Текст книги "Справа отамана Зеленого"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

4

Проводжав Шеремета юнак, який на вигляд не мав і двадцяти років, – Семен Середа.

Сам себе назвав козаком із сотні якогось Димаря. Прізвище це, звісно, ні про що Артемові не казало. Хлопець, кого він подумки називав не козаком, а козачком, охоче й не без гордощів розповів: так називають Ілька Димаренка, колишнього прапорщика царської армії, повного Георгіївського кавалера. Говіркого козачка захоплював не лише командир його сотні, а й решта старших повстанців. Від нього Шеремет і дізнався, що насправді їхній головний отаман – такий самий Зелений, як Димар.

Хрестили його Данилом Ільковичем Терпилом. Народився тут, у Трипіллі. Воював, заслужив Юріївські хрести, нежонатий, бо нема коли – революція. Років йому аж тридцять два. І для Середи отаман – герой та кумир абсолютний. Родичів у Терпила – Зеленого мало не півсела, до одних вони оце і йдуть. Хлопець навіть знав, у чому річ: завійниця вхопила Маруську – невістку тітки Григоренчихи.

Узагалі, хоч і мав хлопчина, як устиг дізнатися Артем, неповних дев'ятнадцять років, проте був дуже обізнаний у таких справах односельців, про які в його віці знати ніби й не треба.

– Та Маруська – Бог знає, вдова чи з чоловіком, – торохтів він, досить швидко визнавши Шеремета за свого, чому, безперечно, посприяло ставлення до Артема самого отамана. – Забрали його на війну, ще з німцями. Вони тоді якраз обкрутилися. Отак три роки сиділа ні в сих ні в тих, коли це Василь її приходить.

– Демобілізація?

– Не знаю, що було там, але втік, каже. Як царя скинули, ще трошки в шанцях вошей погодував. Потім, коли комуна заповзялася, нишком разом з іншими кинув гвинтаря, узяв сидір на плечі – і пішов собі з миром. Там, казав, агітатори були. Товкли: йдіть, мовляв, хто селяни – по селах. Нічого вам не буде за це. Ну, Васько й прийшов. Почали ніби якось жити. Тоді знову все закрутилося в губернії. Гайдамаки з німчурою стали в села вчащати. Василь десь рушницю роздобув, прибився до якогось загону. Пішов якось воювати – і нема. Живий, мертвий, ніхто не знає. Григоренчиха, тітка Катерина, його мати, значить… Маруська в них у хаті жила. Чули люди й бачили, ніби понесла в надії від Василя.

– Законний чоловік, – сказав Шеремет, аби підтримати розмову.

– І я про це, – кивнув козачок. – Тільки там недобре щось. Ніби викинула дівка.

Середа був нижчий від Артема на цілу голову.

Тож Шеремет не міг дивитися на нього інакше, ніж як згори вниз. Ця обставина несподівано додала комічного ефекту. Про надзвичайно серйозні, повною мірою явно недоступні його розумінню речі хлопець говорив так упевнено, з таким знанням справи, наче щонайменше працював лікарчуком. Або починав десь учитися на медика. Утримавшись від ядучих коментарів, Артем просто запитав:

– Звідки знаєш?

– Ми тут усі десь трошки родичі, – пояснив той. – Одна баба сказала другій, друга – третій. Бабів у Трипіллі вистачає.

– Що є, то є.

– Ну, я ж і кажу… Тепер у Маруськи пузо болить, а фельдшера в селі нема. Забіг кудись, ще коли взимку на Київ ходили з Петлюрою.

– На Київ? – Шеремет тут – таки згадав розповідь Зеленого і відчув, що в пам'яті йому зринає інше, минуле життя. – І ти теж ходив?

– Куди ж без мене! Я ж від осені в сотню Димаря записався. Вишкіл пройшов. Невеличкий, та з мене стало. У бою довчуся. Тож я ось про що: фельдшер наш, кажу ж, тоді кудись завіявся.

– Ви зовсім без медичної допомоги?

– Чого це зовсім? Є тут у нас хлопці, спізнали лікарську справу ще в царській армії. Але рану перев'яжуть. Навіть кулю годні вирізати. Чи там руку відпиляти акуратно, якщо поранена і врятувати годі. Коли живіт у жінки болить… Не знає ніхто, чогось бояться. Прийшли.

