Текст книги "У пошуках братів по розуму"

Автор книги: Анатолій Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

ПРИСТРАСТІ ЛІТЕРАТУРНІ

ІНТЕРВ'Ю ІЗ ЗНАМЕНИТІСТЮ

Уже другий тиждень у рідних краях гостює відомий письменник Максим Синьоокий (справжнє прізвище – Іван Максимович Сизоокий). Наш кореспондент зустрічався із славним земляком і взяв у нього інтерв'ю, яке ми й пропонуємо читачам.

Кореспондент. Шановний Іване Максимовичу! Ви багато мандруєте, зокрема часто навідуєтесь у місця, де народилися й зросли. Скажіть, будь ласка, що дають вам, як письменникові, такі поїздки?

Синьоокий. Це важко переоцінити. Пам'ятаєте: «И дым отечества нам сладок и приятен»?.. Надто ж коли цей димок в'ється на березі річки, а на багатті умліває юшка, а в юшці й окунці, й підлящики, й пліточка, й щучка, й судачок... А разом з ними «лаврончик», кріп, петрушечка, цибулька, морквичка, перчик... Збожеволіти можна! Повірте, я в такі хвилини забуваю про все на світі – про жінку, дітей, літературу, про те, що я письменник, – геть чисто про все забуваю! До речі, ви знаєте, що юшку краще варити з різної риби, це надає їй незвичайного смаку. А до вареної риби треба неодмінно зробити саламур. Не знаєте, що це таке? Це проста Й водночас геніальна штука! Берете часничок, товчете його з сіллю у ступці й присмачуєте оцтом, ну, для кольору видавлюєте помідорчик – естетика, вона скрізь не завадить. З такою приправою можна усаламурити вагон риби!

Якщо хочете докладніше знати про це, прочитайте мою новелу – вона так і називається «Саламур».

Кореспондент. Ну, це, так би мовити, у хвилину відпочинку, а...

Синьоокий. Помиляєтеся, дорогий мій. У письменника таких хвилин немає! Підсвідомо він навіть уві сні працює. Я наведу такий приклад. Минулого літа я з приємною компанією їздив на Каховське море. Ну, взяли все, що треба. Місцеві товариші пройшлися вздовж берега волочком, витягли мішок раків. Поки ми купалися та теревенили, вони їх зварили. Слухайте, я в житті не їв такого дива! Що аромат, що смак – люкс, як кажуть тепер.

Того ж літа один мін приятель привіз із Херсона живих раків і просто до мене, на київську квартиру. Каже: ти мастак на всі руки, вари! І що ви думаєте – я зварив! Не гірше, ніж ті каховські товариші. Хоч я й не придивлявся до того, як вони готували їх. Але якимось внутрішнім зором – це вже чисто письменницька здатність – я зафіксував, що спочатку у відро з водою вони поклали жмут кропу, п'ять цибулин, корінець петрушки, лаврового листя, моркву, сіль, половинку стручка гіркого перцю н кілька горошин пахучого, Усе це прокипіло, потім кинули раків, варили їх хвилин 20-30, відтак дали настоятися – можете уявити, що за харч вийшов!

Кореспондент. Іване Максимовичу, хотілося б почути трішки про ваші закордонні поїздки, найпам'ятніші...

Синьоокий. Будь ласка. Але ви мене збили... Про що я говорив? Ага, про раки. Тобто про письменницьку працю, що, як бачите, не припиняється на жодну хвилину.

А щодо поїздок за кордон, то їх у мене було чимало. Найбільше запам'яталися візити до Італії й Парижа. У Римі я з допомогою письменників запопав цілу валізу солодкої цибулі – вона здебільшого культивується в Іспанії. Вам не доводилося її куштувати? Ні? Вважайте, що ви даремно прожили на світі. Це фантастично! Береш отак у руки обчищену головку і їси, мов яблуко, – та куди там тому фруктові! Вона, цибулька, тане в роті. Я вже не кажу, яка це приправа до шашличку, всілякої печені, картоплі і такого іншого.

А в Парижі... Дайте я трішки заспокоюсь, а то від спогадів аж у голові запаморочилось... Так от: у Парижі ми з одним приятелем перед екскурсією в Лувр – там якийсь шедевр показували, зараз уже не пам'ятаю, який саме – забігли в «Пале-Рояль», їхній уславлений ресторан. Ну, очі – навбоки: що замовити? Аж тут до нашого столика підходить офіціант і чистою російською мовою каже: «Дорогие соотечественники, предлагаю откушать уникальное французекое блюдо – фондю». Відчуваєте, уже в самому слові є щось незвичайне. За якихось п'ять хвилин він поставив перед кожним з нас казанок на спиртівці. А на тарелях шматочки сирого м'яса, посоленого й поперченого. У казанках оливкова олія. Дальша процедура така. Запалюєш спиртівку й доводиш олію до кипіння. Відтак виделкою настромлюєш м'ясо й на секунду-дві опускаєш у казанок, І – вже! Я не можу вам передать, що це таке! Будете в Парижі, неодмінно скуштуйте.

