Текст книги "Справа отамана Зеленого"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

3

– Ти що! Ти що робиш! – заволав, ніби Артем раптово й незаслужено образив його.

– Сядь, – промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, підніс голос: – Сядь, я тобі сказав!

– Хто ти такий? Приперся сюди, керуєш, посуд гатиш!

– Цілий твій посуд! Треба буде – я тобі склянку об тім'я розтрощу! – тепер уже підвівся й Артем. – Сестру потягли не знати куди, а він тут самогон хлебче!

– Знаю я, де вона! – визвірився Мирон, хряснувши кулаком по столу. – Бач, повернувся він! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли – не кажуть! Списків не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу – силенну дверей пробив!

Романовський кілька разів ляснув себе по лобі розчепіреною долонею. Вийшло несподівано лунко й навіть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронів жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем підняв склянку й поставив на стіл, неначе демонструючи її цілість.

– Вибач.

– Ага! То мало не вбив, тепер – крокодилячі сльози.

– Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, ніхто не збирається. З цього треба було починати. Ну що, знайшов її?

– Ніхто нікого не знайшов, – буркнув Мирон, ставлячи ослін на ніжки та вмощуючись на нього. – Сідай уже, герою. І слухай, – він знову налив самогону, тепер уже потроху. – Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складає. Почнеш дізнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмі знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе – теж ніхто не знає.

– Усе аж так погано?

– Хіба це погано, Артемію? Це гірше, ніж погано. Це катастрофа для країни, і я не перебільшую ні на йоту.

– Добре, Мироне. Ти знайшов Діду чи ні?

– Не зовсім.

Романовський випив одним духом, чого раніше ніколи не робив. Шеремет узагалі знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, і то нечасто. Сам пити не поспішав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тоді запитав:

– Що значить – не зовсім?

– А те й значить. Я збив собі ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як мені це вдалося, розкажу, коли сам зрозумію. Але прізвище їхнього командира – Вихров. Звуть Василем. І запроторив він Діду до губернської чека. Вони це називають просто – губчека, на Садовій.

– Де саме?

– П'ятий номер, – і додав, ніби Шеремет міг забути: – Це поруч із будинком Шлейфера, знаєш, там, на початку…

– Знаю, – відмахнувся Артем. – Ти там був?

– Хотів навідатися. Але… Артемію, я боюся туди йти! – Миронів голос раптом зірвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. – Скоро вже місяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, ґвалтують! Судять бозна за яким законом і невідь за що! Червоний терор[9]9
  Червоний терор – насильство, що його чинили більшовики проти широких соціальних груп (зокрема й проти робітників та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюційній діяльності. Декрет «Про червоний терор» за підписом лідера більшовиків В. І. Леніна ухвалено 5 вересня 1918 року. Він ставив завдання побороти контрреволюцію, спекуляцію та службові злочини ізолюванням класових ворогів у концентраційних таборах і фізичним знищенням усіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів.


[Закрыть], ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!

– Бачу, в них виходить.

– Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.

– Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?

Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:

– Не треба так. Я справді накивав п'ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, – він сумно всміхнувся, – добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти – як сніг на голову.

– Кажи.

– Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, – свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. – Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім'ї. Ти помічав цих людей раніше?

– Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.

– Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! – відмахнувся Романовський. – Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?

Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.

А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам'яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

– Є таке. Бурчать.

– Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.

– Давно?

– Може, тиждень тому. Чи днів п'ять, достеменно не скажу. Єдине, – так собі думаю, – патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.

Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.

– Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів… Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?

– Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, – відрубав Мирон. – Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати – а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, – він заговорив зовсім тихо, самими губами, – коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб'ють когось іншого. Хіба не так?

– Не думав над цим, – признався Шеремет.

– Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?

Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер – кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, – єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.

– Гаразд, – мовив примирливо Артем. – Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з – під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман – робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

– Кого?

– Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е – е–е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?

– Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, – Мирон скрутив дулю. – Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому – не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

– Чого ти? – Мирон глянув вовком.

– До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?

– Ага, – підтвердив Романовський. – Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

– Викуп? Гроші?

– Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв – ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

– Це як?

– А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися – золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, – Мирон знову відмахнувся. – Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

– Було придане, – визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. – Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

– Я взяв зі сховку каблучки й брошки, – сказав Мирон. – Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п'ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.

– Кому?

– Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! – молодик наново запалювався. – Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти – ти теж тут нічого не зможеш!

Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:

– Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

– Як поясниш, хто такий?

– Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.

Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна – чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з – під ніг:

– Коли ми видряпаємося з халепи, не затримаємося тут. Перепочинемо – і гайда. Ти підеш разом з нами.

– Я?

– Ти, Мироне. Чи надумав пересидіти? Сам же кажеш: їхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?

– Не мели дурниць, – почулося у відповідь. – Думаєш, вийде?

– Раз можна заповзти – вибратися не штука.

Артем Шеремет не навіював собі ніяких думок. У його душі справді оселилася тверда впевненість: усе вийде, усе буде добре, він головою ручається за близьких йому людей, а значить, порятує їх.

Тепер можна не заважати своякові пити самогон. Сам теж потягне – це розслабить, заспокоїть, навіть сили додасть для завтрашнього походу.

4

Уранці, на диво, голова була ясною.

Збиратися треба було чимшвидше. Ще вчора Мирон показав надруковане в газеті оголошення, що громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями до Надзвичайної комісії тільки в будні з десятої до дванадцятої ранку. Охочих потрапити туди у визначений час, напевне, буде чимало. Тож Шеремет хотів прийти бодай на годину раніше, щоб усунутися в чергу. Він схопився й почав чепуритися.

Миронові вдалося зберегти не лише Лідин посаг, а й якісь особисті речі Шеремета. Серед них була бритва, гостра, ще не сточена. Знайшов бляшаний тазик, мило, нагрів води, роздягся до пояса, глянув у дзеркало.

Звідти дивився брюнет із коротким йоржиком на голові. У його обличчі ледь угадувалися азійські риси. Коли мав густу шевелюру, то вияв далеких татарських генів був майже непомітний. До того ж у ті часи лице було кругліше, сказати б, ситіше.

Артем ніколи особливо не соромився своєї звички смачно попоїсти. Навіть устиг свого часу викохати невеличке черевце, що його Ліда називала пікантним, підсуваючи йому часом статті з модних журналів та щоденних газет на тему спортивного й здорового способу життя. Та, хоч це й була мода, дружина жодного разу не поставилася до своїх порад серйозно. Просто жартувала, аж ніяк не засуджуючи чоловіка за його безневинне тяжіння до своєрідного раблезіанства.

Певна річ, ситі часи давно минули. Шеремет уже й забув, як йому велося з пузцем. А Ліда своєю звичкою намагалася жартувати, кажучи з удаваним жалем, що інакшого способу схуднути, як піти воювати, для її чоловіка нема. Так чи інак, але виходить, ніби винна в тому, що в країні почалася війна. Почув якийсь невидимець її нарікання й запустив цю криваву машину.

Тож удовольняйтеся, люди, тим, що маєте. Добра добувши, не шукайте собі кращого. Артем не сприймав гротесків. Але заборонити дружині хоч у такий спосіб рятувати психіку від того, що відбувається довкола і що переживають усі, не міг, не хотів і не вважав, що має на це право.

Шкребучи ліву щоку, трохи порізався: лезо все ж затупилося, на краю навіть утворилася невеличка, ледь помітна щербинка. Поморщившись, Шеремет змив кров, знайшов у речах залишки вати, заліпив ранку. Тепер він мав зовсім кумедний вигляд, сам себе серйозно не сприйняв би. Не те що комісари в губчека… Звісно, із клоччям на щоці нікуди не піде. Однак порізане бритвою лице перетворювало Шеремета на такого собі міського простачка.

«Нічого», – подумав Артем, підморгнувши дзеркалу. Він доведе, що готовий до серйозних розмов і вміє домовлятися.

Мирона о тій порі вже не було вдома. Помчав на службу, залишивши родичеві запасного ключа. Ще й пожартувавши не менш ущипливо, ніж уміла Ліда: тепер, мовляв, кругом така влада, що й ключі з замками не допоможуть. Як захочуть зайти, зламають двері іменем революції. Тож замикався, як сам казав, лише за старорежимною звичкою. Артем відмовився сприймати цю іронію, подумавши, що такий гумор – у Романовських, мабуть, сімейне. Хоч раніше нічого такого за свояком не помічав.

Проте, замикаючи двері на два оберти, все ж таки згадав невеселий жарт.