Щойно ступили на подвір'я, Шеремет завважив щось дивне: сили, які зрадили вранці, тепер де й узялися. Побите тіло далі боліло, проте Артем не відчував себе безпомічним. Навпаки, відчуття того, що комусь потрібні його професійні знання й навички, сил ніби додавало. Умитися, поїсти, перевдягнутися – оце й усе, а тоді можна й до вечора не відпочивати. Не маючи ні наміру, ні охоти лишатися з отаманом, він усе ж таки віддав належне його гостинності. Тож сподівався, що за кілька днів відпочине, оговтається, надумає, що робити далі, – і тут, у Трипіллі, його вже буде.

Назустріч із хати вийшла старша жінка – з квітчастою хусткою на голові, стурбована, настрашена й розгублена. І, хоч надворі було ще не надто тепло, боса. Гостей, очевидячки, не чекала, а обідраного, худого, закривавленого незнайомця й поготів. Тож гримнула на козачка:

– Чорти б тебе забрали, малий!

– Не малий! – огризнуся Середа, з чого Шеремет зрозумів: хлопець відбивається так не вперше і не лише від тітки Григоренчихи. – Чого ви взагалі чортихаєтеся? Я вам лікаря привів!

– Оце? – кивнула Катерина. – Де ти його взяв?

– Не взяв! Батько розпорядився!

– Чого він такий?

Шеремет кахикнув.

– Ви якось так про мене без мене говорите. Добрий день, по – перше.

– Ну? – підозріло глянула на нього Григоренчиха. – І що скажеш?

– Я справді лікар. Мене звуть Артем Данилович Шеремет, я працював тут, у губернії, в земстві. Так склалося, що мене сьогодні звільнили з полону. І прямо сюди, до вас, щоб оглянув хвору. Вона в хаті?

– Хто?

– Хвора, – Шеремет говорив терпляче. – Ви мені все покажете і розкажете. Тільки дайте вмитися хоча б спочатку. І води гарячої, мила, якщо є. Спирту.

– Спирту?

– Або самогону. Теж підійде. Антисептик, – Шеремет витяг руки долонями догори. – Мені не пити – долоні протру.

Волосся вибилося з – під хустки, Катерина його поправила й буркнула:

– Бач, не пити йому… Хто тобі пити дасть. Ще заслужити треба. Ач який… Данилович… Цабе…

– Не цабе. Можна Артем. А ще краще звіть лікарем. Воно так буде правильно. Я доктор усе – таки.

– Та чули ми вже, чули, – відмахнулася Катерина, зиркнула на Семена й зітхнула. Тільки тут хоч скільки кажи «лікар», а Марусьці легше не стане. Помре, мабуть, дівка.

– О! Чого це ви так відразу – помре…

– Бо синок мій згинув. Дитину від нього втратила. Чоловік мій, Остап, ще рік тому згорів від іспанки. Пошесть якась кругом, і все на нас. От буває, вибере Господь когось із дітей своїх – і ну по одному…

Катерина хотіла ще щось сказати, та раптом передумала, відмахнулася, перехрестилася. А тоді, знов глянувши на Семена, прикрикнула:

– Чого став? Привів людину – то побігай. Води внеси, поллєш чоловікові.

– На зуба йому щось треба, – нагадав козачок, пустотливо підморгнувши Шереметові. – Сала.

– Я от комусь зараз знайду сала! – гукнула Катерина. – Людину без тебе нагодую. А ти попрацюй, вояче, коли сам отаман прислав. Бо, гляди, наскаржуся.

– Таж нема чого жалітися. Усі тут своє діло метко роблять! – реготнув Семен і, наче до себе додому, швидко зайшов до хати Григоренків.

Повернувся скоро, тримаючи в обіймах казан, із якого ще йшла пара. Щоб не обпектися, перехопив рушником. Спритно примостивши його на призьбі, зачерпнув ковшем з оцинкованого відра холодної криничної води, хлюпнув у гарячу воду, сколотив пальцем і гмикнув.

– Ну, Даниловичу, роздягайся.

Шеремет потяг через голову закривавленого подертого френча. З огидою скинув брудну спідню сорочку, відкривши стороннім очам великі синьо – чорні синці й посічену шомполами спину. Не знаючи, що далі робити з цим колишнім уже одягом, жбурнув собі під ноги.

– Весь роздягайся, – підбадьорив Семен. – Не бійся, ніхто тебе такого гарного не роздивляється. Тут усі свої.

