Текст книги "Справа отамана Зеленого"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Частина друга
Трипілля

Село не одержує ані потрібних продуктів, ані знарядь виробництва. Воно сидить без одягу й світла. У такий вкрай гострий і небезпечний момент з'являються гасла, які не мають аніякісінького практичного значення, але бунтують село проти нової влади.

З доповідної записки уповноваженого РРФСР Давида Гопнера – Володимиру Леніну 9 квітня 1919 року

Київська губернія, квітень – липень

1

Куди вели, Шеремет не уявляв. Спробував запитати, проте у відповідь почув спершу «куди треба», а потім – «до отамана». Відтак замовк, зрозумівши: довідатися щось у своїх рятівників годі. Він не міг до кінця пояснити собі, чого сподіватися далі. Якби ще ці бійці розстріляли на місці чекіста Дзюбу після Артемових викриттів, то він, певна річ, розібрався б, як треба поводитися. Але тепер Яків був такий самий бранець, як і Шеремет. Тож, здається, повстанці до них ставляться однаково.

У тому, що на чекістів налетіли бійці селянського повстанського війська, Артем не сумнівався. Коли згадали Зеленого, збагнув, куди йдуть. Уже чув, що цей отаман гуляє на своїй вотчині, в Трипіллі та його околицях. Це нарешті допомогло Шереметові розібратися, де він є.

Їх вивезли в напрямі до Обухова. Та навряд завезли далеко від київських околиць, щоб розстріляти й закопати в землю. Подумаєш, чергова партія контриків…

Артем хоч і був військовий лікар, проте мав дуже малий армійський досвід. Тому досить легко знайшов відповідь на питання, чому селяни виникли раптом саме тут. Цілком може бути, – так, напевне, і є, – що невеличкий загін повстанців опинився неподалік міської околиці, щоб учинити якусь партизанську акцію. Або ж розвідати територію. Щойно подумав про це, як підслухав коротку розмову бійців. Розвіялися останні сумніви: карателі з губчека справді наскочили на розвідний дозір Зеленого.

З того всього Шеремет міг зробити тільки один висновок.

Дозорців, як відомо, просто так не висилають. Значить, отаман щось замислив, запланував і найближчим часом почне діяти.

Безперечно, йдеться про військову операцію проти більшовиків. Артемових знань, уявлень, а головне – досвіду спілкування з червоними вистачало, щоб чітко сказати собі й при нагоді будь – кому іншому: військову потугу ворог має. Торішньою поразкою навчений. Цього разу більшовики вчепилися в Україну міцно. Недарма перенесли столицю своєї УСРР до Харкова. Адже Київ, де комуністів після кривавих погромів минулої зими містяни категорично не сприймали, навряд чи міг стати пристановищем керівних органів.

Повстанські отамани, які почали діяти по всій губернії, не визнавали жодної з влад – від Скоропадського до Директорії. Судячи з того, що почув Шеремет, їздивши від села до села, спільної мови з більшовицькими керівниками селяни також не знайшли. Тож цілком логічно було перемістити столицю якнайдалі від казана, в якому повсякчас бурлить таке небезпечне вариво, як сліпа стихія народного бунту.

І не треба бути військовиком, аби усвідомити: саме Київщину в тій ситуації більшовики підсилили своїм військом. Хай там як, але влада будь – кого з отаманів поширювалася хіба на кілька довколишніх сіл разом із прилеглими хуторами або й обмежувалася його вотчиною. Навіть якщо в кожній сільській хаті була добре змащена зброя, яку щедро постачала попередня війна, однаково отаман не міг виставити проти регулярного війська багато бійців.

Поки йшли, здебільшого мовчали. Заговорити, звісно, кортіло. Їх вели до отамана Зеленого, про якого він по селах дечого наслухався. А більше нічого й знати не треба. Проте Артема гризла одна думка, можна сказати, невідчепна.

Він щойно уник смертної кари. Але все одно попрощався з життям назавжди. Коли ж найближчим часом отаман, до якого його ведуть, не вирішить інакше і не засудить на смерть, то Шеремет знав, із чого почне своє друге, нове життя.

Прологом до початку має стати смерть Якова Дзюби.