Розсердившись на себе за те, що дає волю лихим думкам заходити собі в голову, Артем дратівливо сплюнув під ноги. І тут він усвідомив, що раніше ніколи б не дозволив собі отак плювати в парадному…

Цей весняний ранок не тішив погодою.

Сіяв дрібний дощик, який не наближав квітня, а навпаки, зупиняв березень. Принаймні таке відчуття було в Шеремета, коли, засунувши руки в кишені старої синьої тужурки, він вийшов із будинку на Межигірській. Правда, зовсім недавно її, як і більшість київських вулиць (і не лише центральні), перейменували. Нова влада назвала її ім'ям невідомого Артемові товариша Переця, про що негайно сповістила громадян із газетних сторінок. Учора Мирон наполегливо тицяв Шереметові під ніс погано видрукуваний аркуш «Вістей Київського губернського революційного комітету». Там, крім приймальних годин у губчека, був перелік нових назв вулиць. Затвердила колегія комунвідділу – ще один виконавчий орган нової влади. Його суті Артем навіть не намагався зрозуміти.

Проте його зовсім не здивувало, що цей комунвідділ назвав звичні киянам Царські й Купецькі сади на честь Першого травня – культового, як уже знав Артем, пролетарського свята. Миколаївський парк обернувся на Червоний, Миколаївська площа дістала ім'я ватажка повсталих рабів Спартака. А вулицю Катерининську, де колись жили Шереметові батьки, перехрестили на честь Рози Люксембург – прогресивної діячки світового комуністичного руху.

Вивчати нові назви напам'ять він не збирався. Мав надію, що армія Петлюри залиже рани, переформується, набереться сил і ще до кінця цього року повернеться назад до Києва. Тоді й старі назви вулиць поновлять.

Шеремет орієнтувався в політиці лише поверхово, на обивательському рівні. Він цілком щиро вважав, що звичайному громадянинові цього задосить, щоб відповісти на прості питання часу самому собі й підтримати дискусію в товаристві. Так само він обставав за тим, що люди мирних професій воювати не повинні. Не кожен чоловік мусить хапатися за зброю. Надто коли не вміє стріляти й до війни взагалі не лежить душа. За свою зброю він, як справжній лікар, уважав скальпель. Застосувавши його вчасно й грамотно, рятуєш людське життя. Воювати ж повинні ті, хто цього вчився. І навіть коли Центральна Рада закликала добровольців до ополчення, він не зрадив своїх переконань. Проте він ніколи не заперечував, що українську революцію від агресора треба боронити.

Мобілізація до шпиталю – гаразд, ради Бога. Стріляти – ні, прошу дуже, вибачайте.

Одначе буремні події останніх місяців бентежили розум.

Артем із якогось часу зовсім не міг утямити, що відбувається довкола. Хто на чиєму боці воює. І, головне, хто кому ворог, а хто – союзник. Ходячи від села до села, розмовляючи з селянами, ще дальшими від політики, ніж він, дійшов висновку: всі воюють з усіма. Зайнявши кругову оборону. І якщо селянство візьме вила, дрючки й відрізани, – а судячи з усього, вже бере, – то воюватиме не за якусь там владу, а тільки за себе.

І, звісно ж, проти всіх.

Такі настрої людей Шеремет відчував не раз.

У цьому всьому хаосі він усе ж таки намагався бути розважливим, щоб хоч трошки розібратися в ситуації. Артемові не давали спокою кілька думок, і він хотів поділитися ними з Мироном. З'ясувалося, у свояків були кардинально різні погляди на те, що панові Петлюрі слід зробити чимшвидше.

Сам Шеремет схилявся до того, що треба укласти військовий союз із Польщею. Тим паче, що в цьому зацікавлені представники Антанти[10]10
  Військово – політичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головні члени – Великобританія, Франція і Росія. На початку 1919 року Директорія почала переговори з командуванням Анатанти, шукаючи військових союзників. За це Антанта хотіла здобути контроль над українськими землями.