Катерина тим часом знову пішла до хати, і Шеремет справді не побачив іншої ради, як стягти з себе чоботи, штани, спідню одежу. Голе збите тіло враз обдув приємний вітерець, який буває на початку квітня: ще не теплий, але вже й не холодний. Пахнув він теж по – особливому, і Артем підставив вітрові всього себе – так, ніби міг просякнути його запахами. Будь – чим, аби не потом та кров'ю.

Хлопець підніс казана. Але Шеремет зупинив його, спершу сам підхопив відро, заплющив очі й вилив на себе холодну воду. Миттю закоцюб, вкрився дрижаками, та не зважав. Почав розтирати воду по тілу, змиваючи з себе все, що нагадувало про смерть та вологі підвали чрезвичайки. Потім кивнув Степанові, і той почав поливати, тепер уже повільно, неквапом – так, щоб чоловік помився собі на втіху. Мила не знайшлося, та поки що вистачило й теплої води. Звісно, кортіло вимитися як слід, навіть поголитися, бо за ці дні заріс бридкою щетиною. Та не все ж відразу.

Шеремет не чекав, що надвір знову вийде господиня. Щойно Катерина з'явилася на ґанку, Артем рвучко повернувся, прикриваючись руками. Та жінка до його чоловічого єства виявилася байдужою. Підійшла ззаду, кинула на голу посічену спину чистого рушника і, тицьнувши невеличкого клунка Степанові, промовила:

– Віддаси.

А тоді звернулася до Шеремета:

– А ти, як Данилович, то бери й мовчи. Твоє лахміття тільки в пічку годиться. А це сина мого – Василя. Чоловіка Марусьчиного. Він наче такий на вигляд, як ти. Може, більший, але зовсім трохи. Нічого, обносиш. Воно випране, не кривися. Бо знаю вас, лікарів. Кирпи гнете… Вдягайся, а я на стіл зберу. Бо худий, наче дідько.

– Спершу до хворої.

– Таж поїсти все одно треба.

Коли жінка пішла, Артем старанно витерся, побачивши, що рушник потемнів від бруду. Потім натяг чисті кальсони, армійські, з зав'язками, суконні чорні штани, спідню сорочку, поверх неї другу – білу, вишиту. Босі ноги засунув у свої чоботи, бідкаючись, що нема онуч. Але, розваживши, що знайти чисті онучі в селі буде нескладно, загалом відчув себе затишніше.

Новий одяг, хай і з чужого плеча.

Нове життя, нехай ще не визначене.

– Ну, де там, – сказав Семенові й пройшов за ним до хати.

5

У неї було чорне волосся.

Це впало в очі, щойно Шеремет побачив хвору – молоду жінку, навіть дівчину. Можливо, вона була старша, ніж здалося Артемові. Та бліде, зовсім біле, кольору свіжозмеленого пшеничного борошна, схудле лице, що його відтіняла сплутана чорна грива, робило Марусю слабкою, беззахисною. А тому й зовсім юною на вигляд.

Лежачи на спині з заплющеними очима, вона уривчасто й часто дихала, руками тримаючись за низ живота, накритий ватяною ковдрою. Змарніле обличчя блищало від рясного поту, і свекруха звичним жестом витерла лице хворої вишитим, давно не праним рушником. Промовила рівним, зовсім, здається, позбавленим спочуття, голосом:

– Доктора тобі привела, Марусько.

– Якого? – відгукнулася хвора тихо й кволо. – Звідки? Фельдшер наш?

– Ну його в сраку, – це прозвучало незлобиво. – Лікар, містянин, кажуть, із Києва. Батько отаман прислав.

– Не треба… Сама…

Шеремет остаточно відчув, що сили, втрачені в казематах, повернулися до нього. Дивно, але те, що переживав сьогодні рано, вже видавалося просто кризою якоїсь тяжкої хвороби. І от та криза наче минула, і він почав швидко одужувати. За інших обставин Артем звернув би це на вплив певних містичних сил, у які ладен був повірити після того, як вижив. Тепер, коли вперше за багато тижнів мав робити те, чого вчився і що вмів якнайкраще, Шеремет відчув себе колишнім молодим земським лікарем. Отже, треба щодня, як колись, завойовувати людську довіру.

На початку двадцятого століття містами вже їздили автомобілі, в небі ширяли аероплани, містяни спілкувалися між собою телефоном і телеграфом, а міські вулиці та будинки освітлювалися електрикою. Проте селяни немовби боялися прогресу – і доктор, та ще й зовсім молодий, приїхавши з міста, все одно насторожував, навіть часом лякав їх своїми діями. Власне, з цим Шереметові вже доводилося стикатися в практиці. Час допоміг змінити ставлення до себе, зміцнити довіру.