Не відаючи, як це зробити й чи взагалі вийде порішити його так скоро, як хочеться, Артем пообіцяв собі будь – що виконати цей задум, поставивши покарання вусатого чекіста за найближчу мету свого нового життя.

Раз по раз він зиркав на ворога. Той ніби не помічав – упевнено простував попереду, не озираючись. Була мить, коли Шеремета гостро зацікавило, про що Дзюба тепер думає і чи журиться чимось узагалі. Хотів навіть спитати, скільки, мовляв, проживе ще…

Та Якова ніби й не турбувало власне майбутнє. Ішов, розправивши плечі, так ніби став жертвою непорозуміння і всі довкола знають про це. А що зв'язали – то виконують наказ. Порядок, так заведено. Сам би чинив так само: інших дій не зрозуміло б начальство, ще й догану міг дістати чи сісти за порушення на кілька діб у холодну. Причини такої впевненості Артем зрозуміти не міг. Тож мовчки дивився Дзюбі в потилицю, ніби читаючи потаємні думки вусатого чекіста.

Самі ж повстанці їхали верхи. Коней перед тим лишили далі, в підліску. Коло них чатував наймолодший, зовсім ще хлопчик, який на вигляд мав не більш як шістнадцять років. Звісно, для бранців коней з собою не привели. Але й ніхто з бійців не збирався саджати полонених собі на спину. Шереметові й Дзюбі спершу довелося навіть бігти підтюпцем, щоб не відставати. Однак довго так тривати не могло. Вершники це скоро відчули й відтоді повели коней так, щоб піші могли йти поруч, широкими кроками, не гальмуючи руху розвідників.

До того ж після короткої сутички всім відразу стало зрозуміло: пліч – о–пліч цих двох бранців не ставити. Через це Артема з Яковом розділили, й вони трималися ніби затиснуті між кіньми. Коли – не – коли вершники трохи виривалися вперед, і тоді Дзюба наддавав бігу, ніби змагався з конями, хто швидший. Шереметові не хотілося бавитися. До того ж тортури й голод виснажили його і, на відміну від ситого та здорового чекіста, йому бракувало сил. Тому він часто відставав і мусив підбігати, бо чекати на нього ніхто не хотів.

Ішли відкрито, не ховаючись. Правда, попервах стереглися, тримаючи напоготові зброю. Але так було недовго. Тільки – но повстанці перетнули відому лише їм межу, як стали поводитися вільніше. Навіть почали перемовлятися, обмінюватися короткими, малозначущими фразами, не звертаючи на бранців аніякісінької уваги. Із цього Шеремет знову виснував: бійці вже ступили на свою, контрольовану їхньою військовою силою територію, а значить, незабаром усі будуть у розташуванні.

І не помилився. Щойно вони перевалили через пагорб, як побачили в долині село. Сонце на цей час уже піднялося в зеніт і почало звертати з полудня. Небо було на диво безхмарним, і яскраві промені без перешкод освітлювали картинку, що її неначе намалював провінційний пейзажист іще перед війною. Працюючи земським лікарем, Шеремет призвичаївся до акуратних сільських хат – мазанок, які от – от потопатимуть у розкішній весняній зелені, а згодом укриються цвітом яблунь, аличі, вишень та абрикос. Усе довкола мало буденний, мирний вигляд. Скрізь панував дивний сонний спокій. Наче Шеремет і не лежав зранку в брудному заґратованому підвалі з присохлою на стінах кров'ю. І немов там, у Києві, нема ніяких каральних акцій, а конвеєр чрезвичайки не працює на повну потужність і не мучить тіл, живлячись нелюдськими криками болю.

Недалеко від сільської околиці їх зупинила варта – озброєні чоловіки в легеньких кожушках та армійських шинелях з відпоротими відзнаками. Довго не затримували, просто поцікавилися, кого це ведуть до отамана. Цілком удовольнившись відповіддю, сказали:

– Батько розбереться.

Не стримавшись, Шеремет спитав:

– Як зветься ваше село?

– Як і раніше, Трипілля, – охоче відповів котрийсь із вартівників.

– Столиця, – не без гордощів додав інший.

– Чия?

– Наша, – коротко промовив вершник, обіч якого весь час ішов Артем, і легенько вдарив коня нагаєм по крижах. – Вйо, там тобі все розкажуть, паничу.