А другого дня той самий офіціант запропонував нам на вибір дві їхні страви: качку по-гасконському або кролика по-лангедокському. І знову це було щось дивовижне. Отже, качка по-гасконському готується у мадері, а кролик ио-лангедокському – у білому кислому вині. Потрясаюче смачно! Я привіз рецепти додому. Уявляєте: береш звичайну морожену качку (1 крб. 80 коп. за кг) і робиш з неї чудо.

Я не буду тут довго розводитись – про це все допитливий читач може довідатися з моїх нарисів «Віч-на-віч з Європою», що вийшли вже другим виданням.

Кореспондент. Іване Максимовичу, дозвольте, так би мовити, заглянути у вашу творчу лабораторію...

Синьоокий.... себто на письменницьку кухню? Прошу, в мене секретів нема. Що вас цікавить?

Кореспондент. От, скажімо, деякі письменники сповідують реалістичне, просте письмо, а інші – метафоричне, ускладнене. Яке з них вам більше до смаку?

Синьоокий. Звісно, перше. Але це зовсім не означає, що я відкидаю метафору. В жодному разі. Тільки я хотів би, щоб метафора, коли вже ти нею користуєшся, стріляла. Аби як грім була, мов блискавка! От в одній куховарській книзі, що вийшла в кінці минулого століття, я прочитав фразу, яка мене просто приголомшила. Послухайте: «Раки люблять, щоб їх варили живими». Метафора? Ще й яка! Ви тільки вдумайтесь: люблять, щоб варили їх живими. Якби у наших письменників, що дотримуються метафоричного письма, хоч зрідка траплялися подібні знахідки, їм би ціни не було.

Кореспондент. І ще таке запитання. Письменників одвіку хвилює проблема єдності форми й змісту. Як ви її розумієте, Іване Максимовичу?

Синьоокий. Ви торкнулися надзвичайно складного питання. Я теж усе своє творче життя б'юся над ним. Великі твори – це, як правило, повна гармонія змісту й форми. Поясню конкретніше. Приміром, візьмемо звичайну, всім відому сосиску. Раніше (а тепер дуже рідко) вона була в природній шкірці. Запашну, соковиту, та ще з гірчичкою, її можна було їсти з не меншим задоволенням, ніж червону ікру чи краби. Чому? Та тому, що в цьому їдві абсолютна злютованість форми і змісту. Нині ж сосиску випускають у целофановій плівці. Тьху! У цьому випадку ми всі є свідками того, як форма приблизно відсотків на п'ятдесят зіпсувала зміст. Треба пам'ятати слова геніального Толстого: «Форма? Недарма ж вона!»

Кореспондент. Іване Максимовичу, що б ви порадили молодим письменникам?

Синьоокий. Головне – стояти ближче до життя. А то що виходить? Подивіться: в одного молодика читаю: «Почали клювати йоржі, і під вечір рибалки мали добрячий улов». А це, м'яко кажучи, заперечує істину. Ще граф Сабанєєв писав: «Клёв ерша свидетельствует о прекращенни всяческих начинаннй». А воно, молоде, пише: «добрячий улов»... Про що це свідчить? Про те, що молодик навіть у руках не тримав вудочки. А точніше: він узагалі не знає життя. Отак-от.

Кореспондент. Ну й насамкінець традиційне запитання: над чим ви тепер працюєте?

Синьоокий. Часті поїздки дали мені багатющий матеріал про роботу наших установ громадського харчування. Як ви, певно, знаєте, тут у нас ще не все гаразд. І тим прикріше, що готувати є з чого, а от факт: чи не хочуть, чи не вміють. За тиждень-другий я закінчую велику публіцистичну статтю про те, що болить, що давно й постійно мене хвилює. Я в ній одверто й недвозначно ставлю запитання: «З ким ви, майстри кулінарії?» Окрім того, з одним своїм давнім другом і колегою збираю матеріал для рагу по-уругвайському.

Оце, коротко, й усе.

Кореспондент. Дуже смачно... пробачте, дуже цікаво. Спасибі!

______________________

ПЕРША КРИТИКА

Перепитавши всіх онуків, ким кожен з них став, де працює, звернулася бабуся н до найменшенького;

– Ну, а ти, Віталику, на кого вивчився?