Здається, треба все починати спочатку.

Відсторонивши Катерину й водночас зиркнувши на Семена, що зацікавлено тупцяв у дверях, Артем наблизився до ліжка впритул, нахилився, взяв бліду схудлу Марусину руку в свою, шкарубку й посічену шрамами, намацав пульс, а тоді сказав тихо, заспокоюючи:

– Сама. Звісно, сама. Люди завжди видужують самі. Лікарі лише помагають.

Ритм пульсу йому не сподобався: аж надто слабкий. Торкнувся лоба, відчув: пашить, мов із розпаленої взимку грубки. Спохмурнів ще більше, чудово розуміючи, що всякий висновок лишиться тільки діагнозом. Навряд чи в цих умовах він зможе тут, у Трипіллі, її вилікувати.

Спитав Катерини, не повертаючись:

– Що було, як почалося? Коли? Кажіть усе до ладу.

– Позавчора, надвечір, живіт у неї заболів. Каже – сильно, – пояснила свекруха. – Думала, мо', з'їла вона щось. Тягне ж до рота все, що трапиться…

– Ма – амо… – слабко протягла Маруся.

– Не мамцяй мені, – відмахнулася та. – Почала потім блювати. Так вивертало її, думала: кишки зараз вилізуть через рота. Ще води перевареної давала їй пити. Спаскудила, думаю, все нутро, то хай промиється добре. Нічого, наче попустило, спала трохи. А вчора не може встати, вся горить, знову її нудить. Рук підняти не може, мліє, нічого не їсть, – замовкла, а тоді додала вже трошки тепліше й жалісніше: – Шкода дівки. Згасає, бачу, свічкою тане. Добра, справна, роботяща. Син зник, тепер ось Маруська… Вона ж як рідна вже…

– Живіт і зараз болить? – запитав Шеремет хвору.

Замість відповіді та мовчки кивнула, торкнувшись рукою болючого місця. Глянувши на Середу через плече, Артем коротко кинув:

– Геть. Гуляй звідси.

Навряд чи той збирався виконувати наказ. Та, наразившись на Катеринин погляд, незграбно розвернувся й погуркотів чобітьми геть з хати. Підсмикнувши рукави сорочки, Шеремет присів на краєчок ліжка, взявся за край ковдри й потяг до себе. Квола рука щосили вчепилася в неї, та Артем виявився дужчим. Мовив:

– Не треба боятися. Я лікар, усе добре.

– Чого треба? – підозріло запитала Катерина.

– Гляну живіт. Заголити б…

– Я тобі зараз як заголю…

Хоч момент був дуже серйозний, проте Шереметові захотілося водночас сміятися й плакати. Стримавшись, навіть прикусивши розбиту нижню губу, сказав, підводячись:

– Добре. Я вийду. Ви підніміть їй сорочку, до грудей. Накрийте весь низ ковдрою. Мене цікавить тільки живіт, – а тоді, подумавши, додав: – Самі ж просили вашого отамана, Зеленого, щоб доктора знайшов. Ось, я прийшов. Мені назад іти, скаржитися, що ви мене слухатися не хочете?

Катерина побурчала тихенько собі під носа. Але більше не заперечувала, не опиралася. Кивнула на двері, Артем слухняно вийшов. Не надовго, дуже скоро гукнули назад. Тепер Маруся лежала, випроставшись, голічерева, руки пустила вздовж тіла, спідня сорочка була старанно підіткнута під грудьми, живіт нижче від пупка прикривала ковдра. Свекруха з грізним і заразом стривоженим виглядом стояла в головах, не спускаючи з чужинця очей. Не зважаючи на її суворість, Шеремет торкнувся живота, кладучи на нього не всю долоню, а лише пальці.

Те, що відчули пучки, Артемові не сподобалося.

Бо підтвердило погані припущення. Живіт був твердий, немов черевину стисли сильні спазми. А втім, мабуть, так воно і є: коли біль гострий, то організм мимоволі захищається. Знову провівши рукою по вологому лобі та блідих, але дуже гарячих щоках, Шеремет замислено пожував губами, накрив живіт сорочкою й випростався.

– Я чув, вона не доносила дитини.