– Отакої! – вирвалося в Шеремета. – Чому відразу панич?

– На себе глянь, – почулася незлобива відповідь. – Скажи ще – гречкосій.

Заперечувати було марно, і Шеремет знову напружився. Наслухавшись, як сільські ватажки ставляться до тих, кого тепер звуть буржуями, Артем раптом відчув, що може потрапити з дощу та під ринву. І суд місцевого батька отамана може бути похіпливіший за більшовицьке правосуддя. Зрештою, для слідчого Гусика, чекіста Ананьєва і селянського повстанця він і такі, як він, – класові вороги.

Дивно, але небезпідставні Артемові побоювання розвіяв Дзюба. Точніше, не сам вусань, а його безтурботний вигляд. Або Яків щось – таки знав про свою подальшу долю, або завжди був такий безоглядний. Його не вбили на місці, хоч і запідозрили, що він – чекіст. Виходить, можна сподіватися, що далі теж щаститиме. Хай там як Шеремет хотів голіруч задушити Дзюбу, а потім померти з чистим сумлінням, видимий, хоч і показний спокій його заклятого ворога мимоволі додавав певності йому самому.

Поки полонених вели сільськими вулицями до центрального майдану, де бовваніла церковна баня, на них дивилися самі жінки й старі діди, проводжаючи чужинців цікавими очима. Якийсь хлопчина показав Шереметові худенького кулака. Інший, трошки старший, простяг руку вперед і скрутив дулю, націливши її на нього, немов револьверне дуло. «Мають за ворогів», – примирився з невеселою думкою Артем. Чого – чого, а от дружнього ставлення до себе він поки ні від кого не відчував.

Нарешті біля однієї з хат вершники зупинилися, спішилися. На подвір'ї стояли припнуті коні. Під тином примостилася запряжена бричка. У глибині двору Шеремет розгледів віз, на якому стояв максим. Біля самої хати якась молодиця, зібравши волосся під білий очіпок, вправно орудувала саморобним квачем, вимазуючи стіну розчиненою у відрі з водою крейдою. Коли б не кулемети на возах та озброєні суворі селяни, це був би зовсім інакший світ – такий, де нема революцій і воєн, губчека й більшовиків, де життя йде своїм звичним, давнім ладом.

Глянувши байдуже на прибульців, молодиця сховалася зі своїм квачем за рогом хати. Вартівник був і тут, на подвір'ї. Уздрівши старшого розвідника, махнув йому й миттю зник за дверима. Так само швидко повернувся і сказав:

– Заходь. Чекає.

– Вас гукнуть, – кинув розвідник полоненим і квапливо зайшов до хати.

Шеремет зрозумів: це штаб.

Довелося нудити світом. На ногах він ледве тримався, проте сісти ніхто йому не запропонував. Єдине, що лишилося, – впертися задом у тин і так стояти, щоб не завалитися.

Дзюба й далі тримався спокійно. Навіть спробував попросити закурити, наразився на лайку, знизав плечима й облишив намір. Глянувши на мовчазного Шеремета, підморгнув, вишкірився, спитав:

– Ну що, дядьку? Разом тепер?

Артем не відповів. Не хотілося заходити з ворогом у балачки. Та й, чесно кажучи, не зовсім розумів, що Яків хотів цим сказати, якої реакції сподівався. Дзюба ж знову підморгнув, тепер уже іншим оком, розправив плечі, ніби хотів злетіти в небо. Правда, замовк надовго. Стояти далі Шереметові була несила. Що буде, то й буде. Він зігнув коліна, сповз по тину на суху квітневу землю і якнайзручніше примостив сплутані за спиною руки. Зухвало глянув на своїх охоронців, проте ніхто нічого бранцеві не сказав.

Нарешті двері прочинилися. Звідти вигулькнув розвідник і махнув рукою:

– Розсілися? Катайте сюди, отаман із вами говоритиме. Тут усе й вирішимо.

Шеремет хотів був підвестися сам, та не зміг. Побачивши це, один із бійців підхопив його попідруч і допоміг випростатися. Поки охоронці воловодилися з Артемом, Яків сам хапливо посунув до штабу, випередивши Шеремета.