– Я, бабусю, письменником став, – перемігши ніяковість, одказав молодик в окулярах і мужньо подивився в очі старенькій.

– То що ж це ти робиш?

–Пишу, бабусю, про людей...

– Мать' же й про добрих людей пишеш?

– Аякже – в основному про добрих...

– Боже, боже – і не встидно тобі? Он про нашого діда як написали колись.

– Та то зовсім інше... Я й про вас хочу написати...

– Про мене пиши – я вже стара, все одно скоро помирать... А людей не руш. Що вони тобі такого зробили? Казала ж я батькові твоєму, коли ти ще на парканах усяку глупоту писав: держи його в руках, бо спортиться к лихій годині... Так і вийшло. Чи ти не міг ото як людські діти на інженера вивчитися чи на агронома – і копійка завжди була б, і на серці спокійно. Ох, господи, господи! Скільки грошей убехкали на тебе, і все собаці під хвіст...

______________

ДЕФІЦИТ ЧАСУ

Колись ми вчилися з ним у одному вузі, на факультеті журналістики. Вже на першому курсі він заявив, що збирає матеріал зі студентського життя для великого роману. Скажи, питався він у мене, є в нас солідні твори про студентів? Ну, тоненькі книжечки Юрія Трифонова, ще там когось – і все. А які тут проблеми, які долі! Треба на повен зріст показати це неспокійне, бойове плем'я...

Після закінчення університету зустрічалися ми вряди-годи, бувало, й по кілька років не бачилися. Завжди він вітав мене однаково:

– Привіт, писако! Як справи?

Але мої справи його зовсім не цікавили. Не встигав я й слово мовити у відповідь, як він провадив далі:

– Ти ж знаєш, де я працюю? У багатотиражці, на заводі. Це в самій гущині життя – не те, що ви там скнієте в редакціях. Які в нас люди! Які долі! Які проблеми! Матеріал – з перших рук. Робітнича тема зараз популярна, еге ж?

– Вона завжди популярна, – встигаю я вкинути слівце...

– Отож! Хочу відразу в двох томах бабахнути... Це буде щось неймовірне! Куди там твоїм Гончарам, Загребельннм, Гуцалам... От тільки часу бракує. Ну, бувай! Біжу до суміжників.

Знову здибалися ми років через три. Вигукнувши традиційне «Привіт, писако», він, уже не питаючи про мої справи, заходився оповідати про себе:

– Ти ж знаєш, де я працюю? Ні, ні, то пройдений етап – вже два роки, як на взуттєвій фабриці. Слухай, які тут люди! Які проблеми! Є в нас ветеран з такою біографією – сказитись можна! Я його головним героєм трилогії зроблю. Це унікум! Я от раніше не звертав уваги, хто в чому ходить. А він тільки погляне на черевики – й одразу скаже, що за людина перед ним. Уявляєш?! Ти мені скажи: у нас є пристойний художній твір про взуттьовиків? Нема? То буде! Куди там твоїм Гончарам, Гуца... От тільки з часом сутужно... Ну, бувай! Біжу в магазин – подивитися, як наша продукція йде...

Наступна наша зустріч відбулася десь років за п'ять. Ще здаля він замахав рукою: мовляв, почекай, а підійшовши, запискотів:

– Привіт, писако! Ти знаєш; де я? У профспілках. От де благодать для творчої людини. Матеріалу – море! Які люди! Які долі! Це не те, що якийсь заводик чи фабрика. Вся республіка в твоїх руках. Є у нас один працівник – скарб! Може безперервно говорити цілий день. Уявляєш?! Ти скажи мені: хтось із наших письменників змалював повнокровний образ профспілкового діяча? Не пам'ятаєш? Отож-то й воно. А в мене аж руки сверблять... Ось тільки з часом стане легше... Куди там твоїм... Ну, бувай! Біжу па міський актив.

Після цієї розмови побачив я його вже років через десять. Ішов він Хрещатиком – зсутулений, постарілий. Привітавшись, я запитав, де ж його романи: дилогії й трилогії?

– Ет, – махнув він рукою, – якби в мене було стільки вільного часу, як у того ж Гончара чи Загребельного, я таке б утнув... Їм і не снилося...

Більше ми не бачилися.

___________________

НЕ ТОЙ ЖАНР

Тяжка печаль опосіла Миколу Васильовича. Життя по суті прожите, а скільки не зроблено, не написано! Все відкладав на потім... А тепер ось пальці так покрутило – ручки втримати не може, про друкарську машинку й казати нічого. І продиктувати несила – зуби геть повипадали, кілька літер не вимовляє, навіть рідні до пуття не розуміють, що він говорить.