– Викинула, – кивнула Григоренчиха. – Як сталося, не знаю. Шостий місяць носила, наче не підривалася дівка ніде. Я ж дбала, гляділа: то ж мого сина дитя, онук би був…

– Коли це сталося?

– Мо', тиждень чи днів десять тому… Не рахувала я. Тепер, знаєш, одним днем живемо. Добре, хоч батько Зелений при владі. По селах кацапи хліб не збирають, бояться. Зовсім би ноги простягли.

Шеремет слухав її одним вухом, тер неголене підборіддя й думав про своє.

– Де було? Викидень де? Тут, у хаті, чи на вулиці? До повитухи водили?

– Є повитуха, баба тут одна в нас, як і кругом по селах, – підтвердила Катерина. – Тільки нащо, як Маруська не обродилася? Поралася у дворі, біля курей. Там і впала. Я не відразу почула, прибігла – вже лежить, спереду все в крові… Ой, ну його! Завела до хати, збігала по бабу. Та й без неї все стало ясно, я теж не дурна. Слава Богу, пожила вже на цьому світі…

– Ще б вам помирати, мамо, – тихо озвалася Маруся.

– Та мовчала б уже. Горе з тобою…

– Правда, горе, – погодився Шеремет. – Справа дуже серйозна. Здається, це перитоніт. Іншого на думку не спадає.

– А це що таке розумне?

– Пояснювати довго й не треба вам воно, Катерино, – зітхнув Артем і знову глянув на хвору. – Якщо коротко, то ви після того, що сталося з невісткою, або зовсім не помили її, або помили теплою водою, та запізно й недбало. Усередину зайшла інфекція, таке трапляється. Нечасто, але не пощастило саме Марусі. Почалося запалення всередині, абсцес.

– Що?

– Невеличкий гнійник, – терпляче пояснив Шеремет. – Нарвало в неї всередині. А потім за якийсь час прорвало. Ось, маєте тепер. Якщо так лишити, гною не відкачати – помре, – сказав і тут – таки додав: – Уже вибачайте, але так є.

Григоренчиха зойкнула, затуливши долонею рота. А тоді машинально поправила ковдру, накривши невістку, і запитала:

– А вилікувати можна?

– Поки процес не смертельний. Та без операції – ніяк.

– Різати? – знову зойкнула Катерина. – Отут?

– Є куди перенести – несіть. Але навряд чи вона витримає. Краще хай лежить, де поклали. Різати, звісно. Без цього ніяк. Не така вже й складна операція. Дренаж потрібен, відкачати зсередини гній. Потім зашити. Для цього весь живіт розрізати не треба. Були б інструменти потрібні, я б спробував.

– Не помре? – підозріло зиркнула на нього Катерина.

Шеремет хотів бути чесним.

– Не знаю. Ще трохи потягнете – шансів менше буде. Проте різати кухонним ножем, самі розумієте, не буду.

Тітка Григоренчиха перевела погляд з лікаря на Марусю, потім – назад.

– Батька треба, – мовила нарешті. – Зеленого.

– Він доктор хіба? До чого тут ваш Зелений?

– У Трипіллі він усе тепер вирішує. Мо', підкаже…

Неприхований захват селян своїм отаманом уже почав відчутно дратувати Артема.

– Що він може підказати? Операція потрібна – не отаманове слово.

– Без тебе знаю, – огризнулася Катерина. – Я грамотна, в церковній школі вчилася. Книжки колись читала, не по складах. Не думай, що один такий мудрий. Ач, панич… Інтелігенція… Ми теж не з гною виросли. Не дивися, що село.

– До чого тут…

– Замовкни! – гримнула раптом Катерина. – Фельдшер у нас був. Загув. Але щось там у нього лишилося. Усяке лікарське приладдя. Ще від доктора, який у нас був за царя. Батько отаман повинен дозволити те все взяти. Люди в нас хліб сіють. Лікарської справи не навчені.

Шеремет ураз відчув полегшення. Значить, є надія.

– Тоді не тягніть, Катерино… Як вас…

– Досить Катерини. Чи хоч тітки Катерини. Мене всі так звуть, – милостиво дозволила Григоренчиха. – Треба хлопця негайно послати до отамана. Хай вже там думають. Сиди тут, я зараз прийду. Годувати ж тебе треба, як взявся.

Лишившись із Марусею сам на сам, Шеремет знову поклав руку їй на живіт. Молода жінка далі лежала, заплющивши очі й тяжко дихаючи. Однак її квола худа рука сама посунулася вбік, пальці легенько торкнулися Артемової правиці. Видихнула, ніби востаннє:

– Я жити буду?