І не скажеш, що на смертний вирок поспішає.

2

У хаті за столом сиділи двоє чоловіків.

Обоє – в зелених френчах, погони з плечей зрізані. Один – високий, із широким відкритим лицем, пишною каштановою кучмою та доглянутими, чепурними вусиками – перетяг себе навхрест ременями. Вони легенько похрускували, тільки – но той чоловік намагався поворухнутися. Він примостився на лаві, зайнявши собою майже весь центр стола.

Його товариш сидів на лавці скраєчку. На вигляд був не набагато старший за Артема. Можливо, вони були однолітки. Чорнявий, середній на зріст повстанець не був подібний до мужика, в якому безпомильно можна вгадати селянина. Він випромінював не лише силу, а й шляхетність і скидався на вишколеного в царських казармах нижнього чина, що завдяки талантам і особистим якостям швидко вибився в офіцери. Його справжню чоловічу вроду підкреслювало гладенько поголене лице. Без портупеї, лише підперезаний широким ременем. Видавалося, що цей, із гострим обличчям, або начальник штабу, або отаманів ад'ютант.

Дійшовши висновку, що високий чоловік – не хто інший, як сам батько, Шеремет ступив ближче до стола й відтіснив Дзюбу плечем. Хотів був щось сказати, та раптом замовк з розтуленим ротом. Не міг дібрати слів. Не знав, як треба триматися перед повстанським отаманом і що слід говорити.

Виручив гостролиций. Пружно підвівся, наблизився, заклав руки за спину, зміряв оком обох і мовив:

– Я Зелений – командир Першої київської повстанської дивізії. Тут мій головний штаб. Це, – кивнув через плече на вусаня, – сотник Дмитро Любченко – мій бойовий побратим. Вас затримав Панас Овчар – козак його сотні. Він уже розповів, що там і як було. Тепер ви розказуйте.

Значить, от він який – отаман Зелений…

Проковтнувши помилку й віддихнувши, Шеремет випалив:

– Мене звуть Артем Шеремет. Я лікар. Мене тримали в Києві, в губчека. Сьогодні вранці оцей, якого привели разом зі мною, командував нашим розстрілом. Його прізвище – Дзюба. Він наказав нам копати яму, могилу…

– Мені наказали! – вигукнув Яків, теж подавшись уперед. – Ви його не слухайте, браття! Він класовий ворог, а я ж свій, з – під Ржищева!

– Замовкни! – гаркнув зі свого місця сотник Любченко. – Відповіси, коли отаман скаже! З тобою поки не говорять.

– Еге ж, – погодився Зелений. – Стій, слухай і мовчи. До тебе ще дійде черга. А під Ржищевом, до речі, всякі водяться. Злапали якось одного. Пам'ятаєш, Дмитре? Хліб трусив у Стайках.

– Продрозверстка, – старанно вимовив довге неоковирне слово сотник. – Було таке. Приперся зі своїми шибениками. Агітував за комунію. Зібрав на майдані всю стайківську голоту, босоту, всіх п'яниць та й волає: ви, мовляв, нині опора новій радянській владі, – розказуючи, Любченко вовтузився на лаві, мостився і скрипів ременями, помітно запалюючись бо, видно, ті згадки досі не давали спокою. – Те саме торочив. Я ж, каже, свій, з – під Ржищева. Такий самий селянин. Пани його, бач, гнобили, змушували працювати на спиртозаводі…

– Та гнобили, гнобили, експлуататори, – підтакнув Зелений без ніякої іронії. – Тільки ж я таких бачив. Тамтих панів – кого погнали, кого повісили на гілляках. Нате вам, селяни, панську землю й панські заводи. Працюйте, освоюйте, робіть. Та ні ж, не хочуть, бач.

– Не хочуть, – підхопив Любченко. – Бо той агітатор каже, значить, голоті: хто зараз поможе з розверсткою, хто скаже, де в якого куркуля захований від народної влади хліб та інші надлишки, матиме за те десять процентів.

– Від чого? – Шеремет уже мимоволі почав утягатися в розмову.

– Як це від чого? Від усього, що сільські ледацюги з п'яницями поможуть більшовикам забрати в трудових людей, – пояснив Зелений і перевів погляд на враз принишклого Дзюбу. – Тож, земляче, ти тут земляцтвом своїм не козиряй. Краяни, знаєш, усякі трапляються. Як отой… Звали його як, Дмитре?