Прикро: розпорошувався на дрібниці, а великих задумів так і не реалізував... А матеріалу стільки зібрав – тільки б писати. Пропаде. Усе к бісу пропаде, Нікому передати в надійні руки: ні учнів, ні послідовників нема. Діти пішли зовсім іншою дорогою. Доведеться, як Гоголю, все спалити...

Боже, а як він мучився за письмовим столом, шукаючи того єдиного, точного слова, що без промаху б'є в ціль. Адже для того, хто пише, головне, щоб йому вірили. Інакше робота втрачає будь-який сенс. Звісно, були в його житті періоди, коли йому вірили беззастережно, дослухаючись до кожного слова. Але все це вже в минулому. Тепер ніхто й не згадає. Якось зустрів на вулиці свого колишнього шефа, так той тільки й сказав:

– Ех, Миколо Васильовичу, не той жанр ви обрали. З вашою енергією, наполегливістю, з вашою дивовижною фантазією, Енгадлнвістю треба було б романи писати, художні полотна, а не анонімки.

___________________

Пародія на сценарії деяких фільмів про роботу міліції.

ОПЕРАЦІЯ «БОРОДА», АБО РАНКОВИЙ ЗЛОДІЙ

Дійові особи:

Микола Миколайович,

Степан Іванович,

Валентина – працівники карного розшуку.

Борода – квартирний злодій.

Літня жінка – перекупка краденого.

Дружинники, піонери, таксист.

Перша серія

Панорама великого міста. Ранок. Дзеленчать трамваї, шурхотять тролейбуси, обганяючи одна одну, мчать легкові машини. Зосереджені обличчя людей – усі поспішають до праці.

Камера змінює ракурс – і вже перед нами околиця міста. Одно– і двоповерхові будиночки, сади, шпаківні.

Величезний паркан. Всередині подвір'я – котедж з мансардою. Раптом через паркан летить клунок. З котеджу вибігає огрядна жінка. Квапливо розв'язує клунок, перебирає в ньому речі – хустки, хутряні коміри, шапки. На хвилю замислюється, потім лізе за пазуху, виймає гроші, відраховує якусь суму й крізь шпарину в паркані комусь передає. З-за паркану чути невдоволений хрипкий басок:

– Щось малувато, шановна...

–Йди, йди з богом – відповідає жінка, – бо як узнає міліція, то більше дасть...

– Ох, і скнара ж ти. Ну, гаразд, післязавтра о цій же порі.

Жінка відказує:

– Усєкла. Тільки шапок більше не бери – затоварюються. Пожди, пожди. Хочу спитати – телевізор учора не дивився?

– Ні.

– Ну, й даремно. Показували «Слідство ведуть Знатоки». Якраз про такого, як ти. Тільки він крав опівдні, але все одно тобі було б корисно подивитися – попався, як риба на гачок. А все через любов прокляту... Ото не зв'язуйся з молодими жінками – незчуєшся, як виведуть на якихось знатоків...

– Це не твого ума діло, – відказує басок із-за паркану. – Я молодий і здоровий чоловік...

– У тюрмі станеш старим і хворим, ги-ги-ги, – відповіла жінка й почимчикувала з клунком до котеджу.

Друга серія

Короткий зміст першої серії. У великому місті з'явився ЗЛОДІЙ, який грабує квартири ранком, коли всі на роботі. Крадене передає перекупці, що живе на околиці міста в приватному буднику.

Дивіться другу серію.

Просторий кабінет. На столі кілька телефонів. За столом сидять Микола Миколайович і Степан Іванович – у своєму колі один одного називають просто: Коля і Стьопа. Заходить до кабінету Валентина – експерт-криміналіст.

– Чому такі невеселі, хлоп'ята? – запитує вона.

– Розумієш, Валю, – каже Микола Миколайович, – уже п'яте пограбування, а ми ніяк не можемо вийти на слід злодія...

– А для чого зараз вам його слід? – дивується Валя. – Він же вас виводить на куди небезпечніших хижаків... Хай ще погуляє – з його допомогою ви скоро викриєте всіх хапуг у нашому місті.

– А що, Колю? – жваво відгукується Стьопа. – Вона має рацію...

У цю хвилину задзвонив один із телефонів. Микола Миколайович узяв трубку:

– Що?! Знову пограбування? Кого? Лікаря-протезиста? Так, так. Потерпілий заявив? Ні? Це він? Поїхав в аеропорт? Люди ваші вже там? Ага. Затримати й негайно доправити сюди. Ну, от, —поклавши трубку, мовив Микола Миколайович. – Шосте пограбування. І ніхто з потерпілих не звернувся до нас. Сусіди заявляють. А ти, Валю, молодець – хай поки що попрацює на нас.