– Куди дінешся.

Щоб підбадьорити, Шеремет пересунувся ближче, торкнувся розпатланої чорної гриви. Шершава долоня попестила її, раптом захотілося приголубити Марусю, мов рідну. Чому таке на нього найшло, він не міг собі тепер пояснити. Хоч відповідь ніби й крутилася в голові.

Той, чиє життя зовсім недавно дивом було врятоване, підсвідомо прагне віддати комусь цей борг. Тобто сам прагне врятувати чиєсь життя.

6

Таких операцій Шеремет давненько вже не робив.

Правда, це як сказати: ще в січні, в київському шпиталі, дренував черевну порожнину петлюрівському підхорунжому, блокуючи абсцес. Тоді справа була куди серйозніша: перед тим оперували того вояка, витягаючи кулю з живота, а коли зашили, то згодом виявилося, що занесли інфекцію. Усередині почало гноїтися, Артемові довелося все робити швидко. Але тепер, коли люди справді не можуть до пуття розібратися, хто з ким і хто проти кого, і ладні міряти час кожним прожитим днем, Шеремет утверджувався в думці, що там, біля дніпрових плавнів, для нього почалося зовсім нове життя. Можна сказати, з чистої сторінки.

Ну, а в своєму новому житті він, лікар, мусив лише згадувати, як треба робити ті чи ті хірургічні операції. Добре, що серед медичного причандалля, що його покинув фельдшер – утікач, знайшлося кілька ампул з морфієм. Упорснув Марусі, щоб була хоч якась анестезія, та все одно попросив свекруху прив'язати хворій руки до ліжка, щоб та, бува, ненароком не завадила операції. Знайшлися і скальпель, і дренажні трубки. Навіть лишилися спеціальні медичні нитки.

Упоравшись, відчув раптом неймовірну втому. Таку сильну, що не міг твердо триматися на ногах. Григоренчиха почала щось говорити. Але Артем відмахнувся, звелів сидіти коло хворої, води не давати, як проситиме, змочувати лише губи, зварити їй на потім міцний курячий бульйон. А сам ледве додибав до лавки, на якій для нього вже намостили сінника. Щойно вклався, як упав у темну безодню. Летів, летів, летів, летів…

А прокинувшись, не відразу й згадав, де він і що за вікном – ранок, день чи вечір. Здалося йому, що все дотепер було сном – довгим, тривалим, бажаним, зовсім іншою реальністю. Насправді ж він досі лежить на брудній підлозі в камері губчека й марить. Однак швидко опанував себе і рвучко підвівся. Запаморочилося в голові, але це теж скоро минуло. Ступив на вкриту постілкою глиняну підлогу і завважив, що чоботи з нього, сонного, зняли. Пройшов до хворої. Маруся міцно спала. Дихала рівно. Крім них двох у хаті нікого не було.

Натягши чоботи, у самій сорочці, Артем вийшов у двір. Тітка Григоренчиха поралася там, почула, як він вийшов і повернулася. В очах не було вчорашньої недовіри, хоч і особливої турботи там теж не помітив.

– Добре виспався? – запитала й, не дочекавшись, додала: – Хропів на всю хату. Я тебе за носа смикала, як чоловіка мого, царство небесне. Теж любив похропти, насобачилася.

– Довго спав?

– Уже білий день. Пополудні. Нічого, батько велів тебе не чіпати.

– Зелений? – перепитав Шеремет.

– Еге. Був тут рано, приходив.

– Він часто до вас заходить?

– Наш отаман про всіх дбає, – суворо зауважила Катерина. – Але тебе чогось хотів. Спитав, як Маруся. Нічого, кажу, житиме.

– Невже так і сказали?

– Та ти ж, хлопче, сам учора пообіцяв. Чи збрехав?

– Тепер одужає, – кивком підтвердив Артем. – То навіщо мене ваш отаман шукав?

– Бог його знає, – почув у відповідь. – Знаєш, батько отаман не розказує кожному двору, що в нього на думці. Як прийшов сам, не прислав нікого, то, значить, діло важливе. Скажи краще, що далі з Маруською?

– Молода. Здорова. Вибереться, – запевнив Шеремет. – Поки хай лежить, не встає. Інакше шви розійдуться, горе буде. Доведеться ходити, носити з – під неї. Доглядати. Санітарок отаман Зелений про такий випадок навряд чи має.