– Крук. Іван Крук, – нагадав сотник. – Мандат мені ще тицяв тоді. Думав, його мандат для мене щось значить. Коли моя сотня його валку під Стайками перехопила, верещав, наче порося різане – має право. Його влада, бач, уповноважила.

– Еге, влада, – на тонких губах Зеленого нарешті з'явилася усмішка. – Ще по селах ніхто нічого не сіяв. Весна лиш почалася, не орали навіть. А влада їхня присилає таких земляків по зерно, цукор, борошно – по все, що люди горбом заробили. І наготували для себе, аби пережити. То вони, бач, пруть сюди, з мандатами й декретами. Нічого, вже не сунуться. Роги обламаємо. Доведеться їм із селом торгуватися. Нехай починають переговори, як свербить. Не буде в губернії комун. Ніхто з тутешніх цього не дозволить. Ясно, земляче? – і відразу, ніби забувши про Дзюбу, знову звернувся до Шеремета: – Які в губчека щодо нас плани, може, чув?

– Зі мною про таке ніхто не говорив. Між собою при мені чекісти теж цього не обговорювали. Хіба… був сьогодні з нами один, ніби з ваших…

– Знаю, – кивнув отаман. – Хлопці впізнали його. Юхимчук Сидір, сотник, із близького оточення отамана Струка[20]20
  Струк Ілля (Ілько) Тимофійович (1896–1969) – український військовий діяч. У часи україно – російської війни – командувач Першої повстанської армії УНР. До 1914 року – вчитель. Під час Першої світової війни служив на Балтійському флоті. З 1917 року брав участь у створенні українських збройних сил. 1919 року, коли Директорія відступила з Києва, лишився в Чорнобильському повіті, мобілізував довкола себе тисячі повсталих селян. В описаний період під його орудою було близько 35 тисяч повстанців.


[Закрыть]. Чув про такого?

– Ні, – признався Шеремет.

– Ну, а ти? – Зелений усім тулубом повернувся до Дзюби.

– А я, батьку отамане, чув про все і всіх! – відрапортував той. – Тільки чув, більше нічого не знаю. Я в чека тую випадково вскочив. Демобілізувався, а коли зовсім уже чесно, то втік. Гвинтівку розбив об стіну, викинув, пішов додому. А в моєму селі гайдамаки хату нашу спалили. Добре, що пішов тоді, ще в царську армію, нежонатим. Став би ще й удівцем…

– Ти мені баки забиваєш? – поцікавився Зелений, але знову в його голосі Артем не почув ніяких лютих ноток – лише цікавість. – Якого дідька я мушу це все слухати?

– Він бреше! – вигукнув Шеремет.

– А тепер ти помовч, – урвав отаман Артема і перепитав: – То що ти хочеш мені довести?

– Озлився я на гетьмана, батьку отамане! – заторохтів Дзюба. – Повернувся назад до Києва. Не схотів лишатися в селі. От не знаю чому. Батьків давно поховав, ще до війни. У хаті брат старший жив, каліка від народження. Нога коротка. Зате, дівкам казав, щось інше довге. Одне Бог узяв, друге дав. Оженився, до жінки перебрався в хату. Його ж, кривенького, ніяка ще влада не чіпала…

– Ти можеш не тарабанити? – сотник Любченко грюкнув кулаком по столу.

– Чому ви його слухаєте? – втрутився Шеремет. – Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.

– Брешеш! – визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.

Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.

– Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, – підтримав свого побратима Зелений. – Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?

– Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.

– Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.

– Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, – охоче вів далі Яків. – Гетьмана вони скинули…

– Не вони, – перервав Зелений. – Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи – і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями – німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.

– Ну, то вже ваші справи, отаманські! – легко підхопив Дзюба. – Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі – хіба не дах над головою? Ось… Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.

– Куди? – суворо запитав Любченко.

Прозвучало це з – за отаманової спини коротко й несподівано. Зелений знову озирнувся на сотника, кивнув, повторив, пронизавши Якова гострим поглядом:

– Еге ж. То куди хотів тікати?

3

Дзюба відповів не відразу.

