнувши на Артема, поквапилася відмикати. Пролунало її звичне, сварливе:

– Чого ламаєш двері?! Лобом гаратай! Чорти тебе принесли!

Шеремет трошки заспокоївся. Коли б сталося щось варте серйозної уваги, то Катерина б уже метушилася. Однак другої миті він рвучко підвівся, бо не чекав, що в світлицю за хазяйкою не зайде, а ввалить, лунко грюкаючи чобітьми, розхристаний і розпашілий Яків Дзюба.

– Тут, дядьку? – запитав, ніби не бачив Шеремета, ще й так невимушено, наче той був йому за вірного товариша. – Здоровкатися нема коли. Ну ж бо, ноги на плечі, сам, тут панів нема. Отаман звелів.

Артем забув, що в чужій хаті, де, крім того, ще спить хвора.

– Ану, йди звідси!

– Ти чого, дядьку!

– Я кому сказав – геть, лайно таке! Подякуй, що револьвера в мене нема. Зате ножик є, ось, на столі, напохваті! Гуляй!

Дзюба ступив крок назад, глянув на нього, потім на Григоренчиху, і Артем несподівано завважив, що на вусатому Яковому лиці відбився абсолютно щирий, невдаваний подив.

– Бач, визвірився… Недоїв сьогодні? Кажу ж, Зелений прислав, по тебе! Збирайся, не гуляй. Розбили нас, поранені є.

– А послав він тебе, значить?..

– Чому ж послав! Сам прийшов. Згадав про тебе, дядьку, першим. А батько: точно, Якове, діло кажеш. Є ж свій лікар у Трипіллі. Ну, я й махом сюди. Так і стоятимеш? – тон ураз став трошки серйознішим. – Ти поспіши, справді тяжкі є.

Шеремет більше не перечив. Хай навіть говорив до нього Яків Дзюба.

9

З отаманом Артем тієї ночі так і не зустрівся, та й не дуже хотів.

Коли прийшов на сільський майдан і побачив збуджений гурт повстанців, піших і вершників, а поруч, у натовпі, жінок та молодиць, чиє голосіння вливалося в загальний чоловічий хор, то зрозумів: сам дасть собі раду, що треба робити. Гамір став суцільний, усеосяжний, обернувшись на єдине потужне гудіння. Майдан скидався на бджолиний вулик. Тож розібрати Шеремет нічого не міг. За якусь мить він побачив на возі пораненого, коло якого клопотався невеличкий гурт людей, і впевнено рушив туди:

– Е, селяни, розступіться! Доктор прийшов! – загорлав Дзюба.

– Заткни хайло, – процідив Артем.

– Слухай, дядьку, може, досить уже? Кинув би буржуйські звички, тут усе ж таки, кажуть, народна республіка. Гляди, хлопці тепер накручені.

– Будеш мене лякати? – кулаки Шеремета стислися самі собою, він глянув на пораненого, зціпив зуби, подумки порахував до десяти, а тоді сказав: – Краще відійди! Узагалі тримайся від мене якнайдалі! Щоб я тебе не бачив!

– То вже тебе не обходить, де я тримаюся, – відрубав Дзюба, і з його голосу чи не вперше за той короткий час, що Артем знав Якова, зникла простакуватість. – Роби своє діло, пане лікарю. І пам'ятай одне: для тебе тут кожен боєць будь – якої сотні – влада. Мені, бач, повірили. Тобі й таким, як ти, – ніколи. До того ж, кажу, хлопці накручені, злі. От бовкну, що ти комісарам плани здав. На місці порвуть, кіньми потопчуть, віриш?

Шеремет повірив щиро й відразу. Тож мовчки повернувся до Дзюби спиною, рішуче відсторонив від воза кількох людей і коротко, але голосно розпорядився:

– Вогню! Світла сюди!

Дивно, але до нього дослухалися: дуже скоро біля воза запалало кілька смолоскипів. Цього світла виявилося досить, щоб Артем побачив розстебнутий на грудях френч без погонів та інших нашивок і нерівну червону пляму. Із рани поволі текла кров. Узявши кволу руку й намацавши пульс, Артем нахилився ближче до лиця і побачив зовсім ще молодого чоловіка, навіть юнака, що кліпав очима і тяжко та хрипко дихав. З кожним видихом зсередини вихоплювався стогін.

– Микола, – почулося обіч. – Це Микола…

Повернувши голову, Шеремет уздрів біля себе таку ж юну дівчину. Спереду на її похапцем накинутому одязі теж були криваві плями, і Артем сікнувся був допомагати їй, та вчасно зрозумів: вона ж, мабуть, обіймала свого пораненого, тому й замастилася. При світлі смолоскипів він помітив вологу на її щоках, а тоді знову глянув на пораненого й мовив голосно:

– Хто переверне?

Кілька чоловіків, ні про що не питаючи, спритно й водночас обережно взяли хлопця за плечі, підняли його й поклали на бік. Жестом звелівши присвітити ближче, Шеремет нахилився, провів рукою по спині, шукаючи, але не знаходячи отвору. Тоді показав знаком перевернути хворого горілиць і промовив чи то до присутніх, чи то сам до себе:

– Оперувати треба. Різати.

– То ріж! – почулося з натовпу.

– Отут? – підніс голос Шеремет. – Я не Господь Бог, та й не тесаком же його кремсати! Операція потрібна. Ви тут десь шпиталь обладнали? Давно ж воюєте!

– Поранені по хатах, – озвався інший голос.

– У яку хату цього везти?

– До мене! – заплакана дівчина сіпнула Артема за рукав. – До нас! Він… Це мій… Микола Поклад… Ми хотіли вінчатися.

Шеремет зітхнув, але так, щоб це не видавалося занадто приречено.

– Не довеземо. Те, що його взагалі довезли сюди живим, – чудо Господнє. Тільки ж я див не творю, дорогенька.

– Він не помре! – закричала дівчина, зриваючись на істерику. – Не помре! Ви доктор, ви з Києва, ви вчилися на це! Микола буде жити, пообіцяйте!

– Не можу, – цієї миті, як ніколи, Артемові важко давалися такі слова. – Якби можна було витягти кулю просто тут, то ще пообіцяв би… Та й то… Але тепер…

Поранений на возі голосно захрипів. Тіло смикнулося, немов його пронизав електричний струм. На губах запухирилася червона піна, з кутика рота потекла цівка крові. За мить очі вже дивилися в чорне нічне небо. Простягти руку, Шеремет опустив йому повіки.

– Ні—і–і—і–і! – дівчина вчепилася Артемові в лікоть. – Не треба! Нащо ви зробили так! Не треба, не треба! Миколо!

– Хтось тут є з її рідні? – втомлено спитав Шеремет. – Забрати хтось її може?

Та вже й без його заклику до пригніченої розпачем дівчини підступили дві жінки. Найстарша була, певно, мати. Між другою з них, молодицею з покритим волоссям, і самою дівчиною навіть при тьмяному світлі смолоскипів Артем помітив неабияку подібність. Не інакше, як старша сестра. Заміжня або навіть удова. Щоб покінчити з цією справою, відвернувся, взяв з воза картуза й делікатно накрив ним мертве лице.

Тоді став так, щоб його могли добре бачити, і запитав голосно, немов намагаючись перекричати весь цей людський вулик:

– Поранені ще є? Де поранені?