– То без тебе розберуся, – буркнула Григоренчиха. – А ти не гуляй. Ходи сюди, погодую, збирайся і йди до отамана. Наказав, щоб ти з'явився.

– Ото так і наказав?..

– Тобі кажуть – ти роби! – відрубала Катерина.

…Зелений справді був у своїй штабній хаті. Разом довкола стола зібралося ще кілька чоловіків, приблизно однолітків, усі з помітною військовою виправкою. Служачи у війську, Шеремет навчився розпізнавати таких з першого погляду, навіть коли чоловіки просто сидять, нічого не роблячи. Очевидно, всі вони були сотники, наближені до самого отамана, і Артем потрапив на військову нараду. Щойно зайшов, розмова припинилася. Зелений кивнув, не підводячись з місця, жестом звелів підійти ближче і промовив:

– Кажуть, полікував дівку. Не дав померти, га?

– Хто на що вчився, – стримано відповів Шеремет.

– То як, лишаєшся? Я силою не тримаю. Але мені тут, у Трипіллі, як кажуть, на хазяйстві, в республіці, грамотний медик не завадить.

– Де республіка? – не зрозумів Артем, не припускаючи, що отаман говорить серйозно.

– Ти тепер на її території, – відрубав отаман. – Її створила трипільська громада, а жодне інше визнання мене не цікавить. У нас народна радянська влада, справедлива, без жидів та комуністів. Отака правильна.

– Це я вже чув.

– Ще раз послухай!

Зелений підніс голос, не забуваючи стежити за реакцією своїх сотників. І Шеремет відзначив: свого отамана вони сприймають схвально, а він говорить те, що його побратими хочуть чути. Тож Артем промовчав, щоб уникнути непотрібних дискусій. Не зовсім розуміючи, навіщо отаманові розпинатися отак перед звичайним київським лікарем, який віднедавна навіть сам для себе – ніхто. Людина без документів, речей, родини й даху над головою. Та ще й одягнений у чужі речі.

– Я проти радянської влади, – мовив спокійно. – Ви, пане Зелений, чи як вас там, маєте цілковите право думати, що я з такими переконаннями автоматично стаю противником вашої самопроголошеної республіки. Правду кажучи, ви маєте тут досить влади, щоб віддати наказ, – і мене розвіють за вітром. Одні більшовики не встигли зробити цього вчора, другі мають шанс виправити помилку.

Зелений підвівся.

Коротко й сильно змахнув рукою, а тоді стиснутим кулаком улупив по столу.

Один із сотників схопився за кобуру, збираючись вирвати звідти нагана. Схрестив погляди з отаманом, забрав руку, заспокоївся. Зелений сів, склав руки перед собою поверх стола й подивився на Шеремета знизу вгору.

– Помиляєшся ти, – промовив уже спокійніше. – І я так собі думаю: подібних до тебе ще ціле море. Значить, будемо переконувати. Нічого, є в мене хлопці з добре виструганими язиками. А хто не вміє густо балакати, для тих у нас знайдуться шаблі та револьвери.

– Силою переконаєте? Чим же тоді ви кращі за губчека?

Артем думав, що Зелений зараз знову спалахне. Але той вислухав мовчки, вперся руками на стіл, підвівся, вийшов, став навпроти Шеремета. Тепер вони опинилися віч – на – віч.

– Свою силу, пане докторе, ми вже не раз показували цій жидівській владі, яку ти й такі, як ти, хто не навчився ще думати, плутає зі справжньою радянською.

– Хіба є різниця?

– Є. Розкажу тобі таку бувальщину. Тут недалеко є село, Горпинівка. Приїхали туди червоні, загін у сотню шабель, з трьома кулеметами. Зібрали людей, вийшов до них комісар, каже: ми, мовляв, нова влада, радянська, будемо робити на селі вибори. Такий закон, значить: кого народ обере, той і буде в них за начальство. Правильно, хай будуть вибори, ніхто не перечив. Будемо вибирати, кажуть люди. І ну називати своїх, місцевих, кому довіряють. А комісар: ні, каже, пождіть. Дістає списки, роздає. Ось за цих людей можете голосувати. Народ, ясна річ, не хоче, бо не знає нікого. Комісар: то зараз виправимо. Цих усіх, що в списках, червоні привезли з собою. Мені потім говорили – там самі жиди. Ну, Бог би з ними, були в Горпинівці при цукровому заводі свої жиди. Як уже на те пішло, могли б їх висунути, бо то свої, за них можна й проголосувати. Так чесно, хіба ні?