– Чорт його знає, – промовив нарешті, вперше за цей час відверто виявляючи непевність. – Правда, розгубився. Не до Петлюри ж вертатися. Навіть якби захотів, то далеко. Думав просто кинути все й вибратися з Києва. Там кругом по селах людей треба.

– Треба, – погодився отаман. – Піді мною більше трьох тисяч шабель, і люди ще йдуть. Струмочками пливуть. Чого ж раніше не тікав, скажи – но мені? Бо хоч так, хоч сяк, а мої хлопці бачили: людей там, де ти був, стріляли.

– Він убивав, – нагадав Шеремет. – І командував. Тепер викручується.

Яків повернувся до Артема всім тулубом. Вони стояли один навпроти одного, немов бойові півні, готові скубти один одному пір'я. Видовище псували зв'язані в обох за спинами руки. Затяті вороги мали оперетковий вигляд. Але Шеремет був певен, що навряд чи комусь іще можуть спасти на думку такі порівняння.

– Слухай, ти, буржую! – просичав Дзюба, витягши шию. – Я про себе розказав усе. Хто я, звідки, чому й кому служив. А ти язика прикусив. Знаєш, я твоєї особової справи не читав. Мені до сраки, за що тебе забрали. У нас… – тут – таки сплюнув і виправився, – у них, у чека, не розбирають. Не сортують, хто більший ворог владі, а хто менший. Гребуть усіх, хто не сподобався. Тільки ж не я тебе забрав! І хто тобі сказав, що я думав стріляти? У тебе, в інших…

– Не збирався?

– Ні! – вигукнув Дзюба.

Шеремет краєм ока помітив, що Зелений пильно стежить за ними й уважно слухає, зробивши вже, напевне, якісь висновки.

– Ні, не збирався! Моє діло – командувати, віддавати накази! Чи в тебе пам'ять коротка, буржую? То я нагадаю – сьогодні рано в губчека хто пробував комісара нашого, тьху, їхнього втихомирити хоч якось? Воно ж безумне, воно кокаїн у спирті розмішує й хлебче. Сам бачив! Не стріляв би я в тебе! Батьку отамане, не стріляв би я в нього! Наказ же виконують тільки солдати. А моє завдання – такий наказ віддати, я ж на службі! Служба така! Сам підневільний!

– Але ж ти стріляв! – розпачливо закричав Артем. – Стріляв! Він стріляв, пане Зелений!

– Кого я вбив? – відбрив Яків. – Дурню, мене лупнули лопатою по макітрі! Мені кров очі заливала! Скажеш, не били мене? Кого б я поцілив? Хто знав, що там їхні козаки – розвідники? Думаєш, я раніше накази виконував, а оце сьогодні вранці дозрів – та й по всьому? Відпускаю всіх, збираю загін, іду проти червоних? У вас усе так просто, в грамотних! Не кажу, що розумний. Тільки зараз скрізь таке робиться – розумніші за мене плутаються! Ось ти, вчений, поясниш мені, мужикові, за кого сьогодні слід бути?

– За себе, – процідив Шеремет і, зрозумівши, що це прозвучало не до речі, швидко виправився: – Тобто кожен мусить вирішувати сам.

– От я і вирішив! – переможно мовив Дзюба, знову випроставши спину й гордо розправивши плечі. – Сьогодні, виходить, мій день. Батьків дозір нагодився вчасно. Якби не сьогодні, то іншим разом чкурнув би з чека. Усе, як Бог планує.

– Віруєш? – спитав з – за стола сотник.

– Хрестили, – відповів Дзюба. – Не завжди лоба хрещу, бо комуністи – безбожники розстріляти могли, якби побачили. Та й раніше… Але вони церкви палять, а це мені не до мислі.

Отаман легенько ляснув долонями.

– Так, Якове Дзюбо. Із тобою мені все ясно. Правильно ти кажеш, – тепер Зелений пронизував поглядом Артема. – Чув, Шеремете? Він усе правильно говорить. Про себе все сказав: де, коли, як, з ким і чому. А ти за кого? Бо сам за себе – це проти всіх, чоловіче. Значить, і проти мене, проти нас.

– Дивний висновок.