[Закрыть]. Такий союз, на Артемову думку, міг би дати успіх, як і торішня угода з Німеччиною. Але Романовський, уже добряче хильнувши, в запалі суперечки спітнів, розстебнув сорочку до пупа й почав доводити, що тепер нема для Петлюри кращого союзника, як білий генерал Денікін[11]11
  Денікін Антон Іванович (1878–1947) – головнокомандувач Добровольчої армії – оперативно – стратегічного об'єднання білих. 1919 року армія Денікіна контролювала Південь і Схід України (так звану Новоросію). Вважав Україну частиною Росії, війну проти червоних – боротьбою за відновлення великої й неподільної Росії. На звільнених від більшовиків українських територіях поновлював царські принципи російської великодержавної політики. Зокрема, оголосив російську мову єдиною державною, проте суворо заборонив обмежувати вільний вжиток української. До представників уряду Української Народної Республіки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи їх за сепаратистів.


[Закрыть].

Пояснював дуже просто: більшовики для білої армії – найбільший ворог. А ворог нашого ворога, як відомо, наш друг. До того ж іще два роки тому, коли в Петрограді панував Тимчасовий уряд, його керівники поволі змінювали своє ставлення до влади в Києві. Газети навіть обережно писали про перші компроміси, що їх почали досягати уряд Керенського й Центральна Рада.

Мирон був глибоко певен, що півтора року тому владу в Петрограді захопили більшовики, якими – тут він для переконливості стукнув по столу – керували німці. Аби ті, прибравши Росію до рук, припинили невигідну для Німеччини війну.

Якби червоним дали гідну відсіч, Київ мав шанс домогтися того, що Центральна Рада репрезентувала б не нову Росію на території колишньої Київської губернії, а очолила повноправну автономну державу. Шанс домовитися був. Переконати Романовського в іншому, здається, не зміг би ніхто. А зараз, вважав він, Петлюрі слід підтримати не Антанту, а пана Денікіна. Якого до війни з червоними спонукають такі самі інтереси: знищити більшовиків, повернути білим Петроград і Москву, а Україну лишити в кордонах, у яких вона була ще місяць тому.

Запалившись у п'яній дискусії, Мирон навіть поклявся: після того як Шеремет викупить Діду з губчека, буде пробиратися через фронт у західному напрямку разом із ними. Щоб дістатися до самого Петлюри й так само палко переконати його: Денікіну треба віддати Харків і всю Харківську губернію. Цим російській генерал вдовольниться. Й охоче підпише з українським урядом нову міждержавну угоду – звісно ж, коли допоможе петлюрівській армії повернути Київ та прилеглі території.

У якийсь момент Артем просто перестав його слухати. А Романовський, окрилений тим, що його не перебивають, почав розводитися ще дужче. Кінець кінцем Шереметова тактика дала бажаний результат: забувши, з чого почав, Мирон остаточно заплутався й легко погодився йти спати.

Зустрічаючи на київських вулицях юрби кепсько вдягнених, але до зубів озброєних та рішучих бійців із червоними стрічками й зірками на шапках і кашкетах, Артем потроху починав розуміти своякову правоту. Ці люди, від яких сахаються й на яких стараються не дивитися без потреби цивільні перехожі, звідси вже не підуть. Здавалося, вони прийшли надовго й далі будуть тільки нападати. Немилосердно, агресивно.

Трошки знаючись на польських та німецьких настроях, Шеремет був упевнений: західні союзники намагатимуться не воювати з більшовиками, а лише домовлятися. Бо ж бачать у них передусім брутальну, малокеровану чи й зовсім некеровану силу, яку можна зупинити лише одним способом: визнати її й запропонувати партнерство. Тимчасом як білі домовлятися з червоними не збираються. Для них знищити цих неграмотних вискочнів – справа честі, хоч дворянської, хоч офіцерської. А коли так, гадав Артем, то їхні погляди й переконання можуть і справді почасти збігтися з Петлюриними.

Хоч… Поживемо – побачимо.

Зрештою, Шеремет і далі визнавав себе дуже слабо підкутим у політиці. Надто в теперішній, коли будь – який політичний прогноз неможливий, коли вже й селяни утворюють власні уряди. Проголошуючи республіками села та хутори і вимагаючи від усіх, незалежно від політичного забарвлення, встановлювати з їхніми псевдодержавами мало не дипломатичні зносини. Ні, вирішив він, наближаючись до будівлі на Садовій. Найкращий на сьогодні політичний прогноз – не робити жодних. Особливо коли йдеться про якусь далеку перспективу. Тепер варто жити днем сьогоднішнім. Не соромлячись дякувати Богові за те, що перебув його з ранку до ночі й вижив.

До губернської надзвичайної комісії він зайшов саме з такими думками.