Третя серія

Короткий зміст попередніх серій. Оперативні працівника ніяк не можуть напасти на слід квартирного злодія, До всього З'ЯСОВУЄТЬСЯ, що він грабує тільки оселі всіляких хапуг і пройдисвітів, це наштовхує слідчих на думку поки ідо не затримувати його.

Дивіться третю серію.

Знайома околиця міста. Вулицею між приватних будиночків іде чоловік. Середнього зросту. Чорна борідка. Темні окуляри. В руках великий саквояж. На вулиці зграйка піонерів ганяє м'яча. Чоловік з борідкою не звертає на них уваги. Іде собі. А піонери, футболячи м'яч і тримаючись на певній відстані, посуваються за ним. Чоловік зупиняється біля високого паркану, озирається, в один мент розкриває саквояж, виймає з нього клунок і перекидає через паркан. Один із піонерів, підхопивши м'яч, жене його назад, у напрямку до таксофона...

У кадрі – кабінет Миколи Миколайовича і Степана Івановича. Дзвонить телефон.

– Так, міліція, – відповідає Степан Іванович. – Хто? Піонер Вася? Слухаю тебе, Васю. Так, так. Та ну! Мо-ло-дець! В якій ти школі вчишся? Велике тобі спасибі.

Кладе трубку. Загадково посміхається. Микола Миколайович не витримує:

–Чого мовчиш?

– Що б ми робили без піонерів – га? Куди твоєму Мегре...

У цей час відчиняються двері кабінету й Валя, експерт-криміналіст, з порога підхоплює його слова:

– ... і без Бороди...

– І ти вже знаєш?! – Стьопа ошелешений. – Звідки?...

– Та вже усе місто знає, – усміхається Валя, – Тільки й розмов, що якийсь бородань грабує квартири шахраїв.

– А для чого ж ми тут сидимо? – розгублено питає Стьопа. – Піонери вистежили крадія. Він справді з борідкою. Крадене передає перекупці на Зеленій, 20. Ось так. Усе шибеники вивідали.

– Стьопо, негайно організувати засідку на Зеленій, 20, – наказує Микола Миколайович.

... Знайомий котедж на околиці міста. У кімнаті мансарди, з вікон якої добре видно всю вулицю, сидять Стьопа і двоє його співробітників. Тут же хазяйка оселі. Вона розгублена й пригнічена. Стьопа вбрався в її одяг – буде виконувати роль підсадної качки.

– Ага, йде, голубок! – радісно вигукує Стьопа, бере мініатюрну рацію й наказує: – Групі захоплення – приготуватися! Операція «Борода» починається.

– Ти ж виходь, коли клунок упаде на подвір'я, інакше облизня спіймаєш, – радить хазяйка.

– Дякую, – відповідає Стьопа. – Суд врахує вашу щиросерду допомогу слідству...

Він не зводить погляду з вікна. Раптом вигукує;

– Куди?! – швидко знімає жіночу сукню, хапає рацію:– Всім! Всім! Борода кинувся навтьоки. Йому назустріч іде таксі. Сідає. Машина розвертається... Негайно за ним!

Стьопа вибігає за ворота, на ходу стрибає в оперативну машину.

У кадрі – навпереміну то таксі з Бородою, то машина з оперативними працівниками. Борода просить таксиста натиснути на газ. Те саме повторює і Стьопа. Починаються захопливі перегони. Аж ось у машині оперативників заговорила рація:

– Я – Перший! Усім учасникам операції «Борода»! Наказую: Бороду не брати! Він прямує в аеропорт – доведіть до місця і не чіпайте.

Аеропорт. Злітна смуга. Сріблястий лайнер. Закінчується посадка. З контрольно-пропускного пункту вискакує молодик із борідкою, біжить до літака. Ось він уже на трапі. Обертається —й очам своїм не вірить: оперативні працівники й дружинники стоять шерегою Й привітно махають йому руками. Оговтавшись, Борода надсилає їм рукою поцілунок і пірнає в салон літака. Літак бере розгін і злітає.

У кадрі – кабінет «Першого». Оперативники повернулися з аеропорту. «Перший» вітає їх з успішним завершенням операції «Борода».

Стьопа спантеличено дивиться на шефа, потім запитує:

–А все-таки я не розумію: чому ми його не взяли?

«Перший» відповідає:

– Так треба. Попросили із сусідньої області, щоб він і в них «попрацював».

Кінець фільму.

_________________________