– Який є. Ти, видно, чоловік – таки освічений. А я маю лише два класи школи. Тільки ж і ми, селюки, книжки читали. Тебе й таких, як ти, за грамотність поважали. А нашого брата як зловлять із книгою, то відразу до суду та в Сибір, на заслання. І все одно, ми не такі неписьменні…

– Я й не казав…

– То подумав! – Зелений підніс голос. – Ось чоловік про себе все чесно розказав. Таких, як він, що шукають кращої долі й сумніваються, Україною нині багато ходить. От хто ні в чому не сумнівається й усе для себе вирішив, то це кацапи й жиди! А ще комуністи! Усі вони агітують за комунію, за неї ж і вбивають. Іменем радянської влади грабують та ґвалтують по селах. А радянська влада – це не забирати останнього. Це забрати в панів своє, щоб селянин міг вільно працювати, торгувати, заробляти гроші, багатіти. Де багатіти, як не на своїй землі? Чужого нам не треба, свого б не забирали!

Шеремет уже зрозумів: Зелений, судячи з усього, осідлав улюбленого коника. Або, якщо глянути під іншим кутом, вкотре зачепив болючу для нього тему. Хоч як, а допит от – от міг обернутися на мітинг у стінах хати. Артемові ж найменше хотілося, щоб його цієї миті хтось агітував. Адже він мало не загинув.

Раптом Шеремет відчув, як з голоду йому закрутило в животі. Та й у горлі давно пересохло. На щастя, отаман, чи то сам зрозумівши, що палкі промови перед двома бранцями не дуже доречні, чи то вже вибалакавшись, трохи заспокоївся й повторив питання звичним, рівним тоном:

– То з ким ти був, Шеремете? З ким хочеш бути? Кому служив перед тим, як потрапив у чрезвичайку?

– У грудні вісімнадцятого року мобілізований. Був військовим лікарем у шпиталі війська Директорії, – спокійно відповів Артем. – Вибрався з Києва в складі Північної групи військ. Після поранення самовільно покинув свою частину й повернувся назад до Києва. Хотів знайти дружину. Далі ви знаєте.

– Бач, самовільно, – наголосив Зелений, у його вустах це прозвучало навіть урочисто. – З тобою теж не все гаразд. Так само не вирішив до кінця. А на людину он шкіришся. Із паном Петлюрою в мене, як я вже казав, свої рахунки[21]21
  У грудні 1918 року, зайнявши Київ за активною допомогою загонів Зеленого, Головний отаман армії УНР Симон Петлюра заборонив повстанським загонам мати зброю. Готуючись до урочистого параду на Софійській площі, він навіть викреслив з числа його учасників бійців 1–ї та 2–ї Дніпровських дивізій, чим образив особисто отамана Зеленого. Сам Симон Васильович пояснював свій явно невдячний вчинок бажанням запобігти анархічним діям вояків Зеленого, які начебто збиралися за три дні вирізати всіх гетьманських чиновників і багатіїв столиці. Невідомо, чи зеленівці планували погром. Натомість було очевидним: Петлюра позбавляв права на парад тільки ті підрозділи, які симпатизували радянській владі. Зелений же був на той час прихильником радянських поглядів, хоч розумів їх по – своєму. Переконаний противник влади Рад, Симон Васильович побоювався, що влада може перейти до рук лівих радикалів. Цей крок Головного отамана привів до появи першої великої тріщини в стосунках між новим українським урядом, Директорією, і зеленівцями. Заради справедливості слід сказати, що тодішній український уряд хоч і мав багато вад, проте справді не хотів запроваджувати на теренах України радянської системи.


[Закрыть]. Не такі, як з гетьманом чи німчурою. Ці хотіли повернути в селах усе назад, як було перед революцією. Жиди – комуняки й кацапська голота нас просто грабували. А Симон Васильович – буржуй, хотів нацькувати мене на радянську владу.

– Так наче ваше військо, пане отамане, теж проти радянської влади?

– Ми воюємо з комунами, – озвався Любченко. – Батько правильно каже. Там кругом засіли жиди, вони перетягають ідеї радянської влади на свій копил. Ці хоч не дурні. Розумні паскудники. Знаєш, чому не дурні? Бо самі проти нас воювати не йдуть. Затуркують голови кацапам, дають їм зброю до рук – ось тобі й маєш армію. Чого вони, по – твоєму, вас усіх змушували собі могилу копати? Бо самі, шолудиві, не знають, за який кінець ту лопату треба тримати.