– Мабуть, – відповів Шеремет, ще не до кінця розуміючи, куди хилить отаман.

– Бач, правда. Комісар – зайда – так не думав. Ніяких, каже, місцевих. Ми радянська влада, нам видніше. Знайшлися хлопці серед селян, вийшли до зайд. Кажуть: не буде такого. Зробімо так – ваші проти наших. Народ же мусить обирати. А їм: білогвардійці ви, контра, радянській народній владі не довіряєте. Значить, вороги. А з ворогами розмова коротка. Там їх троє було, сміливих. Усіх тут – таки забрали, кинули в хуру, повезли кудись. Розігнав комісар усіх по хатах. Дав часу до ранку. Як не прийдуть голосувати за тих, кого привезла влада, значить у Горпинівці – гніздо білогвардійців. Ще як дізналися, що ті троє служили свого часу в царській армії – все. Достеменні служки старого режиму. То що ти думаєш? Уночі люди самі зібралися, ранку не чекали. Були по хатах відрізани, хтось узявся за вила. Словом, накинулися гуртом. Кого не постріляли, ті самі втекли. Ось що я називаю переконувати силою. Селяни боронилися від чужих. Тому вже ранком на майдані в Горпинівці обрали отамана. Серед своїх. Така, пане докторе, справжня радянська влада. А не жидівська комуна, яку тут нам хочуть нав'язати.

– Хочете сказати, я справжньої радянської влади не бачив?

– Що мені тобі говорити? Кожен бачить, що хоче. Не захочеш – не розгледиш. І якось так виходить у нас уже другий день: почнемо ніби про справи говорити, а виходить, я тебе за щось агітую.

– У мене теж таке враження, пане отамане.

– Для чого мені тебе агітувати чи, там, переагітовувати? Піді мною більше трьох тисяч шабель, у мене своя республіка, більше нічого не треба. Аби нас не чіпали й давали жити. Не віриш, не лишишся в Трипіллі – іди з Богом, куди ноги винесуть. Тільки зрозумій, не дурний же, тепер не вийде десь тихо пересидіти. Треба вирішити, за кого воюєш. Бо війна ж кругом. Цього ж ти не будеш заперечувати?

– Війна, – погодився Шеремет. – Громадянська війна. Тут кожен за себе і всі проти всіх. Не збираюся я ніде пересиджувати. Навоювався, буває. Сам за себе не зможу, за радянську владу не буду. У вас, я так чув, із Петлюрою якісь негаразди. Ну, а я хочу з часом пробратися на Поділля, до нього. Директорія тепер там, іншої дороги для себе не бачу. Хіба… – він затнувся, і Зелений підбадьорив:

– Ну – ну, що таке?

– Дівчина ця, Маруся… Операцію робив їй учора. Не виженеш – побуду біля неї, поки не стане на ноги. Усе – таки я лікар, не можна кидати пацієнтку.

– То як собі знаєш. А щодо Петлюри… Усяке було. Але нині мені з ним не по дорозі. Не робитиму і як Григор'єв[22]22
  Григор'єв Никифор Олександрович (1888–1919) – один із лідерів українського повстанського руху 1918–1919 років. Пройшов шлях від кадрового офіцера російської імператорської армії до самопроголошеного гетьмана України. У різний час воював як на боці радянської влади, так і проти неї. Убив його отаман Нестор Махно, звинувативши у погромах та дискредитації повстанського руху.


[Закрыть], чув про такого? То туди біжить, то сюди…

– Чув. Його загони наче воювали на боці Директорії.

– Я теж якийсь час намагався дружити з Петлюрою, – нагадав Зелений. – Тільки Григор'єв, коли з ним розсварився, став під червоні прапори. Мені ж хоч і не по дорозі з Директорією, але з більшовиками так само. Нехай. Григор'єв ще прозріє… Але не про нього мова. Про Петлюру. Точніше, про отамана Оскілка, що під ним ніби ходить. Ти ж в Оскілка числився, навіть, казав, трошки знаєшся з ним?

– І тепер казатиму, – Артем далі не міг вловити плину отаманових думок.

– Ось чому я тебе гукнув, пане докторе. Моє посольство збирається навідатися до нього. Чули, він з Петлюрою вже не в згоді. А мені треба військової підтримки. На Київ ідемо, отак.