– Оце так загнули, – Шеремет спробував усміхнутися.

– Правильно все, – підтримав Зелений свого товариша. – А про більшовиків скажу. Мене он твій Петлюра більшовиком узвав. Хотів за це розстріляти, а хлопців моїх роззброїти. Зуби обламав, сучий пес. Ну, а що тепер я сам проти більшовиків – то всі помиляються. Знаєш, скільки разів я помилявся, відколи зібрав армію? Ого – го! І нічого, помилки визнаю. Хлопці мені вірять, а то б не називали отаманом. У нас тут не призначають – обирають. Як колись козаки – запоріжці, може, чув?

– Читав Гоголя, – стримано відповів Артем.

– Та й ми читали! – підхопив Зелений і хтозна – який раз повернувся до Любченка, ніби дожидаючи від нього як не підтримки, то бодай схвалення слів і дій, а тоді знову глянув на полонених: – Ясно, Шеремете, чому я так вирішив з твоїм Дзюбою?

– А він не мій.

– Тим паче. Покаявся чоловік, бачу. Розв'яжи руки, Дмитре.

Трохи незграбно вибравшись з – за стола, сотник на ходу взяв з лавки гострого армійського тесака. Але мотузка не різав – спритно підчепив вістрям, послабивши пута, далі легко розпустив їх, а мотузок скрутив і кинув на стіл. Дзюба, розтираючи зомлілі зап'ястки, вклонився отаманові – не до землі, та все одно запопадливо.

– Цього не треба, – скривився Зелений. – Скажи краще при людях – покаявся?

– Авжеж, покаявся, батьку отамане!

– Тоді йди з Дмитром. Він вирішить, у яку тебе зачислити сотню. Дивись, незабаром у бою перевіримо, яке твоє каяття.

Ледве за обома зачинилися двері, як отаман запитав Шеремета трохи стомлено:

– А з тобою мені що робити?

– Що хочете, пане отамане.

Зелений на мить стис тонкі губи, примружив очі, зміряв Артема поглядом з голови до ніг, ніби щойно вперше побачив.

– Із Петлюрою мені не по дорозі, – нагадав він.

– А я бачив, що таке радянська влада, – відбрив Шеремет.

– Ти бачив більшовиків. Українська радянська влада – вона не жидівсько – кацапська.

– Для мене нічого не міняється, – Артем уперто правив своєї. – Совіти – це зло. Не буває чортів з янгольським крильцями. Називати можна по – різному – Люципер, Сатана, Диявол, Демон, Вельзевул. Однаково всі від чорта.

– Влади від Бога не буває.

– Росія скільки живе, стільки й називає царя помазаником Божим.

– Кацапи свого царя забили. Значить, вони вбили й свого Бога, хіба ні?

– Цікаво поговорити з вами, отамане.

– Тільки нема коли, – зауважив Зелений. – Ти зі мною, чи як?

– Ще не вирішив. Але вам я точно не ворог.

– Та й не друг поки що.

Взявши той самий тесак, отаман без вагань перерізав Артемові пута. Обрізки мотузка тихо впали під ноги.

– Іди. Скажеш там хлопцям, що я звелів одягти й нагодувати. І нехай проведуть тебе до Григоренчихи.

– Це хто?

– Родичі то мої. Хоч і далекі, та все одно… Дівка в них хворіє. Ти ж наче доктор, глянь. Може, зарадиш. І таке ще… Північна група… Не в Оскілка служив часом?

– У нього.

– Особисто знаєш?

– Горілку разом не пили. Але ручкалися.

– Тоді поговоримо. Пізніше. Може, завтра. Мо', сьогодні ще… Розмова буде, це якщо лишитися в мене захочеш.

Слово було сказане.

Але й Шеремет не довго шукав відповіді.

– Із радянською владою мені не по дорозі, – мовив. – Кажу ж, хоч як її називайте.

Губи Зеленого знову невдоволено розтяглися в тонку лінію.

– Іди. Тебе проводять. І до Григоренчихи навідатися не забудь.